У фойє її редакції було, як завжди, галасливо: старенькі хотіли скаржитися на комунальників, адвокат подавав запит на спростування, кілька фотографів прийшли на співбесіду. Христина, працівниця ресепшина, загадково посміхнулася Ані, яка пробігала повз:

– Добрий ранок! У тебе відвідувач.

– Відвідувач?

– Якийсь дуже імпозантний чоловік. Чекає на тебе вже 20 хвилин.

– Дивно, я нікому не призначала.

Аня за короткий час роботи в редакції отримала право мати власний кабінет. Замість того, щоб побачити гостя на дивані в зоні очікування, вона помітила відкриті навстіж двері. Не вірилося, що Христина пустила сюди незнайому людину. Ще більш дивним здався бардак у кімнаті, і той самий “імпозантний чоловік”, який прямо в цей момент намагався зламати шафку її столу.

– Вона навіть із ключем погано відкривається. Що ви тут робите?

Від несподіванки незнайомець, як не дивно, не втік, а рушив у бік дівчини. Схопивши її за шию, він легко відкинув журналістку вбік. Аня незручно приземлилася на підлогу, зачепивши ребром стілець і вдарившись головою об шафу. Здавалося, що незнайомець хотів знову взятися за стіл, але передумав. Отримавши ще кілька ударів кулаком, вона почула важкий незнайомий голос:

– Передай йому: забирайся з цього міста, тобі тут не місце.

На жаль, для неї самої, Аня не знепритомніла. Вона відчувала біль навіть кінчиками пальців. Давши собі "п'ять, ну добре, десять" хвилин, щоб зібратися, дівчина смирно лежала на підлозі. Мабуть, усе сталося досить тихо, бо на допомогу так ніхто й не з'явився. Їй довелося встати, оглянути рани та викликати поліцію самотужки. Нічого не вкрали, там і брати не було чого. Швидка констатувала струс мозку та численні гематоми. "Житиму", - з цими словами вона ухилилася від шматка вати, що пахла спиртом, і покинула карету швидкої, щоб зупинила таксі.

Пройшли довгі два тижні з того часу, як Аня стояла біля цих дверей. На порозі знову зустрічав Рустам. Трохи розпухла розбита губа заважала виразно говорити:

– Доброго дня. Я можу поговорити зі Стасом? Кх-кх. Станіславом Власовим.

– Так звичайно. Проходьте. – Рустам взяв дівчину під руку, боячись щоб вона не втратила свідомість прямо на порозі. "Мабуть виглядаю я не дуже", – подумала вона.

Цього разу Стас був у звичайній футболці та джинсах. Таким домашнім вона його ще не бачила. Навіть за минулих років. Він віддавав перевагу суворим костюмам на всі випадки життя. Ця думка розфокусувала її свідомість, повернутися до якої допоміг стурбований голос:

– Аня! Що з тобою?!

– Нам треба поговорити, – зовсім мляво промовила дівчина і зрозуміла, що їй треба сісти.

Поки вона шукала очима найближче місце, Стас кивком вказав на щось Рустаму і за секунду дівчина вже сиділа на дбайливо запропонованому табуреті. Ще кивок, і вона відчула запах аптечки.

– Я була в машині швидкої, рани обробили.

– Мабуть, не дуже добре. – Рустам провів по скроні холодним шматочком вати зі спиртом і показав, що вона стала червоною. Розсічена брова знову почала кровоточити.

– Це я попросила не зашивати. Поспішала.

Рустам ще раз оглянув рану, повернувши її голову легким торканням. Аня рукою хотіла його зупинити.

– Він дипломований лікар, хай подивиться, – запевнив її Стас.

П'ять хвилин метушні і рана перестала пекти. Стас приніс склянку води:

– Розповідай.

– Мій кабінет обшукував якийсь чоловік. Я намагалась завадити.

Стасу ледве вдавалось стримувати злість, дивлячись на те, як важко дихає та плутається очима дівчина. Але на кого?

– Це пов'язано з тим, що пишеш? Ти щось на когось накопала?

– Та який там! Якби! Я пишу “соціалку“, жодної політики, грошей, інтриг. Нічого особливого...

– З кабінету щось пропало?

– Ні. Але він намагався відкрити шухляду столу. А ще сказав, щоб я… “прибиралася з міста?“ Здається саме так.

– Що?

– Ні, почекай. Дослівно не так. Тому я і приїхала. Він сказав: “Передай”. “Передай йому: забирайся з цього міста, тобі тут не місце“.

Власов стиснув від злості щелепи і втупився в крапку перед собою. Лист із таким самим текстом він отримав днем ​​раніше на електронну пошту. Той, кого він шукає, на крок попереду.

– У мене все болить. - Аня "весело" посміхнулася і переключила, мов тумблером, його думки на себе. Стас наблизився до її стільця і ​​простяг руку до обличчя. Не торкаючись гематом, його долоня пробігла по щоці гості.

– Це ти вдарилася, коли падала. Тут кулаком. Дівчину... кулаком по обличчю... – Начебто читаючи вірші класика ХІХ століття, монотонно резюмував Стас. - Добре, що ти прийшла до мене. Очевидно, додому тобі не можна.

– Я не можу. Ні… Це якась маячня… Я не житиму в чужому домі, я маю свій! Може хтось щось наплутав? Може це я щось надумала, Стас? - Аня з мольбою вдивлялася в його суворі сірі очі. Розуміння неминучого повільно врізалося у свідомість, завдаючи болю в районі сонячного сплетіння. - Після всього я нарешті мала нормальне життя, Стасе! Невже тобі все таки вдалося його зруйнувати?

– Тобі треба лишитися. – Чому вирок прозвучав як акт турботи?

Рустам пішов приготувати спальню для гості. Дівчина поправила піджак, манірно підкреслюючи, що незважаючи на ситуацію, все ще пам'ятає, хто вона. Стас попрямував до кухні. Кімната була суміжною і поєднувала вітальню та їдальню. Аня пішла за ним і сіла на місце, яке займала два тижні тому за цим самим столом. Втомлені плечі нарешті знайшли опору, від цього світ уповільнював оберти і в голові проясніснювалось. Біль все не йшла, а в місцях розсічення – на губі та брові – відчувалося печіння.

– Зробити тобі чай чи каву?

– Так, не відмовлюся. Каву, будь ласка.

– Чорна з цукром чи без?

– Латте. Класичний.

Аню хилило на сон, але вона не хотіла зараз залишатися сама, та й йти фізично не було сил. Стас поглядав крадькома на гостю, намагаючись вловити найдрібніші ознаки, якщо дівчині раптом стане погано.

– Рустам, твій друг, він…

– Він мій реабілітолог. 24/7. Живе тут. Ще є кілька охоронців у сусідній квартирі. Але там вони позмінно. – Хлопець намагався ввести її в курс справ та нюансів проживання у його будинку. Ніби це має значення зараз.

– Велика компанія.

– Хм… – Стас сумно посміхнувся. – Так, компанія.

– Дякую за каву, – Аня простягнула руку, щоб узяти чашку, – і поміч. Першу медичну, – легка посмішка мало не торкнулася її губ, але свіжа ранка приглушувала цей порив болем. Вона рефлекторно прикрила її рукою і зрозуміла, що та знову кровоточить. Побачивши червоні плями на подушечці пальця, дівчина кинула по-дитячому переляканий погляд на друга.

– Тут ти будеш у безпеці. І я його знайду. Не турбуйся. – Його голос звучав так впевнено, що Аня справді зрозуміла, так воно й буде. Ніби вони говорили про забуті вдома ключі або документ, що загубився – для нього це було не важкою справою. – Але тобі дійсно необхідно залишитись.

Дівчина тільки подивилася в бік виходу, ніби розмірковуючи над пропозицією, від якої не могла відмовитися, як відразу знепритомніла.