Вінок журби
0 Уже були слова про лишні люди, Та знову розриває дух тривога. І бачу ці прокляті лиця всюди, І у сльозах звертаюся до Бога. Самотній я, коли навколо друзі, Ціна мені – обшарпаний п’ятак. Життя пішло по чорно-білій смузі, Ридаю лиш, впадаючи навзнак. Навіщо доля так пожартувала? Мені надала розум для душі? Та вмінь щоб жити доля не давала, Тепер пишу сльозливі ці вірші. Життя печальне на роки настало. Серце в рядках ридання виливало. 1 Уже були слова про лишні люди, Вони на нас дивилися з орбіти. Сльоза спадала на опалі груди. Струна журливо силилась бриніти. Дивились ми на зорі від світанку, І бачили, як люди пакували В замазану обшарпану фіранку Своє життя... І зорі опадали. Самі були у темряві кромішній, Під крики фарисейської Голготи, Кожен хто проти - почувався лишній. Розтрощено сердешні всі кивоти. Сонце сіяло в небі віковічнім, Воля зникала в розпачі трагічнім. 2 Та знову розриває дух тривога, Як вічно жити і чого бажати? Богине, йде від тебе осторога: "Бажанням заженеш себе за ґрати. О не бажай горіха золотого, Він щастя все ж тобі не принесе. Життя без смерті, вічного, п'янкого, В якому пам'ятатимеш усе. Один бажав і все палив кадило, Тоді віддав і він по колу йшов: Розпорядилась доля так уміло, Що Вавилон огонь перемолов". Така була богині осторога, Життя назад поглинула тривога. 3 І бачу ці прокляті лиця всюди... Веселі, радісні, прокляті, люті, злі. Повні веселості і дикої облуди: Як можете ходити по землі? На Гіндукуші чорт старий зітхає, Вивчаючи неякісний товар. Хоч бачить все, але не вибирає: Більшість вовки, серед овець отар. І день від дня в проклятому пориві Дивлюсь на вас у заздрості моїй. Чому усі умілі і красиві, А я сиджу у пропасті такій... Мрії все б'ються, як об берег хвилі. Я вирвуся вперед на власній силі! 4 І у сльозах звертаюся до Бога: "Я грішний, Ти ж, о Господи - святий! Моя душа проклята і убога! Прошу її у святості обмий! Я уподібнився до Хама і Ламеха! Содім мій дім і сірка там пиття! Я не людина тільки скоробреха! В гріховні темряві проваджу я буття! Душе моя, покайся чимскоріше! Душе моя, наслідуй лиш святих! Трудись, як Яків, або ще сильніше! Молись за кожен проклятущий вдих!" Так у ночі сердешно все молилось, Надією ридання завершилось. 5 Самотній я, коли навколо друзі. Чи друзі це, чи може так, знайомі? Запряжені ніби в одному плузі - Лиш я іду, закручений в судомі. Поміж умілими я вмію інші речі - Гордитись мав би, та не бачу суті. Залишені у вавилонській печі, Лише вони лишились не забуті. Себе між ними відчуваю лишнім, Як сьоме колесо - безвартісне уваги. Невже в моїм писанні опівнічнім Я не знайду ніякої наснаги? А може просто дурень я забитий, В якого дух облудою закритий? 6 Ціна мені - обшарпаний п'ятак, Розбитий горщик, зламане начиння. Коли живеш котом серед собак, То мусиш уникати все насилля. Уміння всі мої - то битий гріш, Вдовині драхми кинуті даремно. "Тож врешті-решт змирися чимскоріш, Піддайся розкладанню преблаженно. Нехай та гниль й апатія в тобі Все проростає, множиться, силіє. В сльозах схилися, зникни у журбі, Нехай життя навіки заржавіє". Такі слова я в розпачі почув - Подих хтонічний в голову подув. 7 Життя пішло по чорно-білій смузі. Життя пішло у землю й чорноту. Аїд гулявши по зеленім лузі Побачив Персефони красоту. Узяв і викрав ту весняну діву - Деметра зиму вислала у світ. У розпачі натужливого співу Просили люди не робить сиріт, Із їх дітей, що з голоду конають, І в темряву відходять день від дня. Боги ж на це уваги не звертають - Для них важлива лиш своя бридня. Все ж помирились. Світ урятували. Чому ви всім загинути не дали? 8 Ридаю лиш, впадаючи навзнак, Хотів для тебе вигаданим бути. Та одягнув на голову ковпак, Між монстрами захований у смути. І посміхаюсь, ніби я потрібен, І серце кам'яне у грудях б'є, І Архімеда Гієрону отвіт вірен, Та в сингулярності тепер єство моє. У казці цій не справжній я герой - В останній бій іду під шум лісів. Осколки ранять. Боже, упокой. Під банші крик у темряві осів. Шкода, що казка дана дітям лиш - У темряві запаленій кричиш. 9 Навіщо доля так пожартувала? Навіщо посміялася в лице? Життя мені закручене подала, Відкинула у темряви кільце. Поміж людьми високої богеми Свій і чужий. Навіщо це мені? Пишу, пишу, пишу оці поеми. Живу, живу, живу забуті дні. Умію все, не вміючи нічого, І знаю все, не знаючи себе. Живу окремо я від віку свого, Чекаючи, як темрява гряде. Та може щастя прийде подивитись, Як горе у вині буде топитись? 10 "Мені надала розум для душі Який мені так чисто і не всрався. Навіщо це мені? Оці вірші, Пишу хіба, щоб він десь виливався. Хіба як Вельзивул із москалів Сміюсь із себе на оцім стрічанні. Клавдій конхвету дати все хотів, У блядсько-датськім хтивім сподіванні. Та все ж матерія, а форма то одно - Воно так дивовижно поєдналось, Що зранку напиваючись в гамно, Життя на цілий день вже завдавалось". Отак блюзнірсько я собі судив, Як дух мій перед вечором спочив. 11 Та вмінь, щоб жити доля не давала. Та вмінь, щоб бути в мене не було. Все щастя вже печаль у мене вкрала, Мені творити стало - не дано. Чекаю варварів, і не будую хати. Чекаю варварів, і не беру закону. Чекаю варварів, навіщо працювати? Чекаю варварів з-за водів Рубікону. Чекаю варварів - перстені одягаю. Чекаю варварів - прихорошу обличчя. Немає варварів. Немає, о наш царю! Перевіряйте знову пограниччя! О варвари мої, ви де пропали? Лиш ви для мене вирішення мали. 12 Тепер пишу сльозливі ці вірші, І виливаю в них свої печалі. Пахли троянди в лісі й спориші, Як Берін я бреду в далекі далі. Тінувіель шукаю день від дня, І в лісі темному ельфійські чую співи. Мене мелодія небесна окриля, Сотворена устами царськой діви. Я полечу шукати сильмариль - З корони зла його скоріш добуду. Для цього докладу усіх зусиль - Уникну її батька злого суду! Так думав Берін, як по лісі брів. Я часто думав: врешті щастя встрів. 13 Життя печальне на роки настало І темрява скувала душу й тіло: Ще з вечора кінцівок вистачало, А зранку їх десяток майоріло. Тепер лежу, повзу, гризу, ридаю, Шиплю, скребу, деру і шурхочу, Встаю, дивлюсь, лягаю і конаю, Мислю, боюсь, молюся і тремчу. Огидний, кволий, осоружний, дивний, Кривий, покинутий, забутий і колишній, Розбитий, злий, утрачений, невтішний, Самотній, вбитий, викинутий, лишній. У небо взір підніму досхочу, Може колись, як птаха полечу? 14 Серце в рядках ридання виливало - Надіялось, на вічну силу слів. Якщо тепла і радості замало, То сядь, ридай. Чого ти ще хотів? Пиши листи з холодного бараку І посилай в далеку далечінь, Щоб не забули, як стару собаку. І чули тихий відгук голосінь. Летіть листи - голубки сизокрилі, Неісходимі землі проминіть, Коли побачу вас на небосхилі, То зникне ця печаль страшних століть. Листи писало серце так три ночі, Тим хто до суму завжди є охочі.
2025-03-24 23:09:45
2
2
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
Н Ф
Чудова емоційно насичена поема. Чимось перегукується з Енеїдою. В теперішній час дуже важко зустріти настільки самокритичний розум.
Відповісти
2025-03-26 14:01:35
1
П'еро
@Н Ф дякую)
Відповісти
2025-03-26 20:55:20
1
Схожі вірші
Всі
" Вздох неба "
Я теряю себя , как птица в полете Каждый вздох облегчения , Когда вижу неба закат Мне плохо , когда не дотронуться К твоим обьятьям свободно , Но я знаю, что ты не услышишь , Мой вслип слёз из-за окна ... За глубиной туч темного неба Ранее, чем ты уже вспомнишь И подумаешь, как я скучаю , Скрою всю грусть.тишиной ... Может быть сердца стук угнетает И воздух из лёгких рвется волной Но ритм одной песни будет на память , Тех последних слов ветра холодов ... Пока не угаснет горизонт пламя Последнего огня без тебя , Багры унесут строки мгновенно Без следа раньше тепла ... P.s: Грусть неба скрывает больше чем мы думаем ...✨💫✨ 🎶 Where's My Love ~ SYML 🎶
39
4
2307
Недоречне (UA)
жодної коми читай як хочеш бо мені байдуже я поет *** я поет тож спалюй все що було до мене минуле — нікчемне бо не існує я поет головний поціновувач твоїх забаганок пізнаю тебе і настане ранок коли ти більше не знайдеш ні мене ні моїх речей я поет тож закохаюсь у самий недоречний час з'явлюсь на твоєму порозі, увімкну джаз і спробую залікувати усі твої рани внутрішні відкриті або навіть рвані а потім просто видалюсь геть бо так хочеш ти я поет тому в мене жодної причини запам'ятовувати якісь адреса там де я був — мене не знайти хіба ж то не у тому краса? тому ми ніколи не програємо це знову я поет тож запитаю тебе про улюблену каву останню прочитану книжку і від чого у тебе безсоння я поет тож можеш відкрито про усі емоційні безодні я поет обожнювач невиконанних клятв що випливають у безмовні драми де слова вже до чорта до рами але потім відбиваються у твоїй голові голосами і не дають спокою я поет тож жонглюю цими дарами може маю талант від народження а може пишу від суму ночами я поет тож наповнюйся моїми речами поглинай мої всесвіти сьогодні за дешево а може і даром проти не буду я поет тож з головою пірнаю у смуток рахую зірки поки ти рахуєш добуток і відчуваю себе трохи інакшим от і все я знаю що ніхто нікого вже не спасе я поет тож ігнорую усі застереження пропускаю крізь себе всі твої твердження не замислюючись чи є в них хоч крихти правди бо я маю себе мені потрібно мати я поет що ніколи не підвладний течіі бо нічий ігнорую навіть свою самобутність бо вона маленький ручій і взагалі — вода повірю у щось — прийде біда я поет тож хочу — не ставлю коми а хочу — увійду у кому в надії зануритись у інші світи якщо загубиш мене то просто зітри із себе бо десь там мені краще я поет тож іноді благаю вимкнути сонце щоб настіж відкрити віконце і насолоджуватись темрявою зовні і у середині себе не хочу нічого світлого відійди від мене я поет тож насолоджуйся мною поки я поруч поки мені є що тобі розповісти бо я прокинусь і захочу залишити все без єдиної вісті я поет з вічно холодними блідими руками цілую тебе своїми губами с присмаком відчаю і зеленого чаю я поет я ніколи не закінчую тому не програю ні тобі ні життю я поет тож зривай з мене одяг але ніколи не побачиш роздягнутим в мене є шкіра та купа дивних сенсів що дуже стягують та з яких я не можу вирватись ти не допоможеш я поет з дуже поганим кровообігом та в цілому з втомленим виглядом можеш слухати мене або ні: мені все одно не стати прикладом у поезії хоча марную на це вже не перше життя і вічно забуваю на чому я зупинився і чому не зупинилося серцебиття але все одно продовжу розкидувати тут занадто недоречні речі ... тому нагадай я вже казав тобі, що я поет, до речі?
46
5
1100