Любов і страх — два незмінні супутники, які крокують по життю пліч-о-пліч. Чим сильніше перше — тим зміцнює позиції друге, незалежно від періодів відносного спокою.

Ден важко розплющив очі та відкашлявся. У горлі неприємно дерло, а в грудях боліло від кожного подиху. Картинка перед очима постійно двоїлася, а бажання знову поринути в сон все ніяк не хотіло відпускати.

— Ти прокинувся? — пролунав над вухом ніжний знайомий голос Ксюші. Ден змусив себе підвестися.

— Так, зі мною все гаразд, — поспішив переконати він і натягнуто посміхнувся. Брехню він ненавидів найбільше, хоч і вдавався до неї досить часто, щоб заспокоїти подругу. Так було завжди за роки їхньої дружби, коли він отримував різні травми від екстремальних видів спорту та періодичних бійок з іншими хлопцями. Зараз усе повторювалося, тому навряд чи подруга сприйме його слова серйозно.

— Вип'єш ось це. — Ксюша простягла йому пігулку та склянку з водою. — Костя сказав, що має допомогти.

— Дякую. — Ден слухняно випив ліки. — Але ти забула, що я напівкровка, взагалі-то, тому одужаю швидко. Тож не треба надто переживати.

— Ти прокинувся пізніше за всіх,— сумно констатувала Ксюша. — Ми думали вирушити в дорогу після сніданку, але я сказала, що ти...

— Ми йдемо, — перебив її Ден. — Я нормально почуваюся, не хвилюйся.

— Дене, на рахунок вчорашнього, — несподівано випалила Ксюша, почервонівши до кінчиків вух. Їхні погляди зустрілися, і він відчув, як серце зробило перекид і боляче вдарило в груди. — Ні, краще забудь!

Вона вихопила в нього з рук порожню склянку і кинулась спускатися назад. Він не встиг навіть оком моргнути, як подруга втекла. І що це щойно було?

Звичайно, Денис здогадувався, що турбувало Ксюшу. Він і сам не міг думати ні про що інше після вчорашньої ночі. Її близькість звела його з розуму, пробудивши цілий спектр нових емоцій, схожих на ейфорію. Її тепло досі зігрівало зсередини, наче хтось вкривав його ковдрою і переконував у тому, що завжди буде поряд. Ще ніколи він не відчував себе настільки щасливим та живим, як вчора. Хотілося переживати ці миті знову і знову, запечатавши на пам'яті назавжди. А ще більше хотілося створити нові. Якби не...

Чіпка хватка страху нагадала про себе, стиснувши ребра так, що Ден ледве вхопився за черговий ковток кисню. Якщо Нуара побачить їх удвох і здогадається про його почуття — Ксю загрожуватиме найбільша небезпека. Зараз їхнє зближення необхідно припинити, а ще краще — обірвати на кореню. І як він вчора так не проконтролював власну поведінку?

Усвідомлення того, що Ксю цілувала його, а він про це забув, зводило з розуму та викликало голодне бажання повторити це знову. Ден не міг ні пробачити себе, ні змиритися з цією бісовою амнезією, яка жорстоко знищила те, чого він так пристрасно бажав. Це і стало поштовхом до того, що він перетворився на хижака, що вимагав повторення поцілунку, щоб якнайшвидше вгамувати голод. Бажання її близькості було настільки сильним, що про звичну витримку довелося забути. Та й, правду кажучи, він взагалі вчора не думав про те, де знаходиться і яка небезпека їм усім загрожує. Не можна більше припускатися такої помилки!

Ден слухняно спустився до інших, зазначивши, що ті вже встигли приготувати сніданок і зібратися в дорогу. Один він трохи затягнув зі сном, піддавшись поганому самопочуттю. Та й узагалі, як він посмів знову захворіти? Як останній слабак, не інакше! Денис сердився на власний організм, який підвів його після пригоди в озері. Дарма він не привчив себе пірнати в прорубку взимку, як той же Макс. Тоді б точно не захворів, якби потрапив у таку ж ситуацію.

Неохоче доївши свій сніданок, що складався зі смаженої картоплі та консервованого м'яса, Ден переконав усіх, що почувається чудово, і можна негайно вирушати в дорогу. Ксюша, звісно, хотіла заперечити, але зрештою не стала втручатися — все одно немає сенсу. Втім, після пігулок Кості Дену справді стало краще, тож гріх продовжувати відлежуватися.

Вони вибрали паралельну стежину — подалі від головної дороги, де виявили мертвих голубів. Вона знаходилася за кілометр від колишнього маршруту і теж вела на північ. Праворуч виднівся просвіт вдалині та верхівки скель, вкритих сухими соснами. Ймовірно, там знаходиться ущелина, від якої краще триматися подалі, щоб уникнути падіння. Їхній маршрут загрожував величезною кількістю колючих чагарників і густою порослю засохлих дерев. Іти буде непросто, але краще натикатися на рослини, ніж наступати на трупи нещасних птахів, що почали розкладатися. Ден розраховував, що вони зможуть обійти болото з іншого боку і дістатися лісу без особливих труднощів.

Перша година в дорозі пройшла майже в мовчанні. Друзі рухалися вдалечінь, не витрачаючи сили на розмови і напружено оглядаючись навсібіч, щоб уникнути нових нападів невідомих хижаків. Фіолетові сутінки непомітно змінилися на багрові, а густий туман пурпурного відтінку грізно натякав на дію червоної ночі. Запах падалі знову атакував ніздрі, перетворивши кисень на задушливий смердючий газ, що лише посилював нудоту. Іноді вони натикалися на трупи тварин, яких роздерли і обгризали до кісточок монстри планети Горан, що оселилися в їхньому світі після настання червоної ночі.

Його самопочуття теж залишало бажати кращого. Слабкість продовжувала атакувати зсередини, а горло ніби здавило колючим дротом. Ден не хотів кашляти, але неприємний хрип у грудях заважав вільно дихати. Це була тимчасова слабкість, яка незабаром відступить, адже напівкровки хворіють недовго. Зазвичай застуда у нього минала за день, а сильний грип — за два. Пневмонії у нього, апріорі, не було ніколи, але він не сумнівався, що якщо захворів на неї, то одужає швидко — головне терпіння. Єдине, що засмучувало — погане самопочуття, через яке тривала подорож стане ще тим випробуванням.

На обличчя впало кілька холодних крапель із дивним солодкуватим присмаком. Ден зрозумів, що починається дощ. Його раптово хитнуло, ніби хтось штовхнув ззаду. Клята лихоманка знову давалася взнаки.

— Давайте відпочинемо під цим деревом. Ну і заразом перечекаємо дощ.

Друзі зупинилися, глянувши на Дена з неприхованим здивуванням. Дрібну мряку важко була назвати дощем і продовжувати шлях було цілком реально. Безглузде виправдання поганому самопочуттю, яке він більше не міг контролювати. Ніхто, втім, не став суперечити, і це чомусь розлютило Дена. Випивши трохи води, він сів на сухий корінь, що виступав із землі, і насунув капюшон на очі.

— Тобі не краще? — Ксю примостилася поряд з ним, ледве приховуючи хвилювання.

— Краще. Не хвилюйся. Може, просто не виспався...

— Вибач,— зніяковіло опустила погляд Ксюша, чим викликала у Дена посмішку. Так захотілося доторкнутися до неї хоча б на кілька секунд, а ще сильніше — обійняти і ніколи не відпускати.

— Це не через тебе, Ксю. Мені б самому навчитися контролювати емоції...

— Мабуть, коли хворієш — трохи їдеш дахом. Незвично трохи для тебе, але нічого страшного. — Ксю посміхнулася і почервоніла до кінчиків вух, нервово перебираючи пальцями. В очі йому вона взагалі воліла не дивитись.

— Думаю, нам треба поговорити, — випалив Ден, згадавши всі тривожні моменти вчорашньої ночі. Хотілося, звісно, послати будь-які хвилюючі думки до біса і подивитися, як розвиватимуться їхні стосунки далі. Але, прокляття, він не може так ризикувати! Тільки не безпекою Ксю.

Подруга злякано кивнула та піднялася на ноги. У їхній бік одразу було кинуто кілька підозрілих поглядів від Максима та Еріки, на що обидва воліли не реагувати. Раптова хвиля занепокоєння накрила Дена з головою, через що долоні вмить стали мокрими. Ймовірно, Ксю відчувала щось схоже, бо підозріло мовчала, йдучи за ним у зарості. Та й взагалі — чому він так далеко веде її, ніби хоче сказати протилежне тому, що запланував?

— Ксю, — здавленим голосом почав Ден, коли вони опинилися одні в темних нетрях. — Вибач за вчора, мені слід було тримати себе в руках. Зараз я під пильним наглядом Енджел і не повинен припускатися таких помилок.

— Хіба я їй суперниця? — враз спохмурніла Ксюша. — Не думаю, що це привід для хвилювання.

— Все одно! Якщо я ще раз надумаю так поводитися — зупини мене, будь ласка.

— Не хвилюйся. Більше не лізтиму до тебе. — У голосі подруги пролунала нотка образи. — Я взагалі, щиро кажучи, здивована, що ти про це пам'ятаєш.

— Ти зараз намагаєшся знецінити мої почуття?

— Вибач, — сухо відповіла Ксюша і відвернулася. — Якщо це все, що ти хотів мені повідомити, то давай повернемося.

— Я сказав щось образливе? — приречено зітхнув він.

— Ні, Дене. Ти поводишся цілком очікувано. Я здивувалася б, якби ти сказав мені щось інше. — Ксюша обігріла його таким поглядом, що Дену захотілося провалитися крізь землю. — Давай підемо до інших. Може зараз за нами теж спостерігають.

— Ксю! — Він схопив її за руку грубіше звичайного і повернув до себе. Вони опинилися настільки близько, що відчували дихання одне одного на шкірі. — Я ж сказав — не знецінюй мої почуття!

— Які такі почуття? Можеш хоча би їх озвучити? — Вона звузила очі, надавши обличчю незвичної для себе байдужості, від чого Дена кинуло в холодний піт. Він лише дивився на її губи і задихався від сильного хвилювання, що стиснуло зсередини всю його сутність.

«Чорт забирай! Відповіси їй хоча б щось!» Слова чомусь застрягли в глотці, ніби він забув власну мову.

— Я так і знала, — крижаним тоном відповіла Ксю і вирвала свою руку з його хватки. — Ходімо до інших, Дене. Я тебе почула.

Він хотів її зупинити й щось відповісти, але не зміг. Просто онімів в одну мить, зненавидівши всю свою сутність. Ксю швидко пішла від нього, залишивши одного в промоклих сухих чагарниках. Прокляття! Чому в нього все йде шкереберть? І що він робить не так?

З почуттям глибокої пригніченості, Ден поплентався за Ксю. Від розмови з нею залишився гіркий післясмак, про який хотілося або швидше забути, або ж відмотати час назад і просто не починати цю розмову, залишивши все як є.

Друзі тим часом дружно присіли на повалене дерево і клацали зернята, яке Боря прихопив з собою з табору. Погода, звичайно, була не найкращою для такого відпочинку, але і продовжувати шлях ніхто не поспішав. Ксюша не удостоїла Дена жодним поглядом, почавши розмову з Мариною. Що ж, можливо, їхня спільна напруженість зіграє в плюс, і Нуара не чіпатиме Ксю. Дену в будь-якому випадку це було тільки на руку, як би він не хотів зблизитися. І все-таки він майстер в умінні все псувати!

Денис жадібно накинувся на зернята, вважаючи, що їх клацання зніме нервову напругу і допоможе йому заспокоїтися. Ось тільки варто було сісти, як до нього відразу підійшов Максим з проханням відійти на розмову. Невже чергове з'ясування стосунків? Як же він утомився від усього цього!

Відійшовши від інших на пристойну відстань, Ден стомлено притулився до дерева і схрестив руки на грудях.

— Що ж, уважно слухаю.

— Чудово. — Максим якось дивно ховав очі і смикав руками собачку на куртці.

— Слухай, ти чого мнешся, як сором'язлива дівчинка? Про що мова?

Тяжко зітхнувши, Макс ще раз глянув за спину, і, переконавшись, що інших не видно, ніяково почав:

— Слухай, Дене. Ти мені друг взагалі?

— Що за питання? Тобі видніше.

— Тобто?

— Я не в курсі, чи вважаєш ти мене другом. У мене, крім тебе та Ксю, не було нікого ближче.

— Нерозлучна трійця з дитинства, — якось криво посміхнувся Макс. — Правильно помітив.

— Так і є, — підтвердив Ден, роздратовано звузивши очі. — А тепер ближче до суті, ок?

— Розумієш… — Макс невпевнено тупцював на місці, як і раніше уникаючи зустрічі очима. — Я маю до тебе невелике прохання. Як другу, тобі, гадаю, буде нескладно це виконати. Якщо цінуєш мене, як і раніше.

— Та щоб тебе! Не можна конкретніше?

— Ну, ти чудово знаєш, як я ставлюся до Ксю,— нарешті промовив Максим. — Кохаю її до нестями, забути не можу, мучуся. Тяжко мені, розумієш?

— Розумію, — з ноткою знущання відповів Ден, не зводячи з нього очей. — Я тут до чого?

— Я вчора бачив, що вона ніч провела з тобою.

— Ніч зі мною? — Він глузливо підняв брову. — Ну, вибач, брате, любов така штука. Не винні ж ми, що тут не можна нормально усамітнитися!

— Знущаєшся? — люто стрільнув очима Максим.

— Це я знущаюся? У мене температура піднялася і знобило. Вона хотіла допомогти мені зігрітися.

— Ясно, — чомусь ще більше спохмурнів Максим. — Але я навіть не про це. Ти дозволяєш їй це робити і ще більше закохуватись у тебе. Ми розійшлися, тому що в таких умовах складно думати про кохання, і вона заплуталася. Але я не збираюся відступати. Коли весь цей кошмар закінчиться — я продовжуватиму її добиватися.

— Чудово, вперед! Мені обов'язково знати про твої плани?

— Звичайно, я не просто так тебе покликав.

— То давай викладай, скільки можна тягнути кота за хвіст?

— Розумієш, Дене, я довго не хотів втручатися, але останнім часом помічаю все більше моментів, які мене непокоять. —У його погляді палав вогонь із суміші люті, ревнощів і замішання одночасно. — Ти поводишся дуже дивно з Ксю, ніби навмисно граєшся з її почуттями. Може, ти не помічаєш, але погодься, що давати привід дівчині сподіватися на щось, а потім відштовхувати — це жорстоко. Я не сліпий і все помічаю, і зізнаюся чесно — часом я насилу стримуюсь, щоб не набити тобі морду. Але зараз не про це... Я в курсі, що тобі чимало дісталося останнім часом, бо твориш дурниці.

— Ти покликав мене, щоб читати нотації?

— Ні! Якщо ближче до суті — я хочу звернутися до тебе з одним проханням. Якщо ти дійсно дорожиш Ксю — спробуй тримати з нею дистанцію. Не заохочуй її турботу і будь з нею якомога холоднішим. Вона зрозуміє, що ти байдужий до неї і почне шукати підтримку в мене. Я не проти вашої дружби, повір! Але допоможи мені її повернути. Їй так буде тільки краще!

— Нічого кращого не міг придумати?

— А що краще? Ваша близькість заважає їй мати потребу в мені. Вона надто зосереджена на тобі, щоб звертати увагу на мене, розумієш? Адже тобі немає до неї діла, зізнайся, чувак! Невже важко по-дружньому допомогти?

— Слухай, а не пішов би ти до біса? — не витримав Денис і думав було піти геть, але Макс зупинив його, схопивши за плече.

— Я люблю її, Дене, розумієш? Ти ставишся до неї, як до подруги, не більше, але в мене справжні почуття! Невже так складно піти назустріч?

— Ти хоча б себе чуєш? — Ден злісно відштовхнув його руку. — Чи ти експерт, щоб бачити людей наскрізь? Звідки тобі знати, як я ставлюся до неї? Будь мужиком і добивайся її сам! Я в цьому не братиму участі!

— Егоїст клятий! Значить, ні собі, ні мені, так? Тобі, схоже, начхати на почуття інших. Байдуже, свої чи чужі! Я так часто тебе про щось просив? Думав, ми друзі, і тобі не важко буде подбати про наше з нею благополуччя.

— Слухай, чувак. — Ден підійшов до Максима впритул і схопив його за комір кофти. Його почало трясти від незрозумілої для нього самого люті. — Я завжди готовий допомогти з будь-якого питання, і ти, як ніхто інший, знаєш, що на мене можна покластися. Але є речі, де я не хочу тобі допомагати. Тут ми всі один за одного горою і готові пожертвувати життям, рятуючи друзів. Але в коханні кожен за себе. Любиш її — добивайся, я не заважатиму тобі. Але й відступати не збираюсь. Ксю має вибір і свободу волі. Дозволь їй вирішувати самій.

— Тобто зараз ти хочеш переконати мене в тому, що маєш до неї почуття? Сам хоч у це віриш? — Максим видав істеричний регіт. — Ти напівкровка, Дене! Не вмієте ви любити по-справжньому! Я вже добре тебе вивчив за ці роки. Не дано це тобі, чув? Просто почуття власності зіграло, ну, чи банальна хіть. Чого б не скористатися почуттями дівчини, яка готова заради тебе на все?

— Розмову закінчено! — сталевим голосом перервав його Ден і рвучко розвернувшись, пішов геть. Бажання надавати другу стусанів настільки посилилось, що він уже майже не міг його контролювати, тому вважав за краще уникнути небезпечної ситуації. Не буде він перед ним виправдовуватись! І навіть нехай Максим намагався говорити з повагою, Ден розумів, що не може зберігати спокій, коли йшлося про Ксюшу. І хоча він розумів, що їй буде краще і безпечніше з Максимом — все одно не міг просто так її віддати. Ні! Краще померти, ніж ще коли-небудь стати свідком їх поцілунку. Він не віддасть йому Ксю нізащо.

***

Максим довго дивився на постать Дена, що віддалялася, і закипав від люті. Він, звісно, передбачав подібний результат після всіх своїх спостережень, але не був готовий до такої відповіді. Цьому егоїсту не потрібна Ксюша — у цьому Макс не мав жодних сумнівів. Навряд чи такий твердолобий баран здатний хоч на якісь почуття! Хіба після цього може йтися про якусь дружбу? І чи є сенс далі стояти перед цим покидьком на задніх лапках, десь далеко всередині намагаючись заслужити на його повагу?

Зневажливо сплюнувши, Максим витер піт з чола і розвернувся в інший бік. Хотілося піти кудись подалі, щоб не бачити нікого з цих людей. Він сердився не тільки на Дена, а й на Ксю, яка досі не розглянула в ньому людину, яку могла б покохати. І що вона тільки у ньому знайшла? Максим завжди був більш популярним серед дівчат і, на відміну від Дена, умів з ними поводитися. Почуття обурливої несправедливості розривало його душу на частини, і хотілося тільки одного — забути про існування кохання.

Крокуючи в протилежний бік, Максим хотів зникнути, щоб усі, нарешті, усвідомили, наскільки сильно потребують такої людини, як він. От би піднялася паніка і почуття провини у цих двох! Може, хоча б це змусить Ксю усвідомити, наскільки він для неї важливий?

Макс надто довго був правильним. Дбав про інтереси інших, завжди думав про загальне благо і зберігав мужність до кінця. Та якби не він — Ден би не вижив у останній пригоді! Але чи це хтось по-справжньому оцінив? Ксю завжди крутилася біля Дена, як собачка на побігеньках, не звертаючи на Макса ніякої уваги. Навіть коли він ризикував провалитися під лід, витягаючи Дена, всі це сприйняли як належне, навіть не думаючи про подяку.

Максим сів прямо на мокру траву, насолоджуючись прохолодними краплями дощу. Вдивляючись у рожевий просвіт удалині, він з головою поринув у спогади, коли все ще було інакше.

Йому було лише дев'ять, коли батьки, у пошуках кращого життя та роботи, зважилися на переїзд до найбагатшого району міста. Саме тоді й почалося його нове життя. Батьки Макса важко зводили кінці з кінцями, а в новому містечку у них з'явилася можливість трохи покращити фінансове становище. Мама влаштувалася нянькою до одних багатіїв, а батько, який полюбляв випити, зрідка косив газони. Максим став учнем місцевої елітної школи, де навчалися переважно діти заможних батьків. Тих, хто був зі звичайної родини, піддавали жорстокому цькуванню, як з боку персоналу, так і самих учнів. Максим міг би стати одним з таких бідолах, якби не розум, харизма та зовнішня краса. Ще тоді він присягнув собі, що нізащо не дозволить себе кривдити. Вигризе повагу зубами, застосує всі можливі та неможливі методи, щоб стати першим у всьому. І начхати, що статус сім'ї не той. Він зробить усе, щоб його вважали за свого!

Потоваришувавши з Деном і Ксю, Макс незабаром став місцевою знаменитістю. Високий блондин із привабливою зовнішністю швидко привернув увагу всіх дівчат. А завдяки таланту і старанню в навчанні та спорті, Максим заслужив на повагу всіх вчителів. Вибираючись на вершину слави і визнання, Макс перестав миритися зі своїм становищем. Ще в дванадцять почав підробляти в інтернеті та розвозити піцу, щоб мати можливість носити брендові речі. Багато часу віддавав спорту, навчанню та власному розвитку. Виховав у собі шляхетність, аристократизм та манери джентльмена. Максим зробив усе, щоб стати першим у всьому, але чи зміг він перевершити Дена?

Холод почав пробиратися під одяг і викликати тремтіння. Разом із тілом, здавалося, замерзала й душа. Його мучило кляте почуття несправедливості та злість, сильна руйнівна образа на все на світі.

Ден завжди мав усе найкраще. Він виріс у багатстві, розкоші та обожнюванні всіх: прийомних батьків, Ксю, вчителів, однокласників. Завдяки лідерським якостям, харизмі та якійсь незламній силі духу, Ден завжди досягав бажаного. У школі його поважали та слухалися, хоча він не докладав до цього жодних зусиль.

Насправді Ден захоплював Макса завжди. Він ніколи ні під кого не прогинався, мав власну думку та позицію у житті. Йому, на відміну від Макса, було начхати на те, що про нього думають. Він не виглядав хлопчиком із вищого суспільства, а навпаки, останнім хуліганом з двору, хоч і симпатичним. Байдуже ставився до чужих вимог і жіночої уваги, ніби для нього це не мало жодного значення. Максим відчайдушно заздрив йому всією своєю сутністю, і в той же час — глибоко поважав і захоплювався ним.

Хоча, звичайно, приводом для його руйнівних почуттів була не перевага Дена і заздрість до його життя. Початковою та головною причиною була саме Ксюша — дівчина, яка підкорила його серце з першого ж погляду. Через неї Максим вирішив будь-що подружитися з Деном і увійти в тісне коло його друзів. Ця тендітна відчайдушна дівчина з довгим чорним волоссям та бездонними карими очима стала головною винуватицею його душевних мук. Щоправда, через страх здатися банальним черговим залицяльником, Максим спочатку поводився з нею, як останній кретин. Навіть згодом він не міг змінити тактику поведінки, постійно вичікуючи більш відповідного моменту, щоб порозумітися з нею. І ось після їхнього переміщення сюди цей момент, здається, настав. Щоправда, не тільки для нього, а й, як виявилося, для Дена, який нарешті прозрів щодо Ксю.

І де справедливість? Максим роками чекав на ситуацію, коли все зміниться, але ніяк не був готовий до такого повороту подій. Навіть єдина дівчина, яку він кохав з першого знайомства, віддала перевагу його найкращому другу! І знову він, Ден, опинився у виграші, хоча навіть пальцем для цього не поворухнув. Чому все найкраще завжди діставалося йому? Невже Максим завжди повинен підбирати крихти за товаришем і залишатися в жалюгідній тіні його переваги? Ні, з нього годі!

Дощ нарешті припинився, і Макс протер мокре обличчя сухим краєм своєї футболки. Він не пам'ятав, скільки часу пройшло, але, ймовірно, його відсутність встигли помітити. Небезпека могла чекати будь-де, поки він далеко від інших, але зараз це чомусь, мало його хвилювало.

Раптом чийсь чарівний голос, що нагадував одночасно дзюрчання струмка і найкрасивішу, хоч і тривожну музику, перервав його потік думок.

— Кого я тут бачу? Невже сміливий та розважливий друг головного героя вирішив відбитися від зграї?

Максим, як ошпарений, зірвався з місця та озирнувся. Інтуїція його не обдурила — це була Енджел — чарівна і велична королева, від вигляду якої завмирало навіть повітря, не сміючи дути в її присутності. Її білосніжна сукня виблискувала діамантами, ледве прикриваючи спокусливо опуклі місця, ніжна шкіра манила, як гладкий шовк, а очі, здавалося, пропалювали наскрізь, змушуючи тремтіти від страху та захоплення водночас.

Максим втратив дар мови. Всередині долало одночасно три неконтрольовані почуття: нескінченне захоплення від її краси, тваринний жах від розуміння того, що вона може з ним зробити, та обурення через її привітання. Останнє, втім, подібно до п'явок, в’їдалося у свідомість і навіть почало пробуджувати ненависть.

— Що трапилося, хлопче? Тобі не сподобалося, як я з тобою привіталася? Невже, роль друга головного героя тобі настільки не до вподоби? — Нуара звузила очі і з розумінням посміхнулася.

— Не підходьте до мене! — Максим одразу відскочив убік. Він відчув себе так, ніби щойно по ньому пройшлися сканером. Ні, він не хотів, щоб хтось так точно зчитував те, в чому він боявся зізнатися навіть самому собі.

— Любий мій, не варто мене боятися. Завдавати тобі шкоди в мої плани не входить. — Нуара надала своєму голосу незвичайних для неї ноток доброти і навіть ніжності.

— А хіба не простіше було б мене позбутися прямо зараз? — з викликом відповів Максим і враз позадкував від власної зухвалості. І хто його тягнув за язик?

— Сонечко, позбутися тебе я завжди встигну. Але, якщо чесно, не бачу потреби та інтересу це робити.

— Чого ж вам від мене треба?

— Розумієш, мій любий, я маю унікальну здатність читати душі всіх живих істот на цьому світі. Прочитавши твою — пройти повз я не могла.

— І чим же вас міг зацікавити лише якийсь друг головного героя? Не достатньо Дена читати? — роздратування знову вирвалося назовні без його згоди.

— Ну, по-перше, прочитати душу Алана я можу, а от зрозуміти — ні. Дивний, але правдивий феномен. — У її голосі почулися нотки невдоволення. — По-друге, мене зацікавила твоя душа — надто багато цікавих моментів. Ну і по-третє, чи не набридла тобі самому роль лише якогось друга головного героя?

— Ви підслухали нашу розмову? — скипів Максим, відчуваючи, що Енджел підбирається занадто близько до його найпотаємніших почуттів.

— Я ж сказала, що вмію читати душі людей. Варто мені було лише заглянути в твої очі — відразу ж зрозуміла, що тебе турбує. — Енджел знову обдарувала його чарівною усмішкою і ступила на кілька кроків ближче. Максим чомусь не відійшов. Від її близькості ставало так легко на душі — так спокійно і хвилююче водночас.

— І чим я вас так зацікавив?

— Я помітила, що в нас з тобою багато спільного, хлопчику. — Енджел поклала долоню йому на щоку. — Ти так само, як і я, почуваєшся відштовхнутим. Так само, як і я, згораєш як від ненависті, так і від кохання. Також ведеш боротьбу із самим собою щохвилинно. Теж розриваєшся між темрявою і світлом, час від часу схиляючись то в один, то в інший бік. Так само страждаєш від безлічі протиріч, які роздирають твою душу на частини. Але я хочу тобі допомогти отримати перемогу на цій війні.

— Яким чином? — Максим відчував, як земля йде з-під ніг. Він ніби поринав у найприємніший і найсолодший сон у своєму житті. Усі тривоги вмить випарувалися, поступившись місцем незвичній ейфорії.

— Випустити своїх демонів назовні, мій хлопче, — ніби крізь пелену долинуло солодке воркування Нуари. — Дозволити їм виконати свої найпотаємніші бажання. Стати головним героєм, а не лише тінню кращого друга. Показати всім, на що ти здатний і як важливо тебе слухатися і поважати. Не варто стримувати темряву у своєму серці, любий — дозволь їй правити. І ти відчуєш незабутнє щастя...

Реальність повільно спливала, стаючи якимось дивним, небажаним видінням. Замість неї усередині утворилася нірвана, у якій хотілося залишитися назавжди.

***

Минуло більше п'ятнадцяти хвилин, як Ден повернувся до інших, а Максима все ще не було. Небо затягли червоні хмари, дощ накрапав знову, а холод підштовхнув до спільного рішення надіти теплі куртки. Всі були готові вирушати в дорогу, якби не відсутність Макса.

— Ти впевнений, що з ним усе добре? — захвилювалась Ксю, вдивляючись у похмуру лісову глушину.

— Якби на нього щось напало, ми б почули, — знизав плечима Ден. — У такій тиші найменший шурхіт перетворюється на луну. Маніпуляція це — більш ніж впевнений. Ціну собі набиває.

— І про що ви взагалі говорили? Знову погризлися, чи що? Скільки можна? — шумно зітхнула вона, кинувши на Дена засуджуючий погляд.

— Повір, я теж втомився. Мені ці безкінечні з'ясування стосунків вже ось тут сидять. — Ден провів рукою біля горла та стомлено закотив очі.

— Які знову? — Ксю, як і раніше, була підкреслено холодною. Вона поводилася з ним, як з останнім нікчемою, на що він не міг спокійно реагувати. Треба ж тільки примудритися за останні півгодини зіпсувати стосунки з двома найкращими друзями! Сьогодні явно не його день.

— Зараз піду подивлюсь, де він, — вирішив утекти від запитання Ден, глянувши у бік лісу.

— Я з тобою!

— Не варто! Мені треба вибачитись перед ним. Далеко ми не підемо з такими сутичками в команді, — багатозначним тоном натякнув він, зустрівшись з поглядом подруги — важким, як прикрощі всього людства. — Якщо не повернуся за десять хвилин — йдіть слідом.

Він поспішив піти, щоб Ксю не встигла заперечити. Дощ перетворив землю на м'яку тягучу багнюку, в якій постійно грузнули ноги. Одяг навіть під курткою промокнув до нитки і став віддавати холодом. Єдине, про що він мріяв — опинитися вдома в теплій постільці і усвідомити, що все, що відбувається — було лише страшним сном.

— Макс! Чуєш мене? Ма-а-кс!

Відлуння його голосу наполовину знищував щільний прошарок імли навколо. Блукаючи в загрозливому мороці, воно постійно відгукувалось зусібіч, ніби й не йому належало. Виявивши врешті-решт сліди товариша, Ден обережно пробирався вглиб хащі. Навіщо він тільки пішов у зворотному напрямку, ще й в такі чагарники?

Незабаром дерева порідшали, і Ден вийшов на край урвища. Кам'яниста крута ущелина виглядала похмуро і загрозливо, лякаючи бездонною прірвою внизу, прихованою під пеленою туману. Десь з другого боку продовжувався ліс — такий же чорний, лякаючий, закутаний малиновим серпанком неясного походження. Ден нервово озирнувся, дивуючись, чому сліди друга закінчуються прямо біля краю прірви. Адже він не міг?..

— І знову привіт, друже, — раптом почувся знайомий голос за спиною, від якого швидко полегшало. Значить, йому здалося. Ден одразу озирнувся і, нарешті, побачив Макса за два метри від себе.

— Ти в порядку? — насторожився він, зустрівшись із його дивним, не зовсім здоровим поглядом. — Я шукав тебе.

Товариш виглядав лякаюче: порожні каламутні очі, гортанний голос із злими нотками, маленький ніж у правій руці.

— Тепер так. Для повного щастя потрібна лише одна маленька деталь, — без емоцій відповів Максим і зробив два кроки назустріч. Ден відчув неприємний озноб вздовж хребта — з Максом явно щось не так. Він відступив назад, з побоюванням спостерігаючи за наближенням друга. Той підійшов до Дена майже впритул та застиг на місці, розтинаючи скляним поглядом.

— Тебе що, зачарували? — з тривогою запитав Денис і потягнувся за мечем про всяк випадок.

— О ні, зараз я, нарешті, прозрів. Вперше за довгі роки, — з хижим оскалом відрізав Макс. А потім одним різким поштовхом руки штовхнув його до прірви.

Ден зачепився ногою за суху рослину і впав, перевернувшись через край. Швидка реакція допомогла йому вхопитися за виступаючий камінь і повиснути над прірвою. Якщо зараз зірветься — падіння закінчиться миттєвою смертю.

— Помри! — загарчав Макс, і почав наступати на Денові пальці. Його погляд жеврів іскрами, ніби в нього сам Диявол вселився.

Денис стиснув зуби від болю, але тримався з останніх сил. Пальці, здавалося, роздробилися вщент під твердим взуттям товариша. Больовий шок ударив у голову тимчасовим помутнінням свідомості, але якимось чином йому вдалося не впасти вниз.

— Досить! Зупинися, благаю! — Ден охрип від здавленого крику. Одна рука зірвалася, і він опинився на волосині від смерті. Ні, так просто він не дозволить себе вбити.

Різкий ривок угору — і Ден, підтягнувшись однією рукою, схопився за ногу товариша і рвонув її до себе. Той від несподіванки впав, і Ден скористався цією паузою, щоб видертися нагору. Інстинкт самозбереження переміг біль, погане самопочуття та втому. Необхідно терміново щось зробити, щоб повернути Максу здоровий глузд. Напевне, він під владою гіпнозу чи якихось інших горянських чар. Але, чорт забирай, коли він встиг вляпатись у такі проблеми?

Максим підвівся з землі і приготувався до чергової атаки. Ось тільки Ден чудово розумів, що найкращий друг йому точно не суперник, під яким би впливом зараз не був. Калічити Макса, навіть у такому неадекватному стані — в його плани точно не входило.

Загарчавши, як дикий хижак, товариш стрімголов побіг на нього. Щоправда, їхні сили були далекі від рівності, і навіть без наявності меча, Дену нічого не коштуватиме знешкодити Максима.

Між ними розгорілася бійка, яка більше була схожа на самозахист з боку Дена. Він без зусиль відбивав удари Макса і тягнув час, розмірковуючи, як діяти далі. В очах двоїлося, нав'язливий кашель заважав нормально дихати, а неприємний дощ тільки все ускладнював, зробивши землю вологою та слизькою.

Ден валився з ніг від втоми та продовжував мріяти про можливість лягти хоч на хвилинку та подрімати, що було більш ніж дивно в цій ситуації. Найімовірніше, у нього знову піднялася температура. І чому він ще не одужав? Можливо, на здорову голову він би не став сваритися з Максом і не довів би ситуацію до того, що той став легкою жертвою чиїхось чарів. І як тепер йому повернути здоровий розум? Ден прийняв тверде рішення бути максимально обережним, щоб випадково не поранити Максима, який ніби з ланцюга зірвався.

Незабаром безглузда метушня набридла Дену, і він, перехопивши руку Макса та вивернувши її до хрускоту, поклав товариша на землю.

— Прийди до тями! — закричав він, не зважаючи на істеричне ревіння друга. До останнього не хотів завдавати йому болю, але всілякому терпінню приходить кінець.

— Уб'ю, — шипів Максим, намагаючись вирватися.

— Остаточно дах поїхав? Тобі в мозок залізли, а ти й не проти, як подивлюся? — Ден продовжував тримати його за волосся, чекаючи, поки той заспокоїться.

— Зупиніться! — пролунав далекий голос. Ось і допомога прийшла. Ден радісно стрепенувся і послабив хватку, побачивши вдалині знайомі постаті. І…одразу пошкодував про це. Різкий біль стрільнув під грудьми. Секундне відволікання обернулося фатальною помилкою. Максим не тільки зміг вивільнитися, а й встиг завдати йому несподіваного удару під ребра. І як Ден міг бути таким необачним?

Злий на самого себе, він відштовхнув Макса і витягнув ніж з власного тіла. Від болю потемніло в очах. Гарячі краплі обпалювали долоню, стікаючи між пальцями на землю. Знайомі нудотні відчуття програшу та незворотності майбутнього вбивали останні проблиски оптимізму. Ден обхопив руками живіт і намагався дихати розмірено. Сили йшли по крихтах, і якщо терміново не зупинити кров — він просто відключиться.

Максим сидів навпроти нього і з жахом дивився на закривавлений ніж. Пелена з його очей спала і погляд знову прояснився.

— Боже, ні! Що я накоїв! — Його шок не мав меж. Він лише вражено дивився на Дена і не міг рухатися, наче скам'янів.

— Ден! — Ксюша підбігла до нього першою і, побачивши кров на його руках, жахнулася. Хлопець зігнувся, намагаючись вгамувати кровотечу. Йому ставало дедалі гірше, а отже, процес уже запущено. Незабаром він знепритомніє, потім лежатиме день чи два в кращому випадку і почуватиметься абсолютно безпорадним. Навколо нього бігатимуть, питатимуть про самопочуття і намагатимуться допомогти. Передбачуваний сценарій.

— Рана невелика! Зупинимо кров, і ти підеш на поправку! Це не смертельно, — намагався заспокоїти Костя, тремтячими руками дістаючи аптечку. — Поранення стрілою було серйозніше. Від цього не вмирають!

Ден жестом заборонив йому наближатися. Також відштовхнув Ксюшу, яка в істериці хотіла йому допомогти. Кожна хвилина ставала нестерпною, адже він знав, що має зробити тут і зараз. Зволікання руйнуватиме його зсередини зовсім не фізичним болем, а несамовитим страхом перед наступними хвилинами.

— Досить метушитися! Фігня це все. Я не можу чекати стільки часу, — прохрипів він, придушивши нудоту від металевого присмаку в роті.

— Все ти можеш! Придурок! Ми і не таке проходили. Одужаєш, і підемо далі. — Ксюша, здавалося, вже розуміла, що він задумав. Її трясло від страху та злості.

— Не переч мені, мала, — спробував спокійно вимовити він. — Усі ми чудово знаємо вихід з цієї ситуації. Тому, будь ласка, що швидше — тим краще.

— Що ти несеш, ідіот? Шукаєш легких шляхів? Навіть не смій про це думати, чуєш? Тобі вже завтра полегшає! Це звичайна подряпина, від неї не вмирають.

— Будь ласка, потримайте Ксю, — благаюче попросив Ден Костю та Борю. Ті, мабуть, ще не здогадалися, до чого він хилить. — Ви ж самі розумієте, що в нас немає часу? Якщо я не помру, то не зможу йти далі. Добийте мене хто-небудь. Ну ж бо!

Підлітки остовпіли, дивлячись на нього, як на божевільного. Ніхто не міг поворухнутися. Ксюша все ж таки кинулася до нього, не в силах стримуючи сльози:

— Ні! Не смій цього робити! Благаю, Дене! Ти напівкровка, все витримаєш! Але якщо ти зараз уб'єш себе — вона зрозуміє, що досягла бажаного. Прошу, просто послухай.

— У мене знову температура, не рахуючи поранення. Набридло бути хворим і немічним. Якщо я помру, то воскресну абсолютно здоровим, і ми зможемо йти далі. Тому просто відійди від мене і заплющ очі.

— Ні!

Дену стало ще гірше від її теплих міцних обіймів. Він втрачав сили і розумів, що не може більше зволікати. Знову відштовхнувши подругу, він кинув лютий погляд на Максима, який все ще не міг отямитися від скоєного.

— Добий мене! Закінчи вже все, раз почав.

— Пробач мені, — убито прошепотів Максим, не наважуючись підвести очі. — Це я винен. Якби не я...

— Ти оглух? Будь мужиком хоча б зараз і прикінчи мене! — зірвався на крик Ден, готовий розбити йому обличчя. Він весь палав від люті, болю та страху.

— Вибач, але я ніколи більше...

— Тоді тримай її міцніше. — Ден вказав поглядом на шоковану Ксюшу. Той зрозумів одразу і схопив її за руки. Ден тихо вилаявся про себе і, нарешті, глянув на Еріку:

— Тільки ти лишилася. — Він намагався приховати паралізуючий страх за усмішкою. — Інакше мені доведеться це зробити самому.

— Ден, послухай, не все так…

— Або ти вб'єш мене зараз, або ж я сам переріжу собі сонну артерію. Приймай рішення!

Ден кинув їй меч і з зусиллям став на ноги, відкриваючи груди для майбутнього удару. Підморгнув Еріці, намагаючись показати повну рішучість все витримати. Життя пролітало перед очима короткими нескладними кадрами. Це був єдиний вихід. Він переживе це. Іти далі хворим та пораненим точно не варіант. Тільки воскресіння поверне йому сили, як і минулого разу, але для цього треба пережити ще одну смерть.

Еріка не змогла стримати сліз, здригаючись від тремтіння. А через кілька секунд схопила меч і з криком встромила його в груди Дену.