Вірші
Всі
Вінок журби
0
Уже були слова про лишні люди,
Та знову розриває дух тривога.
І бачу ці прокляті лиця всюди,
І у сльозах звертаюся до Бога.
Самотній я, коли навколо друзі,
Ціна мені – обшарпаний п’ятак.
Життя пішло по чорно-білій смузі,
Ридаю лиш, впадаючи навзнак.
Навіщо доля так пожартувала?
Мені надала розум для душі?
Та вмінь щоб жити доля не давала,
Тепер пишу сльозливі ці вірші.
Життя печальне на роки настало.
Серце в рядках ридання виливало.
1
Уже були слова про лишні люди,
Вони на нас дивилися з орбіти.
Сльоза спадала на опалі груди.
Струна журливо силилась бриніти.
Дивились ми на зорі від світанку,
І бачили, як люди пакували
В замазану обшарпану фіранку
Своє життя... І зорі опадали.
Самі були у темряві кромішній,
Під крики фарисейської Голготи,
Кожен хто проти - почувався лишній.
Розтрощено сердешні всі кивоти.
Сонце сіяло в небі віковічнім,
Воля зникала в розпачі трагічнім.
2
Та знову розриває дух тривога,
Як вічно жити і чого бажати?
Богине, йде від тебе осторога:
"Бажанням заженеш себе за ґрати.
О не бажай горіха золотого,
Він щастя все ж тобі не принесе.
Життя без смерті, вічного, п'янкого,
В якому пам'ятатимеш усе.
Один бажав і все палив кадило,
Тоді віддав і він по колу йшов:
Розпорядилась доля так уміло,
Що Вавилон огонь перемолов".
Така була богині осторога,
Життя назад поглинула тривога.
3
І бачу ці прокляті лиця всюди...
Веселі, радісні, прокляті, люті, злі.
Повні веселості і дикої облуди:
Як можете ходити по землі?
На Гіндукуші чорт старий зітхає,
Вивчаючи неякісний товар.
Хоч бачить все, але не вибирає:
Більшість вовки, серед овець отар.
І день від дня в проклятому пориві
Дивлюсь на вас у заздрості моїй.
Чому усі умілі і красиві,
А я сиджу у пропасті такій...
Мрії все б'ються, як об берег хвилі.
Я вирвуся вперед на власній силі!
4
І у сльозах звертаюся до Бога:
"Я грішний, Ти ж, о Господи - святий!
Моя душа проклята і убога!
Прошу її у святості обмий!
Я уподібнився до Хама і Ламеха!
Содім мій дім і сірка там пиття!
Я не людина тільки скоробреха!
В гріховні темряві проваджу я буття!
Душе моя, покайся чимскоріше!
Душе моя, наслідуй лиш святих!
Трудись, як Яків, або ще сильніше!
Молись за кожен проклятущий вдих!"
Так у ночі сердешно все молилось,
Надією ридання завершилось.
5
Самотній я, коли навколо друзі.
Чи друзі це, чи може так, знайомі?
Запряжені ніби в одному плузі -
Лиш я іду, закручений в судомі.
Поміж умілими я вмію інші речі -
Гордитись мав би, та не бачу суті.
Залишені у вавилонській печі,
Лише вони лишились не забуті.
Себе між ними відчуваю лишнім,
Як сьоме колесо - безвартісне уваги.
Невже в моїм писанні опівнічнім
Я не знайду ніякої наснаги?
А може просто дурень я забитий,
В якого дух облудою закритий?
6
Ціна мені - обшарпаний п'ятак,
Розбитий горщик, зламане начиння.
Коли живеш котом серед собак,
То мусиш уникати все насилля.
Уміння всі мої - то битий гріш,
Вдовині драхми кинуті даремно.
"Тож врешті-решт змирися чимскоріш,
Піддайся розкладанню преблаженно.
Нехай та гниль й апатія в тобі
Все проростає, множиться, силіє.
В сльозах схилися, зникни у журбі,
Нехай життя навіки заржавіє".
Такі слова я в розпачі почув -
Подих хтонічний в голову подув.
7
Життя пішло по чорно-білій смузі.
Життя пішло у землю й чорноту.
Аїд гулявши по зеленім лузі
Побачив Персефони красоту.
Узяв і викрав ту весняну діву -
Деметра зиму вислала у світ.
У розпачі натужливого співу
Просили люди не робить сиріт,
Із їх дітей, що з голоду конають,
І в темряву відходять день від дня.
Боги ж на це уваги не звертають -
Для них важлива лиш своя бридня.
Все ж помирились. Світ урятували.
Чому ви всім загинути не дали?
8
Ридаю лиш, впадаючи навзнак,
Хотів для тебе вигаданим бути.
Та одягнув на голову ковпак,
Між монстрами захований у смути.
І посміхаюсь, ніби я потрібен,
І серце кам'яне у грудях б'є,
І Архімеда Гієрону отвіт вірен,
Та в сингулярності тепер єство моє.
У казці цій не справжній я герой -
В останній бій іду під шум лісів.
Осколки ранять. Боже, упокой.
Під банші крик у темряві осів.
Шкода, що казка дана дітям лиш -
У темряві запаленій кричиш.
9
Навіщо доля так пожартувала?
Навіщо посміялася в лице?
Життя мені закручене подала,
Відкинула у темряви кільце.
Поміж людьми високої богеми
Свій і чужий. Навіщо це мені?
Пишу, пишу, пишу оці поеми.
Живу, живу, живу забуті дні.
Умію все, не вміючи нічого,
І знаю все, не знаючи себе.
Живу окремо я від віку свого,
Чекаючи, як темрява гряде.
Та може щастя прийде подивитись,
Як горе у вині буде топитись?
10
"Мені надала розум для душі
Який мені так чисто і не всрався.
Навіщо це мені? Оці вірші,
Пишу хіба, щоб він десь виливався.
Хіба як Вельзивул із москалів
Сміюсь із себе на оцім стрічанні.
Клавдій конхвету дати все хотів,
У блядсько-датськім хтивім сподіванні.
Та все ж матерія, а форма то одно -
Воно так дивовижно поєдналось,
Що зранку напиваючись в гамно,
Життя на цілий день вже завдавалось".
Отак блюзнірсько я собі судив,
Як дух мій перед вечором спочив.
11
Та вмінь, щоб жити доля не давала.
Та вмінь, щоб бути в мене не було.
Все щастя вже печаль у мене вкрала,
Мені творити стало - не дано.
Чекаю варварів, і не будую хати.
Чекаю варварів, і не беру закону.
Чекаю варварів, навіщо працювати?
Чекаю варварів з-за водів Рубікону.
Чекаю варварів - перстені одягаю.
Чекаю варварів - прихорошу обличчя.
Немає варварів. Немає, о наш царю!
Перевіряйте знову пограниччя!
О варвари мої, ви де пропали?
Лиш ви для мене вирішення мали.
12
Тепер пишу сльозливі ці вірші,
І виливаю в них свої печалі.
Пахли троянди в лісі й спориші,
Як Берін я бреду в далекі далі.
Тінувіель шукаю день від дня,
І в лісі темному ельфійські чую співи.
Мене мелодія небесна окриля,
Сотворена устами царськой діви.
Я полечу шукати сильмариль -
З корони зла його скоріш добуду.
Для цього докладу усіх зусиль -
Уникну її батька злого суду!
Так думав Берін, як по лісі брів.
Я часто думав: врешті щастя встрів.
13
Життя печальне на роки настало
І темрява скувала душу й тіло:
Ще з вечора кінцівок вистачало,
А зранку їх десяток майоріло.
Тепер лежу, повзу, гризу, ридаю,
Шиплю, скребу, деру і шурхочу,
Встаю, дивлюсь, лягаю і конаю,
Мислю, боюсь, молюся і тремчу.
Огидний, кволий, осоружний, дивний,
Кривий, покинутий, забутий і колишній,
Розбитий, злий, утрачений, невтішний,
Самотній, вбитий, викинутий, лишній.
У небо взір підніму досхочу,
Може колись, як птаха полечу?
14
Серце в рядках ридання виливало -
Надіялось, на вічну силу слів.
Якщо тепла і радості замало,
То сядь, ридай. Чого ти ще хотів?
Пиши листи з холодного бараку
І посилай в далеку далечінь,
Щоб не забули, як стару собаку.
І чули тихий відгук голосінь.
Летіть листи - голубки сизокрилі,
Неісходимі землі проминіть,
Коли побачу вас на небосхилі,
То зникне ця печаль страшних століть.
Листи писало серце так три ночі,
Тим хто до суму завжди є охочі.
2
2
72
Були слова про лишні люди
Уже були слова про лишні люди,
Та знову розриває дух тривога.
І бачу ці прокляті лиця всюди,
І у сльозах звертаюся до Бога.
Самотній я, коли навколо друзі,
Ціна мені – обшарпаний п’ятак.
Життя пішло по чорно-білій смузі,
Ридаю лиш, впадаючи навзнак.
Навіщо доля так пожартувала?
Мені надала розум для душі?
Та вмінь щоб жити доля не давала,
Тепер пишу сльозливі ці вірші.
Життя печальне на роки настало.
Серце в рядках ридання виливало.
3
0
53
ЙОНА
Глава 1
Зійшло колись до Йони слово Боже:
“В Ніневію на проповідь іди,
Ведуть, бо люди там себе не гоже,
Мою ти грізну волю об’яви”.
Та Йона голос, як почув - злякався.
Взяв і до Яфи швидко ізійшов,
Та й на човна торгового убрався
Тікати до Таршішу стрімголов.
Однак у Бога були інші плани:
На морі бурю він страшну наслав.
Своїм богам молилися погани,
І як хто вмів, у розпачі взивав.
А Йона спав, закутаний в обмани,
Бо думав що він Бога переграв.
Та увірвався капітан в каюту:
“Як можеш спати?! Байдуже тобі?!
Молись до Бога, щоб утишив смуту!
Не хочем умирати у воді!”
Піднявся Йона, корабель трусило,
І жереб кинули, щоб визначити хто
Розгнівав небо і зламав вітрило…
На Йону впало ворожіння то.
Коли ж пізнали, що тікав від Бога,
Заговорили: “Що ж тепер робить?”
Та мовив він: “У вас одна дорога -
Мене потрібно в морі утопить”.
У воду кинули і втишилась тривога,
Жертви й присяги стали возносить.
Глава 2
Послав Бог рибу, вона Йону з’їла,
І він три ночі в чреві пробував.
У розпачі і болю душі й тіла
До Бога так, ридаючи, взивав:
“О Господи, я ввергнутий в безодню!
З шеолу кличу, з глибини води!
Утратив нині ласку я Господню,
Благаю, Боже, вирятуй з біди!
Надіюсь храм побачити Господній,
Хоч і під гору в яму я зійшов.
В могилі пробуваючи холодній
До тебе, Господи взиваю знов і знов!
Марні божки у вірі всенародній
І лиш Господь спасає від оков!
І очеретом голову овито,
Й безоднею оточено мене,
Та благодать Твою повсюд розлито -
Від неї щастя чую неземне.
Що обіцяв - те виконаю гідно.
У чому клявся - те не розв’яжу.
Служити буду терпеливо й плідно -
Тобі Одному Богові служу!”
Змилосердився Бог над тим молінням,
Почув із неба щире каяття.
І наказав своїм святим велінням
Урятувати втрачене життя.
І риба, із божественним сумлінням,
Звільнила Йону з свого укриття.
Глава 3
І знову було чути слово Боже:
“В Ніневію на проповідь іди!
Ведуть, бо люди там себе не гоже!
Мою ти грізну волю об’яви!”
Ніневія, то місто превелике,
Що за три дні є тяжко обійти.
Та кликав Йона голосіння дике:
“За сорок день не вникнути біди!”
Народ дивився і не йнявся віри,
Та Йона говорив і говорив.
Й прислухались, повідкладавши ліри,
І кожен з них чимдуж заголосив.
І необроблені вдягнувши шкіри
Великий і малий в Бога просив.
Почув же цар новину і пророцтво,
І мудро в своїм серці розсудив.
На попіл сів, на каяття свідоцтво,
І так новий закон розпорядив:
“Нехай людина жодна і худоба
Не їсть, не п’є нічого у ці дні.
Відкинута хай буде злість, жадоба -
Добрі діла залишаться одні.
Можливо Бог оберне свої очі,
Забуде гріх - помилує народ.
Щоби оті страшні слова пророчі
Минули град без горя і негод”.
І Бог почув моління в дні і ночі,
І рішення змінив без перешкод.
Глава 4
А Йона, Божу благодать узрівши,
Із міста в гніві вибіг на горби,
Шалаш зробив і в злості розсердівши
До неба зносив отакі мольби:
“По що тікав я? Чи не знав, як буде?
Що надто милостивий Бог мій є?
Гріха простив, сказав: Живіте, люде!
Вже краще серце забери моє!”
Та Бог сказав: “Зажди но, не журися.
Чи ж слушно в думи падаєш криві?”
Та Йона сів і з Богом не змирився -
Знов його вуха були не живі.
І Бог на Йону з сумом подивився -
Рицини куш Він вигнав із ріллі.
За ніч він виріс і за ніч загинув.
Один лиш день він тінь подарував,
А потім черв коріння все поглинув…
Під сонцем Йона від жари конав.
І в розпачі своєму крикнув знову:
“Вже краще вмерти аніж жити так!”
І Бог в чергове вже почув цю мову:
“О Йоно, хай це буде тобі знак!
Ти змилувався над кущем рицини,
Що не садив і зовсім не плекав.
Його ти пожалів, немов дитини,
А я б над містом милості не мав,
Де тисячі людини і скотини?”
2
0
86
