Оглянувши місцевість навкруги, я помітив що довкола немає ні одної машини, та все навколо огорнуте густим туманом.
Ця атмосфера ще більш мене пригнічувала, і від цікавості та позитивного настрою на справу, вже не залишилось і сліду.
Повернувшись до машини я помітив що вона сама розпочала рух, здаючи назад.Спроби сісти в машину, не дали результатів, було відчуття що її хтось зачаклував, і мій "Шевроле Мала" поїхав назад до центральної дороги в густий непрохідний туман.
Все виглядало неначе я уві сні, або в якомусь незрозумілому мені стані(чому ці події зі мною відбувається? Що це за голос який я чув у будинку Рассела?)Йшовши дорогою, я часто задавав собі ці питання.
Але не знав що відповіді будуть для мене настільки незвичними, що повірити в існування цих речей вкрай складно.
На моєму шляху я не помітив жодної людини, а також як я йшов по проїзній частині, машин також не було.
І ось дійшовши до Плімута, я планував як би мені дістатись до Вермонту.
Але на моє здивування, ніхто із місцевих не знає такого міста(хоча я своїми очима бачив табличку)
Розуміючи що Вермонт невелике містечко, мені потрібно було дізнатись більше про нього у місцевій автостанції. Та на жаль і там я не почув нічого конкретного, (лише стривожені та обурені погляди у свою адресу).
Але ось мені вдача посміхнулась, і серед необізнаних людей, я зустрів стариганя Френча.Який повідомив мені що знає таке місто, але не радить мені туди йти чи їхати.
(Хлопче, тікай з цих земель! Тут нічого окрім смутку та болі, ти не знайдеш..)
Я розумів що чутки про це місто, скоріше перебільшені чим ґрунтовані на фактах.
Але розповівши стариганю, мою ситуацію, він чомусь відразу бліднів, та промовив що без пляшки не поїде туди.
Виходу у мене не було, треба довіритись старому незнайомцю який один із тисячі людей, знає це місто.
Повернувшись з магазину я придбав дешевий лікер, який тільки зміг знайти.
Відкривши пляшку дідуган ковтнув випивки, та витерши руки об свою стару подерту куртку, промовив:
-Знаю я те місто.. Його ще називають-місто без вікон. Запитаєш мене чому саме так його звуть.. Та біса його зна.. (зробивши ще ковток він пригнув на свого коня)
Та і я за пригнувши в його старенький віз, розлігся на купі сіна, та діставши блокнота занотовував все що він мені розповідав.
- Саймоне.. Я у Вермонті працював багато років.. Колись у цьому місті була найбільша рибна фабрика з виготовлення консерви. Та вона збанкрутіла, коли власник загинув. Досі ходять чутки, чому підприємець який годував все місто, раптово помер.. А ну його..(з засмученим поглядом він поглянув на мене)
-Це все дуже цікаво, але мене цікавить одне ім'я Джозеф Барак.
Погляд стариганя раптово змінився, та у його голосі було чути ноти відрази до цієї особи.
-Джозеф.. Був нашим мером, та за золотих часів коли фабрика процвітала, він отримував чимало коштів від туристів, та нових жителів міста, які охоче працювали на тій фабриці. Та на жаль ніщо не триває вічно, та на 56 році Джозеф закінчив своє існування на цій проклятій землі..
    Ці слова стариганя, мене шокували, але я розумів що це можливо просто байки п'яного діда, який вже сам не відрізняє правду від вигадки.Але з яким серйозним та зосередженим обличчям він це розповідав, змушувало мене задуматись(а чи не правду він каже..)
-Діду я шукаю одного хлопчину, він худорлявий з довгим волоссям, одягнений у темне пальто з шарфом біля горла.
-Вермонт... Ах так що ти казав? Так ось у місті стали зникати люди.. Я це помітив коли мої сусіди раптово зникли, навіть не забравши свої речі.. Дивно це все подумав я..Та розпочав своє розслідування..
   Старигань раптово почав розповідати про зникнення людей, як ніби знав, що я про це запитаю.Але його розповіді ставали дедалі незвичними(хоча я уже нічому не дивувався) Розповіді про людей які поклоняються морським Богам(які проживають на пристані, яка знаходиться у кінці міста)та інші містичні історії, які я вважав за маячню.
-А ось і Вермонт.. мій дорогий друже..
Болото яке колись було розвинутим, промисловим містом..
А зараз це просто руїни колись чудового невеликого рибацького містечка..
Пригнувши з воза, я подякував стариганю та заплатив за дорогу.
-Хлопче.. Я не знаю навіщо ти тут, але остерігайся темряви.. Вона чужинців не любить..
І з цим словами дід зник у густому тумані разом зі своїм возом.
Оглянувши навкруги, я помітив що мене оточує непримітне місто, яких у моєму штаті є чимало.Але відразу у повітрі відчувався гидкий запах, який роз'їдав носові перетинки, та доповнював і так гнівливу атмосферу(розбиті магазини, стара пошарпана бруківка, та вулиця яка була наполовину освітлена)Все це доповнював густий туман, який накрив це непривітне місце.
Йдучи вулицею я помітив що у всіх будівлях навколо були вибиті двері та вікна, та навіть у дорогих маєтках, вже не було видно тієї розкоші, якої вони вихвалювались.Серед зруйнованих будівель я примітив один цікавий будинок(у грегоріанському стилі)відразу розпочав його фотографувати, та занотовувати цікаві деталі такі як: фонтан у центрі подвір'я, на якому були вирізьблені із мармуру фігури оголених дівчат, які тримали один одного за руку, а з їхніх очей розливались ріки води.
Рухаючись далі по вулиці, я підмітив одну цікаву деталь(немає людей..)Розуміючи що вже вечірня пора, та можливо всі сидять вдома, але слова які я прочитав у листі підкріплювались фактами, мені все більше здається що це мертве місто..
По дорозі я ще декілька разів телефонував Расселу, але безрезультатно, слухавку він так і не взяв.Тому я вирішив знайти поліцейський відділ, та разом з ними розшукати його.Але на моє здивування, поліцейський відділ який я зустрів по дорозі, також був зруйнований..
Згадавши що старигань мені розповідав, я вирішив відшукати готель, та вже зранку взятись до пошуків Джозефа Балака та мого друга Рассела Бернлі.(словам що Джозеф помер, я не збирався вірити)