Вірші
світанок
перекинуті мости
через виблиски і блиски.
чути поскрипи мостин
юрмоскупченого дійства.
в блискавицях далечінь
кличе окликом гортанним.
чи починок, чи почин... -
пада в розпачу останній!
не дотягнеться нестямний
у коловертню до кіл,
до колес що білі спиці.
палять очі наче сіль
коси сонця променисті.
сміх червоний зоряниці
дзвінко їде в колісниці,
що зпряженая цугом -
чути постуки копит
і веселий вітер дмуха ,
насторожуючи вуха.
до заніту часів стук
потягнувся мов серпанок,
в синій танучи імлі.
і не бачити, не чути
крізь хихикання прощання -
як зникаючи зітхнув
темний сутінок останній,
розкидаючи безладно
роси світлі по землі...
1
0
464
вчинок
коли у народу немає душі,
він йде до сусіднього
і за гроші купує її -
він, котрий без душі...
(В. Хлєбніков "Па-люди")
крізь потріскані скельця старих окуляр
розгледів я сонце що сходить -
воно було зовсім не сонцем,
а різні у безлічи скалки,
сяючих райдуг уламки
у потрісканих скельцях старих окуляр...
крізь віти безлисті реліктові лісу
я глянув у небо -
побачив розтрощену цілісність,
синю безмежність у зморшках і тріщинах
бачив я небо крізь віти безлисті реліктові лісу...
у буття зазирнув я крізь пальці
перед очима схрещених рук
і побачив у людстві людину
і тісняву тіл в нескінченній чисельності
між пальцями
перед очима схрещених рук...
і відпустив я у подорож поглядом душу
крізь потріскані скельця старих окуляр,
крізь віти безлисті реліктові лісу,
крізь пальці перед очима схрещених рук -
і осліп я від того,
оглух,
онімів і посивів як лунь,
загубився й розстанув...
я зник у безмежній тиші самотності Всесвіта -
був миттєво поглинутий ним
у мандрах моєї душі...
байдужим прощанням сміялись до мене
сяючи зорі -
зачиняючи шлях з небуття,
раділи у тимчасовості
власної
вічності...
1
0
457
притча
цвіркун
плигонув у гранчак,
на денці котрого було вино -
вмить сп"янів
та й завів серенади.
зітхала цілинна земля,
ловила звуки травою,
шукала,
здіймалась до нього цвітами.
усесвіт
осипав його зірками,
у данок віддав йому вічність і вакуум.
- це багато! -
скрикнув цвіркун
і замовк,
назавжди...
а гранчак
обернувся у квіточку,
синій дзвоник
що тамує сум у бутоні.
1
0
424
синдесмія (абрис)
о, абро! на дні океану чорної кальки...
де плями яскраві
і тіні і крапки
де щільні фіранки по вісі симетрії наче овоїд зосібна і оїд
де риски відтинки фіорди і ози
де від верболозу яса у альтанці
листя веселого танці
під повівом норду
що осмос і ломус і орто
де над усіма
на вітрах
наче скалка
біле вітрило уламку
де хвиль штормових огони
і мето й розлами... -
там абра
на дні океану чорної кальки...
1
0
384
