З давніх давен, коли світ ще був пустим та темним, в часи, де не було чути співу птахів, де не було зеленої трави та світло ще не з'явилося, прийшла могутня сутність Сверр. Що він тільки не робив. Його бажання нищити все, що потрапляється на очі полонило світ. Його темні воїни нищили перші людські табори та поселення, вбивали та ґвалтували, знущалися над їх тілами та жорстоко катували. Та йому було мало. Він захотів більше могутності. Його погляд впав на кришталеве місто, де жили та розвивались древні.

   Усі живі істоти об'єдналися. Кудденси їхали верхи ведмедями, вбиваючи темних підданих Сверра, торки сокирами пробивали їх оборону, древні своїми здібностями нищили зло. Від відблисків зброї світ став світитись, з'явилося темно-червоне сонце, що своїм слабким промінням допомагало воїнам. Тим часом лише двоє древніх дали бій сутності. Це була битва могутніх, жодна жива істота не бачила ані єдиного руху, випаду, удару. Під ногами тріщала земна кора, почалися землетруси та виверження вулканів, червоногаряча магма розтікала з-під гір та стирала все живе.

   Будь-яка війна закінчується миром, кожна битва завершується тишою. Сверр впав на коліна від безсилля та поранень. Остання воля його могутності подарувала йому безсмертя, котрого він не бажав. Впавши у відчай він знову почав викликати катаклізми, тому двоє наймогутніших древніх закували його в темні обладунки, що стиснули його тіло та душу, більше шкоди він не принесе.

   З тих часів багато змінилося. Світла стало більше, птахи почали щодня виспівувати свої мелодії, люди, лишившись у меншості, нарешті змогли об'єднатися, а древні були змушені покинути знищене кришталеве місто, та перебратись ближче до людей, а згодом - Боги покинули їх світ.

   Саме це було написано у останній книзі древніх, котру в руках тримав ярл Арно Могутній. Саме так його прозвали люди, через його силу і мудрість, міць та стійкість, справедливість та чесність. Своїми діями за півтора року він зміг вивести рідний Сваарн з голоду та об'єднати його жителів. Разом з підданими було спроєктовано кораблі, що могли містити в себе більше трьох осіб. Люди будували нові будинки, народжували дітей, клімат став теплішим, в деяких міцях виднілася зелена трава.

Визнавши Скаару окремим поселенням, Арно покращив відносини і з ними. Тепер вони спокійно могли прийти одні до одних. З обох сторін плавали різні товари. Дехто повернувся, інші пішли до відступників.

Арно став дорослим не тільки внутрішньо. Як і належить ярлам, він віпустив бороду, хоч і не таку пишну та велику, як у його діда. В результаті тренувань, його тіло стало більшим та міцнішим, довге рудувате волосся він зав'язував у хвіст. Погляд його став мудрішим та серйознішим. Він читав книгу про війну світу з пітьомою вже не вперше, його перервав стукіт у двері.

— Зайдіть, - він замкнув книгу та поклав її на стіл. Увійшов його колишній наставник.

— Вітаю, Арно, - сказав Хродгейр, зачинивши за собою двері. — Я хотів поговорити.

— Привіт, старий, - вони обійнялися. — Щось сталося? Я, здається вчора перевіряв запаси. Нам вистачить ще на кілька місяців.

— Так, синку, але я про інше, - мисливець став значно старішим, його ноги не могли довго стояти, тому він скористався змогою присісти.

— Тоді я слухаю.

— Розумієш, Арно, я не молодію, як бачиш. Роки йдуть, стільки всього довелось побачити та прожити з моменту як ти народився. Але я досі тут, та бачу, як ти ростеш. Я горжусь тобою, твоя мама і дідусь теж, я впевнений, - він помітив сум в очах хлопця.

— Але не батько, - опустив він погляд.

— Саме про це я і хотів поговорити. З тієї миті як він зник, у мене не зникало питання, чи він досі там? Чи він досі в старому укритті древніх? Сидить та читає їх книги?

— Якби ж ми знали де воно...

— Скажи мені тільки одне... Ти хочеш знайти його? Думаєш ти готовий побачити свого батька після всього, що я тобі розповів? — він змусив ярла замислитись, та за кілька секунд почув остаточну відповідь.

— Так. Я хочу цього. Не кажи, що ти знаєш де він...

— Не знаю, синку. Та ти можеш знати... - Хродгейр дістав з-за пояса дві дивовижні сокири та простягнув їх.

— Які чудові... Я ніколи не бачив такої зброї, - він уважно роздивлявся візерунки на рукоятці, що після дотику його долонь почали світитися синім світлом.

— Не вірю... Яґт знав це... - мисливець широко розплющив свої сірі очі.

— Що це означає... Я... Я відчуваю щось... Ніби якийсь дивний потяг...

— Ось чому він сказав мені це перед тим як піти...

— Про що ти, старий? - Арно далі розглядав сокири.

— Він сказав мені, що якщо ти захочеш знайти його, то це допоможе...

— Ми негайно маємо вирушати! - ярл швидко підвівся та пішов у сторону дверей.

— Почекай, а як же поселення?

— Я вже все продумав. Лишу Ланґа за головного. Скажу, нехай продовжують будівництво кораблів та збирають речі в дорогу.

За годину Арно та Хродгейр вже стояли перед виходом з Сваарну. Ліна зібрала їм поїсти та попити в довгу дорогу та обійняла хлопця, побажавши удачі. За цей час вони стали ближче. Дівчина переселилася до його поселення, аби бути поряд та пильнувати, аби хлопець добре їв та пив. Принаймні, вона так це пояснювала.

Взявши сокири в руки, Арно знову відчув слабкий потяг, що вказав дорогу. Вони вирушили. Шлях не був надто тяжким, снігу було менше ніж колись, кожну ніч вони розбивали табір та відпочивали, вдень — продовжували йти. Їм зустрічалися дикі барани, часто вони чули виття вовків та бачили сліди зайців та лисиць.

Хлопця не покидали думки про батька. Він уявляв їхню зустріч, та зовсім не мав поняття про що говорити, що зробити першим — обійняти чи потиснути руки? Чи просто привітатись? Це було надто складно для нього, та він знав одне — що це його бажання, та це допоможе йому стати краще. Від поглинаючих думок його відірвав Хродгейр. Хлопець ледь не звалився зі скелі, від його останнього кроку сніг полетів вниз, голова запаморочилась від такої висоти.

— Дякую... Я ледь не помер... - він приходив в себе.

— Слухай! Чайки співають.. Яґт щось говорив про це.

— Тоді, схоже, ми на місці, — Арно оглянув все з високого схилу. Зліва — гори, скелі, справа — ліс, посередині — велике поле, далі — берег та безмежне море. — Бачиш це?

— Де? - мисливець шукав поглядом та побачив темні розвалини посеред поля, що було ледь видно під товстим шаром снігу.

— Здається, нам туди. Єдиний шлях лише через ліс, пішли, - обоє прямували до дерев. Ближче до ночі вони увійшли вглиб лісу. Повернувши наліво, їх очі нарешті побачили те саме поле. Та їх увагу звернуло ще дещо...

Зрубані дерева, пеньки та... згасле багаття. І, схоже, що вже давно. Лишилося лише кілька маленьких вуглин. Ще трохи обійшовши околиці, вони розбили табір та сіли біля розпаленого влосноруч вогню.

— Він був тут, - сказав Хродгейр.

— Так, але... Давно... Що якщо він вже не тут? - хлопець підкинув кілька гілок.

— Не дізнаємось, доки не перевіримо. Ти чимось стурбований, розповіси, - після питання Арно довго мовчав.

— Ти не думав, що ти йому скажеш? Ви не бачились дуже давно. Що ти зробиш першим ділом? Якими будть твої перші слова? — юнак розсмішив старого такими питаннями.

— Синку, Яґт — мій давній друг та твій батько. Для нас лише побачити його — це щастя. Слідуй за серцем. Захочеш обійняти — обіймай, захочеш потиснути руки — тисни, щось сказати — кажи, вдарити — бий, та сильно бий! — обоє посміялися.

— Та все ж, цікаво, чи думав він про мене? Хоч колись...

— Знаючи його, він тільки цим і займався.

— Ніколи не забуду той силует вночі, коли я був дитям. Ти впевнений, що то не був він?

— Хотілось би в це вірити, та Яґт був вищим. Та і чого йому там стояти? Він би підійшов, не сумнівайся.

— Хто ж, якщо не він?

— Ми обговорювали це з Ейріком. Він припустив, що це хтось з древніх. Але коли ми бачили їх, то вони виглядали зовсім інакше. Та і чого Богам ховатися?

З роздумами обоє лягли відпочивати. Арно лежав на спині, роздивляючись зоряне небо та стовбури дерев, що наче тягнулися до них. Він ще довго думав, та хропіння Хродгейра змусило його повернутися на бік та заснути. Зранку вони прокинулися. Сокири притягували все сильніше, вони йшли полем снігу. Цікавість палала в серцях обох. Підійшовши до уламків сховища, вони жахнулися. Сліди, що вели з моря. Чиї вони? Чому вони починалися з берегу та закінчувалися перед товстими залізними дверима? На ці питання відповідь, скоріше за все, була всередині.

Сокири тягнулися до дверей, котрі від легкого дотику рукояток з тріском відчинилися. Далі їх повели сходи вниз. Вони на місці. Величезна кімната-бібліотека. На столах досі слабким вогнем горіли свічки, в кутках стояли смолоскими, висіли дивні лампи. Книжки були розкидані, але, загалом, було доволі чисто. Стільці були охайно підсунуті під столи. Вони детальніше оглянули приміщення.

— Сюди! — крикнув Арно, побачивши ще одні сходи вниз. Вони пішли ними та вийшли у менше приміщення. Це було щось схоже на коридор, але ширше, ніж звичайні.

— Що це? — запитав Хродгейр, дивлячись на широкий дверний отвір, що був тут колись. Зараз він був перекритий кам'яною стіною.

— Це ви? - почувся раптовий голос з кінця коридору. Вони швидко оглянулись та дістали мечі. Силует повільно виходив з тіні. Тепер було видно його обличчя.

— Хродгейре, це він? — запитав Арно.

— Так... Яґт... — він дивився на старого друга, що лишився зовсім таким, яким він був при їх останній зустрічі. Те саме обличчя, одяг, вираз, волосся.

— Тату... — говорив хлопець, наближаючись до батька.

— Творець казав, що ви прийдете. Та він просив впустити лише одного, не чотирьох, — говорив Яґт про щось своє.

— Що? Батьку, я твій син... А це Хродгейр, пам'ятаєш його?

— Я мушу виконати наказ, та що я можу зробити такому могутньому воїну... Я відкрию вам ці двері. Але це забере моє життя...

— Яґте! Що ти верзеш! — розізлився старий. — Ми знайшли тебе! Прокинся! — Яґт почав наближатися та лише бездушно пройшов повз обох, ставши перед дверима в стіні.

— Проходьте, далі самі знайдете дорогу, — він тримав руку на стіні та почав тихо посміюватись. — Дідько... А я так хотів побачити сина... Древні! Якщо ви мене чуєте, хоч трохи, дайте йому більше світла на його шляху! — обох раптово осліпило яскравим білим світлом. Відкривши очі, вони побачили скелет, що сидів під спиною. Це був Яґт, той самий одяг лишився неушкодженим. Арно впав у відчай та кинувши останній погляд на залишки батька, скоріше пішов до виходу.

Більшість часу обоє провели у мовчанці. Далі їх чекала дорога додому.

— Схоже весь цей час падав сніг, - сказав Хродгейр, отримавши у відповідь мовчання. — Я знаю, Арно, що це боляче. Та принаймні, ти побачив його, хоч і говорив він до когось іншого. Та і ти чув його останні слова, Яґт хотів тебе побачити.

— Знаю. Просто... не те, чого я очікував, — засмучено відповів юнак. В такій тиші вони і повернулися в Сваарн за кілька днів, їх здивувало, що було так багато снігу. Та далі відбувалося незрозуміле. До них прибігла Ліна. Вона подорослішала десь на рік.

— Де ви так довго були?! — вона обійняла Арно першим ділом. — Ми вже гадали, що з вами щось сталося, шукали вас!

— Ліно, чекай! Поглянь на мене! — юнак дивився прямо в її обличчя. — Скільки тобі зараз років?

— Що за питання? — її щоки почервоніли. — Вісімнадцять вже... Я хотіла відсвяткувати разом.

— Рік... — сказав Хродгейр. — Минув цілий рік...

— Точно, це ж тобі вже двадцять, Арно! Чому ж вас так довго не було?

— Присягаюся, ми були там не довше ніж годину... Та по два дні дороги в кожну сторону... Неможливо.

— Ти щось плутаєш. Справді минув рік. Ми вже побудували кораблі, зібрали запаси та інше, а вас нема і нема. Дядько Ланґ наказав поховати все, кораблі досі стоять.

 — Яґт колись згадував щось таке... — Хродгейр замислився.

— Про що ти? - повернувся до нього юнак та дівчина.

— В місцях, що будували древні, вони лишають частину своїх сил. Тому час там йде зовсім по-іншому. Ось чому твій батько був досі таким молодим там...

— Все зходиться. Тяжко повірити. Гаразд, старий. Нам треба перепочити. Тримай сокири.

— Лиши їх собі, Арно. Впевнений, вони тобі потрібніші.

— Дякую тобі. Дивний потяг від них вже припинився...

— Ходімо, Арно. Тобі треба поїсти, - Ліна відвела його до свого будиночку та відгодовувала. З наступного дня Арно повернувся до справ ярла та обговорив все, що відбулося зі своїм радником. Післязавтра було вирішено відпливати.

Вечір був неспокійним. Сильний вітер бив по вікнах, розгодував гілки дерев. Сніг вкривав собою дахи будинків, землю та чекаючі на відправлення кораблі. Після всього побаченого Арно не міг заснути. Думки оточили його розум та мучили своїми атаками. Хлопцю було прикро, що він не зміг поговорити з батьком. То з ким же він розмовляв? Що за таємничі двері? Ці питання не давали спокою. Тому замість сну він стояв на засніженому причали, оглядаючи свій флот. Вітер розвіював його волосся та вовняний плащ. Море своїми зимними хвилями омивало кам'яний берег. Почулися кроки позаду.

— Не спиться, ярле?

— Ні, Ланґу. Забагато думок, — відповів він раднику, що підійшов та став біля нього.

— Знаю. Так має бути. Це навчить та загартує тебе, — він поплескав його по плечу. — Та постарайся прийти в себе до завтрашнього дня. Людям ти потрібен стійким та рішучим, сон допоможе тобі мати свіжу голову.

— Так...знаю. Човни готові?

— Звісно. За цей час, доки вас не було, ми підготувались ще краще.

— А як з бойовою підготовкою?

— Не надто добре, але і не зовсім зле. Вивчити усіх користуватись мечем не вийшло. Торки б'ються тільки сокирами, кудденси — мечами. Разом з досвідченими мисливцями ми навчили їх жбурляти списа. Не повіриш, знайшовся один, що кинув товсте ратище на сімнадцять кроків. Сильний торк, нічого не скажеш. Трохи молодше тебе.

— Зрозуміло. Загалом усі зібрані? Нема ворожнечі? — Арно гладив свою бороду.

— Ні. Лише між тим торком та одним кудденсом. Обоє чудові воїни, тому і сперечаються весь час. Але нічого серйозного. Усі готові, чекають лише твоєї команди.

— Дякую, Ланґу, що був тут за мене цей час. Я твій боржник.

— Не переймайся, — старий витримав паузу. — А чи ти готовий, Арно?

— Я переймаюсь за людей, але готовий. Ми маємо знайти наших на іншій землі.

— Дивно, чому вони не повернулися... Дорогу на південь вказали, а самі.

— Дізнаємось. Уже зовсім скоро.

— Хотілось би і мені почути це, та треба тебе підмінити на місці ярла.

— Ні, ти пливеш з нами, — Арно вперше здивував свого радника.

— Що? А хто ж нагляне за поселенням?

— Хродгейр. Я вже домовився з ним, — почулися ще одні тяжкі кроки позаду.

— О, і ви тут, — це був Даг Одноокий, що блукав вулицями.

— А ти що тут забув? Чи дорогу додому ніяк не згадаєш? — насміхався Ланґ.

— Ай ну тебе, буркун старий. Коли ти вже зрозумієш, що я більше не пияка?

— Не сваріться, людей побудите, — легко сміючись попередив ярл.

— Я жартую, чому не спиш, друже? — Ланґ потиснув руку старому другу.

— Та не можу. Думаю про дещо, та і не сплю. От і прийшов з цим до ярла.

— Тобі не обов'язково називати мене так, ти теж багато зробив для мене. Що тебе турбує? — Арно обійняв свого вітчима.

— Я читав список людей, що відпливають завтра. Та не знайшов там себе.

— А що тобі там робити? — сказав радник. — Ти старий вже, а як поясницю зведе? Хто захоче тебе на собі тягнути?

— Арно, будь ласка. Я вже не молодий, багато помилок зробив у житті. Хоч я і забив ведмедя, та я так і лишився тим боягузом. Лише ель додавав мені більше сміливості. Та тепер я не боюсь.

— Про що ти? — запитав ярл.

— Я хочу принести більше користі. Я все ще вмію тримати в руках меч, мої руки пам'ятають як битися. Інші люди можуть бути налаштованими ворожо.

— Не знаю, Дагу. Ти впевнений що впораєшся? Мені важливо берегти кожного, я не зможу наглядати за кимось частіше.

— Так, синку. Я багато наробив за своє життя. Тому моє останнє бажання — це полягти у битві. Тільки так древні пробачать мені та відправлять мою душу у кришталеве місто, — старий одноокий ледь не заплакав.

— Гаразд, — тихо зітхнув Арно. — Відправишся з нами.

— ТІльки не створюй проблем, — додав від себе Ланґ. Даг тішився та дякував обом. Усі пішли спати, сили знадобляться кожному.

Наступного сонячного дня усе було готово. Батьки проводжали своїх синів на кораблі, дівчата — своїх хлопців. Прибув ярл Сігурд зі своїми людьми та зайняли свій окремий корабель. Ще два були повні людей Сваарну. Загалом у далеку подорож вирушало близько ста тридцяти осіб.

Коли всі були на кораблях, до Арно прибігла Ліна. Вона трохи поговорила з хлопцем та як завжди обійняла на прощання, попросивши берегти себе. Хродгейр теж обійняв його та провів поглядом гордого ярла, що лише своєю ходою привертав увагу та викликав захоплення народу. Вони відчалили.

Море було тихим. Лише легкі сині хвилі інколи бились об гострий форштевень. Мужики гребли веслами, ярл сам часто сідав за греблю, аби розім'ятися. Три великі кораблі пливли поряд. Згодом почався густий туман, люди запалили смолоскипи, аби не загубити одне одного. Далі була ніч, гребли інші, ті, хто відпочивав вдень. І так вони заміняли втомлених, аби кожен мав сили.

Арно приліг під вовняним наметом. Нарешті він здійснить мрії багатьох, мрії батька, котрий теж бажав пливти на нові землі. Як і Хродгейр та Ейрік, котрі теж, десь у глибині душі хотіли цього.

Минуло кілька днів. Бойовий дух людей впав. Дорога була дуже довгою та виснажливою. З'явилися думки, що вони пливуть в нікуди, що навколо лише море та жодних земель не існує.

— Дістало! — кинув весло один з людей Арно, котрий в цей час був на іншому кораблі. — До дупи ці придумані землі! Я відмовляюся!

— Я теж! — сказав чоловік поряд з ним. — Дарма ми погодились, лише сраки собі тут відморожуємо, — інші продовжували гребти, опустивши погляди вниз.

— Повтори, — почувся голос за їх спинами.

— Данберґ? А ти що тут робиш? — запитав протестуючий, побачивши високого та міцного юнака-торка в хутряній накидці, що наближався до них. Його довге темне волосся гойдалося, кроки наче трусили корабель.

— Наглядаю, аби такі недоумки як ви не перелякалися та не захотіли назад до матусі.

— Що ти собі дозволяєш?! — підвівся він. — Щоб я боявся? Та я тебе...

— Ще один крок і я стисну твій череп так, що він трісне і це почує кожна жива істота в околицях, — погрожував він. Невдоволений сковтнув слюну та не спускаючи погляд з хлопця сів за весло.

— Не обов'язково погрожувати, Данберґу, — до нього підійшов кудденс приблизно такого ж віку. Його голубі очі оглянули протестуючих.

— Кай? Я гадав ти з ярлом.

— Дурню, — посміявся він. — Сила у тебе є, та розуму бракує. Ми прийшли сюди одночасно.

— Як ти мене назвав? — торк стиснув кулаки.

— Зараз не час на конфлікти, — кудденс скинув каптур зі свого світлого волосся.

— Хотів би я вмазати тобі, — він не на жарт розізлився та заспокоївся в одну мить, єхидно посміхаючись. — Та що доводити такому слабаку.

— Це я слабак? — обурився Кай.

— Ну а хто? Скажи, — він покликав того, кому нещодавно погрожував, — він слабак? Кажи швидко!

— Т-так, так! Він слабак. Тільки не бий... — зігнувся він, але продовжував гребти.

— Чув? Навіть цей сказав що ти слабак, — посміхався він.

— Та невже? — юнак підішов до веслуючого та відкинув його в бік, зайнявши місце. За мить він почав гребти з немовірною силою, здалося, що відстаюче від інших судно почало пливти швидше. Данберґ лише гикнув. Відкинувши іншого навпроти, він теж почав веслувати, та корабель почав пливти ще швидше, наздоганяючи інші. Під час цього процесу обидва переглядалися, аби побачити, хто перший стомиться. Пропонувати підмінити їм ніхто не осмілився. Гребли вони до самої ночі.

Тим часом на судні ярла Сігурда було спокійніше. Він стояв на кормі зі своїм радником та своїм мудрим поглядом вдивлявся вдалину. Його дивував спокій моря, хоч і місцяць було дуже добре видно. Зазвичай коли так, починаються шторми. Це його і лякало. Його довга сива борода гойдалася в лівий бік.

 — Як між нашими? — запитав він у радника.

— Спокійно, ярле. Кожен в очікуванні нашої цілі. Вперше бачу їх такими злагодженими з часів як ми тікали.

— Це так. Нейве, як гадаєш, як відреагують ті кудденси на іншій землі?

— Ти про що, ярле?

— Ну... Вони ж не знають про нові порядки, та, скоріше за все, досі відноситимуться до нас як і раніше. Все ж таки, вони покинули Сваарн ще під час правління Ейріка.

— Як би не було, я знаю, що Арно все владнає та розповість їм. Та і згадай, з двадцять торків теж відпливали туди, як і жінки. У них вже там, певно, не перше покоління росте.

— Так, ти маєш рацію. Шкодую, що не довірився цьому хлопцю спочатку та смів сумніватися в ньому. З нього чудовий ярл.

— Так, але...

— Щось не так?

— Ми не можемо надіятися тільки на нього, — сказав Нейв, поглянувши на очі Сігурда, в котрих читалось нерозуміння. — Він не вбереже нас від усього. Пам'ятай — хоч і на половину, та він кудденс, і ріс цей юнак серед них. Хтозна, що йому прийде в голову.

— Арно не такий як його дід.

— Так, але і Ейрік у молодості не був монстром. Що якщо під впливом втрати він так само збожеволіє? А якщо з тим дівчиськом щось станеться?

— Я і не думав про це...

— Нам просто потрібно бути обережнішими, ярле.

— Ти маєш рацію. Та не будемо робити висновків. Побачимо по його поведінці.

Настав туманний ранок. Ті, хто веслував усю ніч нарешті вклалися спати, їх замінили інші. Лише Кай та Данберґ невпинно гребли веслами, хоч і не так швидко як на початку. А море досі було тихим та спокійним. Жодних дощів і вітрів. Не всі помітили, але стало тепліше, дехто скинув накидки та продовжував подорож з голим торсом. Почувся спів чайок.

— Чайки! — почулося з одного з суден.

— І справді! Ви це чуєте?!

— Схоже, ми близько, — сказав Арно, вдивляючись в туман. Та раптом, він крикнув: — Стійте! Зупинити кораблі! — ці слова почув кожен та усі враз зупинились. Дивлячись прямо, за туманом почало щось віднітися. Це скелі. Усі почали радіти, обійматися. Кай і Данберґ одночасно впали та заснули, Сігурд легко посміявся та привітав своїх людей. Судна зблизились одне до одного аби краще чути ярла. Арно наказав пливти вздовж високих скель, що усі і зробили. Вони обережно рухались, інколи оминаючи каміння. Чайок було чути все краще та частіше. Тепер кожен скинув накидки через тепло.

Ближче середини дня вони побачили здалеку невеликий причал з маленькими човнами. Далі від нього була стежка вверх, Арно сказав пливти та зупинитись там. Коли вони спинили судна та вийшли на берег, ніхто не міг поворухнутись ані на крок. Під ногами була жовта земля, а далі — безкінечна зелена трава, де росли квіти та траплялися ще деякі рослини. Тяжко було відірвати погляд від такої краси, що вони бачили вперше. Вперше вони бачать поле зеленої трави, а не снігу. Впереше соняче небо таке сонячне. Їх захват перервали крики з невеликого пагорбу.

— Стояти! — звідти вийшло близько дванадцяти чоловіків з луками. — Не рухатись! — говорили вони невідомою мовою, та їх ніхто не розумів. Мандрівники теж дістали мечі та щити, готуючись захищатись. — Ви чуєте чи ні? Киньте зброю і не постраждаєте!

— Схоже, вони нас не розуміють... — сказав один з них уже знайомою мовою.

— Ви говорите сваарнською? — гучно запитав Арно.

— Що?! Звідки ви знаєте нашу мову?

— Ми прибули зі Сваарну!

— Очманіти... Наші люди тут! Олаф буде здивований не менше нас, — вони опустили зброю та нарешті зблизились. Кілька хвилин вони лише оглядали одне одного.

— Не вірю своїм очам. Ви знайшли нас... Та щось забагато торків, ще й так гарно одягнені...

— Багато змінилося за цей час, — сказав Ланґ.

— Ходіть за нами, — вони почали вести кудись гостей. — Хто зараз ярл?

— Арно Могутній, він тут, з нами, — вказав на хлопця Даг Одноокий.

— Хах, щось він занадто молодий, — цими словами він розізлив деяких, та Арно одним поглядом заспокоїв їх.

— Я чув, що ви говорили про якогось Олафа. Це ваш ярл? — запитав юнак.

— Так, Олаф Перший.

— Чому перший? Ніколи не чув таких прізвиськ.

— Це не прізвисько. За місцевими звичаями так нумерують правителів з різних династій. Наш ярл перший, тому ми і кличемо його так. Колись він називався Вороном.

— Чув я про такого, — відізвався Сігурд. — Більше Ейріка ненавидів торків тільки він.

— Ну а як же, до нелюдей має бути відповідне ставлення, — більшість була незадоволена такими виразами, та Арно продовжував заспокоювати їх. — Наше поселення називається Урквад. Воно зовсім недалеко від берега, — почали віднітися невеличкі будинки та високий паркан зі стовбурів дерев. В поселення вела брудна стежка з багнюки, що було незвичним для мандрівників. Проходячи вулицями вони звертали на себе увагу мешканців, що лише розглядали їх. Ось вони дійшли до найбільшого будинку, звідки вийшов високий кудденс з агресивним поглядом, котрий для нього був звичним.

Трохи пройшовшись він став перед гостями та пройшовся по ним поглядом.

— Хто з вас головний? — спокійно запитав він та побачив як вперед вийшов хлопець. — Молодий, та це нормально. Усі ми були молодими. — Неочікувано, вперед вийшов ще один, Сігурд.

— Я теж головний, — промовив він.

— Торк? Жартувати зі мною захотів?

— Це правда, — боронив його Арно. — У нас є нове поселення, де живуть тільки торки. Сігурд Вільний — їх лідер.

— Очманіти. А ти хто? Представся.

— Я Арно Могутній, син Яґта та внук Ейріка Мореплавця.

— Ейріка? — посміявся він. — Ви продовжуєте мене дивувати. Мене кличуть Олаф Перший, раніше мене називали Вороном. Будем знайомі, — вони потиснули руки. — Що ж, прийміть гостей як треба. Я поговорю з цими двома. Вечором влаштуємо застілля, візьміть усі запаси випивки, — його люди одразу ж взялися виконувати наказ.

Оглянувши вулиці, вони помітили всюди бруд, дворами спокійно ходили свині, люди не милися зі сто років. Та ярл був одягнений шикарно, як і його слуги. Його будинок був найкращим, всередині висіло багато прикрас та шкір тварин. Затишно горів вогонь в каміні. Він посадив гостей за стіл навпроти себе та налляв їм щось у кубки.

— Що це? — Арно спробував напій.

— Мешканці цих земель кличуть це "вино". Доволі непогане, але і ель ми робимо, — відповідав Олаф. — Що ж, розповідайте.

— Ми прибули сюди бо наші поселення на межі голоду. Наших запасів вистачить лише на пів року, — розповідав юнак.

— Наші поселення співпрацюють, ми сподіваємось і на вашу взаємність, — додав Сігурд та спіймав на собі неприємний погляд Ворона.

— То Ейрік помер? — подивився він на молодого.

— Так, тепер я за нього.

— Схоже, тебе ще треба вчити правити, раз дозволяєш, щоб таке діялося. Не буду напружувати вас, ви, певне, стомилися після довгої дороги. Приходьте вечором на застілля та відчувайте себе як удома.

День тягнувся дуже довго після такої далекої подорожі. Гостей розмістили в трактирах, деяких вільних будинка або хлівах. Їжу вони отримають тільки вечором, тому лишалося лише чекати. Кожен помітив, що поселення поділене. В дальній частині жили торки, у ще більшому бруді. Найкращим домом там була палатка, діти гралися в багнюці, жінки прали речі в калюжах. Принаймні, їм дозволялося тренуватись з мечами та сокирами. Та в більшості чоловіки лише пили та працювали. Гості нічого не могли з цим вдіяти, Арно це теж напружувало, тому він вже намагався вимислити вирішення проблеми.

Загалом, люди жили непогано. Кудденси радісно вітали своїх, деякі старші розпитували про батьківщину. Та нарешті почалась велика вечеря. Усіх зібрали у величезній залі, столи були повні їжі та випивки. Голодні мандрівники накинулись на харчі, особливо Кай і Данберґ, що тільки нещодавно прокинулись. Олаф посадив біля себе лише Арно, Сігурд був незадоволений, але розумів причину. Як і усі торки, котрі сиділи найдалі від усіх.

— То як давно ви підпускаєте торків так близько?  — не переставав Олаф з цими питаннями.

—  Ми поважаємо усіх, незалежно від раси. Кожен приносить користь вдвічі більше, роблячи щось в команді.

—  Що б Ейрік сказав на це? Хе-хе... —  випив він.

—  То... Розкажи мені про ці землі. Ви вже зустрічали інших людей?

—  Так. Тут править король Бенно Діґер Другий, ледве вимовив. Вони називають ці землі Велліхор.

— Що за король?

—  Найголовніший тут. Йому підпорядковуються лорди, це щось типу наших ярлів, але посада короля дозволяє бути головним над усіма.

—  То... У них багато поселень?

—  Не назвав би це поселеннями. У них три великих міста та прилягаючі до них села. Також, кожен лорд має своє володіння — замок. Я покажу тобі потім.

—  Він не відноситься до вас ворожо, цей Бенно Діґер?

—  Чесно кажучи, ще й як. Його військо прийшло до нас після того, як я відмовився служити йому. Вбили стількох... —  ярл явно говорив під сильним впливом алкоголю. —  Тому я був змушений погодитись. Він сказав, що це його земля, тому ми маємо привозити йому їжу та різні речі. Також, він іноді наймав наших людей до війська та відправляв на війну з сусіднім королівством. Вірна смерть.

—  Ти навіть не пробував битись? — Арно дивувала слабкість такого сильного воїна.

—  Ти не знаєш нічого, шмаркач. Вони б'ються мечами не гірше нас.

—  Тобто... Цей король вже знає про наше прибуття?

—  Так, він лишив тут своїх людей, аби контролювати нас. Гадаю, він захоче аби ми давали вдвічі більше.

—  Ми мусимо щось придумати, так не може бути. Ми вільні люди, пам'ятаєш?

—  Загалом, я вже давно над цим думав. Та зараз саме слушний момент. В найближчі дні прийде посланець з охороною.

—  І що ти пропонуєш?

—  Вб'ємо солдат, а посланця відправимо з листом до короля. Раз ви тут, то допоможете нам, хіба ні?

—  Допоможемо, та ми хочемо дещо взамін.

—  Звісно, кажи що треба.

—  Сваарн на межі голоду, нам потрібна їжа.

—  Зараз трохи туго з цим, та ми допоможемо, обіцяю. Я бачу, що хоч ти і молодий, та знаєшся на таких справах. Та, схоже, вони слухаються тебе, — Олаф оглянув людей Арно. — Битися хоч усі вміють?

—  Так, перед тим як відпливати вони вчилися протягом двох років.

—  Що за Яґт? Ніколи не чув про такого.

—  Він був мисливцем. Другом Хродгейра.

—  Твій батько торк? —  посміявся він жартуючи.

—  Так, за близькість з моєю мамою його вигнали з поселення, — здивуванню Олафа не було меж, та він швидко прийшов в себе, погляд став більш серйозним.

—  Так і думав, що це бубніння про древніх маячня. Та я хочу аби ти знав, що я не одобрюю цього. Ти хороший ярл і все таке, але лишаєшся нечистим дитям.

На такій ноті усі розійшлися. Настав час відпочинку, та не для усіх. Арно переймався через посланця, що може в будь-який момент прийти з військом. Тому на всяк випадок попросив Данберґа стати на варту з однієї сторони, а Кая з іншої. Обоє хотіли справити враження на вождя, та сам лідер розумів, що ці двоє — його найвідданіші товариші. До того ж, доволі сильні та розумні, по-своєму.

Глибокої ночі Данберґ помітив, що хтось ходить поміж будинками та покликав його. Той одразу втік та сховався, не лишивши жодного сліду. Кай почав дорікати торку за необачність та вони повернулися на пости, тримаючи в руках смолоскипи. Ближче під ранок почувся стукіт копит та тріск мечів і обладунків. Непрохані гості вже були під воротами.