Запалює останню сигарету, Прощається із донькою навік: "Не переймайся, пережив і ту війну, В якій вціліти я один лиш зміг..." "То був страшенний, лютий холод, Ми вирушили разом у пітьму. Та згодом ми зустріли всі незгоди, Один за одним потрапили до рук, Завжди голодної, як темна сила ночі, Що світло поглинає без кінця... Разів багато ми дивились їй у очі, Відводячи свій погляд в полум'я. Та не могла раніш вона нас всіх зустріти, Боролися за наше ми життя, Але сьогодні їй вдалося все змінити, Відправила товариша на небеса... А потім обійняла другого, Та більше його не відпуска. Дійшла вона і до наступного, Заплющив очі він з проста. Четвертому вона подала руку, Й поринули у танець без кінця... І так залишились утрьох ми, Я, побратим і смерть лиха... Почався бій, де перемога Важливіша понад усе... Я виграв та товариша дорога Закінчилась, рятуючи людей... Ми разом з ним бували в пеклі І не одну сотню разів. Не вірив я, що він помер тут, Від рук якихось дикарів. Я впав навколішки, кричав я, Молив я Бога: "Поверни...". Я посміявся, заридав я, На руки взяв та ми пішли... Ішли ми вдень, ішли вночі, Чи то був дощ, чи сонця світ. Ішли без цілі в пустці ми, Не зміг я, втратив розум свій... Знайшов нас добрий чоловік, Мені одразу ж допоміг. Він брата в землю поховав, Мене до друзів він віддав... Залишила смерть його слід, Я лиш мовчав, іноді їв. Закрився зовсім у собі, "Я винним був, це все мій гріх". Не бачив я надії в тому, І лиш мовчав, прикривши втому. Та ось вона з'явилась в мить, Цей погляд в очі, я застиг. Чекав кінця, я все прийняв... Та зачекайте, щось не взяв. Не смерть була, але за мною, І серце сповнилось... Любов'ю? Вона прийшла як рятівниця, Подумав я, що мені сниться. У мене очі запалали, Все було так, як у романі. Вона змогла, я повернувся Із друзями я підтягнувся. Війна закінчилась, я зміг, Та перемоги гіркий цвіт Забрав у мене дороге, Хоч перейняв його усе. Я жив із нею довгий час, Не знав я бід, забув про страх. Та демон той страшний з'явився, Її він вбив, я лиш помстився... Не було щастя більше в світі, Єдине, що було у цвіті, Це ти, моя ти рідна донько За тебе був я палко, довго... "Минуло уже двадцять літ, Я виростив тебе, навчив тому, що міг. Тепер іди, я впораюсь один, Я ж легендарний воїн, батька свого син." Дивилась донька йому в очі, Знала вона, збрехати хоче. Він більш уже не повернеться, Та жалю немає в його серці. Не хоче більше він страждати, Не буде він більше втікати. Зустріне смерть, то давній друг, Який завжди ховався тут. Вона давно вже зачекалась, І ось нарешті вгамувалась. Відвів він доньку, сам підвівся, Без цигарок не залишився. Взяв ще одну, та запалив, Із легкістю він дим пустив. Підвів він голову угору, Побачив в небі він прозору, Як блискавка, яскраву думку, "Настав той час зламати дудку". Пішов у бій несамовито, Один на сто, а то й на двісті. Пробила куля йому ногу, Та не сповільнив свого ходу. Наступна влучила в плече, Воно йому і не пече. І ось куля потрапила в живіт, Він впав, але ще раз підвівсь. Остання влучила в печінку, Він впав, проте залишив ту іскринку... Лежить він в полі сам один, І бачить сніг: "Такий крехткий..." Він бачить кров свою червону, Та думає про кольорову Галявину, що йому сниться Де він завжди хотів лишиться. Його бажання всі здійснились, "Пробач ти донечко, та ми зустрілись".