Аня прокинулася від звуку міксера. На кухні хтось активно працював.
– Добрий ранок.
Літня, але бадьора жінка розгорнула навколо себе справжні воєнні дії по боротьбі з голодом. На плиті закипали супи, в духовці томилися страви на обох листах деко, а на кожному столі лежали якісь овочі, фрукти та інші ще сирі продукти. Домашня господарка. Це їй повинні бути вдячні за ідеально чистий будинок два холостяки та вічно забитий корисною їжею холодильник.
– Привіт, люба.
– Спасибі вам велике! Ви так смачно готуєте!
Жінка перервалася на секунду і далі продовжила нарізати цибулю.
– На здоров'я. Ти надовго тут? Чи вже збираєшся?
– Я?.. Ні… – Аня зі здивуванням покосилася на господиню.
– Якщо забудеш що, я викидаю, тож збирайся уважніше. Тобі таксі викликати? – Вона махнула рукою у бік вихідних дверей.
– Ви, мабуть, щось не те подумали. – Обличчя дівчині залив багряний рум'янець. "Точно. У цьому будинку напевно і раніше ночували дівчата, але на одну ніч". – Я не…
– Знаю, ви всі так кажете. Тільки мені байдуже. Хлопець молодий, це нормально. Головне, щоби нічого не підчепив. – Уміла рука професійно нарізала зелень, і погляд теж був прикутий до неї.
– Стааас! – Анна благаюче подивилася у бік спальної кімнати хлопця.
– Щось трапилося? Доброго ранку, Маріє Василівно.
– Доброго, Стасику.
Дівчина куталася в кардиган і кляла себе за те, що з'явилася тут у піжамних шортах та майці.
– Стас, Марія Василівна питає чи надовго я і пропонує викликати таксі.
Стас зрозумів у чому річ і нахилив голову, розплившись в усмішці. Дівчина тицьнула його в плече ліктем, натякаючи, що настав час пояснити хто вона і як довго тут пробуде, розуміючи, що й сама хотіла б отримати цю відповідь.
– Маріє Василівно, це моя гостя. Аня. Моя подруга дитинства. У неї виникли невеликі проблеми, і вона люб'язно погодилася пожити якийсь час тут. Сподіваюся, ви не проти її присутності? – Стас говорив, як завжди чемно, але цього разу не відсторонено, а по-доброму, з теплотою в голосі.
Кухарка розгублено опустила руки і втупилась поглядом у них обох. “Дивно, але він сказав їй правду. Не прозору, але й не збрехав”, – подумалось дівчині.
– Ой! Та як же це я... – Жінка засміялася і прикрила у заливистому сміху обличчя натрудженою рукою.
Через секунду до неї приєдналася збентежена Аня, і тільки віддихавшись вирішила запитати:
– Може вам потрібна допомога?
– Дитинко, дві господині на кухні це не те.
– А я не господиня, я на правах різноробочого, можна? – говорячи це, дівчина вже взялася чистити картоплю.
Як виявилося, Марія Василівна працює у цьому будинку близько півроку і дуже рада цій можливості:
– У моєму віці роботу знайти важко, практично неможливо. А тут і справа улюблена, і зарплатня, слава Богу, чудова. На сім'ю вистачає.
На словах про сім'ю жінка опустила очі та замовкла. Аня не стала турбувати цю тему. Сніданок був готовий, а обід та вечеря на підході – за годину Марія Василівна закінчить, запакує все, і ще на день-два вперед в домі буде смачна їжа.
– Ти вже вибач, дочко, що на тебе таке подумала. Багато панянок я тут перебачила.
Збираючись, жінка хотіла вибачитись, але Ані чомусь стало не по собі, хоч виду та і не подала. Марія Василівна здалася їй гарною жінкою і точно не говорила б так, намагаючись виставити Стаса у поганому світлі. Просто це було правдою. Але гірше було усвідомлення, що це неприємне почуття – ніщо інше, як укол ревнощів. Ревнощі до людини, яка п'ять років тому мало не зруйнувала все її життя? "Що за дурощі?"
Увесь цей час Стас працював у кабінеті. Аня постукала, але відповіді не було, тому вирішила увійти.
– Ти не снідав, я принесла тобі чай.
– Дякую, не потрібно було. – Не відриваючись від монітора, Стас дав знак рукою.
– Ну, не треба, так не треба. – У кабінеті було досить темно, незважаючи на те, що на вулиці ще був день.
Всупереч своїй відповіді, дівчина поставила чашку на край столу. Він був величезний навіть для такої просторої кімнати. Три стіни із чотирьох якої були повністю заставлені книгами. Довгі дубові стелажі доповнювали червоні меблі та темно–зелену текстильну обшивку стін. Кабінет явно випадав із інтер'єру модернізованої квартири. Можливо, це потрібно було, щоб вести тут ділові переговори. Аня рухалася все далі і далі кімнатою, пальцями ледве торкаючись літературних творів, обійшовши її повністю. Самотнє крісло з високим торшером стояло біля самих дверей. Дівчина згадала, як він казав, що перебувати в інвалідному візку довгий час незручно. Напевно, Стас тут читав. Кабінет був ще однією його кімнатою, особистим простором.
– Так багато книжок. Коли ти встиг зібрати таку велику колекцію? Ти читав їх усі?
– Що? – Стас насилу відірвав погляд від тексту, піднявши голову. Напевно, він думав, що Аня давно пішла.
– Книги. Звідки вони?
– Вони не мої. Просто дизайнерський трюк. Коли я купував цю квартиру, вони вже були.
– Тобто, ти їх не читав? – Дівчина продовжувала переглядати імена авторів, шукаючи знайомі.
– Чому ж? – Він відкинувся на спинку крісла. – Читав. Ще не всі, звісно.
Аня впізнавала назви, але не обкладинки, бо читала ці книги, беручи у друзів, купуючи на блошиних ринках або, найбільш ймовірне, в своїй книгарні. Одна привернула її увагу:
– Можу я?..
– Так, авжеж.
– Ноута немає, якраз нічим зайнятись. – Чудовий спосіб згаяти час, подумала дівчина і попрямувала до дверей.
– Ти можеш читати, що захочеш із цієї бібліотеки, і коли захочеш. Можеш навіть тут, – Стас мимохідь вказав на те саме крісло з торшером, і перевів погляд в монітор.
– Це якось незручно. Я не хочу заважати.
– Мене важко відволікти, коли я в роботі. Ти не завадиш.
– Що ж, гаразд.
Відмовлятися було безглуздо. Котрий день вона на самоті блукає по квартирі, де немає чим зайнятися. А ще вона нікому не каже, але чомусь кожного разу здригається, заходячи до кімнати, боячись побачити чергового непроханого гостя, а раптова тривожність стабільно будить її ночами. Психологічна травма давала про себе знати щоденно, і переживати її на самоті ставало задушливо важко.
Тому Аня рішуче сіла в затишне крісло і ввімкнула лампу. Її світло було теплим, не яскравим. У кабінеті пахло терпким чаєм та старіючим папером. Підігнувши під себе ноги, дівчина взялася за роман. Проста мова викладу та захоплюючий сюжет повністю занурили її в літературні рядки.
Стас якийсь час справді був весь у роботі, але ненароком підняв погляд на гостю. "У кімнаті ніколи не було так тепло, як зараз", – подумав він. А ще колись нарікав, що це батарея не дотягує за потужністю... Він спостерігав, як очі дівчини рухаються від рядка до рядка, від абзацу до абзацу. Нарешті йому вдалося розглянути її риси обличчя. "Не може бути".
Вона зовсім не змінилася. Все така сама, як п'ять років тому. "Добре, але їй же було всього вісімнадцять," – Стас дивиться уважно, не поспішаючи. Ні, він не бреше сам собі, це справді так і є. Її постать стала більш жіночною, риси обличчя набули фактурності, плечі стали ще більш похилими, але нічого, з того, що він у ній любив, не змінилося. Прості риси обличчя, у яких читався затишок та відкритість. Витончені, навіть мініатюрні, руки, які йому так рідко вдавалося тримати у своїх. М'який овал обличчя, прямі пасма каштанового волосся. Ні, про таких не пишуть пристрасні романи, таких беруть за дружину і не відпускають ні на мить з турботливих обіймів. У цій напівтемряві вона здавалася якоюсь ефемерною, ніби це сон чи нездорова галюцинація. Але ні. Жива людина, з плоті та крові. "Така біжіна людина. Але вже ніколи не стане моєю"… Лише крадькома поглядаючи на Аню, він продовжив свої розрахунки.
– Я просиділа тут так довго? – здивувалася дівчина, коли перепитала у Стаса котра година. – Взагалі не помітила, як пролетів час. Гаразд, не буду тобі набридати. Приготую вечерю. Точніше розігрію. Ти голодний?
– Ні, дякую. В мене ще багато роботи.
– Розумію.
Аня не розуміла. Вона не знала, чим Стас займається, у що вкладає так багато часу. Освіти у хлопця не було – з дитбудинку він потрапив до колонії для неповнолітніх, звідти на вулицю. На чому він будує свою справу? Як? Насилу вірилося, що там все чисто. Але дуже хотілося вірити. Чому?