* * *

Зранку бабця Орися онука відпускати від себе ніяк не хотіла, казала, щоб із нею лишився, що говорити хоче. Лесика ж таке геть не вабило. Вчорашнього вечора вистачало покищо з головою. Батько, як зазвичай, не втручався. Тож коли вдалося нарешті м’яко випручатися, довелося мало не бігцем наздоганяти тата.

Йшли мовчки. Лесь тільки запитав, що такого іще батько раніше знав про їхнього родича мольфара.

У відповідь почув майже те саме… Мати про нього не любила згадувати, а сестра, тітка Валя, казала, що до вуйка ходили тільки за крайньої потреби. Та й то зазвичай результат виявлявся непевний. Мало кому допомагав, більшість проганяв геть. А з деякими потім нещастя траплялися. Про тих казали, що з дрібницями до нього ходили. Та хто зна, що для нього дрібниця, а що ні?

Далі знову рухалися мовчки.

Довго йшли, потім ще довше на гору лізли. А коли вибралися до самотньої хати, то нікого біля неї не побачили. Батько гукнув кілька разів господаря, та й посідали в затінку. Бабця дала їм із собою пирогів ще відучора напечених. А ще клунок для брата. Туди додала тютюну, свого. «Оце для віддячування вирощую, та не знати, чи воно йому треба».

Лесь хоч і трохи пристав за дорогу, солодкою, п’янкою втомою, та коли побачив, що батько розлігся на траві й намірився заснути, сказав, що піде походить лісом. Батько розплющив очі.

– Углиб не заходь. Щоб увесь час край лісу бачив.

Це пролунало так серйозно, загрозливо й несподівано як для батька, що Лесик не зневажив попередженням. Та й сам ліс до жартів не схиляв, вимагаючи тиші й поваги до себе. Тут ніхто не заважав деревам жити й помирати своєю волею, хіба буревію чи блискавиці дозволено було втручатися в їхню долю. Повзучі ожини й нагромадження мохастого каміння стерегли одвічний спокій лісу, стаючи на заваді кожному крокові вглиб. Лесь зробив майже повне коло, коли вийшов до потічка. Беручись ніби нізвідки, з тоненької срібної ниточки, яка повзла десь із гірського верхів’я, далі підживлений кількома потужними джерельцями, що прямо вистрибували з-під землі, він швидко набирав сили справжнього потоку. А біля нього ліс наче й повеселішав. Стрімка, говірка вода грала на обмілях, сипала соняшними зблисками. Лесь припав до холодного кришталю одного з джерел, вода пінилась наче газована, поколювала язика радісними бульбашками.

Над джерелом простягала гілки молода ялиця. Коли Лесь підводився, сотні зелених пальчиків торкнулись його волосся, сковзнули шиєю, зупинилися за вухом. Раптово пронизаний тремтінням насолоди, він завмер. Тоді, щоб не злякати й не відпустити бентежне відчуття, став обережно повертати голову, змушуючи гілку міліметр за міліметром пройти шлях від вуха щокою до куточка рота. Запах смоли, вагомий, як таємниця, наповнив його. Лесь торкнувся пласких голочок язиком, смакуючи їхню терпкість. А тоді прикусив гілку з усією силою ніжности і вдячности, що піднялася хвилею з глибин і накрила з головою. Мандрував поглядом усе вище й вище, допоки не зустрівся з небом.

Сонце осипало й пронизувало тисячами голочок крізь мереживо горішнього листя. Проте Лесь не опускав очей. «Що, з твого погляду, занадто нахабно почуватися господарем світу?» Але посмішка була нестримною.

Лесь трусонув головою, як пес, розкидаючи дзвінкі краплі води з волосся та проганяючи фантазії. Роззирнувся, наче сп’янілий, сповнений бажанням руху, дії. Он де видно хату, а вглиб веде веселий струмок – за течією можна пройти далі й назад легко повернутися. І він рушив. За кожним поворотом потічка було чим замилуватися. З насолодою вбирав у себе все, не пропускаючи найменшої деталі – ні жовтої квітки серед соковито-зеленого моху, ні зволоженого каміння, наче пальцями велета стиснутого докупи могутнім корінням дерев, ні звуків, ні запахів, які, щохвилини нові, приносив йому на деґустацію дбайливий господар-вітерець. Але й цього було замало, з кожною секундою Лесеві хотілося більшого. Він відчував правдивий захват, неймовірну легкість, наче якась сила переносила його з каменя на камінь. Хотілося закричати чи заспівати, але не наважувався.

Ось у такому стані-настрої вискочив Лесь за новий несподіваний поворот потоку. І завмер, наче врізався у невидиму стіну, не помітивши навіть, що ступив повз камінь просто в воду й, змахнувши руками, навіть забув їх опустити. (Згодом, у власній уяві, бачив себе ще й із роззявленим ротом, та чи було так насправді, лишиться загадкою).

На стрімкому березі між корінням розкішного й рідкісного для тутешніх місць дуба вмостилися двоє, в чиїх стосунках годі було сумніватися. Чоловік чи то хлопець сидів спиною до струмка й обіймав дівчину, що дивилася просто Лесеві в очі. А як дивилася – то ніколи не міг би він знайти слів, щоб те описати.

Легше сказати, чого не було в її погляді. Не було переляку, виклику, зневаги, не було навіть питання. Лесеві здалося, що крижана вода потоку миттєво піднялася його тілом і пронизала до самих кінчиків волосся, піднявши його дибки.

Аж ось, наче через вічність, чоловік рвучко розвернувся. Не юнак, а легінь у розквіті потужної сили, й наче дві жарини, його очі вп’ялися в Леся. Від тої люті, якою вони горіли, запаморочилося в голові. Легінь замахнувся кулаком, у якому наче щось зблиснуло, і вгатив щосили по стовбуру дерева. Зі страшним хряскотом десь згори, наче водоспад, ринула зелена маса, і велетенська гілляка, тріпочучи хмарами листя, лягла туди, де щойно сиділа закохана пара.

Запаморочення минуло, й Лесь подерся на берег до того самого місця, очікуючи побачити те, що малювала йому уява – кров, поламані руки, розбиті голови. Та під гіллякою не було нічого й нікого. Проглядалася тільки трава, місцями здерта до землі, де гілляка вдарила спершу. Набігавшись довкола, він нарешті зупинився, намагаючись угамувати дихання й серце, що шалено калатало. Й тут ізнову, наче теплий подих шкірою, відчув на собі той дівочий погляд. Інтуїтивно повернувся до гущавини й не побачив нічого. Відчуття поволі минуло.

Коли трохи заспокоївся, повернувся до потічка й пішов назад проти течії. Повернення виявилося значно довшим, ніж очікував; дивувався, що не помітив, як далеко завів його потік. Коли вже геть вибився із сил, таки побачив за наступним поворотом знайомий край лісу та обриси хати на пагорбі. Чим ближче підходив, тим повільніше рухався. Коли ж побачив батька, який так само спав у затінку, бажання розповісти про пригоду, що переповнювало спершу, геть полишило його. Тож мовчки сів коло тата, роззувся й порозкладав мокрі кросівки та шкарпетки на нагрітому сонцем камінні. Минали повільні хвилини. На щастя, кишені лишилися сухими, мобілка не постраждала. Минуло вже три години, як вони видерлися на цю гору.

Раптом побачив – із протилежного краю лісу наближався якийсь чоловік. «Він…Той, з лісу» – промайнуло в голові. Серце знову закалатало, те саме біле вбрання, світле волосся…

Чоловік швидко наближався, і Лесь збагнув, що помилився. Цей виявився не легенем, що тому й тридцяти не було, а зрілим чоловіком десь батькового віку, а може, й старшим. Волосся, яке здалеку здалося світлим, було геть сиве, а шкіра темна, наче морений дуб. Але ж постава! Лесь завжди пишався батьком, той ніколи не мав зайвої ваги, мав міцну статуру й завидний зріст, але поруч із таким однолітком програвав йому у всіх вимірах. Як домашній пес у порівнянні з вовком. Лесь узяв батька за плече. Той розплющив очі, прокинувшись так, наче й не спав зовсім. Підвівся з трави, як завжди, мовчки.

Сивий чоловік підійшов до хати, зупинився біля дверей. Подивився пильно на батька.

– Орисин син. – Просто сказав, не питаючи. – Зараз винесу, давно вже хтось мав прийти по зілля.

Батько розкрив був рота, аби щось вимовити, та у дверній проймі вже нікого не було. Глянув на сина, той стояв таки з напіввідкритим ротом. Лесь піймав батьків погляд, сковтнув і видушив тільки:

– То це він мольфар, це йому сто років?

Батько лишень, наче розправляючи їх, повів плечима. Мольфар знову з’явився на порозі, тримаючи в руках пучок сухих трав, обгорнутий чистою тканиною, й банку з якоюсь темною рідиною.

– Дякую, ось тут мати просили вам передати, – згадав батько, простягаючи мольфарові принесені клунки.

Той мовчки взяв. Батько ніби ще хотів щось сказати, але мольфар уже від нього відвернувся і глянув упритул на Лесика, якого досі наче й не помічав.

«Таки ж він», – зблиснуло в мозку, ті самі очі-жарини люто пропікали хлопця наскрізь.

Мольфар розвернувся й, ні слова не сказавши, зайшов до хати. Двері, яких він ніби й не торкався, зачинилися різко.

Батько прокашлявся й торкнув Леся за плече:

– Ходім, це все.

Лесь, наче виринаючи зі сну, пішов за ним. Батько сам забрав його кросівки та шкарпетки, й лиш коли вони відійшли на добрячу відстань від хати, дав сину, щоб той узувся. Мовчки й поволі натягував вологі, але теплі шкарпетки, тоді кросівки. Думки роїлися в голові, ніяк не сформуючись у щось конкретне.

– Тут гори й праліси, тут багато чого буває… Мольфар – то не таке вже й диво, – вимовив батько, ніби й не до сина звертаючись.

По тому, наче вирішивши, що дав вичерпну відповідь на всі можливі запитання, рушив тією ж стежиною, що вела до долини.

Наступні кілька днів пролетіли геть Лесем непомічені. Розповідав про щось зі свого життя бабці Орисі, яка значно пожвавішала від принесених ліків. Трави запарювала собі на чай, коричневою рідиною розтирала суглоби. Відповідаючи на запитання, яких майже не чув, якось помітив здивований батьків погляд і зрозумів – таки ліпить щось не те. Але бабця була, здається, вельми задоволена, її все тішило. Тож Лесик не став перейматися.

Батько порався по господарству, ґаздував. Увесь час десь стукав, щось рубав чи лагодив. Синові нічого не загадував робити, утім, як і завжди.

Останніх днів їхнього перебування в Карпатах повернулася тітка Валя. Й Лесеві довелося знову багато розповідати за себе й за татка, який у рідній хаті став ніби ще мовчазнішим, ніж у них удома. Проте батькове мовчання його ніколи не гнітило. Поруч із ним йому завше було комфортніше, ніж із матір’ю, а тепер от, ніж із бабцею та тіткою. І стараючись по змозі їх не ображати, Лесь тікав туди, де порався тато, й намагався і собі знайти якусь справу. Тоді помітив, що той наче навмисне не закінчує роботу до кінця. Тож він то залишки дров за ним дорубає, то тин допідв’язує. Так і поралися собі.

Час візиту добіг кінця. Тоді, напхані гостинцями, що ледве здужували довезти, рушили назад до Києва.

Радісна матуся все ж улаштувала синові корисне завершення канікул, таки відправивши його до Англії на двотижневий мовний тренінґ.

Мало-помалу приголомшливі враження розвіювалися, розмивалися, втрачали риси реальности. Лесь був уже не певен у тому, що бачив, і що його так вразило.

А з початком школи ці спогади перетворилися на цілковиту примару. Хотів був другові Женьці розповісти, але нічого цікавішого, окрім того, що бачив, мовляв, у батьковому селі свого двоюрідного діда-мольфара, якому, кажуть, сто років, а він виглядає заледве на п’ятдесят, і сказати не зміг. Тож друг Жека не сильно і вразився, сказав, що то все «екологія» і таке інше. На тому й Лесь викинув усе з голови та занурився до шкільного життя й боротьби з матусею, яка активно влаштовувала його майбутнє, адже син у випускному класі!

І лишень коли випав перший, несподівано ранній, сніг – усе почалося.