Почалося зі сну.

Там він знову цілком раптово побачив Її очі та відчув той погляд. Був певен, що ні ліс, ні гори, ні мольфар йому не снилися. Виразно пам’ятав тільки очі, точніше, погляд, і так пам’ятав, що цілий ранок руки трусилися. Й тільки по обіді відпустило. Спати лягав, уже підсміюючись над собою, а по тому стало не до сміху. Після другої ночі, сповненої цим поглядом, його трусило вже аж до самого вечора. Думав взагалі не лягати, але десь о третій ночі мати чомусь прокинулася, застала його за комп’ютером і загнала до ліжка. Провалився в сон, лише торкнувся головою подушки. Зранку ледь прокинувся, та з полегшенням зрозумів, що нічого уві сні не бачив. Наступної ночі, хоч матуся й простежила за його вкладанням, взяв до ліжка якусь книжку й мучив себе читанням із ліхтариком теж десь до третьої, далі спав як убитий.

День минув невиразно, але ніч знову видалася спокійна, хоч і не зміг нічим себе більше вимучувати. За неділю трохи заспокоївся й відпочив. Наважився лягти спати, як звичайно, і знову пронесло, ніч минула без сновидінь. Потім став пригадувати й осмислювати те особливе і разюче відчуття, що так збурило його. Відчуття чиєїсь присутности. Моторошно реальної присутности. Й дійшов висновку, що нічого страшного в усьому тому не було. Дивне, дивовижно бентежне – так, але не страшне. Захотілося навіть перевірити, пережити знову. Та на замовлення сон не приходив, приходила тільки злість на себе. Чого психував?

А тоді ще й той випадок.

Ішла хімія, вони щось змішували у високих колбах. Лесь, як зазвичай, сидів поряд із Жекою, що якраз вимахував їхньою парною колбою. Хлопці позаду влаштували якусь штовханину, й один із них упав боком на Жеку, той врізався в парту, колба в його руках розлетілась, а з руки просто струменем порскнула кров.

Почулися дівчачі зойки, хтось побіг по медсестру, одразу троє дівчаток телефонували до швидкої, а крови все більшало, наче в прискореному фільмі. Старенька вчителька хапалася за серце.

Уся ця метушня зайняла у Лесевій свідомості часу не більше, як двічі кліпнути.

Жека повільно вийняв здоровенний шматок скла, що стирчав від середини долоні аж до зап’ястка, і чомусь дуже акуратно поклав його на парту, а тоді підняв на Леся здивовані й трохи розгублені очі, обличчя його зблідло.

Лесеві руки наче самі, без його волі, піднялися, й ось він відсторонено спостерігає, як уже тримає поранену Жекову долоню. Далі прийшло відчуття, наче їхні руки стали одним цілим, і не було такої сили, що могла б розірвати цей зв’язок. Леся пройняло своєрідне пекучо-гаряче поколювання. Відчуття виявилося навіть приємним. Свідомість неначе розділилась, і якась частина спостерігала за усім збоку, а точніше, навіть здалеку, з дивовижним спокоєм. Скільки це тривало? Йому здавалося, кілька довгих хвилин, хоч, може, це були й секунди, бо ніхто навколо ніби нічого не помітив, і на нього звернули увагу аж тоді, коли він упав.

Тієї миті, як їхні руки раптово роз’єдналися, Лесь відчув, що не може своїх ані підняти, ані поворухнути ними. Й не тільки руки, все тіло його не слухалося – важко й безвольно обм’якло, і він звалився зі стільця на підлогу. Свідомости – можливо, саме тої окремої частини – Лесь не втрачав, чудово чув, бачив і розумів усе, що точилося навколо. Просто тіло накази свідомости вперто ігнорувало. Медсестру не знайшли, а лікарі швидкої, що цього разу виправдала свою назву й приїхала на диво негайно, із здивуванням були змушені надавати допомогу не стільки Жеці, чия рана, радше, поріз, виявився чистим, уже закритим і більше не кривавив, а Лесикові, що той, як їм сказали, знепритомнів, злякавшись вигляду крові.

Дівчатка шепотілися, що Жека просто герой – навіть не зойкнув, і що подумати не могли про Леся, як такого слабака й боягуза. Лікарі ж дивувалися настільки невідповідній до поранення кількості крови.

Чи їхніми стараннями, чи власними, але десь за пів години Лесь таки змусив своє тіло слухатися. Їх обох уже доправили до шкільного медпункту. Жекову руку перев’язали, Лесю щось укололи, від наступних уроків, звісно, звільнили. Лесь старався не дивитися на друга, бо кожного разу наштовхувався на пильний та питальний погляд. Здається, тільки Жека розумів – відбулося не зовсім те, що здалося решті.

Поверталися зі школи разом. Лесь почувався розгубленим, волів уникнути розпитувань і вже вирішив, що скаже, ніби нічого не пам’ятає. Та Жека нічого й не спитав. Спочатку ніби чогось чекав від Леся, але розсталися вони вже точнісінько, як завжди, домовившись увечері зідзвонитися, а по можливості кудись піти разом.

Лесь лишився вдячний.

***

Вони почали дружити із 6-го класу, чим усіх неабияк вразили. Ще б пак – повні протилежності: відмінник і хронічний двієчник, «чемний хлопчик» і шибайголова, білявий та стрункий і чорнявий та кремезний, «принц» і «хуліган» (останнє – очима дівчаток). Їхній тандем шокував і продовжує шокувати Лесикову маму. Чого вона тільки не робила, аж до відчайдушних намагань перевести сина до іншої школи, та все дарма. Саме Жековим «згубним впливом» пояснює матуся відмову сина від музики та гінку самостійність. Хоча тут вона сильно помилялася. Всі у школі помічали протилежне – відчутний вплив Леся на Жеку. Останній бо завше був головним болем учителів.

Десь на початку першого класу в маленького Жені померла мама. Вчителі співчували і, як наслідок, пробачали йому доволі дивну поведінку. Коли ж спохопилися, то нічого вже змінити в ньому не були ладні. Міг встати й вийти з класу посеред уроку, якщо йому так захотілося, або без жодного попередження підійти до вчительського столу і взяти, до прикладу, ручку, якщо забув свою… Всього не перелічити. Просто розважався, спостерігаючи за реакцією на свої вчинки. Жека був не здатен коритися правилам. По суті, став у класі ізгоєм. Рятувало його єдине, власне, позашкільний інтерес – бойові мистецтва. Перебрав усе можливе: самбо, бокс, дзюдо… Всього й сам, мабуть, не пригадав би, бо ніде довго не затримувався. Спортивних успіхів не досяг, але в реальній бійці поставав страшним, не мав жодних запобіжників.

Батько його, успішний і дуже зайнятий бізнесмен, давав синові повну свободу й скільки завгодно грошей. Ними ж вирішував Жекові шкільні проблеми. Це не свідчило про його байдужість до сина, просто щиро вважав – справжній хлопець і має бути таким, а з відмінників мало користи. Сам колись у школі славився як двійочник та хуліган. Ну а в слова вчителів, що Жека часом поставав абсолютно неадекватним реальності, батько просто не вірив.

Та ніхто не знав про те, що десь від початкової школи єдине, завдяки чому Жека міг висидіти урок спокійно, було спостерігати за Лесем. Цей білявий відмінник його інтригував і заворожував. Жека бачив навколо лишень підневільних рабів, що коряться обставинам, сам чинив тому відчайдушний спротив, а тому дивувався, що цей Лесь наче робить тільки те, чого сам бажає. А потім ще й та подія…

Вони закінчували 4-й клас. Того дня Лесь мало не вперше зостався у школі на продовжений день. Жека, що залишався завжди, подібного щось не пригадував. (Тоді в Леся захворіли одночасно мама й няня). День минув цілком звичайно. Зробивши уроки, всі вийшли на шкільне подвір’я – гуляти й чекати батьків під наглядом двох учительок. Була середина травня й доволі тепло. Саме на той час до їхнього двору прибився бродячий пес. Приходив уже зо два тижні, був лякливий, з облізлим боком. Тримався осторонь, але із вдячністю метляв підібганим хвостом, заковтуючи кинуті йому залишки бутербродів. Учительки намагалися пса проганяти, розмахуючи руками; він лякався, відбігав, та невдовзі повертався знову.

Того дня двійко вчительок спокійно теревенили собі на лавочці, дітей лишилося п’ятеро: Лесь, Жека, Сергій, Таня і Юрко з паралельного. Юрко якраз кидав шматочки вареної ковбаси псові та старався підманити його поближче. Присідаючи на зігнутих лапах, останнього шматка пес узяв із Юркових рук, а Сергієві вдалося почухати його за вухом. Негайно й хором учительки загукали дітям «відійти від цієї «хворої собаки», і саме тут нагодився Сергійків дідусь. Сухорлявий, із виправкою колишнього військового, він ходив, спираючись на палицю, але якщо й кульгав, то малопомітно. Старий несподівано з’явився серед дітей і раптом щедро так замахнувшись уперіщив пса своєю палицею. Запанувала німа сцена, всі заціпеніли, навіть пес лишень сильніше притисся до землі. А сухорлявенький дідусь замахнувся і вдарив удруге, почулося скавчання. Замахнувся і вдарив утретє. Та цей удар прийшовся по Лесикові, той просто закрив собою пса. Тепер уже заціпенів старий, та через секунду, зиркнувши на вчительок, задер підборіддя, розвернувся, схопив за руку онука й потягнув його геть зі шкільного двору, хоча Сергійко і горлав, що мусить забрати портфеля. Тут уже підбігли дорослі, підняли Леся, ойкали і крутили його на всі боки. Та малий відбувся легко, тільки червоною пасамугою на плечі.

– Ти навіщо таке зробив?! Ти ж міг постраждати!

– Вибачте, я не подумав, – сказав Лесь і посміхнувся.

Ця посмішка запам’яталася Жеці назавжди. Лесь, може, й вибачався, але дивився на вчительок, як дорослий дивиться на дітей, намагаючись їх заспокоїти.

Цей випадок переслідував Жеку дуже довго. Хлопець важко мучився питанням: «Чому не він, чому ВІН не встиг?» Ні, він, звісно, зробив би все інакше, він вирвав би палицю в цього діда й надубасив би йому по шиї! Але чому він не встиг?! Чому так і стояв стовпом?! Жеку мучив нестерпний сором. Закінчилося все по-дурному. Він побився із Сергійком. І то була перша його несамовита бійка, після якої викликали татка, влаштовували довгі й нудні з’ясунки в класі, а Жека остаточно отримав репутацію «психованого» і замкнувся в собі.

Жека все чекав якогось особливого випадку, щоб подружитися з Лесем. Уявляв якусь там зграю бандитів, з якими вони б’ються спина до спини чи щось таке. Але випадок ніяк не підвертався. Усе ж бо сталося значно простіше й буденніше. Варто було просто заговорити. Якось Жека помітив, що Лесь, який зазвичай після школи йшов на музику, стоїть, розглядаючи хмари, й підійшов.

– У тебе що, сьогодні немає музики?

– Є, просто я не певен, що хочу йти.

– Ти класно грав на концерті.

(Був такий у школі на 8 березня).

– Можливо, але мені тепер більше подобається слухати.

– То ходімо щось покажу.

Жека завів тоді Леся на самісінький верх недобудованої багатоповерхівки. Він часто туди лазив, насолоджуючись відчуттям небезпеки й свободи. Лесю сподобалося. І це стало їхнім таємним захопленням. Вибирали будівництво, вели розвідку, розшукували лазівки й обов’язково піднімалися на горішній поверх, чим вище, тим краще.

Повертаючись до шкільних справ, слід зазначити, і це дійсно всі помітили, що завдяки дружбі з Лесем Жека поступово став спокійнішим та адекватнішим, трохи поліпшилися оцінки. Тож завдяки й цьому, а не тільки батьковим грошам, йому вдалося перейти до старших класів. Хоча, правду кажучи, все одно лишався найгіршим у класі учнем. А Лесь – найкращим.

***

Випадок у школі мав таке продовження, що з Леся почали насміхатися, переважно хлопці (дівчаток пробивало на жалість). Дражнили певний час, та це сходило нанівець пропорційно збільшенню саден на Жекових кулаках. Леся ж це, здається, нітрохи не зачіпало. А насправді він був надто занурений у власний клопіт.

Сталося рідкісне явище, такого Лесь узагалі раніше не пам’ятав – прийшов лист від бабці Орисі. Зазвичай вона листів не писала. Тітка Валя мала мобільний і дзвонила їм часом, коли відвідувала доньку чи село з покриттям мережі.

А написала бабуся таке: брат-мольфар Гнат наказав їй передати, що чекає свого небожа в других, її онука Леся, до себе на Різдво. І ще додала: не переказати цього вона не може, бо вийде всім лихо (яке, не уточнювала), але від себе просить Лесика нікуди не їхати і клятого Гната не слухати.

Лист наробив родинного ґвалту чимало, звісно, з боку матусі.

Лесь не знав, що й думати, і схилявся ну хоча б розповісти Жеці, бо відчував – не здужає далі тримати все те у собі.

Аж тут усе поміняв несподіваний приїзд тітки Валі. Двадцятого грудня дзвінком вона повідомила, що вже на вокзалі, а вранці буде в Києві. Коли ж приїхала, розказала, що до брата її просто силою погнала мати, бо, каже, написати доладно не вміє, а телефону не довіряє. Мовляв, хай дочка перекаже їм, щоб Лесика нікуди, не дай боже, не відпускали. Від себе додала: то вперше, відколи пам’ятає, мольфар прийшов до них сам, приніс ліки й одне сказав – чекає Орисиного внука на Різдво. Мати місця не знаходить, усе себе винуватить, що сина до мольфара посилала, що то вона не вберегла онука.

Проте в тітчиних словах, та й у всій поведінці аж такої занепокоєности, як у її матері, не вчувалося. Лесю дуже кортіло розпитати її наодинці, але нагоди не випадало. Тітка Валя збиралася другого ж дня вертатися, казала, що боїться надовго матір саму лишати, та й із квитками перед святами завжди важко.

Лесь прововтузився цілу ніч і зрозумів – край. Більше цієї невідомости й напруги він не витримає, навіть до Різдва. Поклав до шкільного наплічника замість книжок трохи одягу, забрав усі свої заощадження від кишенькових грошей, відкладені на святкові веселощі, й уранці, попрощавшись із тіткою, пішов наче до школи.

Сховавшись за рогом, дочекався, коли вийшли мати й тітка. Простежив за ними до метро, де ті попрощалися. Лесь не сумнівався, спостерігаючи за ними здаля, – матуся ще раз тітку Валю заспокоювала і запевняла, що, звісно, син нікуди не поїде, тож хай не хвилюються. Лесь майнув у метро за тіткою, назирці доїхав до «Вокзальної». Все вагався, коли ж підійти. Спершу вирішив – у вагоні, але на вокзалі зрозумів, що не знає, на який потяг вона братиме квитка. Тож зібрався з духом і підійшов у черзі біля кас. Тітка, звісно, страшенно здивувалась. Але не зробила того, чого Лесь боявся найбільше. Не кинулася дзвонити його матусі. Вислухала спокійно, сказавши тільки, що коли вже їхати, то краще б послухатися й прибути, як сказано, на Різдво. Проте відмовляти не стала, попередила тільки, що до їхньої хати йому краще не потикатися, хай вже, може, після того, як у мольфара побуває; і матері про його приїзд вона покищо нічого не казатиме. А щоб відвідати вуйка Гната, то вона не бачить у тому чогось аж такого страшного, хоч матері цього й не казала, бо дуже вже та затята. А її думка, як раптом мольфар його чомусь навчати надумає чи свої секрети передасть, то це зовсім незле, і від того всім користь може бути. Проте, чого він хоче насправді, звісно, й не вгадаєш. А ще додала, як вуйко до них заходив, то, здалося їй, що був він не такий, як завжди. На запитання Леся – а який? Вона нічого не змогла пояснити, не такий і все, а може, то їй взагалі примарилося.

Потяг рушав надвечір. Тітка Валя ще планувала купити подарунки онукам до свят, тож поїхала до центру, а Лесь вирішив лишитися. Час тягнувся нестерпно... Блукав вокзалом, періодично купуючи щось пожувати, й не тому, що хотів їсти.

Нарешті їхній поїзд. І тільки коли той рушив, Лесь подзвонив батькові і все розповів, після чого відключив телефона. Коли тітка розклала вечерю, не міг вже й дивитись на їжу. Вона й не наполягала, і взагалі говорила мало, хібащо кілька слів про погоду.

Лесь зрозумів, що тітка таки добряче схожа з його батьком, хоча, звісно, у своєму жіночому варіанті. Думати про це вже не було сил, і він провалився в сон.

Далі Лесь почувався ніби тітчиним хвостиком. Та сама ходила по квитки на електричку, сама домовлялася про автівку, сама за все заплатила. Потім, залишивши речі у знайомих чи то далеких родичів на селі, провела його далеченько тією самою безлюдною дорогою понад річкою, якою вони мандрували влітку з татом. І тільки біля сходу на мольфарову гору попрощалася. Що найбільше турбувало тітку – чи видереться він на гору, бо чимало снігу лежало. Проте, на їхній спільний подив, обриси нетоптаної та неходженої стежки виразно виднілися під снігом, наче на неї той сніг падав утричі менше, ніж навколо. Тітка дивувалася недовго, стенула плечима й тільки сказала, наче до себе:

– Ну, то ж він подбав.

Потому побажала Лесеві «триматися», тричі перехрестила, та й пішла назад.