"Я не така! Я не можу, як він, просто зникнути! Добре це? Чи вияв слабкості? Та якого біса?!" Внутрішня боротьба привела Аню до дверей квартири в новій багатоповерхівці. Кілька годин вона в гніві кляла і Стаса, і себе, що так зірвалася, а надвечір не витримала і прийшла сюди.
Дзвінок. Нічого. Ще один. “Може, це знак? Не варто було мені сюди приходити?”
– Ви до кого? – На порозі стояв високий кремезний хлопець із густою чорною бородою, і навіть у цій короткій фразі було чутно близькосхідний акцент.
– Схоже, я не туди потрапила… – Анна ще раз подивилася на понівечену власними зусиллями візитівку. Адреса вірна.
– Станіслав напевно чекає на вас, раз дав вам це. Проходьте. Стас! До тебе гості.
Анна почула, як за кілька кімнат від неї Стас крикнув, що нікого не чекає і зараз він зайнятий. Минаючи досить широкий, як для квартири, коридор, у дверному отворі вітальні вона зустріла його.
– Доброї ночі.
Перед дівчиною сидів той самий чоловік, якого вона бачила кілька годин тому в ресторані, але вже в іншому діловому костюмі і... в інвалідному візку.
– А ти... Завжди вдома носиш костюми? – несміливо вирвалось в неї. Це все, що вона змогла вигадати, щоб не виказати шок.
– Ділові переговори. Як розумієш, за допомогою відеозв'язку.
– Так, це зручно.
Поруч знову з'явився хлопець, який зустрів Анну, чим розбавив незручне мовчання і завершив протистояння оцінювальних поглядів. Дівчина боялася видати своє співчуття і перевести погляд на крісло, тому дивилася Стасові прямо в очі. А він відчайдушно боровся з бажанням вигнати її з власного помешкання, щоб вона не бачила його в такому стані.
– Рустам, проведи гостю на кухню. Я приєднаюся за хвилину.
Хлопець пропустив даму перед собою, а потім поставив чайник. Молодий чоловік виявився досить привітним і тепер не так лякав дівчину, як кілька хвилин тому. Та й почуття остраху затьмарив подив, питання рікою текли свідомістю і тільки звук керамічної чашки, поставленої на мармур столу перед нею, привів її до тями.
– Кримський чай. Дуже смачний. Збір оздоровчих трав.
– Приємний аромат, дякую, Рустам, – хлопець кивнув і пішов.
Стас зупинився на вході в кімнату, недалеко від дальнього краю столу. Погляд дівчини таки ковзнув по інвалідному кріслу, і по тому, хто в ньому. Стас це помітив, але жодної реакції не було. Він звик до такого становища і частково до цього дратівливого погляду співчуття.
– Я ніколи не здогадалася б. У машині розумію, але в ресторані... Як ти це зробив?
– Приїхав заздалегідь. Найняв акторів. Деяким людям заплачено за мовчання, – дуже спокійно відповідав хлопець.
– Ти не хотів, щоб я знала?
– Щоб хто-небудь знав. У цьому місті для всіх я помер п'ять років тому, для більшості вигідно, щоб і не воскрес.
– Отже, помер. – Сама не розуміючи що говорить, дівчина задумливо дивилась на Стаса. – А як це сталося?
Анна добре пам'ятає, як хлопець тоді просто зник. А з ним і його люди. Очевидно, на їх зміну в книгарню приходили інші, але вони вже були не "від Власова". Хоча такі були часи, що це нікого не здивувало.
– Все просто. Ти знаєш, ким я був і в цьому бізнесі свої закони. У мене стріляли. Це було давно, – останньою фразою він хотів заспокоїти жах, що наростав, що було видно в очах дівчини.
– Тебе хотіли вбити?..
– Хотіли? Анно, вони вбили мене. Подивись, – і розвів руками. Стасу ще вдавалось стримувати емоції, але він вже був на межі. Ці одкровення не входили в його плани. Вона не повинна була знати.
– Не кажи так, – їй стало ніяково.
– Довелося все кинути та рятувати свою шкуру. А точніше хребет. Одна з куль зачепила хребетний відділ.
– Одна з?..
– Їх було п'ять. П'ять пострілів у спину, – тут вже згладити не вийде.
– Хто це міг зробити? – Анна стримано йшла питаннями до суті, все ж таки журналіст. Але і досі не вірила, що все це правда: "Це ж Власов. Той всесильний Влосов".
– Я не знаю. Це була ще одна причина, через яку я поїхав – залишатися було небезпечно. Я досі не знаю хто, - повільно відставивши чашку, Стас ще мить дивився на неї, але різко змінив настрій розмови на зацікавлений. – А чому ти прийшла?
– А ти не запрошував?
– Запрошував. Але чекав в понеділок, в твій вихідний. Там і номер телефону був на візітці. Думав, попередиш про візит. А після останньої розмови, щиро кажучи, і не думав, що ти прийдеш взагалі.
– Анна зніяковіла. Вонай й справді поводилась нерозумно. Але Стас теж влаштував цей театр одного актора з приховуванням інвалідного візку. Яка різниця взагалі?
– Я поставити крапку хотіла. Покінчити з цим. Щоб ні про що не жалкувати. – Нарешті погляд Стаса став схожим на здивований. – Микита, твій можна сказати друг, сьогодні попередив, що, мовляв, пошкодую. Це ж так не схоже на нього. Я просто пам'ятаю з минулих років, що у вашу "компанію" Микитко не вписувався найбільше. Простий хлопець. Навіть вибачався завжди переді мною, коли твої накази виконував. А тут такі погрози.
Обидва посміхнулися. Зараз це справді звучало кумедно, але на той час молодій дівчині було дуже страшно. Єдина зброя, на яку вона могла розраховувати, це свій характер. А боротися було з чим: коли подарунки та обіцянки нахабного тоді вже залицяльника не спрацювали, від його посланців почали сипати гнівні попередження, ультиматуми та обіцянки фізичної розправи.
– Я звільню його.
– За що? Не треба.
– За надмірну ввічливість тоді, та недоречні коментарі зараз. – Аня сподівалася, що це черговий жарт і знову посміхнулась.
– Чим ти зараз займаєшся? Адже сьогодні немає всіх цих банд, рекету.
– Що ти, є звичайно. Просто сидять вони у кріслах депутатів міських та обласних рад. А я залишив ці справи. Після лікування почав з нуля, побудував бізнес.
– Так, не був би ти тим Стасом Власовим, чиї руки стискалися на шиях таких самих бізнесменів, я б похвалила тебе за твої починання. – Двозначний погляд спідлоба дав зрозуміти, що дівчина ступає не на ту територію і та поспішила змінити тему.
– А чому ти говориш про лікування в минулому часі? Зараз же стільки технологій.
– Так, журналісте, це твоє чергове інтерв'ю? – награно зімітував обурення Стас.
– Ну ти ж просив зустрічі старих друзів, ми як старі друзі і говоримо.
– Коли одна людина допомогла мені виїхати, я все тут втратив, залишив.
– Твій друг?
Один з "бізнес-партнерів", сама розумієш. Віктор. Він організував транспортування, лікування, щось узгодив з юристами, щоб мої рахунки були сплачені з моїх депозитів. Як тільки закінчилась перша реабілітація, закінчились гроші. Не до лікування вже було.
– Уявляю, через що ти пройшов. Вибач, а навіщо ти мене до себе запросив?
– Для цього. – Очі Ані видавали, що вона збентежена, але їй дуже цікаво. - Розумієш, я знову став на ноги, – Стас відкашлявся, – фінансово. І не помсти заради, а заради власної безпеки хочу знайти того, хто це зі мною зробив. Звичайно, коли я був обвішаний проводами та трубками життєзабезпечення, я ніяк не міг займатися розслідуванням і втратив багато часу. Зараз у мене для цього все є: ясна голова, люди, гроші. Через важкі травми я частково втратив спогади, плутався в місяцях, роках… Без лірики, у висновку чи то я не пам'ятаю жодних серйозних загроз у мій бік, чи недооцінив когось, чи зрадив хтось свій. Я хочу згадати, відтворити картину. Ти одна з небагатьох, кого я зміг знайти з мого близького оточення.
Від цих слів Ані стало водночас боязко і якось сумно. З однієї сторони хотілося б допомогти. З іншої – по-дитячому закрити вуха, водночас голосно співаючи, щоб не чути більше жодних деталей цієї темної історії. Вмити руки, поки вони торкнулися лише поверхні цієї моторошної кримінальної теми, і жити своє життя далі. Але це ж Власов. Чому ця людина викликає у ній такі суперечливі почуття?
– Чекай, я ж не знаю нічого про твої справи.
– Це правда. Але добре знаєш мене. Ми багато говорили.
– Здебільшого сперечалися.
– Так, сперечалися, – на його обличчі з'явилася усмішка і він, мабуть поринаючи у спогади, навіть заговорив якимось легким, хлопчачим голосом. – Але ти називала "Сто років самотності" божевіллям збоченця!
– А може, Маркес ним і був?! – Вмить включилася в перепалку дівчина.
–Та як ти можеш, це ж класика?
– Ну і що тепер все, що називають класикою любити і розуміти?! Мені не подобається і все! – Аня спіймала себе на думці, що вони обоє взялися за стіл руками, готуючись до емоційної дискусії.
– Ну ось знову! Ви тільки подивіться на неї... – Стас розслабив руки, опустивши з усмішкою погляд. – Мені подобалося з тобою говорити. – Він все ж таки вирішив повернутися до головного. – А раптом я щось сказав у цих розмовах? Щось важливе, що дало б зачіпку?
– Може й сказав, але навряд чи я звернула б увагу.
Згадавши ще кілька книг, які вони колись обговорювали, Анна поспішила закінчити розмову. Взаємно вони дійшли висновку, що небажання дівчини вникати в цей спосіб життя інстинктивно захистило б її пам'ять від такої інформації. Вона вибачилася і попрощалася якомога привітніше і швидше. Ні, вона нічого не згадала. Тільки те, що останніми роками боялася, що ця людина знову з'явиться на порозі її будинку. Нехай інший, хай обмежений в своїх можливостях, але він, як і раніше, являв собою небезпеку. Вона це відчувала кожною клітинкою свого тіла, як тоді, так і зараз.