Розуміючи що це все може бути просто маячнею божевільного, я не сприймав його слова занадто буквально(але це вже друга людина, яка мені говорить про тих створінь) Але мені потрібно знайти Рассела, у цьому занедбаному проклятому місці, і тоді вже робити висновки.
Дорога до пагорбів, проходила через декілька вулиць такі як; "Сент-Клер Стріт" 
"Річмонд-авеню" та "Алею Червоних ліхтарів".
Про це повідомив мені Джозеф, коли зупинявся біля провулків та озирався навкруги.
Розпочав йти проливний дощ, та видимість ставала дедалі яснішою, туман зник з темних вулиць, і ми могли краще бачити навколишнє середовище.
Серед зруйнованих та пограбованих будинків, (які були напівзнищені) можна було помітити їхні подвір'я які залишились у непоганому стані.
Запитавши у Джозефа про цю місцевість він розпочав проводити мені екскурсію.

-Колись це місце, просто кипіло від натовпу, на "Сент-Клер Стріт" завжди проходили ярмарки, на яких збирались люди з різних куточків нашого Штату.
Тут панувала безтурботність та спокій.
Доки у наше місто не приїхав Саймон Пеггі.
Цей чоловік відразу здався мені дивним та непривітним..
Він був підприємцем, який згодом викупив стару ферму дядька Френча, який дивився за нею, майже все своє життя.
Вона знаходилась на заході від знаменитої фабрики, якраз саме туди ми з вами прямуємо, на руїни тієї фабрики..

Раптово я відчув голоси які лунали з кінця вулиці, тому монолог Джозефа прийдеться перенести.
Серед голосів я почув, дуже знайомий голос, який я чув раніше, але не міг згадати, хто його власник..
Ми заховались за однією з побитих машин, які сотнями стояли покинуті на вулиці.
Тихо сидівши, та виглядаючи обережно з під машини, ми побачили великий натовп, який з вилами та сокирами, прямував в сторону з якої ми прийшли.

-Йти далі вже небезпечно..
Вони захопили вулиці, по яких ми мали йти.. Стурбовано прошепотів Джозеф.

Я заліз у свою кишеню та згадав, що я взяв із собою фотоапарат(от дурень..Чому раніше не згадав про нього)
Розпочавши фотографувати натовп, я помітив що ніхто з них не кліпає очима, та їхні голоси промовляли не розбірливі слова, яких мені не ще доводилось почути.
Раптово в моїй голові було чути корабельні сирени, цей звук був дуже сильний та пронизливий. Я стримувався, щоб не закричати від болю, із моїх вух пішла кров, та побачивши її, я не зміг втримати свої емоції та закричав щосили..
Натовп відразу помітив нас, та всі відразу попрямували в наш бік.

-Що з вами! Ви розумієте що ми вже приречені!з істерикою та криком продовжував Джозеф.
Нам потрібно тікати! Тут недалеко є, покинуте кафе, ми можемо сховатись там..
Там проживає один мій знайомий, йому можна довіряти..

Ми з Джозефом, почали бігти, але натовп був швидшим за нас. Деякі з натовпу почали пригати на дахи будинків, які були оброблені старою черепицею.
(Людині не під силу таке зробити..)
Подумав я на хвилину, продовжуючи свій несамовитий біг, та озираючись кожного разу на розлючений натовп, у яких світились очі синім яскравим відтінком.
Джозеф не встигав бігти, і просив залишити його цьому розлюченому натовпу.

-Картере вони не заспокояться, поки не отримують своє! Біжи далі, а я стримаю їх..
Далі по вулиці буде перехрестя, на світлофорі повернеш направо, там побачиш кафе під назвою "Зустріч".
Забігши у кафе шукай Рассела Берклі..
Він чудовий хлопець, він тобі допоможе..

Закінчивши говорити, Джозеф зупинився, та повернувся до натовпу обличчям.
Я озираючись встиг тільки помітити як натовп накинувся на нього, а його крик був несамовитий, такий що пронизував до самих кісток.
Я розумів що хлопець про якого він говорив, може бути тим самим Расселом.
Але шанс на це, був занадто малий, бачучи що вони зробили з Джозефом, в мене були сумніви, чи він і досі живий..