Вірші
Вінок журби
0
Уже були слова про лишні люди,
Та знову розриває дух тривога.
І бачу ці прокляті лиця всюди,
І у сльозах звертаюся до Бога.
Самотній я, коли навколо друзі,
Ціна мені – обшарпаний п’ятак.
Життя пішло по чорно-білій смузі,
Ридаю лиш, впадаючи навзнак.
Навіщо доля так пожартувала?
Мені надала розум для душі?
Та вмінь щоб жити доля не давала,
Тепер пишу сльозливі ці вірші.
Життя печальне на роки настало.
Серце в рядках ридання виливало.
1
Уже були слова про лишні люди,
Вони на нас дивилися з орбіти.
Сльоза спадала на опалі груди.
Струна журливо силилась бриніти.
Дивились ми на зорі від світанку,
І бачили, як люди пакували
В замазану обшарпану фіранку
Своє життя... І зорі опадали.
Самі були у темряві кромішній,
Під крики фарисейської Голготи,
Кожен хто проти - почувався лишній.
Розтрощено сердешні всі кивоти.
Сонце сіяло в небі віковічнім,
Воля зникала в розпачі трагічнім.
2
Та знову розриває дух тривога,
Як вічно жити і чого бажати?
Богине, йде від тебе осторога:
"Бажанням заженеш себе за ґрати.
О не бажай горіха золотого,
Він щастя все ж тобі не принесе.
Життя без смерті, вічного, п'янкого,
В якому пам'ятатимеш усе.
Один бажав і все палив кадило,
Тоді віддав і він по колу йшов:
Розпорядилась доля так уміло,
Що Вавилон огонь перемолов".
Така була богині осторога,
Життя назад поглинула тривога.
3
І бачу ці прокляті лиця всюди...
Веселі, радісні, прокляті, люті, злі.
Повні веселості і дикої облуди:
Як можете ходити по землі?
На Гіндукуші чорт старий зітхає,
Вивчаючи неякісний товар.
Хоч бачить все, але не вибирає:
Більшість вовки, серед овець отар.
І день від дня в проклятому пориві
Дивлюсь на вас у заздрості моїй.
Чому усі умілі і красиві,
А я сиджу у пропасті такій...
Мрії все б'ються, як об берег хвилі.
Я вирвуся вперед на власній силі!
4
І у сльозах звертаюся до Бога:
"Я грішний, Ти ж, о Господи - святий!
Моя душа проклята і убога!
Прошу її у святості обмий!
Я уподібнився до Хама і Ламеха!
Содім мій дім і сірка там пиття!
Я не людина тільки скоробреха!
В гріховні темряві проваджу я буття!
Душе моя, покайся чимскоріше!
Душе моя, наслідуй лиш святих!
Трудись, як Яків, або ще сильніше!
Молись за кожен проклятущий вдих!"
Так у ночі сердешно все молилось,
Надією ридання завершилось.
5
Самотній я, коли навколо друзі.
Чи друзі це, чи може так, знайомі?
Запряжені ніби в одному плузі -
Лиш я іду, закручений в судомі.
Поміж умілими я вмію інші речі -
Гордитись мав би, та не бачу суті.
Залишені у вавилонській печі,
Лише вони лишились не забуті.
Себе між ними відчуваю лишнім,
Як сьоме колесо - безвартісне уваги.
Невже в моїм писанні опівнічнім
Я не знайду ніякої наснаги?
А може просто дурень я забитий,
В якого дух облудою закритий?
6
Ціна мені - обшарпаний п'ятак,
Розбитий горщик, зламане начиння.
Коли живеш котом серед собак,
То мусиш уникати все насилля.
Уміння всі мої - то битий гріш,
Вдовині драхми кинуті даремно.
"Тож врешті-решт змирися чимскоріш,
Піддайся розкладанню преблаженно.
Нехай та гниль й апатія в тобі
Все проростає, множиться, силіє.
В сльозах схилися, зникни у журбі,
Нехай життя навіки заржавіє".
Такі слова я в розпачі почув -
Подих хтонічний в голову подув.
7
Життя пішло по чорно-білій смузі.
Життя пішло у землю й чорноту.
Аїд гулявши по зеленім лузі
Побачив Персефони красоту.
Узяв і викрав ту весняну діву -
Деметра зиму вислала у світ.
У розпачі натужливого співу
Просили люди не робить сиріт,
Із їх дітей, що з голоду конають,
І в темряву відходять день від дня.
Боги ж на це уваги не звертають -
Для них важлива лиш своя бридня.
Все ж помирились. Світ урятували.
Чому ви всім загинути не дали?
8
Ридаю лиш, впадаючи навзнак,
Хотів для тебе вигаданим бути.
Та одягнув на голову ковпак,
Між монстрами захований у смути.
І посміхаюсь, ніби я потрібен,
І серце кам'яне у грудях б'є,
І Архімеда Гієрону отвіт вірен,
Та в сингулярності тепер єство моє.
У казці цій не справжній я герой -
В останній бій іду під шум лісів.
Осколки ранять. Боже, упокой.
Під банші крик у темряві осів.
Шкода, що казка дана дітям лиш -
У темряві запаленій кричиш.
9
Навіщо доля так пожартувала?
Навіщо посміялася в лице?
Життя мені закручене подала,
Відкинула у темряви кільце.
Поміж людьми високої богеми
Свій і чужий. Навіщо це мені?
Пишу, пишу, пишу оці поеми.
Живу, живу, живу забуті дні.
Умію все, не вміючи нічого,
І знаю все, не знаючи себе.
Живу окремо я від віку свого,
Чекаючи, як темрява гряде.
Та може щастя прийде подивитись,
Як горе у вині буде топитись?
10
"Мені надала розум для душі
Який мені так чисто і не всрався.
Навіщо це мені? Оці вірші,
Пишу хіба, щоб він десь виливався.
Хіба як Вельзивул із москалів
Сміюсь із себе на оцім стрічанні.
Клавдій конхвету дати все хотів,
У блядсько-датськім хтивім сподіванні.
Та все ж матерія, а форма то одно -
Воно так дивовижно поєдналось,
Що зранку напиваючись в гамно,
Життя на цілий день вже завдавалось".
Отак блюзнірсько я собі судив,
Як дух мій перед вечором спочив.
11
Та вмінь, щоб жити доля не давала.
Та вмінь, щоб бути в мене не було.
Все щастя вже печаль у мене вкрала,
Мені творити стало - не дано.
Чекаю варварів, і не будую хати.
Чекаю варварів, і не беру закону.
Чекаю варварів, навіщо працювати?
Чекаю варварів з-за водів Рубікону.
Чекаю варварів - перстені одягаю.
Чекаю варварів - прихорошу обличчя.
Немає варварів. Немає, о наш царю!
Перевіряйте знову пограниччя!
О варвари мої, ви де пропали?
Лиш ви для мене вирішення мали.
12
Тепер пишу сльозливі ці вірші,
І виливаю в них свої печалі.
Пахли троянди в лісі й спориші,
Як Берін я бреду в далекі далі.
Тінувіель шукаю день від дня,
І в лісі темному ельфійські чую співи.
Мене мелодія небесна окриля,
Сотворена устами царськой діви.
Я полечу шукати сильмариль -
З корони зла його скоріш добуду.
Для цього докладу усіх зусиль -
Уникну її батька злого суду!
Так думав Берін, як по лісі брів.
Я часто думав: врешті щастя встрів.
13
Життя печальне на роки настало
І темрява скувала душу й тіло:
Ще з вечора кінцівок вистачало,
А зранку їх десяток майоріло.
Тепер лежу, повзу, гризу, ридаю,
Шиплю, скребу, деру і шурхочу,
Встаю, дивлюсь, лягаю і конаю,
Мислю, боюсь, молюся і тремчу.
Огидний, кволий, осоружний, дивний,
Кривий, покинутий, забутий і колишній,
Розбитий, злий, утрачений, невтішний,
Самотній, вбитий, викинутий, лишній.
У небо взір підніму досхочу,
Може колись, як птаха полечу?
14
Серце в рядках ридання виливало -
Надіялось, на вічну силу слів.
Якщо тепла і радості замало,
То сядь, ридай. Чого ти ще хотів?
Пиши листи з холодного бараку
І посилай в далеку далечінь,
Щоб не забули, як стару собаку.
І чули тихий відгук голосінь.
Летіть листи - голубки сизокрилі,
Неісходимі землі проминіть,
Коли побачу вас на небосхилі,
То зникне ця печаль страшних століть.
Листи писало серце так три ночі,
Тим хто до суму завжди є охочі.
2
2
75
Були слова про лишні люди
Уже були слова про лишні люди,
Та знову розриває дух тривога.
І бачу ці прокляті лиця всюди,
І у сльозах звертаюся до Бога.
Самотній я, коли навколо друзі,
Ціна мені – обшарпаний п’ятак.
Життя пішло по чорно-білій смузі,
Ридаю лиш, впадаючи навзнак.
Навіщо доля так пожартувала?
Мені надала розум для душі?
Та вмінь щоб жити доля не давала,
Тепер пишу сльозливі ці вірші.
Життя печальне на роки настало.
Серце в рядках ридання виливало.
3
0
54
ЙОНА
Глава 1
Зійшло колись до Йони слово Боже:
“В Ніневію на проповідь іди,
Ведуть, бо люди там себе не гоже,
Мою ти грізну волю об’яви”.
Та Йона голос, як почув - злякався.
Взяв і до Яфи швидко ізійшов,
Та й на човна торгового убрався
Тікати до Таршішу стрімголов.
Однак у Бога були інші плани:
На морі бурю він страшну наслав.
Своїм богам молилися погани,
І як хто вмів, у розпачі взивав.
А Йона спав, закутаний в обмани,
Бо думав що він Бога переграв.
Та увірвався капітан в каюту:
“Як можеш спати?! Байдуже тобі?!
Молись до Бога, щоб утишив смуту!
Не хочем умирати у воді!”
Піднявся Йона, корабель трусило,
І жереб кинули, щоб визначити хто
Розгнівав небо і зламав вітрило…
На Йону впало ворожіння то.
Коли ж пізнали, що тікав від Бога,
Заговорили: “Що ж тепер робить?”
Та мовив він: “У вас одна дорога -
Мене потрібно в морі утопить”.
У воду кинули і втишилась тривога,
Жертви й присяги стали возносить.
Глава 2
Послав Бог рибу, вона Йону з’їла,
І він три ночі в чреві пробував.
У розпачі і болю душі й тіла
До Бога так, ридаючи, взивав:
“О Господи, я ввергнутий в безодню!
З шеолу кличу, з глибини води!
Утратив нині ласку я Господню,
Благаю, Боже, вирятуй з біди!
Надіюсь храм побачити Господній,
Хоч і під гору в яму я зійшов.
В могилі пробуваючи холодній
До тебе, Господи взиваю знов і знов!
Марні божки у вірі всенародній
І лиш Господь спасає від оков!
І очеретом голову овито,
Й безоднею оточено мене,
Та благодать Твою повсюд розлито -
Від неї щастя чую неземне.
Що обіцяв - те виконаю гідно.
У чому клявся - те не розв’яжу.
Служити буду терпеливо й плідно -
Тобі Одному Богові служу!”
Змилосердився Бог над тим молінням,
Почув із неба щире каяття.
І наказав своїм святим велінням
Урятувати втрачене життя.
І риба, із божественним сумлінням,
Звільнила Йону з свого укриття.
Глава 3
І знову було чути слово Боже:
“В Ніневію на проповідь іди!
Ведуть, бо люди там себе не гоже!
Мою ти грізну волю об’яви!”
Ніневія, то місто превелике,
Що за три дні є тяжко обійти.
Та кликав Йона голосіння дике:
“За сорок день не вникнути біди!”
Народ дивився і не йнявся віри,
Та Йона говорив і говорив.
Й прислухались, повідкладавши ліри,
І кожен з них чимдуж заголосив.
І необроблені вдягнувши шкіри
Великий і малий в Бога просив.
Почув же цар новину і пророцтво,
І мудро в своїм серці розсудив.
На попіл сів, на каяття свідоцтво,
І так новий закон розпорядив:
“Нехай людина жодна і худоба
Не їсть, не п’є нічого у ці дні.
Відкинута хай буде злість, жадоба -
Добрі діла залишаться одні.
Можливо Бог оберне свої очі,
Забуде гріх - помилує народ.
Щоби оті страшні слова пророчі
Минули град без горя і негод”.
І Бог почув моління в дні і ночі,
І рішення змінив без перешкод.
Глава 4
А Йона, Божу благодать узрівши,
Із міста в гніві вибіг на горби,
Шалаш зробив і в злості розсердівши
До неба зносив отакі мольби:
“По що тікав я? Чи не знав, як буде?
Що надто милостивий Бог мій є?
Гріха простив, сказав: Живіте, люде!
Вже краще серце забери моє!”
Та Бог сказав: “Зажди но, не журися.
Чи ж слушно в думи падаєш криві?”
Та Йона сів і з Богом не змирився -
Знов його вуха були не живі.
І Бог на Йону з сумом подивився -
Рицини куш Він вигнав із ріллі.
За ніч він виріс і за ніч загинув.
Один лиш день він тінь подарував,
А потім черв коріння все поглинув…
Під сонцем Йона від жари конав.
І в розпачі своєму крикнув знову:
“Вже краще вмерти аніж жити так!”
І Бог в чергове вже почув цю мову:
“О Йоно, хай це буде тобі знак!
Ти змилувався над кущем рицини,
Що не садив і зовсім не плекав.
Його ти пожалів, немов дитини,
А я б над містом милості не мав,
Де тисячі людини і скотини?”
2
0
92
Молитва (наслідуючи Шевченка)
Чомусь так радісно молилось,
Чомусь так весело було.
На вітрі листя колосилось
І спало в тишині село.
Холод щипав все босі ноги,
Тремтіли руки зі шнуром,
Вода гриміла крізь пороги
А вітер скубав батогом.
Так добре в самоті молилось,
Так добре й радісно було.
Між гір бубніння розносилось,
І спало в тишині село.
1
0
45
Втома
Та скільки ж можна! Я втомився жити!
У темряві кромішній між печалі
Дивлюся тихо з вишньої орбіти,
На те, як розбиваються скрижалі.
Живу для когось, а собі оскома.
Лишня людина в чорноті пустій.
І втома. Втома. Лиш постійна втома.
І для своїх бажань лиш крик: постій!
Що хочу я - нікого не хвилює.
Лише піклуйся все і всюди лізь.
Життя йде повз і відчаєм вирує,
І бачу лиш осудні морди скрізь.
Болить душа і біль цей загасити
Не знаю як. Кричати в пустоту?
Клеймом розжареним лиш руку припалити:
Фізичним болем вбити самоту.
Може нарешті вже для себе жити?
Робити те, що перше хочу Я?
Та дивлюсь лиш з високої орбіти,
Як засихає стоптана рілля.
2
0
57
Я?
Вже Інстаграм мені осточортів,
Тікток, Фейсбук, Ютуб - то все оскома.
І музика, гучний чи тихий спів -
Лиш у душі пробуджується втома.
Оригінальним бути не дано.
Лиш друге місце - перше вже зайняли.
І в келиху бурштинове вино
Приглушує страшних думок навали.
Себе утратив я поміж юрби,
А може того "я" й не існувало.
І в голові мов голос від труби:
"Ти є ніхто. Невже цього замало?"
Аби на мене глянули усі,
"Прикольним" я так сильно хочу бути...
Та плачу лиш, у ранішній росі.
Та лиш сиджу загорнутий у смути.
2
1
109
Як бути далі?
Молись! - казали. - Вір і сподівайся!
Через пустелю води потечуть!
А я сидів. У розпачі вагався.
Життя утратив і утратив суть.
Самотність рвала душу без упину.
По що молитись? Як у пустоту?
Просив роками рідную людину.
Отримував прокляту самоту.
Як вибратись із цього я не знаю.
Було, загуло, зникло в далині.
Нове грядуще дивно виглядаю.
Живу в надії. Топлюся в вині.
3
1
80
Любов інфіляція
Слово "любов" пройшло інфляцію.
Утратило сенс у наших вустах.
Клянемось у ній - відчуваю фрустрацію.
Живемо у темних, пошарпаних снах.
Так легко говоримо, сакральне утративши.
Так легко злітає із губ ошалілих.
3 роки? 2 місяці, нічого не значивши.
Зникає туман з очей захмілілих.
4
0
105
Магія трамваю
Магію вечірнього трамваю
Відчути тяжко в багатьох містах.
Там "Електрон" на коліях стрічаю,
Душа ж старого прагне так, що жах.
Як світло мерехтить у вікнах мутних,
Як лампи тьмяно з стелі миготять,
І стук коліс залізно-многозвучних
Говорить на зупинці зустрічать.
Шум двигуна і голос оголошень,
Для когось може дискомфорт пустий.
Для мене ж це мов черга із запрошень,
Аби відчути дух святий нічний.
І шкода, що у небуття відходить -
Комфорт забрав у магії слова.
Та як старий трамвай двигун заводить
Ще місце маєм на дрібні дива.
3
1
130
Персонажам
(Цей вірш я присвячую всім персонажам всіх книг, що зачепили мою душу)
А я й уже забув про те чуття,
Як перевернеться остання зі сторінок,
І замовкає враз серцебиття...
Кінець. І на губах гіркий відтінок.
Рядок останній і останнє слово,
А починалося так гарно все колись.
Спочатку складно, потім - винятково,
З тобою я летів в небесну вись.
Мов у Каліпсо, жалісне прокляття:
Як тільки полюбити зможу знов,
То припливає пліт з полін і шмаття,
Аби з Огігії забрати ту любов.
Прощатись важко. З вами споріднився.
Та все ж так треба - вічного нема.
І сміх гіркий тихо в душі розлився:
Я ще повернусь, друзі! Все дарма!
І будем знову мандрувать далеко,
Переживемо радості й печаль.
Я вас люблю, що тріпотить серденько.
Не плачте, очі! Ще розвієм жаль!
1
0
125
Місто
В очах посоловілих мигали фасади,
І день до вечора клонився кожну мить.
Місто прекрасне, що aż nie ma rady,
В тобі давно хотів щасливо жить.
Травневий вітер тріпотить волосся,
Поміж людей забитого маршруту.
Бруківки шум й машин многоголосся,
І зелень розмаїття трав і рути.
В тобі живу і бути завжди хочу.
В тобі цвіту і плачу і сміюсь.
В красу твою, безмежну і пророчу,
Мов в саван тихий, тихо обернусь.
2
0
175
Вечірній вітер
Вечірній вітер обдував лице,
Боліло серце тихою журбою.
Сідало сонце, за домів кільце,
Сидів і я, готовий до убою.
Чомусь тужливо було на душі,
Душили сльози в горлі що хвилини.
Так дивно це! З якої це причини,
Що біль свій виливаю у вірші?
Не знаю я причини для ридання.
Чому стан мій в страждання перейшов?
І дух поринув в стомлене ридання,
І серце заридало знов.
5
3
187
Готовий
Я готовий до другої ночі,
Читати для неї вірші.
І дивитись в прекрасні очі,
Нічим самоцвітів не гірші.
Я готовий гнати дрімоту,
І ходити потім варений.
Важливу відкласти роботу,
Щоб вечір провести приємний.
Говорити про все у цім світі,
І співати пісень, танцювати.
Вона ж бо найкраща на світі,
Що міг взагалі пострічати.
2
0
143
Чи місяць красивий?
"Чи місяць красивий?" Спитати боюся.
Чи відповідь буде, чи вчую печаль?
До неба в розпуці пекельній молюся,
Надію вкладаю в прозорий кришталь.
"Чи місяць красивий?" Все ж зміг запитати.
На відповідь ждав з нетерпінням й в страсі.
Хотів повернути, забути, забрати -
І далі все жити у болі й грісі.
"Чи місяць красивий?" Чекав з нетерпінням.
Боявся та вірив, не знав та хотів.
І врешті побачив із благоговінням:
"Щасливою вмерти я можу..." Злетів.
2
0
174
Так
Так в самоті життя болить.
Так в самоті душа ридає.
Так вмерти хочу кожну мить.
Так боляче, коли немає...
Коли затріпотить нарешті світ?
Коли душа зустріне другу душу?
Про знак прошу і про отвіт -
Та болем вдовольнитися лиш мушу...
5
0
231
Чорнило
І хлюпало в пляшці чорнило,
І сонце ласкаво світило,
І день підносився у вись,
І серце казало змирись.
І сльози стікали стражденні
Закутані в думи буденні.
Знов день утікав в небуття,
А з ним утікало життя.
4
0
188
Молитва (Наслідуючи Шевченка)
Чомусь так радісно молилось,
Чомусь так весело було.
На вітрі листя колосилось
І спало в тишині село.
Холод щипав все босі ноги,
Тремтіли руки зі шнуром,
Вода гриміла крізь пороги
А вітер скубав батогом.
Так добре в самоті молилось,
Так добре й радісно було.
Між гір бубніння розносилось,
І спало в тишині село.
30.08.2022
2
0
262
Нема. Чому? А може?
Нема болючіше нічого,
Ніж щастя інших споглядати.
Нема проклятіше нічого,
Ніж мріяти й не здобувати.
Нема страшніше злого року:
Не знати, що таке кохати.
Нема жахливіше пороку,
Ніж всіх довкола проклинати.
Та дух мій просить щастя того
Й завидує усім навкруг.
Чому я мучусь з року злого,
Коли втішається мій друг?
Чому відмовлено в малому,
Як інший в повному живе?
Дурному дано і кривому,
Розумний ж сам хреста несе.
Так я покинутий скитаюсь,
Проклятий день від дня живу.
Довкола злісно оглядаюсь
Злобу виміщую, реву.
Не жити б - взагалі волію,
Ніж одиноким таким буть.
Я вкрав би щастя - це я вмію.
Страшить мене обряду суть.
2
0
259
У темряві
Я все сидів у темряві нічній.
Я все писав: що було і що буде.
І мріяв тихо щастя тихих мрій.
І плакав тихо - хай не чують люде.
Бо ж і відкинуть і забудуть знов.
Бо ж проклене мене печаль зітхання.
Молився і молюся про любов,
Коли нарешті виберусь з провалля?..
1
1
191
Без надії
Так дивно жити без надії,
І марити про майбуття.
Може здійсняться завтра мрії,
А може скінчиться життя.
Хоча, чого має скінчитись?
Чи перший раз прийде печаль?
Оце б забутись і втопитись,
Чи було б комусь з того жаль?
1
0
180
Душе моя
- Душе моя, чому болиш?
Чому ти плачеш на що день?
Чому у злобі тріпотиш
Посеред радісних пісень?
- Та ж я одна. Та ж я сама.
Та ж одинока день від дня.
Та ж можу лиш глядіть притьма,
Як все навкруг одна бридня.
- Душе моя, як помогти?
Тебе як витягти з біди?
Як захистити й схоронити
Від злого року самоти?
- Не захистиш і не схорониш.
Мені не зможеш помогти.
Як спробуєш - ще більше зраниш,
І вже не будеш далі йти.
- Душе моя, то що робити?
На кого віру покладу:
Чи на зірки, що з-за орбіти,
Чи на підземну злу біду?
(- Живи. Молись. Довірся Богу.
Забудь і вір, хоч важко все.
Лиш звідти жди на допомогу -
Це може щастя принесе.)
/
(- Не поклаладай нікому віри,
І не роби нічого ти.
Такі в мені набиті діри,
Що радості не віднайти.)
3
2
195
Я знаю
Ти знаєш, як болить, як виривають крила?
Як серця темна сковує печаль?
Як рветься із грудей душа зболіла?
Як бачиш, що і кривднику не жаль?
Ти знаєш, як болить, як є двійні стандарти?
Як ти залежний уряду дурних?
Як топчуть мрію чорні міністранти?
Як смерті хочеться для них?
3
0
236
Подарунок Немезиди
Який солодкий подарунок Немезиди!
Як видно сором на лиці чужім,
І розпач в голосі, показує всі види,
І лиш питання в погляді німім.
Я знаю, зловтішатися то грішно,
Та мій тріумф - він душу гріє все.
Маленька перемога, що аж смішно,
А серце ввись, аж до зірок несе.
На фоні розпачу і болю злого,
І зболеного духу день від дня,
Я тішуся з маленького й дурного
Тріумфу, що отримав навмання.
3
0
219
Еринії
Душа в Аїда царстві за життя:
Над нею насміявся Купідон,
І Немезида зла без вороття
Загнала душу у страшний полон.
Три дочки ночі тішаться тепер,
Пускають кігті у самії кості,
І душу мою ніби лев роздер...
Алекто - ти є дійсно символ злості!
Однак же без сестер тут не пройти:
Бо ж Тісіфона радить усіх вбити.
Підняли спів тенори і альти,
Що чути навіть з вишньої орбіти.
Але що основне - Мегеро, люба!
Від тебе заздрощі і гнів так душу рвуть,
Що скоро, дуже скоро вріжу дуба,
Аби забути врешті всю цю лють.
О три богині! Нащо ви прийшлисьте?
Убить мене? Та ж спосіб то тяжкий!
Хоча я знаю, що ми відповісьте:
Ти зламаний. Забутий. Вже вмерлий.
14/03/2024
1
0
308
Вона
У неї були білі зуби,
В очах же пива мед блистів.
Прекрасні мальовничі губи,
Які поцілувати все хотів.
Далеко були ми самі від себе:
Проклята відстань душу рвала вмить.
Поміж людей високої богеми,
Душа до неї крилами летить.
Не знаю я, чи буде щось в майбутнім.
Чи дух почує в ці тривожні дні,
Як дивно почуваюсь я відсутнім,
На кожен день у темноті німі.
3
0
244
До Lublina
О Любліне! Старий і добрий друже!
Недавно бачились, а все ж таки давно.
Як почувається там Zemborzyckie morze?
Чи грають ще senjory в доміно?
А як Marszałek, на коні що скаче?
Fontana досі весело шумить?
І сонце променисте і гаряче
У літі людям заважає жить?
Як Saski? Botaniczny? Narodowy?
I cerkiew na Warszawskiej, що при нім?
I Metropolitarny, śliczny, nowy:
Вже посиджу в дизайні неземнім?
A Uniwersytet Skłodowskiej? Katolicki?
Medyczny, WYSPa, Przyrodniczy теж?
A Zamek, stary kościół bernardycki,
Ще пам'ятають про число пожеж?
О Любліне! Ти молодість відкрило!
В тобі минули кращії роки.
Тут мікрофон перемінивсь в кадило,
Та пам'ятатиму тебе через віки!
3
0
326
Далекі світи
Коли тікаю у далекії світи,
То чую спокій і благословення.
Не можу більше в цьому світі йти,
Нема в душі ніякого натхнення.
А там боги! Там маги! Там дива!
Там ріки щастя і усе так просто!
Там все росте смарагдова трава
І не звучить реальність наша гостро!
Так мрію я полинути туди,
Узяти паличку чи може часострілку,
І запізнатись з духами води,
І в лісі підстрілити перепілку.
Злетіти на крилатому коні,
Чи на драконі мандрувать далеко,
Моря відкрити дивні і нові...
Чому сюди приніс мене, лелеко?
2
1
227
З старого капища
Прадавнє місто вбралося в сніги,
Дивлюсь на нього з капища висот.
І б'ються у душі все вороги,
Щоби душевний знищити кивот.
Не знаю: чи молитися до Бога,
Чи в древні культи ринути цілком?
Від кого мені прийде допомога?
Життя заб'є барвистим джерелом?
Прийди, прошу, і виконай всі мрії,
Допоможи поринути у даль.
Заради Тебе в маристій надії
Життя поклав на сяючий кришталь.
4
0
145
Буремний дух
Буремний Дух, у немічному тілі,
Що лиш прокляття сипле день від дня.
Навколо всі чомусь закостенілі,
А Він шукає світла навмання.
Несправедливі зносяться на гору,
Ну а про вірних я вже і забув;
Почувши спів пекельно-ангельського хору,
На Гіндукуші чорт старий зітхнув.
Чи ми є люди? А чи я людина?
Чи я душа, що тіло рве до бою?
Така, чи не така та вся країна,
Яку ми величаємо - Святою?
Буремний Дух - все риба б'є об кригу.
Все серце рветься крізь сибірський ліс.
Чекає дня, що принесе відлигу,
Та день лиш вітер з півночі приніс.
2
0
217
Зима
Летіли мухи білою марою,
Земля вкривалась ковдрою снігів.
Деметра жалісно, журилася журбою.
Мара ходила, сіючи свій гнів.
Мороз узори малював таємно,
Борей дітей в роботу посилав.
Зимовий духу, так прийшов богемно,
Тебе давно сюди я виглядав.
1
0
246
Покинутий
Душа у мене вже давно згоріла.
Вічна печаль у лишньої людини.
Покинутий один я між своїми,
Мене вкривають лиш безодні крила.
Нема тебе під боком, а є інші.
Нема в душі спокою, а є гнів.
Так третім лишні бути не хотів,
Що сам себе утратив з головою,
Поміж страшних забутих снів.
3
0
211
Я люблю ніч
Я люблю ніч.
Той темний тихий час,
Коли тебе ніхто не зачіпає.
Коли не потребуєш ти прикрас,
А чорнота всі болі закриває.
Я люблю ніч.
Люблю її мару,
Коли я можу бути ким завгодно.
І врешті не ховати ту діру
В душі моїй - безмежну і холодну.
Я люблю ніч.
Її морозний дзвін,
Запах левкою і трави п'янкої
В якому не бажаю жодних змін,
Щоби краси не втратить неземної.
Я люблю ніч,
Коли складні думки
Складаються в рядочки на папері,
А Музи, піднімаючи гілки,
Рими несуть через відкриті двері.
Я люблю ніч,
За всю її красу.
Це дивно може ніч отак любити,
Та думку цю через життя несу:
Вночі, чомусь, мані найлегше жити.
3
1
206
Міріади зір
Гігантські стіни, міріади зір -
Далекий світ безмежної краси!
У тебе я закоханий безмір!
Надалі в щастя душу ти неси!
Устань вночі і подивись на небо,
На площі тій, що макове зерно,
Якщо так взяти, до безмір'я грубо,
Галактик кілька тисяч все одно.
Знайди ти знімки, якісні, новітні.
Побач на них ті міріади зір,
Що все проводять танці многолітті
Довкола тих масивних чорних дір.
І зрозумій поглянувши на фото,
Що розмір їх у тисячі парсек.
І що усі: від Осло до Лесото,
Мала піщинка між лісів смерек.
Фото: James Webb Space Telescope
5
1
267
Смуток мій
А смуток мій - печаль холодних днів,
Проклята сила темної планети.
Затих вже мого серця тихий спів
Й замовкли дзвінко сонячні кларнети.
Дивно мені, що темрява кромішня
Сердешний мій не знищила кивот.
В зматкобожілій тузі квітла вишня,
Коли душа летіла до висот.
Проклятий дух печального зітхання,
Тужливе серце чорної мари.
У смутку сенс, надія, сподівання,
Що у далекі скинуті яри.
2
0
200
