У будинку нібито нікого. Тільки звук клавіатури видавав Стаса, який працював у кабінеті. Аня постукала.

– Працюєш?

– Так. – Він не відривався від документа.

– Іду робити каву, заварити на двох? – хлопець різко підняв очі, не бувши готовим до запитання.

– Не відмовлюсь. Я приєднаюся до тебе на кухні.

Аня неквапливо дістала дві ідентичні білі чашки з широкими бортами і поставила на стільницю. Незважаючи на те, що все тут було розраховане на швидкий доступ з невеликої висоти, для Стаса, інших відмінностей від звичайної кухні не було, і дівчина відзначила, що все розташоване дуже зручно. Вона підсунула широке пурпурне стілець-крісло ближче до столу і вмостилася на ньому з ногами.

Стас завмер не тільки від побаченого – аромат кави, вечірнє приглушене світло і в'язаний кардиган Ані, що звисав до самої підлоги, творили щось неймовірне в його свідомості. Далося взнаки те, що в обід охорона привезла деякі речі з її квартири і сама дівчина відчувала себе більш комфортно. Йому довелося зробити над собою зусилля, щоб прийти до тями, щоб відігнати від себе цю згубну оману.

– За кілька днів я відправлю когось за ноутбуком до редакції. Сьогодні мої люди були там, щоб взяти записи відеоспостереження. Не хотів одного дня привертати надто багато уваги.

– Добре. Дякую за гардероб.

– Якщо щось знадобиться, тільки скажи... – він намагався підібрати синонім до слова "купимо", згадуючи, яку реакцію воно викликало двома тижнями раніше.

– Знаєш, я не розраховувала і на такий прийом. Ти занадто багато для мене робиш.

– Анно, ти ж розумієш, що це все сталося через мене? – Його погляд ковзнув по саднах і синцях. – Це найменше, що я можу для тебе зробити.

Двері відчинилися і в вітальню зайшов Рустам, навантажений пакунками в обох руках. Він кивнув на знак вітання і пішов до своєї кімнати.

– А як батьки?

– Батьки? Добре. Дякую, що запитав, – розмова справді йшла у дружньому руслі. Якби не обставини, за якими вона тут, не історія їхньої “дружби”, це спілкування нічим не відрізнялося б від буденних кухонних посиденьок. – Ольга Анатоліївна трохи хворіла минулої осені. Ускладнення після грипу. Вік все-таки ... Але зараз все добре.

– І давно ти не живеш із ними? – він знав цей факт, адже ще вранці відправляв своїх хлопців на її орендовану квартиру.

– Коли вступила на журналістику, переїхала до гуртожитку. Адже я в останній момент пішла вчитися на денну форму і треба було перебиратися жити в інше місто. Тато не заперечував, я всі вихідні проводила вдома. Ольга Анатоліївна погодилася відпустити лише з такою умовою. Дружина вона гарна, але мамою так і не стала. Напевно, я вже була надто дорослою для цього, коли вона з'явилася в нашій родині. Її сини й так видворили б мене, як тільки випала б така можливість. Переживають про спадщину. І це при живих батьках.

Аня сумно зітхнула. Занадто емоційно, вона так не хотіла. Але їй необхідна була ця пауза. Родина для неї – це святе. І чи знав про це Стас, чи питав для ввічливості, але дівчина щиро хотіла поділитися.

– В нас такого немає. Ми батьків поважаємо. Мене завтра не буде. – Рустам почув частину розмови, по черзі викочуючи валізи за двері. – Стасе, якщо що, я на зв'язку.

– Так звичайно.

– Бувай. А куди ж він?

– Додому. Раз на місяць літає до рідних. Обов'язкова умова, прописана в контракті.

– Молодець. У Грузію?

– Так, в Батумі.

– Ммм... До моря. Ти там проходив лікування?

– Ні, ми знайомі лише півроку. Ну, як... Він працює на мене півроку.

– А як ти знайшов його? – Стас здивовано підняв брову. – Ти ж казав, що в цьому місті ніхто не повинен знати про твій стан здоров'я. Тільки свої люди.

Допитливі очі журналіста видавали, що її поверхнева відповідь не влаштує. Довелося продовжити:

– З його сім'єю я познайомився сім'я років тому. Вони тоді мешкали тут, зараз перебралися на батьківщину.

“Розбірки. Сім років тому ця людина була поглинута життям, повним грошей, криміналу та постійного поділу влади над містом”, – промайнуло в голові дівчина. Мабуть, Стас відчув її тривогу:

– Так, ти правильно подумала. Його брат. Він не працював на мене. Просто опинився не на той час не в тому місці. Куля пройшла наскрізь.

– Він?..

– Ні, він вижив. Було ушкоджено деякі внутрішні органи і шансів майже ніяких. Я був занадто зарозумілим, щоб хлопець помер через дурну помилку якогось доморощенного стрільця. І не важливо з моєї він був… "команди", чи мого опонента. Там було не розібрати. Просто витратився на клініку. Лікарі врятували його тоді, а брат ставив на ноги протягом років. Його батьки дали слово повернути мені борг. "Горці". Горді.

– А Рустам?

– Він тоді тільки закінчив аспірантуру в медичному, але вже багато на чому знався. Зараз вже має практику. – Анна навіть зніяковіла. Вона і гадки не мала, яка тяжка доля приховувалася за короткою згадкою лікаря про сім'ю. – Коли збирався сюди, згадав про нього.

– Тобто він все кинув? Заради часті сім'ї?

– Та не знаю я, мені все одно. – Стас закотив очі. "І чого так драматизувати?" – Я нікого не примушував. Методи змінилися, до твого відома. Запропонував хороші гроші. Контракт, як ти вже чула, умови. Мені від них нічого не треба.

– Ти робиш це знову, так?

– Що?

– Продовжуєш дбати про них? – Пакунки з подарунками, важкі валізи – все це, очевидно, не його особисті речі, він купив щось сім'ї. Стас явно йому добре платить. І явно він і досі мучиться почуттям провини.

– А чи можу я поцікавитись, звідки такий інтерес до мого реабілітолога? Втім. Перепрошую за нетактовність, – його голос знову став рівним і неживим. – Ти не турбуйся, без Рустама я можу сам про себе подбати.

– А я й не турбуюсь, – вона справді не дивилася на нього, як на інваліда. Можливо їй було важко звикнути до цієї думки, а може він просто ні на секунду не давав приводу так про себе думати. Він, як і раніше, керував цим життям з позиції сили. Як і раніше, вселяв страх і повагу одночасно. І, як і раніше, її безпека залежала від нього. – Добре, що завтра ноутбук вже буде у мене. Там усі контакти і мені потрібно зайнятися однією справою.

– Сподіваюсь, ти не збираєшся шукати свого кривдника сама? Мої люди вже цим займаються.

– Сама шукати? – Аня від душі засміялася. – Ні, я не стала б. – Стас привітно посміхнувся.

– Тоді що?

– Декілька статей за мною. Звільнять з редакції, якщо не здам вчасно.

– Правильно, робота відволікає.

"Може тому він так багато працює? А може, просто чесний бізнес потребує більше часу? Наскільки його бізнес чесний?" З цими думками Аня вирушила до спальні, побажавши на добраніч. Стас випив ще одну чашку кави і подався до кабінету.