Пробудження наступного ранку було не з легких. На місці відкритих ран з'явилися набряки, синці стали чорними. Але Аня вирішила взяти себе в руки і не стала довго лежати в ліжку. Вона оглянула нову для себе кімнату і зрозуміла, що сюди її принесли, скоріш за все, на руках. Потім оглянуа себе – як і вчора, вона була одягнена у свій діловий костюм. "Що ж, дякую за тактовність". 

Двері її кімнати були розташовані навпроти тренажерного залу. Дівчина чула лязкіт заліза поки збиралася з думками. Навшпиньки вона вийшла з кімнати і зупинилася в коридорі. Постоявши босоніж в тиші чужої квартири, вона завернула у вхід до зали.

– Доброго ранку.

– Доброго.

Стас висів на перекладині спиною до дверей. Виглядав він досить впевнено, і повільно, але зі стабільною періодичністю, підтягувався. Щоразу м'язи його рук помітно напружувалися, а ось ноги так і залишалися нерухомими. З першого погляду здавалося, що абсолютно здорова людина просто виконує вправи. Лиш коли лікар відволікся від своїх записів і підняв на неї погляд, Анна зрозуміла, что так задивилась на Стаса, що вже майже хвилину стоїть мовчки.

– Фізичні вправи – це частина реабілітації. Інтенсивні навантаження на всі частини тіла.

– Які ще живі, – не забув додати Стас. Він спостерігав за дівчиною у дзеркало, якими були оздоблені всі стіни і навіть стеля в цій кімнаті. 

– Вибачте, що заважаю. Може приготувати сніданок? – Гостя не намагалася бути чемною, Анна не їла з вчорашнього ранку.

– У нас холодильник повний їжі. Тобі б краще відлежатися, раптом внутрішні органи пошкоджені. Але тут ти маєш рацію – тільки після сніданку. На відновлення потрібні сили.

Реабілітолог співчутливо дивився на побите тіло дівчини, явно не було створено для вуличних боїв, – бліду шкіру було розмальовано космічними малюнками глибоких гематом. Йому дуже не подобався стомлений погляд дівчини. О 7:00 ранку так не повинно бути. "Можливо, знадобиться більш серйозне лікування," – подумки констатував він.

Рустам був ідеальним представником своєї нації – глибокий брюнет із великими карими очима, великими рисами обличчя та активною мімікою. Кожна його відповідь завжди супроводжувалася емоційною реакцією, у чому Анна бачила підтвердження щирості його слів. Він був високим і міцним, підготовленим до переміщення та тренування чоловіка трохи меншого за нього. Стас змусив себе відволіктись від спостереження і врешті продовжив заняття – змінюючи руки, він підтягувався то однією, то іншою.

– Напевно, так і зроблю.

Вона поплелася широким коридором, вивчаючи ледь помітні сліди від резинових колес на добротному червоному паркеті. Відсутність порогів між кімнатами, невисокі меблі, величезна площа, як для квартири. Тут все здавалося дорогим, презентабельним та якимось чужим.

Через двадцять хвилин до її повільного та болісного сніданку приєднався Рустам. Стас після тренування відправився до себе, а потім одразу в робочий кабінет.

– Дякую, що допоміг обробити рани.

– Це моя робота.

– Ні, твоя робота Стасі, а за мене – дякую.

– Згоден. – Рустам був виваженим у словах. Його очі видавали щирий інтерес і співчуття, коли черговий різкий рух викликав гримасу болі на обличчі дівчини.

– Ти хороший лікар?

– Дипломований.

– Ну, це я знаю, я в тому сенсі, чи допоможеш ти Стасу стати на ноги?

– Останні півроку я допомагав йому жити, іншої мети переді мною не ставили.

– А як же інтенсивні тренування?

– Це щоб він міг почуватися хоч почасти здоровим.

– Почасти ... – Для Ані було незвично міркувати про Стасю з жалем, навіть неприємно. – Але ж це не кінець? Шанси є?

– Мій дід каже, що шанси є завжди, поки кров у твоєму тілі залишається гарячою. Я, як медик, вважаю ці слова правильними. – Хлопець бачив, що цієї відповіді недостатньо. – Стан його дуже тяжкий. Але в історії є випадки, коли діагнози не справджувались. Наприклад, моєму брату свого часу теж ставили вирок, але ми подолали хворобу.

– А що було з твоїм?.. – Анна відмовила себе продовжувати питання, почувши тяжке зітхання Рустама. – Вибач. Що розпитую, і взагалі. Просто я Стаса пам'ятаю зовсім іншим. Досі повірити не можу.

– А я думав, ви добре знайомі.

– Добре? Так ... Але давно не бачилися, – а в голові промайнула думка: "чи знала я його взагалі?"

– А я то думав у нього хоч друзі є. Ні сім'ї, ні близьких.

– Знаю я чого у нього немає друзів. Звичайно, можна списати на його рід діяльності, але мені здається вся річ у неприємному характері.

Заливистий сміх наповнив кухню. Якраз у цей момент Стас з'явився у полі зору. Серце боляче кольнуло:"Усе ж закономірно," – господар трактував по-своєму такий незвичний для квартири звук.

– Анно, ти так і не доторкнулася до сніданку, – чашка після кави пустувала, але виделка так і не торкнулась їжі. – Тобі ж лікар сказав, що для відновлення треба поїсти.

– О, впізнаю наказуючий тон Стаса Власова! – дівчина бешкетно глянула на похмурого хлопця, через що легкий настрій миттю зник. – Боляче мені, – вона винувато вказала пальцем на припухле розсічення, витягнувши губи. Стас, майже сорокалітній чоловік з першою сивиною на скронях, зніяковів, тому поспішив відповісти.

– Кухонний комбайн за другими дверцятами праворуч. Пюре зробили б, та й суп у холодильнику. Що ви як маленькі?

– Я зроблю, – по-доброму визвався Рустам.

– Та ні, я сама. Справді, що я як дитина. – Аня слухняно встала і вирушила на пошуки заповітного супу.

– А ви ще тут довго стирчатимете?! Ви мені клієнтів налякаєте.

– Все залежить від того, як довго твій начальник бігатиме від нас. Але все ж таки добре, що ти нарешті заговорила зі мною на "ви", – він сперся на прилавок, не стримуючи лукаву усмішку, і нахилився ближче до дівчини. – Ось старий і дочекався хоч частки поваги до себе у цій дірі.

– Ну на рахунок "ви", це я у множині, маючи на увазі всіх вас, – Аня обвела поглядом Стаса і ще двох хлопців, що стояли трохи віддалік і поглядали то на вхідні двері, то у вікна-вітрини магазину. – А поваги гідні хто? Лікарі там, чи вчителі… А бандитів за що поважати, не підкажете?

– А просто так, – його голос залунав глузливо, як з мультфільму, – але поважати мало, треба ще й боятися. – Він сперся на прилавок.

– Боятися? Я тебе благаю…

– Мм… Благай. Я чекаю. – Стас отримав тільки незадоволене пирхання у відповідь.

– Станіславе, як тебе там по батькові?

– Не знаю, – чомусь правду сказав він. Правду, яку не хотілося б пояснювати, просто він буквально загрався з цим дівчиськом. Прізвище і по батькові були присвоєні йому в Будинку малюка. Слова доволі звучно поєднувалися між собою, але співставляти себе з ім'ям неіснуючого батька йому не подобалося.

– Значить, просто Станіславе, а чи не час тобі йти у своїх справах?

– А чи не час тобі стати ввічливою, кицю?

– Ех, ні... Ще хвилин двадцять тут покрутитися, стане нудно, ви підете, тоді й ввічливою буду.

З втомленим зітханням дівчина присіла на стілець поруч із касою і поклала голову щокою на лікоть, захищаючи від холоду скляного прилавку. Він наблизився до її обличчя:

– Нудьга – єдиний гріх, якому немає прощення. – Аня стрепенулась і сіла рівно.

– Дай вгадаю, так говорив твій учитель? Ти постійно його цитуєш.

– Так сказав Оскар Уайльд. Книжки читати треба, – насмішливо обдивився її знизу догори і розправив руки, показуючи на стелажі крамнички. Дівчина від образи закусила губу. Стас повільно обходив прилавок, потішаючись своїм жартом, але погляду не зводив.

– А ось тільки не розповідай мені, що треба робити, а що ні. Сама розберуся, вже не дитина.

Після сніданку Рустам знову відправив її до ліжка. Сон довго не приходив, думки захопили її повністю. Вона встигла вивчити всю кімнату – еклектичний стиль, мінімум предметів декору. Напевно, тут рідко хто жив. Скоріш за все кімната була розрахована на жінку. Про це свідчила тепла пудрова гама деяких елементів та штори в бридку трояндочку.

В квартирі у кожного мешканця була своя ванна кімната. Дівчина вирішила, що гаряча вода трохи заспокоїть біль у боці, але прилягла, поки та набиралась, і тепер силилась встати. Але на півдорозі до мети її перервав стукіт у двері. На порозі з'явився Стас.

– Не завадив?

– Ні, що ти.

Стас тримався холодно і не рухався далі за дверний отвір. Його питливе невдоволення видавали лише очі, що ковзали по кожній рисі її обличчя.

– Ти прийшла до мене. Чому ти не подумала, що це я міг з тобою зробити? Найняти того хлопця, помститися? Адже я “бандит, який хотів тебе… купити”?

– Ти б не зміг, – і на підтвердження своїх слів вона лише слабо хитнула головою.

Стас рушив геть. Це справді була та річ, з небагатьох, якої він би ніколи не зміг.