Лесь ненавидів свою матусю.

Це тривало вже тридцять хвилин і стало кульмінацією того тихого протистояння, що він його вів останні два зі своїх шістнадцяти років.

Стиснувши в кулаках пошматовані рештки терпіння, вискочив із квартири й побіг сходами вниз, прихопивши з собою зібраного наплічника.

Лесь страшенно заздрив батькові – як тому вдається лишатися таким спокійним?

Вилетів прожогом з під’їзду та, необережно вдихнувши розпечене липневе повітря, скривився від асфальтового духу та пилюки, ще й одразу кинуло в піт. Ні, швидко рухатися в такому пеклі протипоказано, це вже напевне.

Подумки почав рахувати до сотні, аби заспокоїтись, а тим часом барвисто уявляв, що коїться зараз удома. Бурхливі хвилі матусиних емоцій вирують тепер навколо скелі, що зветься батьком, і можна ані секунди не сумніватися – намарно. Дивовижно гармонійна пара – його батьки. Її пристрасність і його незворушність. Лишень усміхнеться особливо й немов річку обіймами берегів скерує до спальні.

Лесь умостився на лавці біля під’їзду. Добре, що тут була тінь, але ця нестерпна спека все одно заважала охолонути після палкої суперечки. Правильніше б назвати його почуття простим обуренням, але й воно було настільки мало притаманне Лесикові, що геть не знав, як із цим бути.

Від думок про батька перед очима постало його обличчя, й напівсвідомо Лесь спробував скопіювати той вираз. Сповнитися терпінням і мудрістю не вдалося, тільки м’язи заніміли.

Поглянув на телефона – до їхнього з татом потяга лишалося біля двох годин, та вже можна викликати таксівку, вирішив він. Але й після дзвінка думки вперто поверталися до нещодавньої сварки.

– В голові не вкладається, з чого ця драма! – думалося Лесеві.

Батько щоліта під час відпустки їздив на тиждень чи на днів десять до своєї матері. Така поїздка була щорічним і малопомітним явищем родинного життя. Коли це раптом, десь днів із шість тому, він спокійно повідомив синові, що мати, тобто Лесева бабця Орися, просили переказати, мовляв, тяжко нездужають і думають скоро помирати, тож хотіла побачити свого єдиного онука востаннє.

Як зазвичай, батько не те що не наполягав, а навіть і не пропонував, просто повідомив. А син, на його погляд, мав сам вирішувати й робити, як вважатиме за потрібне. Батько завше був таким. Мовчазний спостерігач. Він ніколи не заважав дружині крутити сином, як їй заманеться. Як то кажуть, «у виховання не втручався». Але й Лесевого права опиратися цьому теж ніколи не заперечував. До нього марно було звертатися за підтримкою. Порада на всі випадки життя була тільки одна – «зроби, як хочеш, і прийми наслідки». Лесь засвоїв це дуже давно. А от дружині надмірна емоційність заважала змиритися з цим чоловіковим «принципом невтручання».

Лесь одразу вирішив їхати. А що матусі не признавався до останнього (слід зазначити – в Лесевих думках слово «матуся» мало іронійне й поблажливе забарвлення), так відчував бо – вона не буде в захваті від руйнації планів відправити сина до англомовного табору. Проте все ж мав надію, що матуся візьме до уваги поважну причину цієї поїздки. Та де там! І така неприхована безсердечність шокувала й бісила Леся. Але ж і злість на себе дошкуляла. Чому раніше не їздив із батьком? Як так вийшло, що зовсім не знає своєї рідної бабусі? Бо ж досі перший та останній раз Лесь відвідував бабу семирічним.

Найлегше подумати, що причиною такого стану речей були напружені стосунки між свекрухою та невісткою, але це не так. Просто жила бабця Орися в далекому карпатському селі, а точніше на горі – десь за чотири кілометри від того села. Лесева ж мама, пані Оксана, походила з абсолютно міської ітеліґентської родини; й на кілька поколінь углиб не змогли б вони пригадати жодного сільського родича. Навіть виїзд на пікнік не уявляла вона інакше, як із шезлонгами та розкладним столиком. Зі своїм чоловіком познайомилася в університеті, але одружилися вони значно пізніше, тож і вийшло так, що вперше побувала на селі двадцятисемирічною, і довго ще про себе це згадувала, як «той страшний тиждень». Лесика народила, коли мала вже двадцять дев’ять років, і він одразу ж перетворився на сенс її життя, а метою стало блискуче майбутнє сина. Проте й чоловіка свого пані Оксана дуже любила та поважала, тож обов’язок показати нащадка його рідні відчувала. Довгенько хлопець вважався нею ще замалим для такої подорожі, але у віці семи років мандрівка таки відбулася. Й дуже швидко скінчилася. На третій день їхнього перебування Лесик устряг у бійку з місцевими хлопчаками, і йому добряче розквасили носа. На цьому пані Оксана вже не змогла себе стримати, того ж дня зірвалася до Києва, забравши сина. А у її серці оселився просто таки ірраціональний страх перед селом.

Відтоді на час батькової подорожі до рідні мама з Лесиком завжди були або в санаторії, або на курорті. Останні ж два роки Лесь їздив за кордон до англомовного табору.

А що Лесик? Чотирнадцять років свого життя він виглядав слухняним маминим синочком. Відмінник, завжди виважений та спокійний. З раннього віку вчився музиці (фортепіано), малюванню, ходив на плавання. Із середніх класів мама вирішила, що треба зосередитися на музиці, й забрала сина з малювання, а також перевела зі спортивного плавання на просто абонемент у басейн. Лесь вважався дуже перспективним учнем у музичній школі . І от чотирнадцятирічним покинув музику… Те, що матері здавалося різкими, ледь не катастрофічними змінами в характері, радше мало ознаки послідовного розвитку.

Лесь народився з цікавістю й довірою до світу. Мама Оксана завше любила розповідати історію про те, як він вразив увесь медперсонал при народженні, бо не заплакав, як усі дітки, а, видавши звук «уа», чхнув і широко розплющив очі. На що лікар засміявся і сказав : «Ти диви, який він здивований!»

Мабуть, саме тоді молода мама щиро й свято повірила в особливість та унікальність свого сина, свого Олеся (до речі, вона завжди називала його тільки так, тільки повним ім’ям). Що ж, частинка провини за це лежить і на ньому, адже він не розчаровував свою матусю. Дуже рано почав ходити, говорити, випереджав своїх однолітків за розвитком. Але був іще один бік, який і не назвеш зворотнім, а тільки логічним. Та сама довіра й цікавість штовхали його видиратися, куди очі бачать, стрибати з прийнятної та неприйнятної висоти, заходити в будь-яку воду, лізти в пащу до кожного пса – всього й не перелічити. Тож можна зрозуміти походження надмірної матусиної опіки. Свого часу вона була, можливо, умовою його виживання. Добре, що янгол-охоронець Лесеві дістався неледачий – хоч і важко йому довелося, проте за все дитинство хлопець не зазнав жодних серйозних травм.

До всього, Лесь виявився ідеальним учнем. Будь-що пропоноване його увазі – малювання, музика, мови, так само й шкільні предмети – все викликало цікавість і швидко поглиналося. Й так тривало десь до 13-14 років. По тому Лесь наче зупинився й заглибився в себе – «замислився». Можливо, нарешті просто почув татову пораду – «зроби, як хочеш». Чого, власне, хоче він сам? Відповідь на це питання, а його влаштовувала тільки вичерпна відповідь, ніяк не давалася, а брехати собі він не вмів. Можливо, тому що довіряв?

Якось непомітно підкрався час, коли звичайний день несподівано стає поперек горла, як шматок надто сухого хліба. Якщо і вдається проковтнути його, то приносить він не насичення, а тужливу важкість марноти. Але дивним чином ця туга переживалася ним, як гарантія, обіцянка можливої повноти життя. Й саме тоді все тіло напружувалося бажанням дії.

Коли логічно припустити, що хотіти варто того, що приносить радість, тоді він хотів соняшного світла крізь листя дерев, пливти з останніх сил проти течії, ловити вітер на верхів’ї (чого?), та, власне, будь-чого, й головне – вагомої причини, що робила б усе вищеназване необхідним…

* * *

Лесь сидів на лавці вже з пів години. Виснажений сонцем вітерець ледь ворушився біля ніг. Гнів та обурення помалу наче розтопилися від спеки, витекли з нього, лишивши по собі розслабленість і порожнечу. На диво ця порожнеча зовсім не гнітила, а навпаки, здавалася новим вільним простором, що дихав свіжістю й примарно знайомою прохолодою вранішньої пустелі…

Його увагу привернуло повільне рипіння металевих дверей під’їзду, що прочинилися й поволі випустили з себе двох бабусь. Ті були сестрами й жили якраз навпроти Лесевої квартири. Сухорлявенькі, неймовірно схожі, хоч і не близнючки, вони відрізнялися, на перший погляд, лишень різницею у зрості. Не маючи власних дітей, були натомість завжди заклопотані справами близьких або далеких родичів, не нехтували й турботами друзів, знайомих та навіть сусідів. Лесь привітався, бабусі теж радісно закивали головами. Хотів уже звільнити для них лавочку, коли вищенька схопила його за руку.

– Лесику, почекай, так добре, що ми тебе стріли! Я й сама хотіла до вас зайти… Тут до нас племінниця з чоловіком погостювати завтра приїде. В них донька, теж до останнього класу перейшла – якраз твоя ровесниця, така гарна дівчина!.. Чи не міг би ти показати їй Київ?

– На жаль, не зможу, ми з батьком зараз їдемо до родичів у Карпати, – відповів Лесь, не приховуючи полегшення.

– Ой, шкода, шкода! А коли повернетеся? – настирливість стареньких сестер була загальновідомою.

– Ще не знаємо, – збрехав Лесь. – О, вибачте, здається, наш автомобіль під’їжджає, – викрутився він і відійшов. Бабусі завжди здавалися йому й смішними, і дещо страшнуватими у своєму щирому переконанні, що без них і сонце вчасно б не вставало.

– Ох, який гарний хлопчик, ще й відмінник, і родина така інтеліґентна, – зітхнула нижченька, і в голосі, і в очах відбивалася гідна поваги турбота про свою власність. – Ото б його з Натусею познайомити…

– Так, так, – закивала головою друга, – або з Галиною дівчинкою; то нічого, що вона на рік старша, бо ж дійсно такий гарний хлопець виріс!

Що ж, бабусі мали рацію, Лесь дійсно був гарний. Гармонійно складений, трохи вищий середнього зросту, з русявим волоссям золотистого відтінку. І плавання суттєво позначилося на його статурі, хоча й не позбавило природної стрункости.

Якщо в дитинстві Лесь був викапаним «маленьким принцем» (як не заважала називати його своїм подругам вдоволена матуся, ледь приховуючи гордість), то тепер його риси, дещо приземлилися, втратили ніжність, проте не рухливість. Обличчя худорляве, але м’яко окреслене, на ньому панували чіткі, рівні лінії носа й брів та особливі очі – часом сталево-сірі, а часом туманно-блакитні з відтінком напруги чекання, глибинного неусвідомленого очікування чогось прекрасного. Можливо, лише одного бракувало йому – завершености, та й то лише для прихильників застиглих форм. Це обличчя могло б привернути уважний погляд своєю загадкою, й не так тою, що загадувало, як тою, що намагалося розгадати.

Ця нестерпна й бентежна зачарованість життям породжувала надію, що навіть така самовпевнена пані, як реальність, посоромиться повертатися до нього своїм нудним боком.