Діставшись кафе, я озираючись навколо, тихо відкривав двері(моє хвилювання та страх, ставав дедалі сильнішим)
Зайшов всередину я помітив що всі столи та стільці були зламані, а від атмосфери спокійного кафе, не залишилось майже нічого. Підійшовши ближче до прилавка, я зауважив на стіні картини зроблені з платівок групи "Sex Pistols".

-Тут хтось є!промовив я майже пошепки, щоб не потривожити місцевих, гостинних жителів цього містечка.

-Ти один?запитав з темряви в кінці прилавка, незнайомець.

-Так, я один..Але я був не один, деякий час..

-З ким ти був?!стурбовано запитав незнайомець.

-Я був з Джозефом Бараком.. Це дивна історія, але я вважав його мертвим, але він був живий, але нещодавно він все-таки помер..

Як раптом з темряви вийшов чоловік, який був одягнений як лікар, та почав уже говорити зовсім інші речі..

-Джеку, прислухайся до своєї підсвідомості, це все нереально! 
Мене звати-Саймон Пеггі..
Ти маєш збагнути, що це ілюзія..
У нас дуже мало часу...


Моя голова почала нестерпно боліти, я впав на підлогу та почав плюватись кров'ю. Дихання ставало дедалі важчим, та ноги почали німіти.
Ще б хвилину я б вже втратив свідомість, але мене хтось різко підняв на ноги. Відкривши очі, я не вірив своїм очам..

-Рассел це ти?!промовив я, стримуючи свої емоції.

-Так це я! Але що ти тут робиш? Ми знімаємо фільм, а ти чомусь тут..
Це мав бути сюрприз) Який ми тобі приготували...

-Я..я не розумію.. Це що розіграш?!
Я поїхав сюди дізнатись таємницю цього містечка, та знайти тебе..
А ти мені кажеш, що це все розіграш..
-Ну це мав бути сюрприз, ти все робив правильно, але ми не думали, що ти зустрінеш Джозефа, ми на це не розраховували..
Ми знаємо як ти полюбляєш містичні історії, всі ці загадки, таємниці..
І вирішили що ти повіриш у все це, розкриєш таємницю міста "Вермонт" та його жителів.

-Послухай друже це не смішно! І ти хочеш сказати що все що я бачив; декорації, та актори?!

-В принципі так і є! Але є один нюанс, тебе не існує..
Твоє життя фільм який ти сам створив.
Якби це тобі пояснити..
Все що тебе оточує, витвір твоєї бурхливої уяви..
Твої батьки, ще коли тобі було 23,віддали тебе на лікування у психлікарню, але так і тебе і не забрали..

-Я не хочу вірити у цю маячню! Просто їдемо з цього місця якомога далі..
Це якесь божевілля, те що я бачив, і те що ти кажеш, не піддається логіці..

Розуміючи що це пастка, я під час нашої розмови, вже планував план втечі.
Як раптом, двері кафе щосили відкрились, і з темряви вийшла жахлива сутність, якої я ще ніколи не зустрічав.
Сотні темних мацаків, накинулись на мене, я разом з Расселом почав тікати.
Ми вибігли через чорний вихід на вулицю, (яка була вся забита натовпом, тих зомбованих людей)

-Слухай Картере просто прокинься!

Я так розумію у твій сюжет, хтось втрутився, тому тобі потрібно здатись..-продовжував говорити Рассел.
Шкода звісно, але ця пригода була б сенсаційним відкриттям, яке б зробило тебе самим відомим журналістом.
Я радий що ти все занотовував та записував по дорозі, але саме зараз все має закінчитись..