**
Чекання снів – то марна річ.
Та все ж… «Сонце вставало таке розважливо-спокійне, ще й дбайливо причепурене доречними хмарками. А вітер мовчав. Було в цій мовчанці щось недомовлене, напружливе… Тиша, немов би в вікні тайфуну»…
**
За тиждень розпочалися зимові канікули. Лесь, як завжди, потішив маму відмінними оцінками. Таке враження, що та частина мозку, яка відповідала за навчання, працювала в Леся автономно від його особистости з її проблемами. На канікулах здебільшого пропадав із Жекою. Той серйозно взявся до перевірки Лесевих можливих екстрасенсорних здібностей. Наодинці Лесь також тихцем брався до цього, проте без жодних результатів. Між іншим, з’ясував, що сам собі кров зупинити не може. Дрібний поріз на Жекові теж не піддався, не гоївся. Пропозицію ж зробити більший, як тоді в класі, Лесь категорично відкинув.
– Ще одне слово про таке, й будеш проводити свої досліди наодинці!
Жека здався.
Обсміяна котяча тема раптом повернулася після Різдва. Проходячи підземним переходом, Лесь частенько бачив тітоньку, що торгувала кошенятами.
Треба сказати, він завжди був спокійний щодо тварин. Дитиною ніколи не просив у батьків песика чи котика. Ні хом’ячків, ні рибок – нічого такого в їхньому домі не водилося. Якось не тому, що мама й авжеж не тато були категоричними противниками живности, а просто не виникало подібної теми.
А тут, проходячи повз картонну коробку в переході, Лесь почув якесь особливе – можливо, тільки для нього – ніжне м’явкання. І не втримав цікавости – зазирнув. Там серед різномастих кошенят, що спали, сиділо й нявчало до нього чисто білесеньке, без жодних плямок кошенятко.
Тітонька одразу вхопилася за Лесів інтерес і почала агітацію. Він її не слухав, але й не відходив. Зринули в пам’яті їхні розмови з Жекою, який упевнено переконував, і Лесь був із ним, мабуть, згоден, що йому потрібно дослухатися своєї інтуїції, орієнтуватись на бажання, менше обмірковувати. Й ось тепер відчував сильну потребу взяти це звіря до рук. Узяв. Кошеняті теж вочевидь сподобалося. Садити назад не мав жодного бажання… Тож довелося заплатити тітці грошей, добре, вона недорого просила, й Лесь пішов далі, надзвичайно собою здивований.
Прийшов додому, налив кошеняті молока, проте воно не пило, а коли спустив із рук, знову занявчало. Лесь дуже непевно уявляв, що взагалі треба з ним робити. Зрештою, згорнув кубельце зі свого шарфа, поклав кошеня туди й потримав зверху руку, доки не заснуло.
Вони домовлялися стрітися з Жекою, сходити кудись, і Лесь пішов. Звісно, розповів другові про своє придбання. Жека не сміявся і схвалив те, що, як він сказав, Лесь «дослухався свого внутрішнього голосу».
– Тільки чому ти вибрав біле?
– Та я не вибирав, – сказав Лесь.
Коли повернувся додому, кошеня все ще спало. Батьки гостювали в друзів, куди мама тягла й Леся, та він відмовився. Повернутися мали пізно, то вирішив – скаже їм завтра. Та на ранок виявилося – розповідати вже нічого. Кошеня так само лежало, згорнувшись клубочком, але зовсім холодне.
Чому? Що й навіщо це було? Оце така в нього інтуїція? Не сказати б, що переживав сильне горе, бо ще нічого не встиг відчути до цього кошеняти, швидше, велике розчарування.
Ще до того, як прокинулися батьки, виніс його і так у своєму шарфі й поховав на схилі біля будинку. Добре, що почалася відлига.
**
Чекання не додасть сну сенсу.
Але… «Цей світанок видався імператорськи розкішним, та надміром барв ніби змагався з фантазіями божевільних. Вітер здійняв голову і, наче прислухаючись, облетів кілька разів довкола, нервово й напружено посвистуючи над вухом…»
**
Від того випадку минув десь тиждень, вже почалося навчання в школі. Й от із перших кроків у тому ж підземному переході Леся охопило відчуття, наче потрапив до минулого. Ще здалеку почув знайоме м’явкання з тої ж коробки. Мов загіпнотизований, підійшов і зазирнув. Там знову копошилося зо п’ять кошенят, але бачив Лесь тільки одне – біленьке, й чув тільки його ніжне м’явкання. Тітонька наче й не пізнала, знову заторохкотіла, які всі кошенята чисті, здорові, яку вони приносять удачу. Лесь стояв розгублений. Бажання було таким, як і першого разу, та він уже не міг не думати. Але й просто піти собі далі також не міг. Постоявши трохи в повній прострації, знову витягнув двадцятку… Та цього разу поїхав зі своїм придбанням не додому, а до найближчої ветлікарні, про яку розпитав у продавчині кошенят. Відстоявши невеличку чергу, зрештою дізнався, що його кошеня цілком здорове, але ще дуже мале.
– Такі продавці зазвичай їх зарано від кішки забирають, – сказала авторитетна літня ветлікарка. – Цій кішечці ще й місяця немає. Потрібен особливий догляд.
Але й з «особливим доглядом» результати не радували. Минуло три дні, а кішечка переважно спала, все менше їла й виглядала дедалі слабшою. На четвертий день, повернувшись зі школи, Лесь ніде її не знайшов. Позаглядав ускрізь, куди вистачило фантазії, киць-кицькав, мабуть, із годину. Імени їй, до речі, ще не придумав. Увечері розпитав батьків, які вже, звісно, знали про нову співмешканку. Результату – нуль. Лесю хотілося завити.
– Все! Навіть тим переходом більше не ходитиму! – вирішив спересердя.
**
Сон сам чекає нетерпляче нас…
«Він навіть не запам’ятав, яким було сонце, бо вітер, наче ледь дочекавшись його, замалим не збив із ніг. Так багато хотів сказати, що годі намагатися зрозуміти хоч щось…»
**
І от за три дні, повертаючись зі школи, побачив її у своєму під’їзді. Це напевне була вона, Лесь не сумнівався. Лежала, скрутившись на сходах, а біля неї сидів дорослий чорний кіт. Лесь ось так не розумівся на котячих статях, але чомусь одразу вирішив – кіт. Підняв свою білявочку, відчинив двері, кіт за ним. Спробував не пустити ногою – марно, кіт, не звертаючи уваги на Леся, прослизнув до помешкання. Серце стукнуло передчуттям, і Лесь покірно замкнув двері та пішов за котом, що по-хазяйськи попрямував на кухню, де почав тертися біля холодильника. Лесь вийняв пакетика зі спеціальною їжею для кошенят, знайшов уже прибрану геть мисочку й поставив перед ними.
Кіт понюхав, щось там лизнув, чхнув, і тоді Лесева кішечка почала й собі потроху їсти. Котяра тим часом оглядав кухню. Лесь терпляче чекав продовження. Все ретельно оглянувши, кіт, так само впевнено, рушив коридором до Лесевої кімнати. Кішечка на той час уже наїлася й занявчала, просячись на руки. Лесь узяв її й пішов за котом.
Зайшов до кімнати й чомусь навіть не здивувався, просто серце тудухнуло так, що віддалося в вухах. У кріслі сидів чорнявий худорлявий хлопець років двадцяти п’яти й уважно його розглядав. Лесь присів на диван, не зводячи очей з незнайомця. Чорні джинси, чорна водолазка під, звісно, також чорною шкіряною курткою, вольове обличчя і зверхній погляд – того, хто сидів у кріслі, можна було б назвати крутим хлопцем, але було в ньому й щось химерне та невизначене. Лесь не сумнівався – перед ним той самий кіт.
Трохи помовчали.
– Я таки вирішив утрутитись, – голос мав приємний, низький та оксамитовий, як котяче хутро. – Бо ця молода дурепа (Лесь зрозумів, про кого йдеться й накрив кішечку рукою.) вже два життя змарнувала й зупинятися не збирається. Без мене у вас жодних шансів. Ти слабкий, вона новачок. Та ще парочка.
Лесь вирішив не ображатися, бо дуже скидалося на правду.
– Хто ти?... – запнувся. – Хто ви?
– Я кіт, вона теж. Гадав, ти помітив, – зелені очі дивилися пильно й насмішкувато.
«Спокійно, – сказав собі Лесь, – я просто невдало сформулював запитання».
– Звати мене Чорт, – продовжував незнайомець. – Запам’ятай, ім’я походить від мого кольору й будь-які інші асоціації, попереджаю одразу, абсолютно безглузді. Тебе я знаю. Я був напарником Гната.
– Я тебе там не бачив.
– А чого б я мав показуватися?
Під цим поглядом Лесь почувався, наче на іспиті, та він не звик на іспитах надто нервуватися.
– То стривай, – пригадав сліди на снігу, – це ти допоміг мені зійти з гори?
– Просто нам було по дорозі. Я теж ішов звідтіля. Отримав свій спадок і тепер вільний бути, де захочу.
– Спадок? Який?
– Хух, ну що ж, нема на те ради, треба починати лекцію.
Лесь зціпив зуби. Ця Чортова зверхність була виразною і дошкульною.
– Кіт допомагає мольфарові. Ну й, звісно ж, не будь-який кіт. Є, так би мовити, «особлива порода». Провідники світової енергії, коротко – сили. Нами вона проходить, але ми не можемо затримати її в собі. Коли об’єднуємося з мольфаром, то в багато разів збільшуємо його здатність сприймати силу. Вона наповнює його, а тоді й нас. Ну як з’єднані посудини, ти ж це, мабуть, проходив із фізики. Ми посудина проточна, мольфар ні. Об’єднавшись із ним, теж набуваємо сили. Коли мольфар помирає, то він нас наче запечатує, і сила лишається з нами. Оце я й назвав «спадком», хоча то тільки моя, тобто притаманна лиш мені, сила.
– А ти можеш бути провідником для когось іншого?
– Виходячи з вищесказаного, очевидно, що вже ні. Повторюю ще раз, – смарагдові очі сяйнули яскравіше, – тепер я нарешті ні від кого не залежу, можу йти, куди схочу… Ну ти знаєш, не буду казати банальностей. Свого провідника, як ти міг би здогадатися, тримаєш на колінах. І вона через тебе життя одне за одним втрачає, наче їх не всього дев’ять. А іншого, чуйнішого, партнера пошукати собі не хоче. Така вперта, – останні слова Чорт вимовив майже лагідно.
– А що я маю робити? Я ж нічого про це не знаю, будь ласка, навчи!
– Взагалі-то все дуже просто. І найтупіший на твоєму місці зміг би. Треба тільки бути весь час із нею. За місяць, а то й менше, вона б набралася сил для самостійного існування. Але ж ти занадто занурений у своє безглузде людське життя. Доведеться мені побути з нею, коли тебе немає поруч. Вона не слабшатиме й не помре, хоча, звісно, процес вашого, так би мовити, «налаштування одне на одного» йтиме повільніше.
– І як ти це уявляєш? Ти що, житимеш у мене?
– Розслабся, в котячій подобі, звісно. Доведеться тобі деякий час подбати про двох котів. До речі, оте консервоване лайно з пакетиків я не їстиму. А тепер про тебе – ти слабак і при цьому забагато патякаєш…
– Ну знаєш, я, звісно, вдячний за твою допомогу, але й від твоєї чемности не відмовився б, – перебив його, не витримавши нарешті, Лесь.
Чорт дуже по-котячому фиркнув.
На перший погляд, у його зовнішності не було нічого котячого. Видовжене трикутне обличчя з виразними вилицями, тонкий ніс із невеличкою горбинкою, великий рот. Ну хіба що очі нагадували, й не тільки тому, що зелені, а й виразною відповідною формою. Та головне – цей неперевершено зверхній вираз, що й дратував, і зачаровував одночасно. Тільки в котів Лесь бачив щось подібне. Подумавши, вирішив, що така поведінка притаманна його котячій природі, тож не варто сприймати це, як особисте.
Скільки ще питань він мав! І тільки-но набрав повітря й розкрив рота, як Чорт, демонстративно позіхнувши прямо йому в обличчя, невловимо для ока перетворився знову на кота й, згорнувшись на кріслі спиною до Леся, спокійно заснув.
– Бісів Чорт, – сказав Лесь і не втримав усмішки, так химерно це пролунало.
Нічого кращого, як і собі лягти на диван, на думку не спало, тож, узявши книжку і вмостивши біля себе кішечку, почав читати…
Розбудили його тихі, але зовсім некотячі кроки. За вікном і в кімнаті панували вже глибокі сутінки. Чорт стояв біля полиць і гортав якусь книжку. Лесь увімкнув настільну лампу. Чорт повернувся до нього, примружуючи очі. У нього в руках Лесь помітив збірку «Зірки східної поезії».
– То ми зупинилися на тому, – незворушно, наче після секундної павзи, продовжив він, закриваючи книжку, – що ти ще й близько мольфаром не став, а вже й язика розпустив. Від сьогодні затям, про те, що з тобою відбувається, ніхто знати не повинен.
– А ти не забагато на себе часом береш? Я казав тільки Жеці, й він мій друг, а ти мені хто? – Лесю набридло стримуватися.
Чорт зітхнув, звівши очі догори, усім своїм виглядом промовляючи: «І за що мені це?»
– Якщо не готовий мене слухати, то краще вже я..., – вимовляючи ці слова, Чорт почав демонстративно повільну трансформацію. З’явилися вуха, хвіст.
– Ну гаразд, гаразд, – здався Лесь, – поясни тільки.
– Це збереже твого друга. Результати, якщо вони, звісно, будуть, демонструй, кому схочеш, коли готовий мати клопіт. А от процес… Будь-яке втручання, навіть чужої думки, несе великий ризик як для тебе, так і для того, хто думає. Простіше кажучи, все може закінчитися психлікарнею для обох.
Лесь дивився в ці зелені очі, шукаючи підказки – вірити чи ні?
Чорт і не думав допомагати йому з вибором. І тільки хвіст, за котячою звичкою, зраджував його небайдужість.
– Домовилися, – видушив із себе Лесь.
Чорт прибрав вуха й хвіст і недбало махнув рукою в бік кішечки.
– До речі, як звати мою «колежанку»?
– А… у… м…, я ще не вирішив, – винувато промимрив Лесь.
Чорт обдарував його нищівним поглядом.
– Тоді, на противагу мені, можеш назвати Янголом чи, на модний англійський манір, Енджел. Це вийде круто символічно.
Лесь не зрозумів, чи той знущається, чи каже серйозно.
– Гаразд, – раптом вирішив він, – буде скорочено Яна.
Чорт зиркнув, але ніяк не прокоментував. Задивився у вікно.
– Скоро ніч, сьогодні цілком обійдетеся без мене, я маю справи. Повернуся завтра, коли ти підеш до своєї школи, – слово «школа» Чорт вимовив гидливо і вийшов до коридору.
Лесь рушив за ним, збираючись відчинити йому вхідні двері, але в коридорі вже нікого не було. Питання, «як Чорт потрапить до нього завтра?», відпало саме собою. Лесь тільки зітхнув і пішов на кухню розігрівати собі та Яні вечерю.