З кого спитати,
що ми, як вовки,
зігнані у зграю,
вишкіряємо зуби
пожовклі,
готові ввіп’ястися в живе
м’ясо?
Де вже говорити про совість
нашу,
тим паче,
очікувати світлих вчинків.
Хіба ждуть ще щось
від загнаного коня?
Де вже вірити нашому слову
гнилому,
як той світ,
в якому ми живемо.
Нас можна зупинити,
втопити у багні,
та сморід не знає кордонів.
Він, як та чума,
розлітається навсебіч,
потрапляє в кожен закуток,
в кожну шпаринку.
Він дістане і вас...
Може, скаже хто,
якась світла голова,
як бути далі?
Куди подіти лють,
що її в нас вселило життя?
Може, глибше її втиснути
в себе
та розрадити душу,
зігрівшись в полум’ї
колапсу?..
Ми багато дечого не розуміємо,
але хочемо —
поки що...
Тож дайте нам сказати
Слово,
яке не хочете сказати
самі.
Ми скажемо,
бо знаємо,
що таке лють.
Ні, ви також її знаєте,
та не відчуваєте,
як ми...