- Молодий, ти ще живий? - питав старший прикриваючи обличчя рукою, його коричневе волосся та борода повністю змокли, шерстяний одяг не допомагав.

   - Так...Так... - ледве підймався він, допомагаючи собі руками, якими він відштовхувався від землі.  

   - Ще трохи, тут зверху вони точно є, потерпи, - він приготував свій спис.

   - Може...Нам варто було повернутись в поселення з усіма? - він ледве тримав своє ратище, але знаходив сили не впустити його.

   - Може і так, але ми не повернемось без здобичі. Ми, Торки, зобов'язані це робити. Підкорятись вищій расі, тобто Кудденсам - наш обов'язок, пам'ятай про це завжди, - він підвищий свій тон.

   - Але вони навіть не просять нас про це...Чому... - молодий намагався протиставити старшому, але той закрив йому рот.

   - Тихо! Там один сидить, бачиш? - вони приглянулись. Тварина самотньо сиділа і засинала, дозволивши погоді вкрити себе білою ковдрою. Досвідчений націлив списа і кинув, але не влучив. - Дідько! Яґт! Де ти? - почав озиратись він.

   - Я за ним! - хлопець кинувся наздоганяти тікаючу тварину, і зміг встромити свою зброю йому в зад. Тварина била його копитом, намагаючись відстати, та він міцно тримався. В кінці кінців, вони дібрались до краю схилу, мисливець доліз тварині до шиї і почав душити її. Вони обидва почали котитись з гори, доки пітьма не приспала його.

   Світло, тепло, затишок. Яґта розбудив звук горіння дров, ліжко було близько до каміну. В якусь мить він відчув ще більше тепло, тільки людське. Жіночі ніжні руки торкались його обличчя, клали йому мокру ганчірку на чоло і мастили чимось тіло. Спальне місце вперше здалось йому таким зручним. Звичайне покривало і подушка ще ніколи не давали йому стільки задоволення. Він відчув себе дуже щасливим.

   - Він спить, якщо ви до нього, - почувся ніжний дівочий голос.

   - Я приніс йому шматок барана, якого він впіймав. Недоумок, краще б я погодився повернутись...Або відправив би його, а сам пішов би... - шкодував старий мисливець.

   - Не треба шкодувати про те, що було. Цього вже не виправиш.

   - Так, так. Дякую Айла, дякую, що турбуєшся про нього не дивлячись на те, що ми різних станів і рас.

   - Перестаньте, Хродгейр. Ми усі рівні, нас просто намагаються розділити, - вона не відволікалась від молодого мисливця.

   - Може і так, але ми відрізняємось як зовні так і всередині. Ви гарніші, ваша шкіра біліша і м'якіша. А ми наче створені бути рабами. 

   - Припиніть, будь ласка. Або мені доведеться Вас вигнати. 

   - Пробач, Айла, - посміявся він, - ти єдина кудденка, з якою можна почуватись легко, - сказав старший і Яґт почав кашляти і прокидатись. 

   - Вийдіть, Хройдгейре. Ви можете заразитись, - сказала дівчина і він її послухався. 

   - Де я... - видавив з себе хлопець.

   - В безпеці, в теплі. Не турбуйся, я тебе вилікую. 

   - Хто ти? - тягнув він руку догори.

   - Я Айла, дурнику, - вона опустила його руку, - відпочивай, ти дуже допоміг поселенню, нам є що їсти, - дівчина поглянула на дерев'яну миску зі смаженим м'ясом.

   Пройшов деякий час. Настало літо і завірюхи стали рідкістю. Сніг застиг в одному положенні, його кількість ні збільшувалась ні зменшувалась. Мисливцям стало легше. От от до поселенняя повернуться Хройдгер і Яґт, що вже несуть на своїх спинах по два барана. Всі зустрічають їх з оваціями. 

   - Агов, Яґте, я знаю, що ти не любиш цієї слави. Ти ж так і не подякував Айлі. Сходи до неї і подаруй їй що знайшов, - старший змотивував його і той з усіх ніг побіг до її будинку. Постукавши в двері кілька раз, вони відчинились. Невисока білява дівчина, з заплетеними косами і голубими, наче айсберг очами відчинила йому. 

   - О, ви вже повернулись. Не очікувала що ти прийдеш до мене. Ти поранився? - турбувалась вона.

   - Ох, ні, ні. Зовсім ні, я лише...Я ненадовго до тебе, дозволиш увійти? - розгубився він.

   - Так, звісно заходь, - вони увійшли всередину. - То що ти хотів?

   - Ну, пам'ятаєш, ти мене вилікувала і все таке? 

   - Звісно пам'ятаю, тебе було тяжко поставити на ноги.

   - От чому я і прийшов. Ти стільки для мене зробила. І я хочу віддячити тобі, - він дістав з кишені щось незвичайне. 

   - Що це? -здивувалась вона дивній круглій золотій формі, з темно-зеленим дорогоцінним камнем всередині.

   - Це амулет. Хройдгейр сказав, що це нам залишили Древні, котрі жили тут раніше нас.

   - Ти жартуєш? Від самих древніх?! - вона дивувалась все більше і більше, - де ти його взяв? 

   - Знайшов у купі снігу. Колись древні виробляли такі амулети, аби нагороджувати людей за хорошу роботу та відзначати хороших людей. 

   - Це неймовірно! Вони давно покинули нас. Пройшло вже безліч років. Скільки ж ще ховається на наших землях...

   - Так от, це тобі, в подяку, - він протягнув його дівчині.

   - Я не можу прийняти це від тебе, - вона враз зробилась сумною.

   - Але чому? Я хочу подякувати тобі! 

   - По-перше, ти Торк, а я Кудденка. Ми не можемо мати з тобою зв'язків. А по-друге, це занадто цінна річ. Вона знадобиться тобі більше.

   - Але... - він спробував сказати щось, але марно.

   - Краще йди, я побуду одна, - хлопець засмучено вийшов, тримаючи амулет в руці. Старий стояв недалеко і помітив це, він вирішив піти до дівчини. Постукавши двері він почув лише " Яґте, я вже все сказала".

   - Це я, Айла. Відчини, - сказав Хродгейр і почув як вона наблизилась до дверей і відчинила їх. - Я увійду? 

   - Так, пробачте, я не знала що це ви. 

   - Що у вас сталося? 

   - Я не можу прийняти той подарунок. Мій батько ярл, він може покарати його. 

   - Але йому необов'язково це знати. Ти все одно не служиш йому і ви бачитесь рідко. Яґт дуже хотів зробити тобі приємно і віддячити. Все ж, амулет древніх не дається людям за просто так.

   - Ти маєш рацію...Я занадто боюсь батька. Але якщо він дізнається? 

   - Все буде в порядку, Айла. Можна вигадати безліч пояснень звідки у тебе цей амулет. Головне, що ти прийняла його як подяку.

   - Думаю так... Мені тепер так соромно перед Яґтом. 

   - Не переймайся. Він не з тих хто буде ображатись. Впевнений, що він вже намагається придумати спосіб, як змусити тебе прийняти подарунок, - вони разом посміялись, - я пішов, Айло. Нехай щастить, - мисливець вийшов з будинку. На дворі вже встигло стемніти. Хродгейр оглянувся і помітив над собою той самий амулет, що висів на виступаючому дасі. Це викликало у нього посмішку і він пішов до себе.

   Минуло кілька днів. Яґт і Айла встигли зблизитись. Амулет Древніх підкреслював красу дівчини, що тільки тішило молодого мисливця. Після кожного полювання вони разом вечеряли або дивились на північне сяйво. Одного разу, в тиху нічну погоду вони вирішили піднятись на невелику вершину, з якої було видно все поселення, навіть з високим будинком ярла. 

   - Сьогодні якось особливо тихо, - зауважила Айла, сидячи поряд Яґта.

   - Я помітив. Наша земля дуже змінюється останнім часом. 

   - Що ти маєш на увазі?

   - Пам'ятаєш ліс? 

   - Звісно, без нього у нас би не було стільки будинків.

   - А пшеничне поле? 

   - Що за питання, Яґте? До чого ти ведеш? - дівчина занепокоїлась.

   - Проблема в тому, що дерев лишилось дуже мало, а поле...повністю замерзло, - він відвів погляд вниз. - Можливо, ми не помічаємо, але стає все холодніше. Ми не протягнемо довго, якщо залишимось тут.

   - А куди ж нам іти? Ми оточені водою, більше ніде нічого немає! - вони підвищила голос, страх охопив її ніжне серце.

   - Ми не знаємо точно, чи є ще десь земля чи ні. Коли я був малий, твій батько таємно відправив групу Торків у плавання на трьох човнах. Він знав про цю проблему ще тоді. Вони так і не повернулись.

   - То що ти пропонуєш? - вона обхопила його руку своїми двома.

   - У нас два виходи. Або йти далі нашою землею і шукати щось ще, що може бути нам корисним, або відіслати ще когось у плавання, щоб знайти іншу землю. 

   - Не віриться що ти настільки багато знаєш. Ти завжди здавався дурником, а зараз, наче обізнана людина, відчуття, ніби ти відаєш абсолютно все, - вона притулилась до нього. 

   - Я завжди вчуся. Але через кайдани торка я повністю обмежений. Для нас доступна лише фізична праця.

   - Цікаво, що ж з тією групою, яка відплила тоді... - Айла перевела поглядь далеко в безмежний океан.

   - Про це можна тільки гадати. Не дізнаємось доки не повторимо це ще кілька раз. Коли твій батько прибуде в нашу частину?

   - Через кілька днів. Ти не зможеш з'являтися біля мене, ти ж знаєш, - дівчина засмучено поглянула на хлопця.

   - Так, я розумію, - він також задивився в її ясні глибокі, ніби морська глиб очі. Їх миттю пов'язав поцілунок. За цей час вони звикли бачитись щодня, що для них навіть невелика розлука вважалась чимось страшним і невідомим. Їх зв'язок розгорівся наче багаття, що завело їх у будинок Айли, де вони могли дати повну волю своїм бажанням і почуттям. Що вони і зробили. У повній темряві молодий хлопець зміг дати свободу своїм рукам та губам, що ласкали дівчину, котра могла в цей час тільки насолоджуватись. Яґт і Айла впали на ліжко і перший вже зовсім не стримувався. Він начхав на все: на види, на стани, на наслідки. Вона, в свою чергу, зовсім втратила контроль на своєю головою та тілом. Пів ночі вони займалися палким коханням, доки втома не перемогла, і молоді не впали в сон. 

   Минув деякий час. Ярл затримав своє прибуття. Яґт з Хродгейром повернулись з чергового полювання. Цього разу вони принесли рибу. Її ловити було легше ніж інших крупних тварин. Лишивши здобич старому, він побіг до коханої. Увійшовши, він побачив як над нею стоять дві жінки: стара і молода. 

   - Що сталося? - занепокоївся він. 

   - Яґте...Ти повернувся... - Айла сиділа, опустивши голову вниз. Хлопець помітив її заплакані і очі.

   - Сестри, що з нею? - їх погляд теж був сумний, наче сталась біда.

   - Вагітна вона, - промовила стара і дівчина знову заплакала, ховаючи погляд.

   - Дідько, і що тепер? 

   - Ми нікому не скажемо, але це тяжко приховати, - сказала молодша. 

   - Тато...Він буде тут вже завтра зранку... 

   - Можете йти, сестри. Нам треба поговорити, - жінки вийшли і пара лишилась на самоті. 

   - Що робити, Яґте? Що? - питала вона у сівшого поряд коханого.

   - Ми вчинили дуже нерозумно. Це цілком наша провина, - дівчина заплакала ще більше, - тобі доведеться розказати батьку правду.

   - Ні! - вскочила вона, - він тебе стратить! Благаю, Яґте!

   - Ми не зможемо це приховувати. У тебе виросте живіт і про це знатимуть усі. Чутки дійдуть до нього швидше ніж ти думаєш. Ні про кого іншого ти теж не збрешеш. Діти народжуються схожими на батька. Він одразу все зрозуміє. Краще скажи йому як є. Тебе він не стане карати, - вони з'єднались в обіймах, думаючи, що буде далі.

   Зранку прибув ярл. Високий, бородатий, товстий, рудоволосий чоловік, в хутряній накидці і шкіряних чоботах, з сокирою в ножнах і дерев'яним щитом на спині. Першим ділом він завітав до доньки. Обійнявши її, батько помітив сумний погляд. З кубком елю в руці він намагався дізнатися. Вона розказала йому всю правду. Напій впав з його руки, гнів охопив його.

   - Знайдіть мені його і приведіть сюди! Живим! - крикнув він своїм слугам і через кілька хвилин його варта привела молодого хлопця, що намагався вирватись з міцних солдатських рук. Ярл підійшов і вдарив його своїм великим кулаком в обличчя. Айла почала плакати та рватися до коханого, але сестри тримали її. Батько продовжував розбивати обличчя Яґта, доки в дім не увійшов один із його підданих.

   - Ярле Ерік Мореплавець, люди чекають і хочуть почути Вас.

   - Дідько...Вже йду. Прив'яжіть його до якогось стовпа, тільки так, щоб його ніхто не бачив. Я покараю його пізніше,- сказав він і вийшов. Побитого хлопця вивели на заднє подвір'я і прив'язали мотузками до виробленого дерев'яного стовбура. Кров скапувала на білий сніг, фарбуючи його в темно-червоний та лишаючи слід з краплин. 

   Почало темніти. Ярл та його люди вже забули про Яґта через влаштоване людьми свято в честь його прибуття. Всі веселились, пили, танцювали, співали. Усі. Окрім Айли і Хродгейра. Вони тихо пробрались до нього. Його замерзше тіло ледве дихало. 

   - Яґте! Яґте! Вставай, будь ласка! - дівчина намагалася обудити його, доки старий перерізав мотузку. Хлопець потроху приходив у себе. Хродгейр відсунув Айлу і почав трусити його.

   - Хлопче, чуєш мене? Слухай уважно, що я тобі говорю. Я підслухав розмову людей ярла. Вони стратять тебе. Не знаю що ти наробив, друже, але тобі треба тікати якнайшвидше і якнайдалі. 

   - Куди...Куди мені тут піти, старий. Ми всі приречені лишитися тут, - почав бормотіти Яґт, гойдаючись в сторони.

   - Не розумію що ти верзеш, і не хочу нічого чути. Ти маєш ЙТИ! - мисливець підвищив голос.

   - Хай мене краще прикінчать...З Айлою я бути не можу...Який мені сенс жити, - він почав дивитися у зоряне небо, воно здавалося йому такий безкрайним, загадковим.

   - То йди і знайди! - втрутилась дівчина. - Згадай, скільки всього ти мені розповідав! Йди і знайди собі новий сенс. Головне, що ти будеш живий! - хлопець на секунду задумався, але все ж підвівся, тримаючись за побите обличчя, і попрямував за Хродгейром, що знав всі шляхи. Айла допомагала йому триматись на ногах, дивлячись на свого коханого, напевно, востаннє. 

   - Ми прийшли, цей вихід найбезпечніший у нашій ситуації, - старий повернувся до пари обличчям та кинув жалісний погляд на свого друга. - Пора. Доки не пізно. 

   - Прощавай, Айло, - хлопець поцілував і обійняв дівчину, що не стрималась і заплакала, їх чекала найдовша розлука, страшний сон став реальністю.

   - Бувай, Хродгейре. Приємно було працювати разом, - вони потисли руки і обійнялись.

   - Бережи себе, хлопче. Сподіваюсь, ми ще побачимось, - Яґт поглянув на них наостанок і, розвернувшись, швидким кроком попрямував у темряву, де його силует зник за лічені секунди. Айла побігла до свого будинку. Її блискучі сльози ллялись з її океанових очей, забігши всередину, вона міцно зачинила двері і сіла на землю, прикривши обличчя руками.

   Хродгейр пішов на свято. Він є представником раси Торків та відповідальним за їх працю. Така важлива людина не могла зникнути з такої великої події. Тому він швидко повернувся і продовжив вдавати що все в порядку та веселитись з усіма. 

   Різко почалась снігова буря. Люди почали розбігатись у свої домівки. Заметіль була дуже сильною, її було чути всюди. До середини ночі замело деякі стежки. З'явились великі кучугури снігу. Як же там Яґт? Це питання не лишало Айлу і Хродгейра. В таку погоду вижити неможливо. Майже. Хлопець колись зміг. З його впертістю він може все. Старий мисливець був впевнений, що він буде хапатись за кожну нитку, аби тільки вижити. Дівчина ж, тим часом, не могла перестати тужити за коханим і заснула, підперши колінами голову.