А ніч з самого її початку була неспокійною. Сильний вітер хилив дерева до землі, зі сторони берегу чулося як розгніване море било своїми хвилями по твердих скелях, десь здалеку небо пускало свої сині блискавки, ніби воїн, що жбурляє свій спис.

 Люди короля вже стояли під воротами. Дванадцять солдат озброєних мечами, в кольчугах та шоломах, вони сиділи на своїх конях, пускаючи вперед малого дідуся, що привітався з Данберґом, котрий у відповідь пустив лише мовчання. Їх мова була незрозуміла для нього, та його завдання полягало на іншому. В цей момент Кай стрімким бігом хатами розбудив кого треба. Арно не спав, лише сидів та чекав. Усі швидко вибігли, взявши із собою зброю. Сігурд теж не лишився в стороні. Першим пустили Олафа, що знав мову.

  Ярл почав розмову з посланцем, обличчя його виражало надзвичайну серйозність, навідміну від діда, що говорив зверхньо, насміхаючись.

  — Що він каже, Олафе? — не втримався Арно від питання, що цікавило кожного.

  — Король хоче вдвічі більше наших запасів. Та пропонує, аби наші воїни пішли битися за нього, — скриплячи зубами відповів він.

  — Биймо їх та і все, — додав Сігурд. 

— Почекаймо, хай говорить далі, — заспокоював юнак побратимів. — Що він каже зараз?

— Щоб ми відкинули зброю. Що король знищить нас, якщо його люди постраждають, — перекладав Ворон.

— Ярле, тільки дайте команду, — почувся голос Данберґа.

— Олафе, ми не зможемо домовитись з ними?

— Ні, Арно. Вони налаштовані рішуче і не змінять своїх рішень, — люди короля оголили свої клинки, воїни ярлів відповіли так само. — Гаразд, досить! Атакуймо! — почалась битва. Посланець наказав битися, а сам поскакав у невідомому напрямку, та нікому не було до нього діла. Пролилась перша кров велліхорців, котрі оборонялись щитами, намагаючись відступати. Та ці суворі люди з холодних країв мали на них інші плани. Тяжкі торкські сокири пробивали щити, мечі пронизали їх тіло. Битва не тривала довго через різницю в кількості. Настала тиша. Це місце пахло смертю, кожен хто там був, відчув цей запах вперше.

Арно стояв тяжко дихаючи, з його меча стікала кров вбитого ворога. Почувся болісний крик. На землі лежав поранений кудденс, один з людей хлопця. Вождь підбіг до нього та пригнувся, аби допомогти. В його грудях був встромлений ворожий меч. Його одяг наситився червоним кольором, дихання ставало тяжчим.

— Дідько... Я гадав обійдеться без жертв, — сказав Олаф, ховаючи клинок в ножни.

— Арно, його вже не врятувати, — Сігурд поклав руку на плече друга. Юнак був переповнений злістю та відчаєм. Але він згадав, що попри все ярл має тримати холодний розум, такий його обов'язок. Обов'язок лідера.

Мертвого, зовсім молодого хлопця, що рвався на нові землі, поховали біля моря, аби його душа була ближче до рідного місця. В Уркваді стало тихо. Солдати будували укріплення, королівська армія ще прийде сюди, усі це знали. З тіл ворогів вони забрали обладунки та зброю. Люди займалися домашніми справами.

Арно прогулювався вулицями та вітався з місцевими, що постійно розпитували гостей про Сваарн та їх життя. Увагу хлопця привернула окрема частина поселення, де трудилися торки. Він помітив там Сігурда та вирішив підійти.

— Це жахливі умови... — говорив ярл Скаари. — Навіть при Ейріку такого не було.

— Я постараюся змінити це, друже. Обіцяю, — втішував він колегу, до них підійшла якась старенька жінка.

— Ви щось хотіли? Ми поки не маємо що дати, приходьте вечором.

— Ні, бабусю. Нам нічого не треба, — заспокоїв Сігурд її. — Ми лише гості тут.

— То це ви зі Сваарну. Ми чули, що ви знайшли Урквад, та нас не пустили до вас.

— Бабусю, я обіцяю, ми допоможемо вам. Ви будете жити краще, — Арно схилився та взяв її за плече.

— Ти кудденс, синку. Яке тобі до нас діло, — її лице випромінювало доброту та ласку попри такі умови.

— Я... Я хочу допомогти вам. У нас, у Сваарні, ніхто не принижує торків, ми усі рівні. Знаєте Хродгейра? Він був радником ярла, — бабуся лише посміхалася.

— Не потрібно. Ми звикли, раді, що хоч так. Мій синок ось, тренується, хоче допомогти поселенню захищатись.

Через кілька хвилин ярли йшли вулицями поселення, обдумуючи те що сталося. На диво, не усі кудденси дивился на торків злим поглядом. Здавалося, що таким радикальним був лише Олаф. Майже кожен поводився дружньо. Вони помітили як Кай та Данберґ кололи дрова для якогось дідуся, знову перетворивши це у змагання, інші допомагали з худобою, сіном, будівництвом.

— Арно, ти як? Вчора ми вперше пролили чиюсь кров, — запитав Сігурд, дивлячись на свої долоні.

— Дивні відчуття, ніби ми зробили щось неправильно. Та потрібно зберігати голову. Хоч ми і втратили одного воїна...

— Розумію, друже. Це боляче. Та Ланґ мав рацію, ти справді інший. Я знаю, що ти боїшся цих жертв, але продовжуєш зберігати здоровий глузд.

— Я лідер. Це мій обов'язок. Твій теж, — він нарешті посміхнувся, хоч і швидко змінив вираз обличчя на звичний.

— Ми справді войовничий народ. Ти впевнений в цій ідеї? Допомагати цьому поселенню?

— Так. Вони допоможуть нам. Подивись навколо, всюди зелена земля. Тут стільки можна посіяти... Та доки король нам погрожує — нічого не вийде.

Тим часом в місті Коршманн, столиці королівства Велліхор, король Бенно Діґер Другий сидів на своєму троні, нервово попиваючи вино. Його величне ім'я було лише оболонкою. Це був старий правитель з пустим поглядом та зморшкуватим обличчям. Навколо нього крутилися вартові, слуги носили йому фрукти та підливали вино в келих. Прибув посланець.

— Володаре, вони напали на нас.

— Хех, як я і очікував. Отже, війна, — він піднявся з трону і почав ходити зі сторони в сторону.

— Та вони досі не напали на табір, що стоїть недалеко від них.

— Це лише питання часу. Тепер, коли їх більше, вони зроблять все, аби захиститись.

— Що накажете робити, повелителю?

— Відправте до табору більше людей та припасів. Ти зміг знайти серед них того, хто нам допоможе?

— Так, один з них погодився. Хоч він і не говорив нашою мовою, та показав все на піску. Він подасть сигнал.

— Прекрасно. Поки без зайвих дій. Нехай військо лишається в таборі, покращіть оборону. А, і ще, — він витримав паузу. — Знайди лорда Дарвіна. Нехай він піде туди зі своїми людьми.

— Королю, але лорд Дарвін...

— Так, я знаю, він провалився минулого разу. Та ми маємо допомогти йому відновити репутацію. Його донька має вийти за мого наслідника.

— Як скажете, повелителю.

Минуло кілька діб. Життя в Уркваді було легшим. Тепліші погодні умови допомагали краще розвиватися. Арно був з людьми, допомагав укріплювати високий паркан, та раптом, в поселення прибігли два торки, з ран яких стікала кров.

— Що з вами? — підбіг до них ярл Сваарну.

— Нас послали у розвідку... Усіх перебили... Лише ми втекли, — тяжко розповідав він.

— У розвідку? Я не чув про це... — за спиною з'явився Олаф.

— Доповідайте.

— Ярле... У них табір... Тут, поряд... Ми нарахували близько семидесяти солдат та одного лорда...

— Чудово, — Ворон розвернувся та вже мав іти.

— Чому ти не сказав нічого? — Арно був розлючений, збіглися усі інші.

— Бо це мої справи. Ви лише допомагаєте та робите що я кажу.

— Ми робимо усе разом!

— Немає нас. Є я і ви. Ти не ярл тут, і твій друг торк теж. Скажи дякую, що я їх хоч у хлівах поселив. Не матиму я діла з цими брудними створіннями і тими, хто їх підтримує.

— Ти... Відправив туди лише торків? Ти ж знав, що вони загинуть...

— Я на це і розраховував. Тепер у нас є інформація.

— Синку! Де ти?! — прийшла та сама бабуся, що побачивши лише двох уцілілих, впала на коліна та голосно заплакала. Зійшлося все поселення.

— Покидьок! — Арно витягнув меч та йшов на Олафа, що зробив те саме. Вартові прикрили його, Ворон йшов далі. — Олафе! При усіх присутніх! Я викликаю тебе на двобій за старими традиціями! — він зупинився. Це старий звичай вирішення суперечки, від якого не можна відмовитись. Відмова означатиме слабкість вождя та страх поразки. Зараз це чули усі, погляд кожного був на Олафі.

— Шмаркач. Невже ти думаєш, що ти гідний померти від моєї руки?!

— Арно, припини, — зупиняв його Сігурд.

— Повторюю. Олафе Перший, я викликаю тебе на двобій за старими традиціями! Відмова означатиме сором!

— Я погоджуюсь. Зараз же! Нема чого тягнути!

Усі почали приготування. Такі двобої були особливими тим, що ділились на два етапи. В першому — билися на мечах. Та головним завданням було не вбити супротивника, а лише поставити його у безвихідне положення. Вбивство або порянення означало поразку та припинення поєдинка. В другому етапі бій відбувався на сокирах. Тепер, головна задача — це вбивство. Живим виходить тільки один.

Усе було готово. Суперники стояли, дивлячись один одному в очі. В погляді Арно не читалося жодних сумнівів та страху. Їх оточував натовп, з обох сторін стояли помічники, що мали видавати їм зброю. Олаф взяв свій довгий товстий меч, на лезі якого було написано "Ворон". Саме так, він отримав це прізвисько, через його ж меч, що ніби темне крило птаха міг залишати людей без кінцівок. Арно теж оголив клинок. Бій почався.

Хоч Ворон і мав більше досвіду, був сильнішим та витривалішим, він все одно не недооцінював молодого противника. Удар. Перше зіткнення мечів, що наче вітром пролунало на велику відстань. Хлопцю було тяжко втримувати важкі удари, та він пристосовувався. Через розмір зброї, Олаф був вимушений тримати її двома руками, що мусив робити і Арно, аби заблокувати його удари.

Ярл Урквада наніс тяжкий удар ногою в живіт юнака, відштовхнувши його. Далі він вирішив бігти на нього, замахуючись клинком, та той встиг відійти в сторону. Арно також намагався атакувати, знаходити слабкі місця, та марно. Все було заблокованим. Та відступати було заборонено. Ще одне правило казало, що навіть при першому етапі воїн має битися з жагою вбивства. Найменший сумнів у цьому означав поразку. Тому він відчайдушно намагався далі і далі пробивати оборону Олафа, доки той не спіймав його на помилці. Все відбулося в одну мить. "Ворон" зупинив холодне лезо, що ніби дихало в нього біля шиї хлопця, лишивши його безпомічним. Обидва розійшлись в свої сторони. Частина натовпу кричала, підтримуючи Олафа.

Ще одне правило казало, що битися усі мають лише своєю зброєю. Перший взяв свою довгу дворучну сокиру. Арно взяв дві своїх, що він отримав від Хродгейра. Почався другий етап. Тепер ніхто уже не стримувався. Почалася видовищна битва, де два чудових воїна змагалися насмерть, кожен за свою думку та переконання. Жоден не міг відірвати очей від таких швидких ударів та випадів обох.

— Чудові сокири, шмаркач, — сказав Олаф, готуючись атакувати. — Я заберу їх собі, коли ти здохнеш.

Битва тривала ще довго. Вже встигло стемніти. Люди запалили смолоскипи та дивились далі, ніхто не мав права піти. Арно заблокував потужний удар двома сокирами та тримав його до тих пір, доки той не спробував зробити наступний замах. Це і стало його помилкою. Хлопець ухилився вліво та всадив топір йому в коліно. Олаф закричав від болю, Арно не зупинявся. Другу сокиру він вбив в його спину. Натовп замовк. Бій можна було б вважати закінченим, та ярл досі живий.

— Вбий його! Вбий його! — кричали люди. Арно не хотів цього робити.

— Давай вже... Заверши те, що почав... — хрипляче говорив Олаф, тримаючись руками землі. — Ти ж знаєш, битва не завершиться, доки один не помре. Ти достойний суперник, Арно. Сподіваюсь, ти знаєш що робиш. А тепер — вбий мене. Дай мені піти до древніх, — після цих слів молодий ярл всадив сокиру в його шию та той вже повністю впав на землю. Натовп вибухнув криками, та переможцю було зовсім не до цього.

За традиціями, той, хто вб'є ярла в поєдинку — сам займає його посаду. Люди Уркваду показали йому свою довіру та вознесли його на трон. Провівши коротку церемонію. Та він був сам не свій.

— Я підозрював, що так і буде, — почувся голос Нейва за спиною Сігурда, котрий виглядав не менш засмученим.

— Давай не зараз.

— Пробач, ярле. Та я мушу тобі сказати. Він давно вважав дії Олафа неправильними, тому вирішив усунити конкурента. А якщо Арно не погодиться з тобою? Що якщо він викличе тебе на двобій?

— Ворон був жорстоким. Він пролив багато крові торків.

— Так, але ти ж бачив його очі. З якою ненавистю цей хлопець дивився на нього. Це був погляд Ейріка. Що, якщо він не зупиниться на цьому? Він в будь-який момент почне вважати нас за рабів та...

— Нейве, припини. Я поговорю з ним.

Через кілька днів Арно почав віддавати перші накази. Він дав більше свободи торкам та заспокоював бунти кудденсів, що не хотіли ділити навіть шматок землі з ними. Знайшовши в поселенні одного старого велліхорця, що розумів їх мову та вільно з ними говорив, він попросив його навчити кожного бажаючого їх мови. Найбільше бажаючих було серед кудденсів. Продовжилось будування укріплень, тренування. Одного дня ярл покликав до себе двох відомих воїнів.

— Кай, Данберґ, сядьте, — вказав він на два стільця.

— Так, ярле. Слухаємо Вас, — сказав перший.

— Так склалося, що не кожен задоволений мною тут. Та мені треба час, аби довести їм, що я бажаю їм тільки добра.

— Ми знаємо це, ярле, та підтримаємо Вас завжди, — відповів Данберґ.

— Я знаю це, тому хочу, аби ви були моєю охороною.

— Що? Звісно, ярле, — здивувались обидва.

— Тільки ж не сваріться, це не змагання, а серйозна робота, — посміявся Ланґ, що стояв біля дверей. — А то я вас знаю, — ярл та хлопці теж легко посміхнулись.

Наступного вечора в будинку ярла зібралися двоє лідерів та їх радники для обговорення подальших дій. Арно поважав Сігурда та вважав його рівним.

— Отже, ми знаємо, що їх близько семидесяти. Їх атака — це лише питання часу, — почав молодий вождь.

 — У нас є чим їх зустріти, — говорив ярл Скаари.

 — У нас у війську вісімдесят чотири торки та п'ятдесят вісім кудденсів. І там і там є мечники та любителі сокир. Також ми маємо одинадцять коней, дивні створіння, та наче слухаються, — проводив підрахунки Ланґ.

— Нас більше, розумно буде атакувати, — додав Нейв.

— Ні, вони краще озброєні. Та і не думаю, що вони не укріплювали свій табір, — Арно сидів, склавши долоні та думав. — Я хотів би з ними поговорити.

— Домовлятися з ворогом? Це неприпустимо! — радник Сігурда наче спалахнув.

— Саме так. Найкраща битва та, що не відбулася. Я хочу поговорити напряму з королем та вирішити все словами.

— Звучить розумно. Та ми маємо бути готові битися, — Ланґ підтримав свого ярла. — Тим більше, доки ми не знаємо їх мови, у нас є перекладач. Та він, наче, не схожий на того, що нас зрадить.

— Про що ти? — запитав Нейв.

— Той старий, він казав, що не визнає жодних королівств та хоче жити у вільному світі. Він накоїв щось в столиці, Урквад прихистив його та заховав. Гадаю, він допоможе нам. Запросіть його, — охоронці привели його за кілька хвилин.

— Доброго вечора, друзі, — схилився старий дідусь з довгим неохайним сивим волоссям та бородою.

— Присядь, — йому дали стілець.

— Ти дуже добре говориш нашою мовою. Як тебе звати? — запитав Сігурд.

— Дякую. Мене звати Олівер. Я вчив вашу мову у одного торка. Він дав мені почитати ваші книги і вони захопили мене.

— Ми привезли кілька з собою, — додав Арно.

— А хіба дасте? — обнадійливо говорив він. — Точно ж не просто так сюди покликали, аби дати почитати.

— Нам потрібна твоя допомога. Я хочу говорити з людьми короля та досі погано знаю вашу мову.

— А про що з ними говорити? — посміявся він.

— Про мир. Я не хочу, аби страждали люди.

— Тобто ти думаєш, що король віддасть цей берег?

— Я хочу цього, тому краще було б говорити напряму з ним.

— Я служив йому багато років тому. Домовлятися з ним нема сенсу. Хоч і пізно, та я це зрозумів. Бенно Діґер хоче забрати собі кожен клаптик землі. Так як він забрав у мене. Та я супротивлявся, теж стояв на своєму. Тоді він наказав вбити мою родину. Я був розлючений, тому вторгся зі своїм військом у столицю. Але пригода була... — він розповідав це все з широкою посмішкою, що здивувало присутніх.

— І що далі?

— Ми дійшли до його маєтку, та коли я обернувся, то побачив, що зі ста моїх людей лишилося лише п'ятеро. Тоді нас схопили та мали прилюдно стратити. Але смерть не хотіла мене забирати, мені чудом вдалося втекти. Я склав зброю назавжди та закопав її глибоко в землю. Я довго пиячив, доки не знайшов Урквад. Я зрозумів, що ви не звідси. Занадто ви високі та сильні. Тому, я кажу як є. Домовитися з королем неможливо. Але є кращий варіант.

— Який? Розкажи що знаєш! — Сігурд теж не мовчав, його захопила історія старого.

— Змусьте його сісти за стіл переговорів. Знищіть його табір, вбивайте його людей. Здійсніть наліт на якийсь замок, вбийте лорда. Тоді Бенно сам захоче говорити.

— Ти знаєш більше за нас, Олівере. Ми зробимо так.

— Ярле! — в кімнату прибіг Кай. — Там той посланець і повно солдатів короля ззовні!

Усі швидко вибігли з будинку та пішли у напрямку воріт. Усі розбігалися по хатах, воїни хапали мечі, сокири та щити та чекали наказів. В воротах міста вже стояли непрохані гості. Але жодних ворожих дій вони не робили. Лисий посланець лише оглядав все навколо. Ярли та перекладач з військом позаду наблизилися до них. Почулися перші слова.

— Він привітався з вами, — Олівер виконував свою роботу.

— Запитай чого вони хочуть, — сказав Арно, дивлячись йому прямо в очі.

— Ярле, їх близько сорока. Нас більше, — повідомив Данберґ, ярл кивнув йому.

— Вони прийшли говорити, — перекладав старий. З'явився ще один воїн на коні. Одягнений у шикарні обладунки, з довгим світлим волоссям та бородою. Шикарний меч на поясі показував усім його високий статус.

— Лорде Дарвіне, я ж казав Вам чекати позаду! — сказав посланець до того чоловіка.

— Я не люблю чекати. Давайте вб'ємо їх усіх, — він витягнув зброю, його люди теж.

— Вони атакуватимуть! — закричав Сігурд. — Усі! До зброї! — воїни голосно закричали та побігли в атаку. Найголосніше верещав Даг Одноокий, що своїм мечем збив противника з коня. Позаду кінноти були піхотинці зі списами та щитами, що пробили декількох сваарнців. Битва була кривавою, ярли теж вбивали, посланець та Олівер втекли. Кай та Данберґ почали нове змагання "хто більше вб'є". Їх було не спинити.

Вмираючі кричали в агонії від болю, кров лилася з усіх боків. Даг бився з двома ворогами одразу, котрі не розуміли, як таке взагалі можливо. Їх тіла лежали на землі за кілька хвилин. Та неочікувано, його спину пробив довгий меч лорда, що насміхався над переможеним кудденсом. Арно, що з'явився нізвідки, повалив його на землю, встромивши його ж клинок глибоко в ногу ворогу, аби той не втік. Люди ярлів вмирали та забирали життя ворогів. Битва закінчилася. Урквад здобув другу перемогу. Уцілілі радісно кричали. Люди короля були мертві, тих хто вижив — добивали. Лишився лише лорд та посланець, котрого наздогнав та приніс Данберґ. Обох вони зв'язали та замкнули в одному з сараїв.

Багатьом було важко прийти до тями після такого. Цього разу втрат було більше, багато хто лишився без друга, брата, знайомого. Арно, як лідер, тримав холодну голову та своїми промовами підбадьорював своїх людей.

Полонених допитали. Стало більше відомо про табір та наміри короля. Та одного ранку, вартовий, що слідкував за ними, увійшовши до сараю не побачив нікого. Дослідивши місце, вони зрозуміли, що хтоcь їх розв'язав. Перед цим сваарнці оплакали гибель Дага Одноокого. На серці молодого ярла була журба, та він розумів, що його вітчим цього бажав. Тепер він у кращому світі. А його обов'язок створити кращий світ тут.

Наступного дня Арно Могутній скликав Сігурда та радників, також там знаходились Данберґ, Кай та Олівер, а на столі лежав великий клаптик цвілого паперу, де хрестиками були відмічені вороги.

— Слухаємо тебе, Арно, — бездушно сказав Нейв, наче не бажаючи тут знаходитись.

— Я хочу обговорити кілька речей з вами. Перше — ми знову перемогли, хоч і великою ціною. Та зупинятися не можна. Я пропоную атакувати табір ворога вже завтра.

— Як ти це собі уявляєш, Арно? — Сігурд зацікавлено, хоч і з підозрою дивився на колегу. — У них там укріплення, вигідніша позиція.

— Це правда. Та я маю план, — ярл витримав тишу. — Виманимо їх звідти. Тоді вони підуть в атаку за межами їх укріплень.

— Навіть якщо так, їх більше, а відправляти усіх наших воїнів на таку необдуману місію — тупість, — радник Скаари перечив як міг.

— Це друге, про що я хотів поговорити. Сьогодні зранку я аналізував нашу нещодавню битву та дійшов до висновку... Що ми б'ємося надто відкрито. Хоч і стараємося тримати стрій.

— То що ти пропонуєш?

— Цього ж ранку я говорив зі своїми відданими воїнами, і Данберґ, схоже, навіть не обдумавши, запропонував ідею зі щитами. Якщо ми станемо в стіну, закрившись ними, то їм буде важко нас розділити та бити поодинці.

— Звучить розумно. Саме так вони і діяли. Даг бився проти двох, доки наші були зайняті іншими, — Сігурд на хвилю задумався. — Та так ми лише стримаємо їх. Атакувати з такої позиції... Я не знаю як.

— Це можливо, але ми не будемо ризикувати. Натомість, ми розділимось. Доки одна група стримуватиме ворогів, інша зайде в табір ззаду, а згодом ми атакуємо з обох сторін.

— Головне дайте нам щити, — сказав Данберґ у своїй манері.

— Ми мусимо атакувати так швидко як можемо, — додавав Кай. — Зараз вони не зібрані та не очікують удару. Це наш шанс.

— Завтра вирушаємо. Добровольців зараз повно, та усі не підуть. У нас є вісімнадцять коней. Я та Кай очолимо другу групу взявши їх. Сігурд та Данберґ— ви відволікатимете. Тримайте щити міцно та закривайте голови. Усі вільні, до завтра, — збір закінчився, Нейв кинув кривий погляд на ярла перед виходом, інші мовчки вийшли.

Ранок наступного дня був вітряним, сірі хмари затягнули небо. Та це не завадило війську Урквада вийти за ворота та піті у напрямку табору ворога. Дійшовши до назначеного мійсця, коли до противника лишалося зовсім недалеко, кіннота поскакала в іншому напрямку, Арно гойднув головою наостанок. Через кілька хвилин перша група почала рухатись в потрібному напрямку. Побачивши великі намети, прапори, дерев'яні укріплення та вартові, що помітивши їх почали гудіти в трубу. Військо короля спохватилося, схопило зброю та стало на позицію перед в'їздом в табір. Група ярла Сігурда наближалася дуже повільно. З ворогі рікою тік піт, чулося дихання та зітхання кожного. За ними з'явився лорд Дарвін. Через поранену ногу він ходив з палицею. Побачивши своїх кривдників він загорівся люттю та гучним криком, вказуючи пальцем послав своїх наляканих людей в атаку.

— Купилися, — прошепотів Данберґ та усі в один момент стали в купу та закрилися щитами. Місцями це дійсно нагадувало велику стіну, та вороги не мали права зупинитись. Вони з усіх сил бігли. В останній момент, коли їх тіла були вже близько щитів, група Сігурда висунула вперед свої списи. Кілька противників вже були з пробитими животами та грудьми. Інші намагалися пробити цю імітовану стіну. Декому вдавалося влучити по голові щитоносців, коли ті падали, урквадці ставали ближче один до одного.

— Дідько! Де ж вони?! — кричав Сігурд тримаючи свій щит, по якому наносили незлічену кількість ударів.

— Ми маємо протриматись, ярле! — говорив Данберґ, що був у тому ж положенні. — Хай йому грець! Ні чорта не видно за цими щитами.

— Як ти такий спокійний, хлопче? Нас вбити можуть зараз!

— А чого мені боятися? Цієї купки калік? Я вірю в наших. Вони вже напевно там веселяться у таборі!

Воїни відчайдушно тримали стрій ще кілька хвилин. Доки удари по щитах не припинилися. Здалеку почувся стукіт копит, що з кожною секундою ставав ще ближче і ближче. Нарешті друга група зіткнулася з ворогами, котрі навіть не встигли прийти в себе. Почалася атака з обох сторін. Це була найгучніша перемога. Кожен хто брав участь у тій битві, вперше відчув таку ейфорію. План спрацював. 

За деякий час у тронній залі короля Бенно Діґера Другого

— Володаре! — увійшов старий посланець, тримаючи в руці мішок. — Вони розбили наш табір!

— Що?! Як ви це допустили? Я послав туди майже сотню воїнів і вони програли якимось дикарям? — Бенно почервонів від люті.

— Вони обманули нас. Схоже, вони теж вміють думати. Послухайте, проходячи вулицями я почув, що народ невдоволений нинішнім становищем. Багато матерів лишилися без синів.

— Чому вони відпустили тебе? Чим вони думають, відпускаючи ворога на волю? — він не звернув уваги на слова про народ.

— Власне... Їх вожак просив передати Вам це, повелителю, — старий розкрив мішок та звідти викотилась голова лорда Дарвіна.

— Чудово, — король посміхнувся. — Як я і хотів.

— Ви про що?

— Варта! Киньте його у в'язницю, — вказав він на посланця.

— Що?! Чому, повелителе? Я ж вірно служив Вам! — міцні солдати тягнули його до виходу.

— Або ні! Зупиніться, — втішив він старого. — Краще вбийте його, а тіло скиньте у яму. І приберіть цю дурнувату голову!

Тим часом в Уркваді вже святкували перемогу. Келихи з вином билися в повітрі, проливаючи напій на столи та їжу. Переможці з диким апетитом поїдали м'ясо та іншу їжу. Цього разу усім було начхати, що торки їдять поряд з кудденсами. Вони пережили разом вже три битви де билися пліч-о-пліч. Остання битва обійшлася двома вбитими. Інші поранені. Арно теж не скупився на випивку, та його думки були зайняті чимось іншим. Або іншою. Він не бачив Ліну вже дуже давно.

— Ярле! — запитав хтось з людей. — Що робитимемо далі? Коли наступна битва? — інші почали кричати в підтримку цих питань.

— Послухайте, — Арно гордо піднявся. — Нещодавно ми завдали ворогу нищівної поразки. Гадаю, зараз вони візьмуть перерву та лишать нас у спокої. Те саме зробимо і ми. Я пропоную частині людей вирушити до Сваарну. Привеземо їм припасів, — хоч і не всі, та більшість підтримали цю ідею. — У останній битві я зламав свій меч, — ярл дістав зломану зброю та поклав на стіл.

— Ми викуємо тобі новий, ярле!

— Нема потреби. У мене є сокири, що мені колись віддав Хродгейр. А йому — мій батько, — Арно тепло посміхався, розмовляючи зі своїми людьми. Панувала атмосфера дому та затишку. Кожен отримував заслугований відпочинок.

Через два дні половина людей відплили. Арно взяв з собою бажаючих урквадців, сваарнців та скаарнців. Деякі вже ніколи не побачать рідних земель, про що ярлу доведься розказати людям. Три великі кораблі були набиті припасами, деякими тваринами і насіннями. За головного він лишив Ланґа та Сігурда. Також, він вирішив не брати з собою своїх охоронців, довіривши їм тренування війська в Уркваді. Дорога назад виявилась швидшою. За три дні вони вже прибули до рідної землі. Народ швидко збігся до причалу та очікував. Натовп затих коли Арно першим зішов на берег. За ним почали виходити і інші. Колишні мешканці розглядали все широкими очима. Дехто обіймав рідних, хтось дівчат. Та погляда з ярла не спускав ніхто, або навпаки, не хотіли дивитися йому в очі. Це занепокоїло його, до нього наблизився якийсь чоловік, що, схоже, був лікарем.

— Ярле, у мене погані новини, — усі затихли. — Доки вас не було... Помер Хродгейр... — Арно продовжував дивитися на нього, ніби той нічого не сказав. За мить він опустив голову та пішов у невідомому напрямку. Ніхто не пішов за ним. Він би не пустив.

Поселення без жодних наказів сховало припаси, занесли тварин на ферму. Хлопці вечеряли зі своїми батьками, деякі прийшли зі Скаари, аби їх побачити. Урквадці пригадували місцевість або показували її новому поколінню. Вже вечоріло. Панувала тиша, та не на одній з вулиць, де швидким кроком йшла дівчина. Увійшовши в будинок ярла, Ліна побачила лише темряву та згасаючий камін. Двері на задній двір були відчинені навстіж. Біля дерева в садку сидів хлопець, опираючись спиною об холодний стовбур.

— Арно! — вона підбігла до нього. — Ти тут... — дівчина обійняла його та заплакала. — Мені так шкода, Арно... Так шкода...

— Розкажи мені, — його голос був холодним та мертвим, не відчувалось жодної радості та болю.

— Він тяжко захворів... Ми лікували його як могли, та він був надто слабкий... — Ліна захлиналася сльозами, продовжуючи обіймати хлопця.

— Залиш мене. Я хочу побути сам, — він зовсім не реагував на її ласку.

— Ні, — протерла вона сльози рукавом. — Я не лишу тебе тут самого. Це були останні слова Хродгейра. Аби я попіклувалась про тебе... Прийми мою допомогу, не відштовхуй. Я була в Скаарі, забирала деякі речі. Я примчалась так швидко як могла, коли дізналась що ти повернувся.

Вони просиділи під тим деревом до ранку. Ліна спала на його плечі, а він і очей не зімкнув за цілу ніч. Наступні кілька днів він зовсім не міг нічого робити. Арно почав випивати та засинати прямо за столом. Ліна піклувалася про нього як могла, готуючи йому, вкладаючи спати. Сваарнці хоч і намагалися тримати порядок, та дрібні крадіжки все ж траплялися. Без ярла було ніби без човна в морі. Дехто приходив до його будинку, та побачивши його стан усі питання одразу відпадали. Поселення теж було в журбі. Хродгейр багато зробив для кожного, приніс немало користі. Одного вечора дівчина не витримала.

— Арно! — вихопила вона чергову пляшку з його руки. — Гадаю не це Хродгейр мав на увазі, попросивши мене піклуватися про тебе, — хлопець лише пустим поглядом дивився то на стіл, то на свої долоні, не говорячи жодного слова. — Ти втратив близьку людину, та ти не лишився сам. Подивись. Усі переймаються за тебе, чекають твого повернення, приносять тобі поїсти. Ти потрібен їм!

 — Ти не розумієш мене... У мене нема ні батька, ні матері, нема дідуся та бабусі, вітчима, а тепер і наставника... Мої люди помирали у битвах...

— Я знаю, Арно. Знаю, що ти відчуваєш. Я теж рано втратила батьків.

— Скажи, чому тобі це так важливо? Чому ти так хочеш сидіти тут і втішувати такого як я? Чого ти добиваєшся? — його слова могли здатись грубими, та вона навіть не задумалась над відповіддю.

— Дурник, мені не треба нічого!

— Тоді чому ти тут? — дівчина взялась за голову та почала червоніти, її щоки блищали через яскраве багаття.

— Бо...Бо я кохаю тебе...

— Що?

— Отак! Це правда! Та схоже не взаємно, пробач, — вона встала та пішла до вікна.

— Ні-ні, чекай, — хлопець хоч трохи ожив. — Це просто...неочікувано, я і подумати собі не міг...

— А що ти думав? Що я отак просто довірюсь комусь, доглядатиму та спатиму на плечі?

— Дійсно... Ліно! — піднявся він. — Коли я був на інших землях, не було ані дня і ночі, щоб я не думав про тебе. Перед битвою та після, я завжди згадував твій голос та твою сяючу посмішку. Я теж тебе кохаю. — їх очі зійшлися поглядами, їх тіла з'єдналися в обійми.

— Колись моя мама сказала, що справжнє кохання це коли хтось робить для тебе все, не просячи нічого взамін. Я зрозуміла цей вислів в той день, коли ти прибув до Скаари. Ти залюбки допомагав мені і не попросив зовсім нічого.

— Ліно... Я хочу, аби ти була моєю дружиною... Та я боюсь...Боюсь що ти відторгнеш мене.

— Чому я маю це зробити, Арно? Що у тебе на думці?

— Я дитя змішаної крові... За сказаннями древніх я не можу дати потомства... У мене ніколи не буде нащадків... І у тебе, якщо ти погодишся.

— Дурненький, — посміялась вона. — Я ще давно знала це. Та я досі тут, з тобою. І я згодна бути твоєю назавжди.

— Попливемо на нові землі. Там зіграємо весілля.

— Буде так, як скажеш ти. Але при одній умові, — дівчина дивилася в його очі, що вперше за довгий час сяяли, ніби дитячі. — Ти візьмеш себе в руки і продовжиш бути лідером для людей.

— Ах, звісно. Я повернусь на свій пост, — після цих слів вони з'єднали губи в палкому поцілунку. Подальша ніч буде незабутньою для обох. Серед цього холодного світу вони розплалили вогонь, що огрівав кожен клаптик їхньої душі.

Наступного дня Арно повернувся до своїх обов'язків. Заспокоївши людей палкою промовою, він оголосив про весілля з Ліною. Народ кричав від радості, вітаючи їх. Вождь наказав готувати кораблі до нового відпливу. Натовп проводжає ярла як героя та посланника древніх, що врятував їх від голоду. Він скромничав, пригадуючи заслуги його людей. Кораблі відплили. Ліна весь день розглядала відкрите море.

По прибутті в Урквад Арно повідомив усім новини зі Сваарну та своє весілля. Натомість на нових землях ситуація заспокоїлась. Жодних військ чи патрулів не було помічено. Сестри почали прикрашати залу та готувати багато їжі, мужики робили та ставили довгі столи. Запрошені були усі жителі.

Вечором все вже було готово. Люди пили, веселились. Чоловік та дружина сиділи спереду, біля них був Ланґ, Данберґ та Кай. Трохи далі сиділи Сігурд та Нейв, що по якійсь причині пили лише потроху, незважаючи на те, що на столах стояла медовуха, вино та ель. Наречена та наречений обмінялися товстими золотими перснями. Якась жінка принесла клелихи з елем.

— Дорогі гості! — Арно підвівся, високо тримаючи напій. — Я дякую усім, хто сьогодні присутній в такий важливий для мене день. Я дякую тим, хто б'ється за наше щастя, та щастя наших потомків. Я дякую полеглим воїнам, що сміливо та відчайдушно билися з ворогом, — Ланґ не любив довгих промов, тому ще на початку випорожнив свій келих. — Я дякую своїй дружині, що в таку тяжку хвилину була зі мною. Та я обіцяю, що зроблю усе, аби захистити кожного з вас! — в цей момент його радник безсило впав на землю, його очі закотилися та більше не виражали життя.

— Не пийте! — закричав Данберґ та кожен відставив свій кубок. Арно з широкими очима, повними болю дивився на тіло Ланґа. Найдорожчі люди продовжують покидати його. Хтось отруїв ель.

— Зрадник! Зрадник! Серед нас зрадник! — кричав хтось з натовпу, підійнявся шум.

Була пізня ніч, та ніхто не спав. Вартові ходили вулицями зі смолоскипами, виглядаючи когось, хто дивно себе веде. Свято закінчилось одразу. Тіло Ланґа Мудрого з почестями, у вузькому колі пустили у вільне море, де він знайде свій спокій. Арно зі своєю дружиною були у кімнаті. Темряву розбавляло світло кількох свічок. З вулиці чувся тихий вітер. Ліна сиділа на ліжку, її серце боліло за коханого, котрий ходив зі сторони в сторону, пускаючи пустий погляд то на підлогу, то на неї.

— Близькі для мене люди продовжують йти. Та я ні за що не дозволю скривдити тебе.

 — Мені дуже шкода, Арно. Я бачу як болить та кричить твоя душа. Моя теж, коли бачить тебе такого.

— Чим ясніше я сяю — тим густіша моя тінь. Дідусь завжди говорив так, та зрозумів я тільки зараз. Я підозрював про зраду, та щоб зараз...В такий момент...

— Хто міг це зробити, коханий? Взагалі не розумію... Як можна ось так просто отруїти людину, — вона витерла прозорі, ніби джерельна вода сльози та поглянула на чоловіка.

— Ворог, або... — він не хотів говорити останніх слів.

— Хтось з наших? Та хто? Отруєні були тільки твій келих, та келих дядька Ланґа.

— У мене є підозри, та я не можу зараз розказати. Це буде надто необдумано з мого боку, — він пішов до дверей. — Я піду до Кая та Данберґа. Ми мусимо розібратись. А ти сиди тут.

— Я не можу покинути тебе! — побігла дівчина до нього та огорнула обіймами.

— Заради мене. Я не хочу втратити тебе. Зачини двері та нікому не відчиняй. Гаразд? — Арно поцілував її тендітні губи.

— Я молитимусь древнім за вас.

Арно йшов темними вулицями, кивком голови вітаючи вартових. Прийшовши у будинок ярла він побачив своїх найвірніших людей, що сиділи за столом під свічкою та обговорювали щось.

— Ярле, ми тут подумали. У нас є кілька підозрюваних, — сказав Кай, першим вставши зі стільця.

— Слухаю вас.

— Перший — Олівер. Ми допитали людей...Точніше я, — він кинув погляд на Данберґа, що явно перебрав з випивкою, та досі вдавав що тверезий і готовий виконувати накази. — Люди сказали, що він раніше усіх вийшов з будинку де ми святкували.

— Хоч він і допомагав нам, та все можливо. Треба знайти його, якщо він ще тут. Що з Данберґом?

— Він перепив. Я казав йому йти спати, та відтоді як він дізнався що сталося, то горить бажанням допомогти.

— Хто ще серед підозрюваних? — почувши це питання, Кай сумно опустив голову вниз.

— Нейв та Сігурд, ярле... — Арно виглядав так, наче заздалегіть знав відповіть підданого.

— Ходімо. Поглянемо де може бути Олівер, — вони вже мали йти, та за їх спиною прокинувся торк, що чув всю розмову.

— Ярле...Я був з Олівером...Ми разом напилися... — ледве говорив він, не усі його слова були зрозумілі, тому Арно та Кай вийшли на вулицю.

Пройшовшись поселенням, вартові доклали, що знайшли сплячого на соломі у хліві велліхорця. Прийшовши туди, вони побачили його тіло та кілька пустих пляшок та кубків. Також, поряд лежав недоїджений шматок м'яса. Вартові почали трусити його тіло, той прокинувся та швидко підвівся, не до кінця розуміючи чому перед ним стільки людей.

— Щось трапилось? — протирав він очі.

— Ланґа отруїли. Він помер, — сказав Кай, очікуючи його реакції.

— Ох, це жахливо. Він був мудрим, хоч і нудним. Мені шкода, він був дорогим для вас.

— Куди ти зник в ту ніч?! — Арно підвищив тон.

— Спокійно... — він почухав потилицю, намагаючись згадати. — Я пив з тим хлопцем, як його... Данберґом. Я б так не не напився, якби пив тільки вино. Та він хотів аби я спробував усі напої разом з ним. Ви підозрюєте мене, бо я чужий тут. Я розумію.

— Люди казали що бачили як ти вийшов з будинку незадовго до інциденту.

— Я вийшов аби віділляти, та вже було темно. Я загубився і прийшов сюди. Тут я пив з якимись фермерами та і заснув собі. Мені справді шкода вашого друга, та я не причетний до його отруєння.

— Це схоже на правду, ярле. Данберґ щось бурмотів про це, — говорив Кай. — А от Нейва зовсім не бачили на святі. Та і Сігурд сидів сумний весь час.

— Де вони?

— Я не знаю. Виїзд з Уркваду перекритий, тому вони або десь тут, або втекли заздалегідь.

— Знайдіть їх, — наказав ярл. Під ранок до його будинку прибіг якийсь фермер. Він повідомив, що ярл Сігурд увірвався у його будинок та зачинив двері, нікого не впускаючи. В цю ж мить конем прискакав Кай, що розказав як Нейва знайшли біля конюшні, та як він намагався втекти.

Арно прийшов до місця де тримали підозрюваного. Лисий, бородатий радник Скаари почав здаватися бридким, нагадуючи стару змію. Він сидів на землі, його руки були міцно зв'язані мотузкою. За ним стояли охоронці ярла.

— Я не говоритиму багато, того ж прошу і від тебе, — вождь присів, аби бачити очі Нейва. — Це був ти?

— Так... Це я все зробив, — він відвертав погляд.

— Зрозуміло. Чому? — Арно зберігав спокій.

— Нам здалося, що Ви, ярле, станете таким як і Ваш дід.

— Ось як. Ти сказав "ми". Сігурд теж причетний до цього?

— Так... Це я його підштовхнув на це. Я хотів аби він правив усіма.

— А атаки наших ворогів у неочікувані моменти? Це теж ти?

— Так... Пробачте, ярле...

— Тепер ясно. Ти будеш страчений, Нейве. Це зрада, — він підвівся. — Вартові, оточіть будинок того фермера. Не дайте Сігурду втекти.

— Ярле, дозвольте мені обрати собі смерть... — благав Нейв.

— Звісно. Обирай: "кривавий ворон", або "гнила юшка".

— Що?! Ні, я гадав...

— Обирай швидше, або я дозволю обрати моїм людям.

— Будь ласка, ярле, втопіть мене, відрубайте голову... Тільки не це...

— Останній шанс.

— Гаразд, гаразд... "Гнила юшка"...

В центрі Уркваду зібралися люди. Усім оголосили про зрадників, розпалили багаття. Почало світати, приємна ранкова прохолода з рідким туманом мала б принести людям радість нового дня. Та не сьогодні. В цю мить відбудеться традиційне покарання для зрадника. Чоловіки розвели велике багаття, на яке поставили велетенський казан, повний льодяної морської води. Жінки готували в ньому їжу для свята. Повз натовп, за допомогою мотузки на шиї вели повністю голого та брудного Нейва. До нього прив'язали камінь та кинули у посудину. Вода була крижана, він почав бовтатись у ній, та все ж, зміг стани на носки, з рідини виглядала частина його обличчя. Усе що він міг бачити — це ранкове небо, а чути — радісні крики натовпу, що підкидував у багаття дрова, від чого воно горіло ще сильніше. Згодом, казан почав нагріватися, вода стала теплою. Це мало подарувати зраднику відчуття спокою. За деякий час вода нагрілася ще більше. Нейв почав легко кричати, його тіло палало, та це був лише початок. Коли рідина почала кипіти, виділяючи густу пару, крики посилились. Він стрибав у конвульсіях, доки його шкіра варилася заживо. Перед цим його напоїли особливою настійкою, що мала тримати його у свідомості довгий час. Воїни п'ють таке перед битвою або під час варти. Усі востаннє поглянули на зрадника, та кожен почав діставати з кишень гнилий овоч, недоїдки, різні відходи або кісти, і кидати їх у казан. Деякі влучали Нейву прямо в обличчя. Після цього, казан прикрили великою кришкою та він продовжив варитися там. Подекуди чулися його стогони та крики. Так каралися зрадники у кудденсів та торків.

Наступною ціллю був Сігурд. Підійшовши до будинку, оточеного вартовими, ярлу повідомили, що він так і не виходив. Вождь сам підійшов до дверей.

— Сігурде, це я. Тобі краще вийти, — всередині почулися тяжкі кроки. Двері відчинив засмучений друг ярла, що дивився йому прямо в очі.

— Я чув крики. Ти покарав Нейва як слід?

— Так, не сумнівайся. І тебе я теж мушу покарати, — ззаду стояли торки, що служили Сігурду. Вони теж були засмучені, їх лідер розчарував їх.

— Знаю, друже... Хоча я вже не маю права називати тебе так... Я дурний, довірився цьому виродку. На якусь мить я повірив, що ти станеш як Ейрік, та ти справді інший. Ти вже пройшов набагато більше ніж він, та досі тримаєшся... Як я завжди казав, краще боротися, ніж жити у страху. Та я сам не помітив, як почав боятися. І ось до чого це призвело.

— Маєш рацію. Ти понівечиш мою честь, називаючи мене другом.

— Я знаю, Арно. Я визнаю свою зраду та прошу пробачення.

— Ти багато зробив для мене. Для усіх. Можеш обрати собі покарання.

— Дякую, ярле, — він легко вклонився. — Не знаю, чи ти погодишся. Я хочу померти в бою. Від твоєї руки, — кожен присутній здивувався.

— Як скажеш. Бери меч і давай покінчимо з цим, — рішуче відповів Арно.

— Ярле, це надто небезпечно. Ви можете загинути, — говорив за спиною занепокоєний Кай.

— Не переймайся. У мене немає жодного шансу проти такого воїна, — заспокоював його Сігурд. — Мої люди, перед смертю я попрошу вас усіх... Йдіть за Арно, допомагайте йому. За цією людиною наше майбутнє, — торки легко гойднули головою своєму колишньому ярлу. Усі стали в коло і битва почалась. Меч проти сокир. Зброя іскрилася при зіткненні, та поєдинок не тривав довго. Швидкою контратакою Арно закінчив усе, вбивши сокиру в горло противника, що лише посміхнувся наостанок. Хлопець втримав його падаюче тіло та легко поклав на землю, закривши очі, що дивилися на волошкове небо. Востаннє.