* *

Таксівка й справді невдовзі приїхала. Батько вийшов, як завжди, вчасно, як зазвичай спокійний, і, звісно, не зронив ні слова, мовчав усю дорогу. Лесь і не чекав іншого, татова мовчанка не була важкою й ніколи його не обтяжувала.

В потягу панувала задуха, й Лесеві довго не вдавалося заснути – лежав, дивився в стелю, потім спробував згадати бабусине обличчя, але поставало тільки обличчя тітки Валі, татової старшої сестри, вона часом гостювала в них у Києві. Бабуся мала трьох доньок, першу народила ще шістнадцятилітньою, та вже й померла. Потім іще двох. Молодша – та сама тітка Валя, що має п’ятдесят сім, живе тепер із нею, а середня донька давно перебралась до Америки.

Лесь, трохи соромлячись незнання, спитав у тата, скільки бабусі років, і почув, що вісімдесят вісім.

Єдиний син – Лесів тато, народився коли вже мала далеко за тридцять, а десь невдовзі втратила чоловіка. Лесь був єдиним онуком, бо доньки мали теж доньок. Це і все, що він, власне, знав про батькову рідню.

Потяг вистукував і шарпався на всі боки. На верхній полиці було задушливо й млосно. Сон приступав уривками, щоб за мить уже злякано втекти. Й лишень тоді, як приніс улюблене марення, Лесь спромігся більше не відпустити його. То було рідкісне й бажане видіння, особливе дивовижною реалістичністю, настільки, що навіть прокинувшись міг відчувати на губах, на пальцях порохняву сухість піску – Лесь ніби стояв на краю світу. Перед безоднею. Під ногами похрупувала, мов крейда, кам’яниста пустеля, де ніщо не відволікало уваги од головного. Перед ним лишень сонце – велетенською вогняною горою воно піднімалося не так з-за обрію, як ніби з прірви під його ногами. Скільки не бачив Лесь цей сон, краєвид поставав однаковий, а от схід сонця завжди інший. Золотистий чи багряний, у хмарах ніжних або загрозливих, ніколи не повторюючись, він завше віщував зміни. Єдиною живою істотою, котра дихала поряд, крутився вітер, і тільки його варто було слухати, бо й настрій неба, і пронизлива яскравість барв виявлялися оманою. Про що він шепотів тепер, не встиг розчути – його вже будили.

Поїзд прибував до Чернівців дуже рано, тож Лесь насилу прокинувся. Після кількох годин чекання на вокзалі пересіли на електричку, що справляла неабияке враження своєю живучістю – здавалося, такий мотлох вже не мав би триматися купи. Але вона таки довезла їх до Вижниці, а там, на вокзалі, знайшли автівку, приблизно таку ж, як електричка. Водій зголосився везти їх далі до Виженки і ще трохи далі. Тож коли вивантажилися й почали сходження вгору, очманілий від недосипання й дороги Лесь майже нічого не помічав навколо, окрім батькової спини попереду.

Нарешті хата. Старезна, як бабця, що їх зустріла. Зустріла традиційними причитаннями-примовляннями. Пересувалася бабця Орися за допомогою двох палиць, але доволі вправно. Тітка Валя гостювала в дочки в іншому селі, тій треба було допомогти з дітьми. Виявилося, поїхала кілька днів тому й сподівалася, що за бабцею приглянуть покищо вони.

Прохолода дерев’яної хати спочатку принесла полегшення, але тут таки ж прийшла непоборна сонливість. Лесь спочатку тримався, та коли бабуся запропонувала відпочити з дороги, не встояв перед спокусою й повалився на дбайливо застелене ліжко в малесенькій, але окремій кімнатці, де дивом уміщалося ще одне ліжко й більше нічого.

Коли прокинувся, почув голоси з сусідньої кімнати-вітальні. Незвична бабусина мелодійна говірка спочатку заступила зміст розмови, та за кілька хвилин прислухався й до того, що вона говорила:

– Мені, синку, зара так зле, так зле, що насилу з ліжка встаю, ноги мене геть не слухаютьси. Та то через те, що ліки скінчилиси. Валька мала піти по них, та ось поїхала й не встигла, а мені так швидко гіршає, що взавтра може й си не підніму.

– Звісно, мамо, поїду куплю все, що скажете.

– Та то не купувати треба, а до Того сходити.

– До кого?

– Та ж до Гната, вуйка твого.

– Як, він ще живий?

– Та живе ж, що йому зробитьси.

– Ви про нього давно не згадували. Я й геть забувся.

– А що про нього говорити чи згадувати, як він своєї рідні цураєтьси, аж геть байдужий. Як із ногами таке вдіялоси і вже несила терпіти стало, то аж тоді до нього пішла. Дає тепер мені ліки. З ними й ходжу, і не болить ніц. Хоч міг би й інших дати. Своїх. – Почулося, як бабця зітхнула. – Та ж ні, зиркнув тільки, та й – «не про тебе вони», каже. Ну то й біс із ним. Мушу й за те, що дає, дякувати. То ти, синку, завтра раненько вийди, бо і шляху туди багато, та ще й застати його морока.

По тому, вже як запала павза в розмові, Лесь вийшов до вітальні, і вся увага бабці Орисі сконцентрувалася на онукові. Йому було дивно й ніяково від її звички усьому із захватом дивуватися: тому, що він перейшов до останнього класу школи, й тому, що хоче вчитися далі, й тому, що досі не обрав, на кого хоче «вивчитися». Таке дитяче здивування видавалося йому спершу дещо робленим чи награним, але прозирала за тим і проста, щира любов до нього будь-якого. Здавалося, заїкнися Лесь, що мріє стати, скажімо, двірником, і це також викличе бабусине захоплене зачудування.

Вже було пізно, коли вони з батьком пішли нарешті спати до тої самої малесенької кімнатки, де їм було постелено.

– То що, в нас іще якийсь дядько тут є? Ніколи й не чув про такого, – спитав Лесь у батька, поки вони вкладалися.

– Так. То старший материн брат, і старший, як вона каже, років на двадцять. Вона його в дитинстві й не знала, бо як народилася, він уже десь із родини пішов. Про нього мало говорили. Мати тільки казала, що як Сталін помер, тоді він повернувся, та й осів на горі, подалі від людей. Про нього мовлять, що він мольфар.

– Мольфар… – Лесь вслухався в це казково красиве слово, лише в одній книжці читане, й уперше почуте в реальності. – Виходить, що йому вже сто років чи й більше? І він живе сам на горі?

– Ну так. Живе, якщо мати каже.

– Я завтра піду з тобою!

– Йди, як хочеш.

На тому й поснули, точніше, тільки батько. До Леся ж сон, певне, тому що спав раніше, ніяк не приходив. Абсолютна, ідеальна тиша, котру лиш підкреслювало рівне батькове дихання й кректання бабусі за стіною, дивні терпкі запахи, трохи кусючий, навіть крізь цупке полотняне простирадло, ліжник – все заважало. Лесь тихенько встав і, підсвічуючи собі ліхтариком на телефоні, вийшов із кімнатки, а далі й з хати.

Небо стриміло геть поряд, а радше – скрізь довкола, починалося просто з-під ніг. І заволоділо ним одразу. Повне нерозкритими письменами зірок, воно панувало над усім світом. Стояти перед ним здавалося виявом неповаги. Лесь ліг спиною на вологу траву й широко розкинув руки. Час зупинився. Аж ось одна зірка впала золотою рискою. Прикрість кольнула десь під серцем – не встиг нічого загадати!

«Раптом іще одна впаде, треба підготуватися», – подумав він, і все-одно не міг нічого вигадати гідного.

А зірка все ж таки впала, особливо велика та яскрава, перекресливши собою півнеба. Синхронно з нею Лесеве серце штовхнулося бажанням – абсолютно несформульованим і йому самому неясним. Хібащо те бажання можна було б передати словами «Ну, давай!» – наче хотів підштовхнути долю чи кинути їй виклик або сигнал про готовність… Це відбулося спонтанно й неплановано, та Лесь лишився з відчуттям, що зірку не змарновано.