- Що ж робити? - подумав він, непомітно дивлячись в сторони. Тікати нікуди, ховатися ніде. - Нема сенсу, він наздожене мене. 

    І справді, кожен знав, що від такого створіння втекти неможливо. За легендами, ведмеді допомагали древнім у деяких битвах, тому їх прозвали святими тваринами, доки вони не розійшлись хто куди та повністю не втратили розум. За перемогу над ведмедем робили ярлом, обдаровували коштовностями, давали особливий статус. Але це мало кому вдавалося, більшість відчайдушних було вбито і зʼїдено. Останній відомий воїн, що переміг такого могутнього звіра був Даг Одноокий, як відомо. В молодості він був скажений, йому хотілося лише пити та гуляти. Навіть на битву з ведмедем він прийшов пʼяним. Через свої погляди він відмовився від посади ярла, отримавши гроші, він збагатив себе та сімʼю, і згодом став правою рукою Ейріка на деякий час. Та після самої битви він одумався й почав жити нормальним життям, зрозумівши, що він був на волосину від смерті, до якої його міг довести алкоголь. 

   Історія про вітчима блискавкою проскочила в думках Арно, що досі сидів на землі, спершись спиною об дерево, під уважним поглядом білого ведмедя. Хижак сильніший, швидший, повністю перевершував будь-яку людину. Але у нього не було одного - розуму. Юнак зрозумів це і швидко піднявшись, став за дерево, розлютивши звіра. Для хлопця, дерево - це лише стовбур, за яким можна стати, а для ведмедя - це ціла перешкода, що заважає йому поживитись теплою людиною. Трохи покружлявши навколо рослини лісу, могутній звір не витримав, та з величезною люттю почав бити та гризти його. Арно скористався цим моментом, витягнувши меч та неглибоко всадивши клинок в шию суперника, що ще більше розлютило його. Кров офарбувала його білу шерсть в червоний колір. Ставши на задні лапи, він накинувся на сосну всією вагою та та почала з тріском падати. 

   Бах! Дерево вже лежало на землі, піднявши сніг у повітря від удару. Тепер тікати нікуди. Розгубившись, юнак встиг помітити лише як сильна, наче десяток мужиків лапа звіра, та його гострі, як кинджали кігті вдарили його ліве плече, та глибоко роздерли його шкіру. Він такого удару він відлетів на кілька кроків та впав на землю. 

    - Невже це кінець для мене? - він чув лише власні розгублені думки. - Ні, я не хочу помирати! 

   Арно швидко підвівся, біль майже не відчувався, рана кровоточила, червоні краплі падали на білий сніг. Він побіг за інше дерево, ведмідь швидко наздогнав його, але знову зіткнувся з перешкодою. Намагаючись вкусити ворога, він занурив гострі зуби в стовбур. За мить вістря меча увійшло хижаку в око. Він заревів від болю, але встиг лишити юнаку поріз на щоці. Наступний удар мечем був у живіт ведмедя, що через сліпе око не встиг зреагувати. 

    Обидва були вже дуже слабкі та сил змагатись за деревом зовсім не було. Хлопець міг ухилятись та наносив багато колючих ударів у тіло могутньої тварини. Всюди було повно крові. В кінці кінців, ведмідь не витримав. Він розвернув своє слабке тіло та почав бігти геть, лишаючи за собою червоні сліди. 

    Зрозумівши, що все закінчилось, Арно безсильно впав на землю та знепритомнів. У снах йому досі чулося гарчання звіра. 

   Прокинутись йому довелося вже у будинку Ланґа. Він довго лежав, не відкриваючи очі, слухаючи скрипіння палаючого дерева з каміну, чиїсь кроки та тихі голоси. Арно досі охоплював страх, але вже не через нещодавню битву. Переможець хотів відпочити, хотів далі спати і насолоджуватись теплом, він відчував як палають його рани, та як цей біль то стихає, то знову загорається. Він відчував, наче його тіло розтікається у цьому м'якому ліжку. Юнак захотів лягти на бік, ніщо б не зробило йому ще приємніше ніж це. Але глибоке поранення дало про себе знати. Арно різко та коротко закричав від болю і у кімнаті швидко опинилися Ланґ та занепокоєна Ліна. Швидко підбігши до нього, дівчина допомогла йому знову лягти.

   - Арно, як ти? - запитала вона тримтячим голосом.

   - В порядку, - скриплячи зубами та тяжким диханням відповів він.

   - Хлопче, скажи, це правда? - заговорив лісник, склавши руки на рівні грудей, будучи дуже серйозним. - Ти ж бився з ведмедем, так? Я бачив сліди від лап.

   - Так, це правда, - ледве виговорив хлопець.

   - Ти вбив його? - він продовжував розпитувати, доки дівчина змінювала бинти.

   - Не знаю...Він втік...

   - Отже, це та сама ведмедиця, що тероризує цей ліс, - Ланґ підкинув деревини в полум'я.

   - Ведмедиця? То ти знав, що тут бродить такий звір і нічого не сказав?

   - Останнім часом вона зникла. Я встиг забути про неї, - він дивився на палаючий вогонь та стрибаючі іскри. 

   - Вона набридала не тільки в лісі, дядьку. Бувало, що вона приходила у поселення та шукала чим посмакувати, - додала Ліна, туго зав'язуючи вузел на руці хлопця.

   - Та, не мало бід вона наробила. Пам'ятаєш того дурня? Як його... - старий почухав потилицю, намагаючись згадати.

   - Бояна? Всі його пам'ятають.

   - Про що ви? - запитав Арно.

   - Був один такий, хотів довести усім, що він сильний воїн. Всі повірили, окім мене. Цей недоумок пішов бити цю ведмедицю, всі люди зібрались подивитись. Лише я розумів, чим це все закінчиться, - Ланґ присів на стілець, поклавши руки на коліна.

   - І що з ним сталося? 

   - Нічого героїчного. Вона поїдала його тіло, а він верещав так, що полякав весь ліс. І я самотужки закопував його рештки. Це могло статися і з тобою, про що ти взагалі думав? 

   - Я не хотів цього. Я лише заснув під деревом, а прокинувся від її дихання. Тікати було нікуди, вибір був лише один. 

   - Дурник, ти ледь не помер. Тобі пощастило, що маєш лише рани, і що дядько Ланґ знайшов тебе, - сварилася Ліна. - Ти не прийшов до нас на сніданок. Я вирішила сама прийти сюди, бо знала, що ти тут. І принесла поїсти.

   - Дякую тобі. Голосування ще не почалось? 

   - Воно буде завтра. Хродгейр шукав тебе, але я сказала, що ти тут. Він просив передати, щоб ти повертався скоріше. 

   - Хродгейр може почекати. Ми ще не закінчили тут, - лісник раптово перестав мовчати. 

   - Що ти маєш на увазі? - здивувався хлопець.

   - Ти поранив її, отже, вона лишила сліди. Ми маємо знайти її та переконатись, що тварина дохла.

   - Дядько, навіщо? Він зовсім без сил! - Ліна трохи розлютилася.

   - Тому що вбити ведмедя - це найбільший подвиг. І кожен має про це знати.

   - А як же Даг Одноокий? Він не захоче, аби його подвиг перекрив інший.

   - Даг Одноокий дурень, що вбив старого та голодного звіра. Той би здох і без його помічі. Арно ж, можливо,  прибив велику білу ведмедицю, що переважала його у всьому. Розумієш, дівчисько? Не лізь у чоловічі справи, - грубо відповів він.

   Наступного ранку обидва пішли до місця битви. Арно було тяжко йти, але він витримував біль. В решті решт його самого цікавило, чи жива вона. Ланґ озброївся мечем та списом. Дійшовши туди, вони побачили цілу стежку з крові, що вела вглиб лісу. Йшовши цими кривавими слідами, вони помічали, що ведмедиця часто збивалась та змінювала свій шлях. І ось, ці двоє дійшли та угледіли берлогу, поряд з якою лежало велике тіло могутньої тварини. Паща її була відкрита, очі закриті, вона зовсім не рухалась.

   - Що ж, вітаю, Арно. Ти виграв цю битву, - чоловік похлопав юнака по спині та раптом почав оглядатися. - Ти чуєш це? 

   - Так, схоже в берлозі є щось, - відповів він, тримаючись за перев'язану рану. Вони подивились туди.

   - Ведмежата, ось чому вона зникала, - Ланґ дивився на зовсім малих звірят, що мирно спали, притуляючись одне до одного.

   - Що з ними робити? 

   - Як що? Приб'ємо їх та й все. Не вистачало, щоб їх було ще більше тут, - лісник дістав меч, юнак кинув на нього розуміючий погляд. - Взагалі, це мав би зробити ти, але в такому стані ти навіть зброї не втримаєш.

   Ланґ притискав ведмежат ногою та пробивав їх шкіру лезом меча. Деякі гарчали, інші - ні. Роботу було зроблено. Він протер свій меч від крові та сховав в ножни. 

   - Тепер, як і належить, треба зняти з неї шкіру. Це буде доказом та трофеєм. Але самі ми цього не зробимо. Тому я піду у поселення з тобою. 

   Повернувшись до хижі, всі троє вирушили до Скаари, так торки назвали своє нове поселення. На мові древніх це означало "воля", натомість перше поселення називається Сваарн - "правило". Але більшість не говорять цієї назви, через знання мови предків. 

   Ще далеко від Скаари було чути шум та галас натовпу, поселення знову ожило, чулися крики, сміх, стукіт. Пройшовши кілька будинків, вони побачили зібрання. Спереду на троні сидів ярл Сігурд, біля нього його жінка, діти та Хродгейр. Перед ними стояв натовп, що вже не міг дочекатися оголошення. 

   - Увага усім! - ярл Сігурд Вільний миттєво приглушив натовп. - Сьогодні у нас дуже важливе зібрання.

   - Ярле, зазвичай коли ти так кажеш, то зібрання переростає у п'янку! - викрикнув один з жителів, розсмішивши інших.

   - Сьогодні це не так, - вождь піднявся з трону та підійшов ближче до людей. - Наш друг, Хродгейр, що колись героїчно допоміг нам вибратись зі Сваарну, що завжди був нам хорошим другом та просто чудовою людиною, прийшов до нас за допомогою. Наші колишні співмешканці, що проживають на іншому березі потребують нашої доброї руки. 

   - Певне, Ейріку теж випивки бракує, - викрикування людей продовжувались.

   - Торки та кудденси просять у нас їжу. Їх ярл своєю впертістю довів до того, що вони зовсім не мають запасів. Тому він послав сюди Хродгейра, - Сігурд почав ходити зі сторони в сторону. - Але ви знаєте, без вас я не вирішую нічого! Ми проведемо традиційне голосування та вирішимо.

   Натовп розлютився. Вже без початку торки почали віддавати свої негативні голоси. Завелика образа лежала на їх душі. Ці троє стояли позаду та все чудово чули. Арно засмутився, його погляд впав вниз, що помітила Ліна та поклала руку йому на плече. Лише Ланґ хитро посміхався та не зводив очей з ярла.

   - Схоже, ми дарма сюди прийшли, - сказав юнак.

   - Рано здаєшся, - відповів лісник та наблизився до людей. - Вільний народе! Чому ж відмовляєте ви у допомозі? Невже ви забули, що там живуть такі ж люди як ми, наші браття!

   - Відізвався, кудденс-відлюдник, - очі народу були на ньому, він наблизився до вождя, потиснув йому руку.

   - Ми вислухаємо кожного, незалежно від того якої він раси! Дайте слово Ланґу! - викрикнув Сігурд.

   - Я спробую вас переконати. У це поселення прибув не тільки Хродгейр! Він прийшов з одним юнаком на ім'я Арно. Він онук ярла Ейріка Мореплавця! - після цих слів натовп ще більше обурився, але ніхто не набрався сміливості аби перервати річ лісника.

   - Що?! Ти його онук? - здивувалася Ліна, дивлячись на хлопця широкими очима.

   - Не поспішайте з висновками. Я розповім вам історію, що сталася зовсім нещодавно. Цей хлопець прийшов до мене у ліс та він прийняв його! Ще ніколи живність та рослини не поводили себе так спокійно, ще ніколи птахи не співали так гучно та мелодійно! Незважаючи на те, що він кудденс, він не ставився до жодного торка високомірно, та слухняно приніс мені сокиру, котру я замовив у нашого коваля. Поговоривши з ним, я зрозумів, що це повна протилежність його дідуся! - ніхто ніколи не знав, що Ланґ такий чудовий оратор. Кожен слухав його наче дитина мамину казку.

   - Про Ейріка усі теж так думали, і от що ми маємо! - викрикнув якийсь старий дід.

   - Я бачу усіх людей наскрізь. Достатньо мені лише побачити його очі, та почути його голос. Ви не вірите, але у мене є один великий аргумент. Цей хлопець, - лісник подивився на нього, Арно був в центрі уваги, - вбив велику білу ведмедицю! - натовп перестав мовчати, кожен шепотів щось, хтось засміявся, хтось повірив.

   - Не сміши, це неможливо! - сказав інший.

   - Тоді подивіться на його рани! Його лице, рука, торс. Це була надзвичайно тяжка битва для нього! Ведмедиця втекла, та ми знайшли її тіло! А як ви усі знаєте - перемагає той у битві, хто вижив! Навіть якщо він впав першим! 

   Раптом, за спиною почувся дивний звук. Обернувшись, усі побачили кілька сильних чоловіків, що мотузками ледве тягнули велетенське тіло звіра. Дотягнувши, мужики без сил впали на землю. Здивовані були усі, почалась мовчанка. 

   - Арно, скажи, це правда? Ми не повіримо, доки ти цього не підтвердиш, - сказав ярл, покликавши його до себе. Хлопець повільним кроком підходив до вождя та інших, згодом, повернувся до людей.

   - Одного вечору я пішов пройтися стежками лісу. Перед цим у мене було тяжке тренування з мечем, тому я заснув під деревом. Прокинувшись зранку, я побачив перед собою морду ведмедиці. У мене не було іншого вибору, окрім битись. Тому так, я підтверджую слова Ланґа, - скромно розповів Арно. Та ніхто не був настільки здивований як Хродгейр. 

   - Вітаємо нового обраного! - перервав тишину своїм викриком нещодавно обурений старий. Люди почали кричати, сміятися, обійматися.

   - Ти в порядку, Арно? - підійшов до нього його наставник.

   - Так, Хродгейре. Лише шрами залишаться, - він скромно посміхнувся. 

   - Тихо! - лише ярл залишався серйозним. - Гадаю після такого, у голосуванні не може бути жодних сумнівів. Цей хлопець позбавив нас проблеми, що заважала нам жити стільки часу. Тому, хто за те, щоб дати сваарнцям трохи припасів? - кожен житель підняв руки, викрикуючи "я"! Сам ярл та його родина теж підняли долоні та голосування закінчилось. - Ми влаштуємо свято з цього приводу. 

   - Дякую, Сігурде, але нам вже час повертатися. Дякуємо вам! - сказав Хродгейр

   - Гаразд, - вождь розвернувся  до людей. - Тоді зберіть пшениці, м'яса, елю та сиру для наших друзів і покладіть у їх човен. Шкіру з ведмедиці віддайте переможцю! Та не забувайте про коштовності! Він їх повністю заслужив! 

   Пізно вечором Арно та Хродгейр, з повним човном, відплили. Жителі провели їх та попрощалися. Ліна обійняла юнака на останок, а Ланґ та ярл потиснули їм руки. Далі їх чекала довга дорога додому. Море було тихим, зірки та місяць освітлювали їм шлях. Кожна душа випромінювала радість, та серце хлопця не було спокійним, що помітив мисливець.

   - Щось не так, Арно? - запитав він, бачучи засмученого хлопця. 

   - Хто мій справжній батько? - несподівано запитав він.

   - Чому ти питаєш? 

   - Бо кожен знає, що це не Даг Одноокий, як би ви з дідом не брехали. 

   - Слухай, ми можемо поговорити про це вдома... - Хродгейр не встиг закінчити.

   - Ні! Вдомa? Щоб ви з дідусем знову почали мені брехати? - перебив його Арно. - Як я можу знати себе, навіть не знаючи хто мій тато? Ким я по-вашому маю стати? 

   - Заспокойся. Арно, Ейрік заборонив мені про це говорити.

   - Чому? Невже мій батько був настільки поганою людиною? Що він такого зробив? - після цих слів Хродгейр опустив голову від сорому. 

   - Його звали Яґт. Він був торком, ось чому його вигнали з поселення.

   - Що?! 

   - Усім відомо, що торки та кудденси не можуть бути разом, не можуть мати дітей та одружуватись. Твої батьки порушили це правило. За таке караються обидва, але так як Айла, твоя мати, була дочкою ярла, покарання її оминуло. А Яґта, мого найкращого друга, що був мені як брат, прогнали, приховавши все що між ними було. Щоб люди не запідозрили нічого, Айла одружилася на Дагу, - Хродгейр розповідав це та не міг поглянути в очі своєму учню. - Та згодом, Яґт повернувся та розповів, що древні прийдуть за тобою, аби знищити, бо за їх сказаннями...

   - Я нечисте дитя... - болісно сказав юнак, стискаючи свою накидку.

   - В день твого народження вони прийшли. Твій батько відчайдушно бився та стримував їх, аби Айла народила та ми могли сховати тебе. Але сила древніх за межами нашого розуміння, вони змогли увійти в дім. Найкращі воїни, я та твій дідусь не могли навіть зачепити їх. Ти встиг прийти в цей світ, але твоє мале тіло зовсім не дихало. Вони оглянули всіх. Кинувши останній погляд на твою маму, древні пішли, лишивши нас. Айла померла, але ти зміг вижити. 

   - То мій батько... Він живий? 

   - Я не знаю... Яґт ніяк не міг лишитись. 

   - Дідько, невже йому теж було начхати на мене? 

   - Арно, він хотів, аби ти ріс як звичайна дитина. Щоб на тебе не дивилися косо, не тикали пальцями, щоб не знущалися та не нарікали проклятим. Він пішов у місце, де колись жили древні, доки не покинули людський світ. 

   - Скажи, це не він приходив тоді? Коли я був малим та вийшов вночі на вулицю, це не мій батько стояв там, здалеку? 

   - Я лише одним оком помітив той силует, дивно, що ти це пам'ятаєш. Скажу чесно, я не думаю що це він. Яґт би не стояв просто так. Без поняття хто то був.

   - Зрозуміло. Ти знаєш де те місце? Я хочу його побачити, - їх погляди нарешті зустрілись.

   - Ні, але обіцяю, ми знайдемо його. Ти пам'ятаєш, що післязавтра? - на обличчі Хродгейра з'явилася маленька посмішка.

   - Що? - зацікавився він, переборовши свою злість. Він досі був подавлений та шокований, але старався заспокоїтись.

   - Твій день народження, хлопче. Твої вісімнадцять років.

   - Ах, звісно. Через останні події я зовсім забув...

   Вони ще довго пливли. Вантаж човна давав про себе знати. Щоб не було так нудно, старий мисливець розповідав багато смішних історій зі свого життя, обидва сміялися, відверта розмова пішла на користь, тепер Арно не відчував себе загубленим, він чітко знав хто він і чого хоче. До самого ранку вони гребли веслами, доки не дісталися самого берегу. 

   Сонце починало виходити, розганяючи темні хмари. Помаранчевий світанок навіював спокій та жагу до відпочинку через безсонну ніч. Свіжий бриз змушував їх тіла мерзнути, та врешті решт їх ноги ступили на засніжену землю. Біля причалу вже зібрався натовп, усі знали про їх місію, та побачивши повний човен - зраділи. Вартові стримували їх, аби ті не накинулись на припаси. Непомітно до прибувших підійшов Даг Одноокий та сказав, що ярл Ейрік у тяжкому стані. 

   - Що з ним? - запитав Арно у лікаря, увійшовши в дім дідуся.

   - Тяжко пояснити. Старість, хлопче, старість. З тих пір як ви відбули, він не наповнив жодного кубку елем. Ярл почав доглядати за своїм садком, рубав дрова, тренувався з вартовими. Та вчора вдень йому стало зле, з тих пір він не встає з ліжка, не їсть, не п'є, - пояснював цілитель. Онук пішов у його кімнату та вперше побачив діда таким слабким.

   - Арно...Ти тут... - говорив він голосом наповненим втомою та слабкістю.

   - Діду... - юнак присів біля його ліжка. - Як ти?

   - Пробач мене, синку... Я стільки наробив за своє життя... 

   - Я знаю, я зустрів Ланґ на тому березі. Хродгейр розповів мені про батька, я все знаю.

   - Ти ненавидиш мене... І маєш на це повне право... Я хотів, аби усі були в безпеці. Я боявся втрат, я не хотів бачити крові та смерті своїх людей... Але сталось так, що ми просто почали стояти на місці. Тому і почався голод. Я шкодую, що прогнав твого батька... Мені хотіло лише добра для тебе, але вийшло так, що я зробив тільки гірше. Твоя душа страждала, а серце було повне смутку та болю, я бачив це...

   - Я не ненавиджу тебе, діду. Ти моя єдина рідна людина, - Арно старався не заплакати, витираючи дрібні сльози рукавом.

   - Я не вберіг свою дружину, свою доньку... Тому я намагався захистити тебе. Так шкода, що я не наважився навчити тебе користуватись мечем... 

   - Ми ще обов'язково влаштуємо спаринг, діду.

   - Арно... Послухай... Ти маєш стати ярлом, чуєш мене? 

   - Що ти таке кажеш? Ти ярл, ще не пізно виправити свої помилки!

   - Вже надто пізно... Я зовсім слабкий. Хродгейре! - Ейрік ледве прокричав. Хоч це було і тихо, але мисливець почув своє ім'я з сусідньої кімнати та одразу прийшов.

   - Ейріку, лікарі розповіли мені, - сказав він увійшовши, та далі вождь не дав йому говорити.

   - Я хочу, аби Арно став ярлом... Мій час тут закінчується. Тому я прошу, - він схопив свого радника за руку, - зроби так, аби мій онук правив на цих землях. Я впевнений, що він впорається та не робитиме моїх помилок.

   - Гаразд, я обіцяю, - сказав Хродгейр. Ярлу стало гірше, лікарі вивели їх з кімнати.

   Зранку вони оголосили про смерть ярла Ейріка Мореплавця. Потім, дізналося усе поселення та було вирішено в той же день провести церемонію прощання. Його поклали у відкриту труну. Сильні мужики почали виносити її прямо з його будинку, давши тілу попрощатися з домом, де він жив, кохав, працював, наказував. Біля причалу зібралися усі, окрім Арно, що не міг вийти зі свого дому. 

   Труну поклали на великий човен, люди клали туди квіти, листя, гілки. По традиції, тіло мертвого має бути оточене життям. Сестри та жінки співали довгу пісню, аби душа могла повеселитись востаннє, біля нього поклали його сокиру та шолом, котрі він довго ховав у себе в будинку, його серце було прив'язане до цих речей. Згодом, коли пісні закінчились та настала тиша, Хродгейр взяв свій лук, його стрілу, змазану смолою, підпалив один з вартових. Човен відштовхнули та він поплив у відкрите море, тоді і палаюча стріла полетіла, потрапивши в нього. Труна почала горіли яскравим полум'ям, жителі оплакували його. Яким би він не був, але цей ярл приніс і хороше, усі згадували його заслуги та прощалися. Арно спостерігав за вогнем з вікна. Ерік Мореплавець відправився у вічне плавання, як і належить кожній дитині моря, якою він був все своє життя. 

    Вечором, отримавши звістку від посла, у поселення прибули ярл Сігурд Вільний з родиною, дядько Ланґ, кілька воїнів та Ліна, що змогла випросити аби і її взяли. 

   - Вітаю, Хродгейре. У інших випадках це б звучало дивно, але зараз... Прикро, що ми зустрілися так швидко. Прийміть наші співчуття, - сказав Сігурд, потиснувши руку старому другу. 

   - Дякую, друже. Наше поселення переживає нелегкі часи, та ми вдячні вам за допомогу, - мисливець наводив порядок в головному будинку, де, зазвичай, відбувались голосування та де минулий ярл віддавав накази. 

   - Ми хотіли б побачити Арно, - нетерпляче сказала Ліна.

   - Він дуже подавлений. Але я радий, що їм вдалося хоч поговорити наостанок. Він тренується на подвір'ї.

   - Ви вже вирішили, хто буде наступним ярлом? - запитав Ланґ, чекаючи швидкої відповіді.

   - Ейрік передав цей титул Арно. Завтра йому вісімнадцять.

   - Я гадав, що ти будеш вождем, Хродгейре, - Сігурд був трохи здивований.

   - Кудденси будуть незадоволені. 

   - Не сумнівайся в ньому, ярле, - сказав лісник, що стояв позаду. - З усією повагою до Хродгейра, Арно - найкращий кандидат. Він молодий, сильний, розумний.

   - Так, але у нього немає жодного досвіду, - між ними почалась суперечка.

   - А у тебе був? - Ланґ видав залізний аргумент, на котрий Сігурд не був в стані відповісти, - отож-то. А де дівчисько? - Ліна десь зникла.

   Вийшовши на заднє подвір'я, вона побачила Арно, що тренувався з мечем біля дерева. Помітивши її, юнак припинив, дівчина підбігла до нього та обійняла.

   - Мені шкода, Арно. На тебе стільки впало останнім часом, - сказала вона.

   - Я буду в порядку, - він відповів так як зміг.

   - Тобі не можна зараз напружуватись, твої рани ще не загоїлись.

   - Так, маєш рацію. Мені необхідно було заспокоїтись, - хлопець старався зберігати холоднокровність. 

    Наступного дня все поселення зібралося на головній площі. До кожного вже дійшли чутки про те, що внук ярла подолав ведмедя, тому на подвір'ї його дому кожен поклав якусь коштовність. Кожен уже знав про прибуття утікачів. Якби не їх допомога, вони б поставились до них погано, але зараз кожен був подавлений та чекав на появу нового лідера. Нарешті, прийшли Сігурд, Ланґ, Хродгейр та Арно. Мисливець виступив першим.

   - Дорогі жителі, торки та кудденси. Прошу вітати наших гостей, ярла Скаари Сігурда Вільного та колишнього воїна Сваарну - Ланґа Мудрого. Сьогодні у нас кілька оголошень. Почну з найголовнішої. Перед смертю наш колишній вождь Ейрік Мореплавець передав свій титул своєму онуку - Арно. З погляду на його досягнення я, як радник, не бачу жодних "але" у його призначенні, - на обличчях людей з'явилося більше щастя. Його визнавали. - Друге - я, будучи вірним помічником, вирішив, що йду зі своєї посади та повертаюся до мисливства, - ця новина не сподобалась торкам та деяким кудденсам, хоча другі, у більшості, потішились цією новиною.

   - Почнемо ж посвячення! - голосно сказав Сігурд. Вартові принесли дерев'яний трон, котрому вже безліч років, та поставили його за спиною присутніх. Сестри одягнули на хлопця хутряну шикарну накидку, потім він сів на трон, та на його голову одягнули дерев'яну корону з вирізаними візерунками та загостреними краями. Далі, усі, окрім гостей, стали на коліну та схилили голову перед новим вождем. Не сказати, що Арно подобалсь ця церемонія, але традиції є традиції. Його підтримувала усмішка Ліни, що стояла трохи далі від нього.

  Неочікувано, новий вождь підвівся з трону та наблизився до людей.

    - Дорогі мешканці Сваарну! Я присягаюся, що поведу вас усіх у правильному напрямку! Та перед цим, я хотів би розповісти вам дещо. Я не можу приховувати цього, як приховували від мене, - усі дуже уважно слухали. - Даг Одноокий - не мій рідній батько! - усі поглянули на колишнього радника, що стояв подалі та щось їв, після почутого він перестав. - Мій рідній тато був торком, я, як написано у сказаннях древніх - нечисте дитя! - дихання присутніх на мить зупинилося. - За це він був вигнаний. Його звали Яґт, гадаю, деякі його згадають.

   - Проклятий! - викрикнув один з натовпу.

   - Я розумію ваші почуття. Ви можете думати що хочете, це ваше право. Та як ще сказано, нечистих дітей древні вбивають особисто. Але, як ви бачите, я досі тут. Вони покарали моїх батьків, та лишили мене. 

   - І то правда, вони б прийшли по нього, - шепотів інший.

   - Може і брехня це все, вожде.

   - Так, та і ви зовсім не відрізняєтесь від нас. Лише трохи на торка схожі.

   - Але ж нещастя прийшло на наше поселення! - викрикнула якась жінка.

   - Мовчи, дурепо! - сказав якийсь старий, тримаючи в руці пляшку елю. - Якби і було яке нещастя, то ми б давно подохли тут! 

   - Я тут, аби допомогти вам та виправити помилки свого ді... Минулого ярла. Я зроблю усе що в моїх силах! - втішував натовп Арно. 

   - Слава нашому ярлу! - усі почали кричати ці слова, тепер його повністю визнано.

   - Пробачте, ярле, - прибіг якийсь молодий хлопець, та говорив ледве дихаючи. - Дружина старого Анкеля померла! Їх земля залишилася без власника!

   - От і почалась твоя рутина, Арно, - сказав Хродгейр, похлопавши його по плечу.

   - Його землі відомі своєю родючістю. Якщо я віддам її комусь, то не зможу вгодити усім, - говорив новий ярл.

   - То що ви пропонуєте? - запитав той хлопець.

   - Мій перший наказ - організуйте там спілку робітників. Трудіться там разом, нехай плоди цієї землі підуть на благо усіх! Вирощуйте, садіть, доглядайте, робіть запаси, - ця ідея сподобалась жителям.

   - Розумно, малий. Так ти уникнеш конфліктів, - говорив про себе Ланґ.

   - Зараз, я хочу ще дещо оголосити. Ми відновлюємо уроки з фехтування та мистецтва битви. Мечі, щити, луки тепер дозволені, але лише у тренувалних цілях! Також, я наказую будувати човни, ми попливемо на південь, на нові землі!

   - Але ярле, їх не існує! - сказав якийсь чоловік.

   - Існують. Ярл Ейрік Мореплавець приховав це, аби ви були у безпеці. Ми вирушимо туди, я впевнений, що там є інші народи, багато їжі та, скоріше за все, там досі є наші люди, що вирушили у плавання багато років тому.

   Ця новина втішила сваарнців. Кожен радісно прославляв ярла. Згодом, почалося застілля. Торки і кудденси вперше пили та веселились разом. До них приєдналися ярли, колишні радники та інші гості. Сестри на скору руку організували пишний банкет.  Арно та Ланґ сиділи поряд.

   - Дядьку...

   - Перестань, клич мене моїм іменем, ярле, - посміхався він.

   - Ланґ, не буду тягнути. Я хочу аби ти був моїм радником, - Арно здивував старого солдата своєю пропозицією. 

   - Чому я? 

   - Ти мудрий, розбираєшся в людях, ніколи не брешеш та... 

   - Знаю, можеш не продовжувати. Хотів почути як мене хвалить новий вождь. Звісно, я допоможу тобі. Можеш на мене розраховувати, - вони посміхнулись один одному та продовжили їсти і пити. В залі співали жінки, грали музики, танцювали. Панувала атмосфера дому, спокою, затишку. Допомагало відволіктись від нещодавніх подій, але не Арно. Він все обдумував, планував. Тепер це його обов'язок, та він ставиться до нього більше, ніж просто серйозно.