- Схоже, що вони змагалися хто найбільше випʼє. Та ярл виграв, - говорив про себе Арно. 

    Видовище було не зі звичних. Не завжди побачиш свого мудрого вчителя в такому стані. Але він вирішив дати йому спокій, розуміючи, що на рідній землі так не повеселитись. Юнак вийшов на вулицю. Пусто. Жодної людини, тільки поодинокі бігаючі собаки, що шукають чим поживитися, та худоба у дворах. 

    Хлопець вирішив прогулятися та роздивитися поселення. З однієї сторони, воно було майже таке саме, як і у них. Але було щось особливе. Більше місяця на вулицях, будинки стояли ближче та двори їх були поєднані, схоже, для допомоги одне одному. Паркани були невисокими та безпечними, лише для утримання звірів. У їх поселенні часто бувають крадіжки, тому люди огороджуються. 

    Згодом, він дійшов до чогось схожого на млин. Там було найменше снігу, посіяна пшениця та склад, з якого виднілися великі мішки. 

    - Пробачте, Ви не звідси? - почувся жіночий голос з-за спини. 

    - Ні, я не тутешній, - обернувшись, він побачив молоду дівчину. - А Ви звідки дізнались? 

    - Можемо на ти, - вона посміялась, - зі строни здалося, що ти старший, але, схоже, ми одного віку. Мене Ліна звати. 

    - Я Арно, приємно познайомитись, - вони легко потиснули руки. - То як ти дізналася? 

    - Хах, ну... Чесно кажучи, я побачила тебе ще вчора. Ну і ти не зовсім схожий на торка. Наче і маєш якусь схожість з нами, а з іншої сторони - аж ніяк. 

    - Ох, зрозуміло, - він трохи опустив голову, сором за всі вчинки його раси окутав та пригнічував його. 

    - Не переймався. У нас всі тут рівні, - дівчина часто посміхалася. 

    - Зрозуміло. А є ще хтось з кудденсів? 

    - Тільки один. Дядько Ланґ. Але він живе у лісі, за поселенням. Виготовляє з дерева все, що нам треба. 

    - А чому він не живе з усіма? 

    - Розумієш, він людина старих порядків, тому, щоб не заважати нам, сидить у лісі. Я чула, він був одним із ініціаторів побігу з вашого поселення. 

   - Зрозуміло. Мені подобається у вас. 

   - І тебе не відлякало вчорашнє? Наша людина! - Ліна посміялася. 

    - Хах, так. А ти чому тут? Я гадав, що усі відходять від випивки, - Арно оглянувся, аби переконатись, чи ніхто інший не зʼявився. 

    - А я... Я ще не можу пити. Мені тільки шістнадцять. А зараз я шукаю свого брата. Не бачив його? Невисокий, довге заплетене волосся, борода, голубі очі. 

   - Ні, я взагалі нікого окрім тебе не бачив. А що з ним? 

    -  Ох, зазвичай, він пʼє більше всіх. Через це його перестали впускати до бару. І він ходить через ціле поселення, гостює, випиває. А потім десь засинає. Я боюсь, аби він не замерз. 

   - Чому він так пʼє? 

   - Ти не подумай, він зовсім не якийсь пияка. Він коваль. Кує мечі, сокири, різне приладдя. Наші мама з татом померли, він доглядає мене від пʼяти років, - Ліна трохи засмутилася, згадавши тяжке минуле. - Я вже обдивилася місця, де він був минулі рази. 

    - Хм, а у вас склад завжди відчинений? - Арно вказав на відкриту будівлю з пшеницею. 

    - Ні. А що? - вона звернула увагу. - Ти геній! Ну звісно, він там! - дівчина побігла всередину де знайшла свого брата, лежачого на мішках, навколо були розкидані фляги, кубки і недоїдки. Лежали також і його приятелі. 

    - Схоже, сам він не піде, - сказав юнак, намагаючись розбудити його. 

    - Тут доволі холодно. А він в одній сорочці, - хвилювалася сестра. 

     - Не переймайся, я візьму його, - хлопець підняв тяжку тушу торка та закинув його на спину, тримаючи двома руками. 

   - Неймовірно! Я гадала, що усі кудденси слабаки, - Ліна з захопленням дивилася на Арно, вони почали йти. 

    - Я тренуюся з дитинства, - він тяжко дихав, йому було не легко нести це тіло, але він не хотів осоромитись перед дівчиною, тому терпів як міг. Вона говорила всю дорогу до їх дому, юнак же не міг сказати ані слова, тому тільки слухав. Зайшовши в скромний будинок, у дворі якого стояла товста наковальня, а всередині велика піч, він поклав брата на ліжко та перевів дихання. 

    - Дякую тобі за допомогу! - дівчина міцно обійняла Арно. - Я запамʼятаю твою доброту. 

   - Нема за що, я ж маю якось віддячити вам за гостинність, - він скромно посміхнувся та почухав потилицю. 

    - Приходь до нас завтра зранку. Я приготую свою фірмову страву, ти мусиш спробувати! Обіцяй, що прийдеш! 

   - Я постараюсь, Ліно. Дякую тобі. 

   - Потім подякуєш. Слухай, Арно. У мене є ще одне маленьке прохання до тебе. 

   - Яке? - він роздивлювався стіни дому, де висіло безліч мечів. 

   - Свен, мій брат, нещодавно викував нову сокиру. Ти не міг би віднести її дядьку Ланґу? Він тут, у сусідньому лісі. Ти знайдеш його, коли побачиш багато пеньків - значить ти на місці і його дім близько. 

   - Гаразд, - Арно взяв у руку довгу сокиру для вирубки дерев, - все одно зайнятись поки нема чим. 

   - Дякую, Арно. Я чекаю на тебе завтра, зрозумів? - Ліна широко посміхнулася. 

   - Так-так. Я прийду, - хлопець трохи розгубився та вийшов. 

    Через кілька хвилин він дійшов до виходу з поселення. Його вели до лісу витоптані людьми та кіньми стежки снігу, доки він не зайшов вглиб дерев. Шлях обірвався. Тепер треба шукати пеньки. Його манила ця місцевість. У їх поселенні ліс став набагато меншим, тому ні звірів там не зустріти, ні поблукати не вдасться. Тут же він бачив безліч ялинок, різні лісові ягоди, під його ногами ламалися гілки та скрипів сніг, віяло приємним запахом хвої. 

   Поблукавши так деякий час, Арно вийшов на невеличкий будинок, навколо якого були акуратно складені дрова, різні інструменти, на стінах висіла шкіра тварин, а через димохід виходив слабкий дим. Хлопець задивився, та не помітив, як лезо меча опинилося прямо біля його шиї. Він завмер, його наче паралізувало. 

   - Ти хто такий? - прозвучав грубий голос за спиною. 

   - Я Арно...Не вбивай, - юнак підняв руки, демонструючи мирні наміри. 

   - Ти не з нашого поселення, хіба ні? Кажи правду. 

   - Ні, не з вашого. Але я тут не зі злими намірами. 

   - Вірю, якби ти прийшов з ворожнечею, тебе вже б не було в живих, - чоловік прибрав зброю. - Чого ти тут? Загубився? Я бачив як ти блукав. 

   - Ні, я шукав дядька Ланґа, - розвернувшись, Арно побачив невисокого, але міцного на вигляд чоловіка середніх років. 

   - Ти його знайшов, - вони зіткнулися поглядами. Лісник роздивлявся його обличчя. 

   - Я прийшов віддати сокиру, яку для тебе викував Свен, - хлопець протягнув її. 

   - Дуже вдячний. Рубати стане трохи легше. 

   - Чому ти не живеш з усіма? - Арно оглянувся та побачив повно пеньків та берег трохи далі від будинку. 

   - Заходь всередину, - він відчинив двері, - там поговоримо. Нема чого гостю на холоді бути, - всередині було тепло та затишно. Хоч він і жив далеко від усіх, але за порядком слідкує. Вони сіли за стіл, старий налив елю. 

   - То...чому ти тут? 

   - Я кудденс, якщо ти ще не помітив. Хоч я і підтримав їх побіг тоді, але порядки та принципи у мене свої. Але...не заважати ж їм насолоджуватись свободою, тому і пішов я звідти. Допомагаю з усім, що повʼязано з деревом, - Ланґ пив свій напій, - чому саме це? Бо я люблю ліс, і судячи з твої вражень, ти теж. 

   - Так, ти маєш рацію. У нас ліс зовсім малий. А тут він величезний. 

   - Отож то, молодий. У тебе дивне обличчя, наче і кудденс, а наче і ні. Хто твої батьки? 

   -  Я син Дага Одноокого та Айли, - відповів хлопець, його погляд впав вниз, як завжди, коли він чує це питання. 

   - Брехло, - раптово сказав лісник, здивувавши Арно. - Я бачу в тобі очі Айли, та ще чиїсь, але точно не Дага. Та і щоб той придурок мав дітей? - Ланґ дивився на юного хлопця, що досі не підвів очей. - Отже, батька свого ти не знаєш, а зробили ним когось іншого. Це в стилі Ейріка, втікати від проблеми, підставляючи когось іншого. 

   - Ти знаєш мого діда? 

   - Звісно знаю. Я усіх знаю, памʼять надто хороша. 

   - То ось як ти зрозумів, що я гість тут. А Хродгейра ти теж знаєш? - довідувався Арно, вперше за довгий час він так зацікавився розмовою. 

   - Хродгейр - це місцевий герой тут. Як його не знати. Він теж з тобою? 

   - Так, але він напився з ярлом Сігурдом та, певне, досі спить. 

   - Зрозуміло. Знаєш, що я помітив? 

   - Що? - підвів голову хлопець, уважно дивлячись на Ланґа, що гладив свою бороду та міркував над чимось. 

   - Ти зовсім нічого не знаєш, - раптово викинув він. 

   - Ти про що? 

   - Ти не знаєш про минуле поселення, не знаєш, чому ми тут, а не з усіма. Невже нове покоління зараз таке? 

   - Нас рідко вчать історії. Ми читаємо лише про древніх. 

   - Це в дусі твого дідуся. Скажи, що ти знаєш про інших людей? Про інші народи? 

   - Що їх не існує. Знаю, що колись у море відправили кілька груп, аби вони знайшли нові землі, але вони не повернулись, - цими словами Арно розсмішив старого лісника. 

   - Отже, ти зовсім нічого не знаєш. 

   - То розкажи мені, як все є насправді. 

   - Сподіваюсь, про кличку твого діда ти знаєш? 

   - Так, він вивів човни зі шторму. 

   - І так і ні. Я був там, і він і я тоді були ще зовсім юнаками. Ейрік завжди виділявся сміливістю, силою, впевненістю. Але того дня все змінилось. Ми ловили рибу, у нас було чотири човни з трьома мужиками на кожну. На човні з ним був я та ще один кудденс, всі інші - торки, - Ланґ випив та продовжив. - І Ейрік, наказав нам пливти далі, тоді ми зовсім відбились від берегу. Жага здобичі охопила його, і ми загубилися. З повними човнами риби ми прибились до якогось берега та почали шукати наше поселення. Здалеку я помітив якихось людей. Озброєних мечами та щитами. Вони стояли біля свого човна, один з них помітив нас та вони почали наближатись. Явно не з добрими намірами. Але Ейрік зовсім не боявся. Ми мали з собою мечі, хоч і були одягнені не в обладунки, а в звичайний одяг. Колись зброю носили всюди і завжди. 

   - То що було далі? - Арно слухав, не відриваючи погляду. 

   - Далі була битва. Ми були явно сильнішими, іноземці були зовсім не навченими. Наша перемога коштувала нам двох життів. Відтоді твій дідусь став таким. Побачивши втрати, смерть товариша та підданого, він зламався. Ейрік став більш жорстоким та злим, ставши ярлом, він почав вводити дурні заборони, ми були змушені викидати свої мечі. Після смерті Герти, твоєї бабусі, він зовсім збожеволів. Тому ці торки були змушені тікати від його тиранії, а я пішов разом з ними, бо не бачив сенсу лишалися в новому фальшивому світі, що створював Ейрік. 

   - Тобто, інші народи все ж існують... Ось чому дідусь так злиться, коли я це згадую. 

   - Його прізвисько він здобув брехнею. Ейрік приховав те, що відбулося, прикрившись штормом. А усім, хто був там, рахуючи мене, він засипав погрозами, якщо ми проговоримось. Твій дід злякався жертв. 

   - Очманіти... 

   - Тобі ще багато доведеться дізнатися, хлопче. Можеш лишитися у мене на кілька днів. Все одно ніхто не буде проводити голосування, доки всі не прийдуть в себе. 

   - Хотів запитати, звідки ти знаєш про голосування, але, схоже, ти справді знаєш все, - Арно вперше посміхнувся. 

   - Я помітив меч на твоєму поясі, ти добре підготувався. 

   - Так, я знаю, що торки зберігають цю традицію, тому поки я тут, то ношу з собою зброю. 

   - А користуватися нею вмієш? - Ланґ витягнув меч хлопця з ножен та почав оглядати. 

   - Не дуже, хоча старався навчитись.

   - Це хороший клинок, - він уважно роздивлявся зброю. - І я бачу, що ти зовсім не як Ейрік. В тобі мало його крові. Я бачу, що тебе непокоїть. 

   - Так? Що ж? 

   -  Ти не хочеш стати як він. Арно, ти взяв доброту від своєї матері, я впевнений, що ти не станеш як він. Те, що ти думаєш про це - вже хороший знак. Але ти зовсім не знаєш себе. Ти не знаєш хто твій справжній батько.

   - Я...чув лише про те, що його вигнали з поселення. 

   - Тобі варто поговорити про це з Хродгейром. А зараз, я готовий навчити тебе користуватися цим мечем. 

   - Що?! Чому? - здивуванню юнака не було меж.

   - Тому що я бачу в твоїх очах надію. Я ніколи не помиляюся в людях, бо бачу всіх наскрізь. 

   - Але як? 

   - Без зайвих питань. Я тренуватиму тебе за старими традиціями, котрі ще ніколи нікого не підвели. А в кінці, ми закріпимо твої тренування битвою. 

   Згодом, ці двоє поїли, випили ще, та пішли спати. Арно досі не покидали думки про те, що він дізнався. Його переповнювало бажання стати краще, йому хотілося скоріше навчитися фехтувати, він був захоплений бажаннями дослідити нові землі. Тепер хлопець точно знав, що вони існують, що там є життя. З цими думками він і заснув. 

   Його очі відкрились у темній пустій кімнаті його будинку. Оглянувши все навколо, він злякався цієї порожнечі та встав з ліжка. Арно дійшов до вікон, з яких яскравим синім промінням місяць освітлював що міг усіма силами. Побачивши у склі своє відображення, хлопець зрозумів, що він ще зовсім дитина, що ледве дістає до дверної ручки, котрі йому все ж вдалось відчинити. 

   Перед ним відкрились пусті вулиці поселення. Жодної душі, наче всі просто пішли. Навіть бездомних собак не було видно. Малий блукав, доки не дійшов до головних воріт, де раптом, помітив темний силует чоловіка в чорній мантії та дивним мечем на поясі. 

   - Хто ви? - наближаючись запитав Арно, його цікавість переборола страх невідомості. Але силует розвернувся та пішов повільним кроком. Хлопець вже мав йти за ним, але Хродгейр зʼявився та взяв його на руки. 

   - Ось ти де, малий, - сказав мисливець, легко посміявшись над бешкетником. - Ходімо спати, вже давно пора, - він ніс його до будинку. Наостанок, Арно подивися за спину Хродгейра. Силует знову був там, знову просто стояв та дивився. І вже збирався йти, тому помахав рукою наостанок, розвернувся, та знову пішов. 

    Арно прокинувся. Ледве дихаючи, вкритий холодним потом та з широко розкритими голубими очима. 

   - Поганий сон? - запитав його лісник, що готував щось в печі. 

   - Так...І, схоже, спогад з дитинства, - хлопець витер піт рукавом. 

   - Якщо сниться минуле, значить древні дають тобі знак, аби ти... - Ланґ витримав паузу, спіймавши на собі невдоволений погляд юнака,- так сказав би твій дідусь. Ходи їсти, тебе чекає тяжке тренування. 

   Цей сон не покидав його. Він зрозумів, що йому доведеться багато що обговорити зі своїм наставником. Але зараз Арно намагався думати лише про меч, яким він прямо зараз відбивав міцні удари Ланґа, що дістав свій клинок, котрий довго лежав без діла. Тренування вже почалось. Лісник перевіряв вміння хлопця. Згодом, вони взяли перерву. 

   - Меч, Арно, як відомо, це зброя древніх, - у обох була легка задишка. - У першій книзі про їх пригоди сказано, що кожен мав свій особливий меч, характерний для його стилю бою. Ми ж, люди, бʼємося тим, що маємо. 

   - Чому у древніх тільки мечі? Мені здавалося, що сокири зручніші, - юнак притулився до дерева, зануривши лезо у землю. 

   - Сокири, хлопче, це вже людський винахід. Боги не ходитимуть біля простих людей. Чув про Сверра? Злу сутність, котру древні перемогли у довгій війні? 

   - Звісно чув, нас ним лякають. Кажуть, якщо вчинив погано, то він приходить та посилає нещастя. Але я в це не вірив. 

   - І добре. Так ось, коли Сверр нищив усе і усіх, а древні намагалися його спіймати, вийшло так, що один з них загинув. Настільки могутньою була ця сутність. Меч загиблого лишився лежати з ним, і згодом, наші народи знайшли його. Та ніхто не міг ним битися, жодному не було під силу просто тримати в руках таку зброю. Тому вони зробили свою зброю, на кшталт тій, що знайшли. 

   - А де ж той меч? 

   - Ніхто не знає, - лісник підвівся та закликав Арно продовжити тренування. Він вчив його бити, тримати, блокувати, ухилятися. Він бачив у ньому талант та необхідні здібності. 

   Наступного сонячного дня вони вийшли глибоко в ліс, але вже без мечів. Лише з однією старою сокирою. 

   - Я хочу аби ти зрубав мені кілька дерев, - говорив Ланґ, оглядаючи деякі стовбури. 

   - Я гадав, ти навчиш мене фехтуванню, а не лісництву, - спокійним голосом сказав Арно. 

   - Це теж тренування. Та і ти ж не думав, що я вчитиму тебе безкоштовно. Мені потрібна деревина, рубай дерева, я повернуся вечором. 

   Хоч і з невдоволенням, але він виконував наказ. Він бив по стовбуру, з кожним ударом прикладаючи все більше сили. І от, перше дерево впало та забрало багато сил. Але завзятий юнак не зупинявся та робив, що мусив. 

   Пізнім вечором Ланґ тягнув сплячого Арно до будинку. Він зрубав чотири дерева та зміг перетягнути їх в одну купу. Чоловік посміхнувся, згадавши себе в молодості. 

    Наступного дня вони знову повернулися до мечів. 

   - Чому торки завжди носять зброю з собою? - запитав Арно під час чергового спарингу. 

   - Коли так робили всі. Що ми, що вони - войовничі народи. Ми любимо битву, вона у нас в крові. Загалом, ми відрізняємося лише зовнішньо, але мало хто погоджується це визнавати, - тренер парирував та атакував. 

   - Хотілось би всіх обʼєднати, аби не було жодних сварок, - після цих слів Ланґ зупинив спаринг. 

   - Давно ти про це думаєш? - різке питання шокувало хлопця. 

   - Так, доволі давно. 

   - Зрозуміло. Я бачу в тобі лідера, Арно. Хоч і ти так не думаєш, так? 

   - Так, - він почухав потилицю невпевнено відповідаючи, - я гадаю, що звання лідера треба заслужити, ніхто не піде за тобою просто так. 

   - Ти маєш рацію. Ще кілька років тому кожен мав зробити щось, аби його поважали. Знаєш як колись ставали ярлами? - лісник пішов в атаку, змушуючи юнака захищатись. 

   - Як? - Арно витримував тяжкі удари, блокуючи їх своїм мечем. 

   - Кандидат мав виграти один бій. 

   - Лише один? 

   - Так. Один бій з ведмедем. І за цим мало спостерігати багато людей, аби нікого не можна було підкупити. Але це було дуже давно. Зараз все вирішує голосування. З кожним поколінням закони та правила слабшають, - Ланґ був обурений, учень помітив це та зловивши його на помилці, вибив меч з його рук. 

   - Я переміг! - зрадів він. 

   - Схоже, - чоловік легко посміявся, підіймаючи зброю зі снігу, - я не помилився, взявши тебе в учні. Сьогодні можеш відпочити. 

   Під вечір хлопцю закортіло пройтися рівними стежками лісу: послухати пізній спів пташок, піти проти шепоту легкого вітру та подивитися на небо, що вже вкривалося зорями, проганяючи помаранчеві залишки сонячного світла за небокрай. Він сів під високу сосну, що, наче, вже мала б дістати місяця, і заснув, будучи стомленим від тяжких тренувань. 

   Зранку його змусили прокинутись дивні звуки. Ніби ламались невеликі гілочки та скрипів сніг під чиїмись ногами. Ці звуки лунали то здалеку, то зовсім близько, доки він не відчув чиєсь дихання перед своїм обличчям. Різко відкривши очі, Арно побачив круглі чорні очі, що дивилися прямо в його, а ці подихи змусили його відчути холод за одну мить. Перед ним стояв величезний білий ведмідь.