Аня швидким поглядом обвела водія і Рустама. Кілька хвилин вони сиділи в повній тиші.

– Все буде добре. Якщо що, я поряд. – Він демонстративно дістав телефон і увімкнув звук. – Приїду за тобою, як тільки подзвониш.

Дівчина сиділа смирно. Вона так не хотіла залишати безпечний салон цього автомобіля. Не хотіла дивитись Стасові в очі, він побачив би її сльози і страх, і нікуди б не пустив. Руки на колінах, погляд на підлогу.

– Дякую. – Відповідь звучала тихо, ніби в нікуди.

Миттєво відчувши, як осінній вітер продуває наскрізь її пальто, дівчина вийшла з машини і попрямувала до сіренької висотки. У цьому будинку вона провела свої дитячі роки. Саме там їй завжди було тепло і добре, ось тільки зараз вона тут із найжахливішого приводу.

На похороні батька зібралося не так і багато людей. Мачуха Ані або, як їй більше подобалося, названа мама, Ольга Анатоліївна, зустріла дівчину, як віддушину. Сини не могли зрозуміти жіноче горе, та й по життю були стриманішими. А ось Аня стала для неї підтримкою як колись у безтурботному дитинстві, так і зараз.

– Ти обов'язково приїжджай. Я завжди тобі рада, дівчинко моя.

– Добре, мамо, – Аня не могла стримати сліз. Вона знала, що не стримає обіцянку. Після короткого обіду вона викликала таксі і поїхала на цвинтар.

Стас з Рустамом повернулися додому близько дев'ятої години вечора. Дівчина сиділа у вітальні з увімкненою плазмою та майже пустою склянкою з-під води в руках. Зробивши останній ковток, вона звела на них очі.

– Ти в порядку? – Стас стурбовано зупинився, щоб придивитись.

Світло в кімнаті було приглушеним. Основним джерелом світла була сусідня кухня та екран телевізора. Звук вимкнено.

– Я? Так. – Сказати, що вона виглядала пригнічено, це нічого не сказати.

Хлопці мовчки вирушили кожен до своєї кімнати. За кілька хвилин Стас знову з'явився у вітальні. Він прийняв душ і переодягся.

– Ти не проти?

Аня спантеличено, ніби прокинувшись, похитала головою і нарешті перевела погляд на хлопця. Її думки були в цей момент далеко звідси, але присутність Стаса повільно повертала її в цю вітальню. Він не без зусиль пересів із крісла на диван поруч із нею.

– Як все пройшло?

– Нормально. - Вона прокашлялась. - На цвинтарі було сиро. Навіть трохи страшно у повній тиші.

– У тиші? Ти там була одна?

Аня дивилася кудись у далечінь, в одну точку, і відповіла лиш трохи згодом помітно застудженим голосом:

– Одна. Після похорону. Не хотіла бачити його мертвим.

– Як ти туди дісталася? А назад? Чому ти мені не подзвонила?

Дівчина знову повернулася у реальність. Це правда, вона не зателефонувала. "Він напевно чекав на дзвінок".

– Я не знаю. Не звикла комусь дзвонити, – і коротко глянула на нього, щоби побачити реакцію. Найбільше їй не хотілося сьогодні когось ображати.

– Ти й зараз хочеш побути сама?

Стас не був людиною, з якою можна вести душевні розмови. Тим паче він погано розбирався у темах співчуття та співпереживання. У житті він бачив багато смертей, у деяких випадках був причиною. Але не близьких людей. Він взагалі не мав близьких. Він не знав, що кажуть в таких ситуаціях. Але піти зараз, залишивши дівчину в такому стані саму, було схоже на зраду.

– Якщо чесно, то ні. – Вона дивилася на нього очима, сповненими сліз і... співчуття? – Точніше, я не хочу залишати тебе самого. Тепер я тебе розумію.

– Розумієш мене? – здивовано перепитав хлопець.

– Сьогодні я стала сиротою. – Аня нахилила голову, щоб витерти сльози.

Її голос був тихий і спокійний, ще вдень зірваний від ридань. Але зараз не було ні істерики, ні туги. Прийшло усвідомлення того, що сталося, і його незворотність. Батько давно хворів, але нікому не говорив про це. З першим нападом, опинившись у лікарні, правда розкрилася, і йому довелося розповісти, що вже багато років букет захворювань нагадує про себе.

Він був старшим від батьків інших її однокласників, але в дитинстві тато залишався просто татом. Ну й що з того, що з сивиною на скронях. Він також був старший за дружину, Ольгу, яка на момент створення шлюбу сама виховувала двох синів. Навіть своїм юним розумом Аня розуміла, що батько зважився на створення нової родини, щоб у дочки було поряд жіноче плече.

Знаючи про його слабке здоров'я і літні роки, вона готувалася до цього моменту. Точніше, намагалася усвідомити, що рано чи пізно він настане, і їй якось доведеться жити далі. Але вона до кінця чинила опір, відмовляючись вірити, що кожен напад міг стати останнім. Адже коли думаєш про смерть близької людини, перестаєш вірити у саму смерть.

– Там йому буде краще.

– Там?.. Так. – Стас лише вторив подібним словам, адже давно вже не вірив ні у що.

– Тато ходив до церкви. Там він зустрів Ольгу Анатоліївну, маму. – Стас розумів, чому дівчина уточнила.

– А як же твоя рідна матір?.. – він зупинився. Він не хотів влазити зараз в надчутливу хворобливу душу, але з голови все ніяк не виходила фраза про сирітство. - Жінка, яка тебе народила? Чому ти сказала, що сирота?

Можливо для сторонньої людини припустити, що ці слова проголошені завчасно, було б нелогічно. Але Стас, як ніхто інший, мав повне право думати, що рідна мати може залишити свою дитину і далі жити своїм життям.

– Навіть якби вона була жива, без тата я і на твоєму дивані відчуваю себе, як мокре покинуте щеня на вокзалі! – Несподівано для обох вона перейшла на підвищений тон, але відразу замовкла. Взяла себе в руки або її зупинила неприємна грудка, що підкочувала до горла, вона так і не зрозуміла, але продовжила вже спокійно. – Померла. Коли мені було сім.

Залишок вечора, а якщо вірити годиннику, і ночі, вони просиділи на тому ж місці. Говорили, потім просто мовчали і кожен думав про щось своє. Стас помітив, що дівчина тремтить, і дістав з-під широкого підлокітника дивана плед. Зі словами "не знущайся", оскільки Стас хотів було відсторонитися, вона накинула правий край і на нього. Втомленою й емоційно виснаженою, їй найбільше на світі хотілося покласти свою змучену голову на ніби підставлене самим всесвітом плече. І вона собі це дозволила. Тільки сьогодні. Завтра вона знову стане сильною.