Вже ледь помітно сутеніло, коли він почав підніматися вгору. Хоча на стежці снігу й було менше, це тільки допомагало її не втратити, але рух майже не полегшувало. Тож Лесь вибивався із сил, прокладаючи собі шлях і провалюючись часом майже по коліна. Якщо спочатку сподівався, що підніметься ще завидна, то хутко розпрощався з цією надією. Видерся на гору весь мокрий вже за цілковитої темряви, просто раптом усвідомив, що навколо немає дерев, а попереду, на тлі лише трохи світлішого неба, невиразно бовваніли обриси хати. Та в ній не світилося, наче тут і не жив ніхто, й уже давно. Ні притоптаного снігу біля порогу, ні запаху життя, нічого.

– Ну от, припхався, – подумав уголос Лесь.

Головне, й звинувачувати нікого, казали ж йому – на Різдво. І що тепер робити? Але щоб повертатися, зараз не могло бути й мови. Лесь доплентався до дверей, штовхнув їх – як і сподівався, були незамкнені.

Негнучкими пальцями видобув із кишені мобілку, став собі підсвічувати. Побачив піч і дрова біля неї, навіть тріски на розпал, акуратно складені поряд, на них сірники. Після чималих старань і страждань, переважно через задубілі неслухняні руки, розвів таки вогонь. Почав грітися. Помалу та неухильно тепло вогню накопичувалося всередині, розганяло кров, от уже й тіло геть слухняне, та й у хаті вже тепліше, ніж надворі. Тоді почав роззиратися з відчуттям, що життя налагоджується. Поліпшила настрій і згадка про вечерю, дбайливо спаковану тіткою до його наплічника; тільки тепер він відчував справжній голод.

На ліжку куйовдилася купа ліжників та овечих шкур. Здається, ночувати буде цілком комфортно. Лесик підкинув іще дров і з насолодою стягнув із себе верхню одежу, а коли помітив у кутку м’яке хутряне домашнє взуття, то ще й роззувся й прилаштував усе сушитися. Почав їсти.

Що робитиме завтра, про таке якось не думалося, й він сказав собі, що вирішить це зранку, а зараз краще лягти. Потягнув до себе ліжники й з несподіванки похолов. Під тими ліжниками й шкурами хтось був. Лесь захлинувся власним криком, коли побачив тіло старезного, висохлого, як старий корінь, діда. З переляку всі думки наче поховалися по кутках мозку. Витягуючи їх за куці хвостики, Лесь здобував одну, безглуздішу за іншу.

«Йому принесли хворого, і той помер?»

«Мольфар його вбив?»

«Може, це його батько чи дід?»

Аж тут старече обличчя ожило і «мрець» розплющив очі. Лесеві стало зовсім погано, бо він ті очі впізнав. Ні з чим не сплутати й не забути знайомі жарини, які бачив тоді в лісі над потоком. Ті самі, що обпекли його потім біля порогу цієї хатини.

– Вже тут. Хоч я казав на Різдво… Не дав підготуватися..., – голос був ледве чутний, хрипкий, але твердий. – Та про мене, скільки не готуйсь, а все готовим не будеш.

– Готовим до чого? – Лесь ледве почув себе.

– Готовим не вбити тебе! – Й очі мольфара гнівно спалахнули.

Неймовірним зусиллям Лесь утримав власні ноги, налаштовані задкувати.

– Стоїш… – звук нагадував шипіння гадюки, проте старечий рот сіпнувся, натякаючи на усмішку. – Відпружся, не маю вже такого бажання… Ще й перевірити тебе треба… – слова з натугою проштовхувалися крізь його пошерхлі, наче заіржавілі від довгого невикористання губи. – Кажи, цієї зими щось дивне для себе відчував чи бачив? Сни там, чи що траплялося?

Лесів погляд немов ланцюгами прикувало до очей мольфара. Якби й захотів відвести, то зась. Проте йому не кортіло. Поволі розтулив пересохлого рота, намагаючись вимовити щось у відповідь.

– А, не марнуй мого часу, – сказав мольфар з відчутним роздратуванням, відвертаючись, – вже й так бачу, немає помилки, ти Їй снишся.

– Очі снилися, як вона дивиться, – все ж вимовив Лесь, через силу вичавлюючи з себе кожне слово.

– «Дивиться», – скривився Гнат. – Вона не тільки дивитися може…

– А чому ви такий, що з вами сталося? – насмілився й собі запитати Лесь.

– Бо мене у ЇЇ снах більше немає, – на диво спокійно відповів мольфар. – Візьми чогось, намости мені під спину, щоб сидів, – вже якось зовсім буденно додав він.

Лесь швидко назбирав, що під руки трапило – подушки, складені ліжники – й підклав старому під спину, обережно його підвівши.

Гнат ніби пригасив той вогонь, що тримав у собі, примружив повіки і вже скидався на звичайного старезного діда. Запала тиша, тільки дрова потріскували.

Питання зчиняли таку тисняву в Лесевій голові, таку штовханину, що жодне не могло покищо вирватися назовні.

Старий знову глянув на Леся, вже зовсім нормальним, десь трохи насмішкуватим поглядом.

– І що тепер з вами буде? Ви мене чогось навчите? А хто така Вона? – нарешті прорвало Леся.

Мольфарова щока наче дратівливо сіпнулася, й Лесь затнувся, відчуваючи, що втратив мову. Це його, щоправда, не злякало, а допомогло себе опанувати.

Гнат заговорив розмірено й трохи знуджено, наче розтовкмачував бовдуру-першокласнику, що є два додати два.

– Вона має багато імен. Можеш називати мавкою чи духом лісу, а можна й богинею землі, бо не знаю таких природних сил, щоб Їй не корилися. Я тепер засну й засохну, як старе дерево. Вона зараз спить і наснився Їй ти. Тобто тебе покохала й чекає відповідного.

Останні слова, а конче їхня невідворотна остаточність, збурили в Лесеві протест. Із відчуттям, ніби розриває цупку тканину, він повернув собі мову.

– Покохала!? Чекає відповідного!? А якщо я не зможу, не захочу!?

– То твій вибір. Ні, то й ні. Вона засмутиться.

– Просто засмутиться і все?

– Просто… Не хтів би я жити в цьому світі, коли Вона засмучена. – Гнат хмикнув, і вперше риска його по-старечому безгубого, засохлого рота поламалася чимось схожим на усміх. – Та я ж і не буду.

– І що тоді?

– Хто зна? У найгіршому випадку, все, що живе тут, згине… – і старий знову криво посміхнувся.

Єдина думка – «це, напевне, такий жарт!?» – зависла в мозку.

– А ти що, вже маєш любку?

Лесь іще не прийшов до тями.

– Питаю, чи кохаєш кого? – підвищив голос Гнат.

– Ні…

– Ну, то тобі пощастило більше, ніж мені.

– Ви…

– Я свій вибір зробив давно, – перебив його мольфар. – Про це немає чого теревенити. Тепер твоя черга.

Запала довга тиша.

– Я мушу тепер жити тут? – Лесь досі не міг зібратися з думками.

– А цур тобі! Ще чого! – розсердився старий. – Усе життя мріяв, щоб якийсь шмаркач у моїй хаті порався. Як підеш звідси, мусиш усе запалити! Хоча, як колись схочеш…, – голос його пом’якшав. – Тільки тобі дозволю на цій кичері оселитися. Але то не скоро буде.

– І що мені робити?

– Що хочеш, те й роби (Лесеві ця порада була дуже знайома), як жив, так і живи. Все саме прийде, а там уже твій вибір, і ніхто його за тебе не зробить.

– Це не вибір, а якийсь шантаж! А що, виходить, Вона вас зрадила? – в Лесевому голосі проривалася злість.

– Тьху, яке ж ти ще дурне! Та, що мене кохала, і яку я кохав, заснула назавжди, прокидається Вона завжди іншою, – старий замовк і знову заплющив очі.

Леся раптом огорнула непоборна втома, і розум і тіло твердили про те, який він нестерпно виснажений.

«Мені треба про все подумати, зараз тільки ляжу і про все подумаю», – крутилося в голові. Кинув на долівку щось зі шкур чи ковдр, опустився на них і провалився в темряву.

Наснилися йому гори – такими, як бачив їх улітку. Сизувато-зеленими, важкими хвилями вони гойдали, занурюючи часом у зелений присмерковий туман. Лесь тонув у ньому й відчайдушно борсався в боротьбі за ковток повітря, коли відчув на своїй руці чужу й сильну руку. Вона увірвалася до сну, руйнуючи його правду своєю. Лесь майже прокинувся, але якась сила не пустила зовсім виринути на поверхню, а розчинила його у спокійній, глибокій та тихій, як молитва, темряві. Там він і пробув у спокої аж до ранку.

Коли розплющив очі, за малесенькими віконцями висів похмурий день. Важкі сірі хмари облягали небо. Витяг із наплічника пляшку води й напився. Увесь вчорашній день, а конче нічна розмова, повернулися до Лесевої свідомости й причавили його такою каменюкою на серці, що знову заплющив очі й стиснув зубами кут подушки. «Щур у пастці», – сказав собі подумки. Хоча який там щур, він мишеня у пастці, іграшка в невідомо чиїх руках.

З ліжка господаря хати не долинало ні звуку. Полежавши ще трохи, зрозумів, іграшка ти там чи ні, а рухатися, щось робити, доведеться самому.

Піднявся тихенько. В хаті знову було дуже холодно. Взяв свою ковдру, щоб укрити діда, й зазирнув на ліжко.

Вчора й не помітив того, що дід лежав «при повному параді» – у святковому гуцульському вбранні. І з одного погляду було очевидно – ні вкривати, ні будити його немає потреби. Мольфар був, як і казав учора, зовсім сухий. Чисто тобі мумія чи святі лаврські мощі, проте значно гарніший. На обличчі читалася кожна риса, вираз мав гордий та величний.

«Якби я сказав кому, що лиш кілька годин тому розмовляв із «оцим», то, як мінімум, укололи б заспокійливе», – подумав, тамуючи нервовий сміх.

– Гордий… – прорізався Лесів голос, у ньому закипала злість. – Сам утік, – стиснув мимоволі кулаки, – а мені що робити?!

Врізав щосили кулаком об стіну.

Потім, притиснувши до губ подряпані пальці, постояв кілька хвилин, шукаючи спокою. Тоді взувся, зодягнувся, взяв наплічника, проходячи повз стола, побачив глиняну миску, повну суші: яблука, грушки, а ще вишні та сливи. Сунув до кишені кілька жмень. Картинкою сплив спогад – уночі стіл стояв порожній. Лесем володіла якась життєдайна злість і холодна рішучість.

За дверима – біла полонина. Мабуть, за ніч випало ще снігу, бо жодного вчорашнього сліду не побачив, та й натяку на стежку теж. Не дуже впевнено рушив уперед, намагаючись пригадати, з якого краю лісу він виходив учора – здається, стежка не вела прямо до дверей , а якось під кутом. Але далеко пройти йому не вдалося. Десь узявся рвійний вітер, закрутив довкола нього цілу хуртовину, забиваючи дихання й засліплюючи очі.

– За-па-ли… – почувся Лесеві у свисті вітру тихий голос.

«Мусиш усе запалити», – згадав він Гнатові слова.

– Та досить уже, годі, гаразд! – розсердився Лесь, затуляючись від дошкульної хурделиці.

Раптово вітер десь подівся, й Лесь повернув назад. Увалився до хати страшенно злий.

– Що палити? Як палити? Зараза…

Підійшов до печі, сірників, якими користувався вчора, не знайшов. Серед попелу, що його поворушив, жевріла лишень одна малесенька жарина, й ні клаптика паперу чи газети довкола. Тоді, наче підштовхнутий кимось, Лесь узяв її щипцями, підійшов до ліжка й зі словами «сам пали!», поклав у складені руки мольфара.

Тієї ж миті палахнув такий сильний і радісний вогонь, якого Лесикові ще бачити не доводилося. Наче всі мольфарові сили вийшли назовні звільнені й затанцювали довкола. Вже палало все ліжко, вогонь швидко й міцно вхопився за стіни, й при цьому майже не було диму. Лишалося тільки скоренько вискочити за двері.

Не оглядаючись, Лесь пішов власними слідами й зупинився лишень перед нечіпаним снігом. Тоді озирнувся й кілька хвилин дивився на хату. Видовище було пекельно крас-си-и-ве-нне… І приносило Лесеві якусь дивну втіху-зловтіху. Намилувавшись досхочу, вирішив, що час рухатися. Невпевнено повернувся до засніженого простору й побачив – з того самого місця, де закінчувалися його сліди, тягнеться ланцюжок маленьких круглих, ледь заглиблених, відбитків. «Неначе котячі», – вирішив Лесь. Не вагаючись, пішов по них. Сліди завертали вбік та вивели до іншого, не до того, куди він прямував на початку, кутка лісу.

І вели далі поміж деревами, там де тільки око найдосвідченішого горянина побачило б обриси стежки. Лесь, вкладаючи всі сили в рух глибоким снігом, мав геть порожню голову. Ось нарешті й дорога в долині. Котячі сліди зникли. Прямуючи до села, він із кожним кроком сповнювався розумінням, що йти до бабці й тітки, щось там розповідати чи відповідати на запитання психічно не здужає. Рушив до сільського центру та мало не замерз на льодяк на зупинці маршруток, коли його, зрештою, підібрало подорожнє авто. Й насилу можна уявити Лесів стан, якщо він був довезений до самого вокзалу в Чернівцях і ще й туманно пригадував, що квитка купував собі не сам.

Реальність повернулася до Леся вже в потягу на Київ. Там відпочив і навіть виспався.

«Живи як жив», – згадувалися слова старого Гната. Ну, це можна. Зрештою, що такого сталося? – переконував себе Лесь. З найгіршого попереду – нотації та причитання матусі з приводу його непослуху. А те, що в майбутньому на нього чекали якісь явно нетривіальні події – не так лякало, як, радше, хвилювало, ставало солодко-млосно, стискалося серце. Потреба нарешті виговоритися, з кимось поділитися просто душила. Поїзд прибував о дев’ятій тридцять. Рівно о дев’ятій двадцять Лесь увімкнув телефона й набрав Жеку, хоч і не сумнівався, що той відповість на дзвінок і під час уроку. Сказав, що хотів би стрітися. Жека погодився й запропонував одразу їхати до нього. Батько, звісно ж, на роботі, їм ніхто не заважатиме.

Лиш сидячи на теплій кухні, Лесь зрозумів, який він голодний. На щастя, в холодильнику нічого не бракувало. Жека відкоркував їм по пиву й, потягуючи його мовчки, дивився, як друг наминає все підряд. Потім Лесь розповідав. Не так щоб геть усе. Нічого про загадкову Мавку чи Богиню, якій він призначений, наче агнець на заклання, Лесь не сказав. Окрім же цього, все в деталях і подробицях. Виходило так, що двоюрідний дід-мольфар викликав його до себе перед тим, як померти й сказав, що він його спадкоємець і наступник. Жека повірив спокійно й одразу. Жодної тіні сумніву чи недовіри не промайнуло в його очах.

– Отакої… Значить, ти тепер мольфар. Круто! Але що, так нічому й не навчив?

– Ні, сказав «саме прийде».

– Ну, то без сумніву, я ж добре пам’ятаю оце… – і Жека показав свою руку з тонесеньким шрамом через усю долоню. – Але ж міг би там якісь книги чи амулети передати, а то якось дивно, чого й кликав, якщо «все саме прийде». Давай погуглимо про мольфарів.

– А-а-а..., – Лесь махнув рукою. – Я ще після літа шукав – нічого цікавого, тобто корисного, ну там про мольфи всякі прочитав, це щось таке, як ти кажеш – амулети. Але в нього нічого схожого навіть не бачив. До того ж, там було написано, що їх собі кожен мольфар сам робить.

– Я-я-ясно… – протягнув Жека.

– Взагалі, це якісь діди з чорними котами на руках!

– Чорний кіт! Класика! Може, й собі заведеш? – реготнув Жека.

– А пішов ти! – огризнувся Лесь і також засміявся.

Сміявся значно довше, ніж того заслуговував жарт. Жека підтримував. І ось тепер Лесь нарешті відчув справжнє полегшення.

І вдома все пішло якось простіше, ніж уявляв. Матуся, звісно, чекала з розгнівано-ображеним виглядом, та перш ніж устигла засипати сина докорами, Лесь підійшов та обійняв її, потім зробив те, що раптом захотілося – поцілував у щоку.

– Вибач мені, будь ласка, що змусив хвилюватися.

Мама, котра вже й забула, що син може бути лагідним, відповіла сльозами й поривчастими обіймами.

– Я обіцяю, – продовжив Лесь, – що завжди слухатиму твої поради, а ти обіцяй зрозуміти, що рішення я завжди прийматиму сам.

Мама нічого не казала, вона плакала. Насправді Лесь не був певен, що вона все почула, і вже ж напевне не сумнівався – мало в чому зможе вона змінитися, але для нього протистояння скінчилось.