Глибока ніч. Час тиші та відпочинку. Пора, що створює відчуття таємничості та величі, коли чудово чути шум моря, як вітер легенько грає по вікнах. Сніг відблискує зоряне та місячне сяйво, освітлюючи землю, та свічки, що горять у деяких будинках жителів, що ще не сплять. До берега тихо підпливає маленький човен, що був повний чогось та прикритий товстою тканиною.

   Настав день. Світило ясне сонце, жодного вітру та снігопаду. Чоловіки працювали, не покладаючи рук, жінки розвішували прання, прибирали у дворах та займалися господарством. Діти безперервно грали у квача. Хлопчики та дівчатка бігали дворами, наздоганяючи одне одного. Один малий, намагаючись торкнутися приятеля, коли той біг, впав на землю. Вся малеча оточила та почала сміятися з нього. Але їх сміх перервав один зі старших хлопців підійшов та подав йому руку. Він вже став для нього героєм. Сонце світило надто яскраво, щоб роздивитися його обличчя. 

   - Це ж він! - шепотіли діти з натовпу.

   - Це Арно! Це він, він!

   - Все добре, малий? - питав хлопець, близько вісімнадцяти років, з довгуватим ясно-коричневим волоссям, голубими очима, що відбивали світло сонця.

   - Так...Дякую... - він розгубився, побачивши хто йому допоміг. Арно усміхнувся йому, та різко схопив сніг, та кинув у іншу малечу. Всі почали сміятись та грати в сніжки.

   - Ох і цей Арно, - говорила одна з мам, що спостерігала за дітьми. - Завжди щось придумає. 

   - Ну а як, він і в дитинстві таким був. Ніколи не давав нікому сваритися, - казала інша.

   - Може і його ярлом брати, а не Ейріка.

   - Тихо будь! Не можна такого говорити, голови повідрубують! 

   - А що, як наш ярл зовсім дахом поїхав з тих пір як Айла померла, - шепотілися вони та оглядалися, аби ніхто не підслуховував.

    - А що ми можемо? Вже деякі жалілися йому. І що? Або мертві або в темниці. 

   - Ох, що ж буде, що ж буде. Вся надія на внука його. 

   - Не було в нас ще молодого ярла такого. Він ще молодий і дурний.

   - А кого ж тоді? Даг Одноокий - дурний пияка, не дарма Ейрік Мореплавець вивів його на чистий вітер. 

   - Його заміна. Хродгейр хай стане ярлом.

   - Здуріла чи що? Він же торк. Не можуть торки бути рівні кудденсам. Я би не змогла цього терпіти, щоб якийсь мисливець керував мною.

   - Але ж його правою рукою він якось став. І всі справи зараз він вирішує. Якби не він - вмирали б від голоду, - раптово з'явились вартові та розігнали дітей, лишивши молодого хлопця сам на сам.

   - Арно, онук Ейріка Мореплавця, Хродгейр хоче Вас бачити. Ми проведемо Вас, - сказав один з вартових.

   - А це не почекає? Ви ж бачите, що я зайнятий. 

   - Він сказав, що це терміново, - вони провели хлопця до причалу, де був мисливець, котрий стояв біля якогось човна.

   - Привіт, старий. Що сталося? 

   - Ось що, - він показав поглядом на човен.

   - Не схоже на наші човни. Звідки він? 

   - Не знаю точно, - Хродгейр підвівся, - але точно не наш. Знаєш що всередині?

   - Цікаво. Що?

   - Подивись сам, - він зняв тканину та показав хлопцю що там. Мечі, щити, різні полотна, бавовна, сушені рослини, шкіри тварин.

   - Неможливо...Ці мечі...Невже десь їх виготовляють?

   - Мені здається, є інші народи, що їх роблять. Лише твій дід заборонив.

   - Це через древніх? - Арно оглядав зброю.

   - А як же. Він боїться їх більше смерті. Колись давно, коли тебе ще не було, а Ейрік був трохи молодшим, він погодився відправити експедицію на пошуки землі, про яку говорилось в книжках. Але вони не повернулись, тому він вирішив здатися. Хоча я благав його зробити ще кілька спроб. Твій батько теж хотів цього, - він подивився на хлопця, наче шукаючи когось в ньому.

   - Знову ти про батька. Чому ж він не поплив сам? - ця тема була неприємною для хлопця, хоч і цікавою.

   - Не встиг. Ходімо, розкажемо дідусю, якщо він ще не напився, - Хродгейр вже мав йти.

   - Південь! - закричав хлопець.

   - Щo? - старий обернувся.

   - Південь! Подивись! Нашою мовою вишкрябано, - Арно показував на напис на човені.

   - Дійсно. Невже вони вижили? Побудь тут, я до ярла, - він побіг, лишивши молодого далі роздивлятися човен.

   Двері будинку ярла з шумом відчинилися. Він сидів за столом та вже наливав собі ель у келих. Він зовсім не звертав уваги на свого радника.

   - Ейрік! Є важлива новина, - мисливець розповів ярлу що сталося та спостерігав за його реакцією.

   - Не вірю. Вони всі давно померли, не існує жодних земель, - кремезний чоловік почав нервово ходити кімнатою.

   - Але це правда. Хто б ще міг написати нашою мовою слово "південь"? І передати припаси та зброю! Вони чекають на нас! Ми маємо вирушати! 

   - Замовкни, Хродгейр! Я не хочу нічого чути. Викиньте все у море, а човен дайте рибакам. 

   - Дурню, у нас закінчується їжа, як ти цього не розумієш! Хоч і сніг розтає, але наші землі зовсім не родючі! Ми витрачаємо більше ресурсів, ніж отримуємо. Це наш шанс! 

   - Я сказав ні! 

   - Чому ти такий? Арно, твій онук - улюбленець всього поселення, а ти своїми вчинками лише псуєш його репутацію! 

   - Тільки спробуй розповісти це людям! Я особисто виколю тобі очі.

   - Ви можете хоч раз обійтись без сварок? - почувся голос зі сторони дверей.

   - Арно, пробач. Я намагаюся переконати твого дідуся.

   Раптово, ярл схопився за серце та почав триматися за стіл. Йому допомогли присісти.

   - Діду, що з тобою? Знову серце? - хлопець злякався за нього. 

   - Це все через ель, який ти п'єш бочками. Тобі ще жити та ростити внука, не забувай, - мисливець дав йому води.

   - Я сказав, ніхто нікуди не попливе. Зараз же знищіть усе, лишіть лише човен. Це наказ, - ледве дихаючи сказав Ейрік. Ніхто не став сперечатись. Вони просто пішли до берегу та думали, як діяти далі. 

                                                                        Минув місяць

      - Арно, невже ти не послухав свого дідуся? - запитав Даг Одноокий, увійшовши на заднє подвірʼя будинку хлопця, котрий захоплено тренувався з нещодавно здобутим мечем. 

   - Так..., - він зрозумів, що сенсу ховати зброю вже нема. 

   - Не переймайся, я не розповім йому. Це добре, що ти робиш це. Колись Ейрік заборонив мечі, кажучи, що це зброя древніх і ми не можемо нею користуватись. 

   - Хродгейр розповідав мені про це. Здається, дід надто боїться древніх. Чому? - він відклав меч в сторону, слухаючи свого другого тата. 

   - Це повʼязано з твоїми батьками, - він почухав свою майже лису голову, - я не можу цього говорити, розумієш? Ярл особисто відрубає мені голову. 

   - Чому він такий суворий? Невже немає інших шляхів? - Арно знову взявся за зброю і почав відточувати свої навички на товстому дереві. 

   - Він завжди був таким. Хоча, гадаю, наш головний мисливець знає краще. Не дивлячись на різні раси, вони були хорошими товаришами. Але Хродгейр говорив забагато правди. 

   - Тоді чому він не розповість мені про мого батька? Чому про нього взагалі заборонено говорити? - удари хлопця лезом по деревині ставали сильніше та голосніше. 

   - Агов, що за шум? - запитав один з місцевих. 

   - Пробачте, ми просто тренуємось, - сказав Даг. 

   - Зрозуміло. Ярл зібрав майже все поселення біля свого будинку. Схоже, щось серйозне. Кажуть, що когось убили, - шепотів він. Усі троє пішли на це зібрання, де вже зібралось чимало людей, але лише кудденсів. Ярл сидів на своєму деревʼяному троні з вовчою шкірою на ньому, та дивився на усіх навпроти нього. Його охорона пильнувала, аби ніхто не зміг підійти ближче. 

   - Що ж, я сьогодні зібрав вас усіх аби вирішити два питання, - він говорив зовсім неохоче, - почну з першого. Сьогодні зранку знайшли тіло старого Анкеля, власника земель на півночі нашого поселення. Це було навмисне вбивство. Винуватець - невідомий. 

   - Як невідомий? - закричала якась жінка з натовпу, - відомий, ярле! Це Каірус зробив! 

   - Для винесення вироку потрібні докази, у вас вони є? - Ейрік намагався скоріше завершити це, аж раптом, з натовпу вийшло два чоловіка, що тримали одного побитого. 

   - Є, вожде. Він сам зізнався! - сказав один з них, вказуючи на покаліченого підозрюваного. 

   - Каріус, скажи, це правда? Ти вбив старого Анкеля? 

   - Так, ярле, - йому було важко говорити. 

   - З якою ціллю? - Ейріка це трохи зацікавило. 

   - А як з якою, землі він хотів, - кричала та ж жінка, - крутився оце біля нас. Гроші пропонував, угоди різні. 

   - Я хотів як краще! - відізвався врешті Каріус, вирвавшись з рук тримаючих. - Ярле, усі знають, що його земля - найродючіша з усіх інших, але він не використовував її як треба! Вона була пуста, він не посадив за минулий рік жодної зернини. Моя родина голодує, як і більшість людей, але він зовсім не хотів домовлятися! Прошу, не карайте!

   - Бреше! Це наша земля і ми робимо з нею те, що захочемо! Я - його жінка, він вбив мого чоловіка! Ярле, покарайте його!  - піднявся шум, люди скандували, кричали, кожен намагався довести щось своє. Лише Арно стояв та тихо спостерігав за цим безладом. 

   - Замовкли усі! - Ейрік різко підвівся та заглушив натовп. - Коли я тільки став ярлом, всюди панувало беззаконня, ви гризли одне одного за шматок землі, вбивали собі подібних та дозволяли торкам бути ближче, ніж потрібно. Я змінив це, я створив тут порядок та закон, і я зовсім не збираюся його порушувати. Тому, Каріус, я наказую стратити тебе сьогодні ж на очах у всіх, - крики щастя відновились, натовп бажав побачити найцікавішу розвʼязку, бо такого видовища не було вже доволі давно. 

   - Якщо ви так кажете, то я згоден, вожде, - чоловік мирно схилив голову та прийняв свою долю. 

   - Але, оскільки ти хотів діяти на благо поселення, я дозволяю тобі самому обрати як тебе буде страчено, - ярл повільно повернувся на свій трон. 

   - Втопіть мене. Нехай море понесе мою душу до кришталевого міста, де древні подарують мені спокій, - вартові одразу повели його до берегу, натовп пішов слідом. 

   - Твій дід має рацію, Арно, - сказав Даг, підійшовши до хлопця, що засмучено дивився на все, що відбувалося. 

   - Я знаю, але...Невже це єдиний спосіб? А як тепер його дітям? 

    - Це вже їх проблеми. Ярлу важливо тримати авторитет, не зважаючи навіть на такі речі. 

   - Що відбувається? - запитав Хродгейр, тільки но повернувшись з мисливських справ. 

   - Ярл зібрав усіх. Старого Анкеля вбили, був суд, - відповів колишній заступник Ейріка Мореплавця. 

   - Щось я не бачу жодного торка. Але я зовсім не здивований, він давно не вважає нас за людей. 

   - Яка ж наступна проблема, ярле? - викрикнула жінка з натовпу, що лишився на зібранні. 

   - Ми обговоримо її потім, - ярл підвівся та пішов до свого будинку. Вечором він покликав до себе Арно та Хродгейра. 

    - У нас закінчуються запаси, - сказав ярл, попиваючи свіжий ель. 

   - Ти тільки дізнався? Я кажу тобі про це вже кілька місяців, - мисливець відповідав у своїй манері, тільки він міг так говорити з Ейріком, котрий будь-кому іншому відтяв би голову за такі слова. 

   - Діду, чому обовʼязково треба було стратити його? У нього ж діти, - Арно досі не покидали ці думки. 

    - Розумієш, - зітхнув він, - аби тримати порядок, треба змусити усіх боялися тебе. Інших шляхів нема, синку. 

   - Він має рацію, Арно. Такі вже обовʼязки ярла, - Хродгейр вперше підтримав свого старого друга. 

   - Забудьмо про це. Є інша справа. Може настати голод, якщо щось не зробити, - Ейрік підлив собі ще елю в кубок. 

   - І що ти пропонуєш? - мисливець теж присів та випив, лише молодий хлопець відмовлявся та досі думав про сьогоднішнє. 

   - Памʼятаєш тих торків, що збунтувалися та втекли з поселення? 

   - Звісно памʼятаю. Ти був до них особливо жорстоким, хоча це були прості лісоруби та ковалі. 

   - Неважливо. Мені тут одна надійна людина розказала, що вони обжилися на західному березі, самі обрали собі ярла та живуть по-своїм законам, - ярла трохи нервувало це, але він розумів, що це його провина. Наводячи порядок на початку правління, він і не помітив, як забув про людяність. 

   - А чого ти очікував? Ти не одну жінку вдовою зробив.

   - У мене є прохання до вас. Сходіть з Арно туди. Попросіть трохи їжі, аби у нас хоч якийсь запас був, - ці слова дались гордому Ейріку Мореплавцю надзвичайно важко, але він зміг. 

   - Радує, що ти хоч взявся за голову. Ми підемо та постараємось домовитись, так, Арно? 

   - Угу, - хлопець злісно вийшов з будинку. 

   - Ейріку, ми маємо сказати йому правду, - напівшепотом промовив Хродгейр, - він страждає, не знаючи нічого про рідного батька. Він не знає хто він сам, розумієш? 

   - Я... Я бачу це, але, чесно кажучи, я боюсь, - ярл схилив голову. 

   - Ти? Вперше чую такі слова від тебе. Колись Яґт сказав мені, що якщо дуже боїшся якихось дій, то це точно треба зробити. 

   - Це надто необдумано. Що якщо він зненавидить мене? І тебе? І взагалі усіх тут. 

   - Він розумний хлопець. Він взяв найкраще від батька, матері і діда. Та і я завжди ділюсь з ним мудрістю, хоч він і не любитель слухати. 

   - Давай ще почекаємо. Гаразд?  - старий погляд вождя змусив Хродгейра зжалитись та відкласти цю розмову. 

    Двоє послів відпливли на невеликому човні, прямуючи на інший берег, до поселення торків. Вже було темно, вода відбивала світло місяця, вона була кришталево чистою та спокійною. Лише гребіння весел трохи турбувало її нерухомість і тишу. 

   Плюс був у тому, що мешканці знали Хродгейра та проважали його за все, що він робив. Також, його запрошували тікати разом з ними, але він відмовився, бо все ще бачив якусь надію в озвірілому приятелю. Інше діло - Арно. І схожий і не схожий на них. Його мати, кудденка, завжди знаходила спільну мову з торками. Це передалось і хлопцеві. Він жодного разу не ділив нікого на раси та був добрим до усіх. І досі, мало хто вірить, що він син Дага Одноокого та Ейріка Мореплавця. Ці двоє завжди були жорстокими, але і їх колись любили. Ярл, отримав прізвисько Мореплавець коли ще був риболовом. Тоді кілька човнів відбились далеко від берегу та загубились. Почався сильний сніг і вітер, та він зміг вивести усіх звідти та цілими дістатися берегу. А Даг, як відомо, втратив око. Це було у битві з білим ведмедем, коли мечі ще були дозволені. Звір роздер йому пів обличчя, зачепивши око. Але той все ж прикінчив ведмедя та зміг здобути славу. 

   Вони прибули до місця призначення. Трохи пройшовши стежкою, почало виднітися світло смолоскипів, було чути звук музики та гулянки. Вони пройшли у місто без жодних проблем. Прохід був відкритий та не було жодного вартового. Всі поселенці веселились, пили, танцювали, діти бігали один за одним, чоловіки гучно цокались кубками, жінки співали пісні. Відчувалась свобода та життя. Так торки люблять розважатися, цього ярл не зміг заборонити, лише обмежити. 

   - Агов, чоловіче, - Хродгейр підійшов до якогось пияки, - де ми можемо знайти ярла? 

   - Ярла Сігурда Вільного? Хай благословлять його древні! - чоловік гучно зареготав та випив ель зі скляної пляшки. 

   - Хай дарують щастя йому та поселенню! То де він? - мисливець прикидався, аби не привертати зайвої уваги. 

   - У барі він! Пʼє священний ель, за наш урожай та нову народжену козу. 

  - Цікаві у вас традиції, - сказав Арно, коли вони відійшли та почали шукати бар. 

   - Ми любимо так розважатись. З давніх давен торки були мисливцями, воїнами, ковалями, пасторами. Аби не втратити голову, ми обирали якийсь день та святкували будь-яку подію, - старий оглядався. 

   - Дуже цікаво. Почуваюсь тут наче вдома. Сподіваюсь, ярл не вижене мене, як побачить, - тим часом, вони знайшли місце найбільше схоже на бар. Звідти лунало найбільше шуму. 

   Увійшовши всередину, посли побачили купу людей, що розчинялися у танцях та випивках. Вони підійшли до деревʼяної стійки та їм одразу налили медової настойки. 

   - Пий, Арно. Я нікому не розкажу, - Хродгейр одразу випорожнив келих та почав спостерігати за хлопцем. 

   - Яке гірке, - скривився він, вони щиро посміялись та помітили головну особу свята. Ярла було видно одразу, він сидів у шикарній накидці, на товстому троні з темного дерева, на спинці якого висіла оленяча шкіра. Довге темне волосся, довжелезна борода та мідні кільця на пальцях. Біля нього - його дружина і діти. Вони наблизились та ярл їх помітив. 

   - Тихо! - закричав він і все враз затихло, танці, розмови, сміх та спів припинились та вся увага була на вождя. 

   - Давно не бачились, Сігурде, - сказав Хродгейр, дивлячись на старого знайомого. 

   - Це ти? Хродгейр? - ярл підвівся з трону, на його поясі висів меч, тут діяли тільки їх правила. 

   - Так, друже, це я. 

   - Хай мені грець! - Сігурд кинувся обіймати його та підіймати вверх. - Яким старим ти став! Не вірю своїм очам! 

   - Я теж радий тебе бачити, брате, - мисливець був більш спокійним, Арно стояв та з посмішкою дивився на таку зустріч. Та і не тільки він, усі інші присутні теж не відводили очей. 

   - Скільки ж років я тебе не бачив! Усім по келиху елю за мого старого друга Хродгейра! Я знаю, що деякі з вас його чудово знають! - усі знову почали веселитись, - чесно кажучи, якби він тоді пішов з нами, то у мене не було б жодних шансів стати ярлом!

   - Ой, не перебільшуй. Ти підходиш найкраще, ми вже почули, що тебе тут люблять, - після цих слів, ярл звернув увагу на хлопця. 

   - Агов, принесіть нашим гостям стільці та посадіть їх біля мене. Відчуваю, вони прийшли сюди не просто напитись, але ми раді вас вітати! Познайомтесь, це моя жінка, Ангіла, та мої два сини - Квен та Вальтам. 

   - У вас чудова родина, ярле Сігурде, - молодий хлопець потиснув руки його синам та широко посміхнувся їм. 

   - Дякую тобі, друже. Як тебе звати і хто ти? - запитав вождь. 

   - Мене звати Арно. Хродгейр мій наставник, ми прийшли до вас з важливою справою. 

   - Ну що ж, сідайте, - люди посадили їх біля трону. 

   - Дякую за це, Сігурде. Давно не бачив такої гостинності та доброти, - сказав Хродгейр. 

   - У нас тільки так, старий. Звісно, бувають деякі суперечки. Але достатньо нагадати один одному, через що пройшли ми та наші предки, і все стає на свої місця, - ярл пив свою медову та розмовляв з гостями. - То що за справа? Як у вас в поселенні? Всі здорові? 

    - В тому діло, що ні, - мисливець трохи розгубився. 

    - Розумієте, ярле, у нас закінчується їжа та запаси. Більшість людей вже почали голодати, - Арно продовжив. 

   - Що ж, мені шкода. Ейрік досі ярл? 

   - Так, мій дід переживає нелегкі часи. 

   - Дід, значить. А я думаю, що за знайомий погляд у тебе, наче десь бачились. А ти майже копія його у молодості, - Сігурд посміявся. - Отже, ти не просто провідаєш старого друга, а прийшов просити, Хродгейре, чи не так? 

   - Саме так, але і тебе побачити я хотів давно. Я допоміг вам втікти, тоді коли відволік усіх вартових. Памʼятаєш? - старий теж пив, але зовсім трохи, аби зберегти здоровий глузд, бо традиційні напої торків, зазвичай, дуже міцні. 

   - Памʼятаю, нас майже спіймали. В якійсь мірі, ми зобовʼязані тобі тим, що маємо зараз. Але досі шкода, що ти лишився там. 

   - Багато змінилося з того дня, Сігурде. Не повіриш, але я став правою рукою Ейріка. 

   - Та ну! Він же торків не підпускав до себе далі ніж на два метри. Хоча... що я дивуюсь, ти чудова та надійна людина. Кожен би захотів мати такого біля себе. 

   - Пробачте, що перебиваю. Я небагато чув про те, що накоїв мій дідусь. Але хочу вибачитись за це, бо знаю, що він цього не зробить ніколи. Але не подумайте, що він досі такий. Коли зʼявився я, він став набагато добрішим, - Арно виправдовував діда. 

   - Я бачу, хлопче, що ти зовсім не як він. Чий ти син? 

   - Я син... Дага Одноокого і Айли. 

   - Айли... Вона була хорошою дівчиною. Завжди була доброю до нас. Як вона зараз? 

   - Вона померла, коли народила. Її організм був за слабкий, - Хродгейр випив ще. 

   - Дідько... Дуже шкода. Але тяжко віриться, що Даг має дітей. Він був скажений. Всі казали, що він коли-небудь десь напʼється та замерзне насмерть. Гуляв він не гірше нас. 

   - Нам потрібна їжа, ярле. У поселенні є багато торків, вони теж голодні, - Арно хвилювався як ніколи, йому хотілося почути тільки згоду. 

   - Звісно, я би з радістю поділився з вами, але... Для цього я маю зібрати усіх та провести голосування. Такі у нас правила, вибачте. 

   - Ми розуміємо, Сігурде. Коли можемо почати це голосування? - запитав мисливець. 

   - Точно не сьогодні. І не завтра. Зараз у нас святкування, а наступного дня люди відходитимуть. Але не переймайся, я постараюсь зібрати усіх якнайшвидше. Астріла! - ярл покликав одну з власниць бару, немолоду жінку, одягнену в голубу сукню. - Дай нашим гостям кімнати, нехай ночують стільки, скільки треба. 

   - Я проведу вас, ходімо, - сказала жіночка, тепло посміхнувшись. 

   - Якщо ми тут на кілька днів, то я розділю з вами це свято і лишусь тут, нам є що згадати, друже, - сказав Хродгейр, похлопавши ярла по плечу. 

   - Тоді я піду, треба набратись сил, - сказав Арно та послідував за Астрілою. Дивлячись в сторони, він бачив щасливих людей, що не боялись зовсім нічого, та дозволяли собі веселитись так, наче це їх останній день. 

   - Що, у вас там так зараз не гуляють? - запитала жінка, помітивши палаючі очі юнака. 

   - Ні, ярл заборонив це ще давно. Але...Деякі знаходять способи та веселяться. Але не так, як це робите ви. У нас це більш спокійніше. 

   - Зрозуміло. Хотілось би, аби і ви могли так відпочивати. Ось твоя кімната, - вона вказала на двері. - Якщо чогось захочеш - тільки скажи. 

   - Дякую за гостинність. Доброї ночі, - Арно увійшов та зачинив двері. 

   - Доброї ночі, - жінка повернулась до роботи. 

   Зрозуміло, що хлопець не пішов відпочивати. Його оточили думки: про їх існування, жорстокість дідуся, думки про рідного та невідомого батька, про інші землі. Та і спати було б доволі тяжко. Люди гулятимуть та питимуть аж до ранку. Йому лишалося тільки зануритись в себе, дивлячись у деревʼяну стелю та вікно, де яскраво світив місяць. Він розглядав зірки, його уява складала з них різних звірів, людей, птахів. Арно поглянув на меч, що взяв з собою, юного хлопця не покидало бажання навчитися правильно користуватися ним, тому він вирішив повчитися тут, де це дозволено. Зі змішаними думками юнак заснув.