«Хороші друзі, гарні книги та спляча совість — ось ідеальне життя», — сказав колись один відомий письменник. І дійсно — що може бути гіршим за злостиве сумління, що, подібно до руйнівного цунамі, знищує все на своєму шляху, ламаючи колишні орієнтири, почуття та цінності?

Максим усе пам'ятав. Не тільки спробу вбити Дена, а й свої думки в той момент, які здавалися найсправедливішими. Він не став зовсім іншою людиною, але дозволив заздрості, злості та ревнощам здолати його, щоб, зрештою, провчити Дена. Ніби всі почуття, які він ретельно стримував, хтось розпалив настільки, що вони вирвалися назовні у вигляді бажання вбити колись найкращого друга. Адже Ден все одно воскресне потім, так чому б не відплатити фізичним болем за свій більш нестерпний — душевний? Гіпноз це був чи просто тимчасове помутніння розуму — скоєного вже не виправити. Він намагався позбавити життя близьку людину — і це незаперечний факт.

Максим навіть не розумів, що краще: якби він зарізав Дена власноруч, або ж підвів до того, що його змушені будуть вбити інші — за проханням його ж самого. Безмежні почуття розпачу та незворотності ситуації заполонили кожен куточок розуму ще й від сцени, як Еріка встромила меч Дену прямісінько в серце. Максим бачив, як друг, в очікуванні власного вбивства, сутужно прикусив нижню губу, і за секунду до удару з неї пішла кров. Бачив, як від жаху розширилися його зіниці, коли в груди врізалась холодна сталь. Бачив, як Ден, намагаючись придушити крик, видав лише хрипкий стогін і важко впав на землю, здригаючись від передсмертних конвульсій. Він бачив усе настільки ясно, що картинка, здавалося, намертво в'їлася в пам'ять і закарбувалася там назавжди.

Коли Ден випустив останній подих, над ним стовпилися всі, крім Макса та Еріки, від чиїх рук він і загинув. Ксюша задихалася від істерики, обіймаючи мертвого Дена, а Костя приводив до тями Марину, яка впала в стан шоку. Боря, як завжди, намагався всіх підбадьорити запевненням, що скоро Ден прокинеться здоровим, і все буде, як раніше. От тільки Максим знав, що як раніше — не буде більше ніколи.

Помітивши, як Еріка, закривши обличчя руками, пішла сама в ліс, він раптом відчув непереборне бажання розділити з нею цю трагедію. Дивина, та й годі! Цю дівчину він ще вчора відкрито зневажав, демонструючи презирство всіма можливими способами, а сьогодні раптом відчув несамовите бажання опинитися поряд. Ніби вона була єдиною, хто зміг би хоч на секунду зрозуміти його почуття.

П'яною ходою Еріка підійшла до найближчого дерева і впала на коліна, дивлячись у калюжу, що утворилася від дощу. Макса, який тихо підійшов і став ззаду, вона, здавалося, не помічала.

— Ми ж домовлялися, щоб не відходити далеко від інших. — Максим надав своєму голосу звичної суворості, намагаючись зберігати колишній образ. Те, що його душа розбита на уламки, він не хотів показувати, та й навряд чи її зараз це хвилює.

— Домовлялися, — прошепотіла Еріка, не відриваючи очей від свого відображення у воді. — Але ти останній, хто має право нагадувати мені про це.

— Так, — довелося погодитися Максу. — Але, сподіваюся, мій приклад відтепер стане пересторогою для всіх, хто захоче усамітнитися.

— Ти маєш рацію. — Вона звела на нього хижий погляд. — Особливо пересторогою усамітнитися з тобою. Тож пішов геть звідси!

— Ти мене ненавидиш?

— А по-твоєму, я повинна тебе любити? Після всього, що ти скоїв з Деном? Повір, за інших обставин я б без вагань прикінчила тебе.

— Тоді зроби це! — вигукнув Максим і, вирвавши з пояса кинджал, кинув їй під руки. — Вбий мене та звільни всю команду від такого покидька, як я! Можливо, вам буде краще, коли мене не стане!

Еріка здивовано подивилася на кинджал, який наполовину лежав в калюжі. Її напруга раптом зникла, і вона важко сіла на вологу землю, не звертаючи уваги на бруд. Бурштинові очі ніби померкли, змінивши колір на жовтий — майже людський. Мабуть, несподіваний нервовий зрив Макса вплинув на неї, як раптовий дощ на лісову пожежу. От тільки спалені в агонії нервові клітини навряд чи можна відновити.

— Як би я не хотіла, але тобі краще поки що пожити, хоча б до кінця цієї подорожі. Можливо, ти ще знадобишся в остаточній битві.

— Що ж, вельми вдячний за доброту. Буду намагатися бути слухняним хлопчиком,— криво посміхнувся Максим.

— Слухай, я щойно вбила Дена. Зараз, м'яко кажучи, не найкращий час для розмови зі мною. Не міг би ти просто залишити мене в спокої?

— Забула, що я намагався зробити те ж саме? І як би це парадоксально не звучало — думаю, ти єдина, хто здатний хоч трохи зрозуміти, що я відчуваю.

— Ти ще й на порозуміння розраховуєш? Серйозно? — Еріка витріщила на нього злющі очі. — В такому разі я хочу нагадати, що через тебе мені довелося вбити людину, якою я дорожу тут найбільше! Ти — причина того, що трапилося, і я зневажаю тебе всім серцем. Якщо раніше мені було на тебе начхати, то зараз ти єдиний із усіх, кого я б без докорів сумління прибила.

— Розумію твої почуття. Я пропонував тобі це зробити, але ти зволила відмовитися. — Максим знизав плечима, обережно спостерігаючи за реакцією Еріки. Вона наче трохи заспокоїлася, але не змінила своєї позиції. — Повір, за свій вчинок я отримаю ще сповна, насамперед, від самого себе. Думаєш, легко жити з почуттям, що хотів убити найкращого друга?

— Тоді якого біса, Максе?! — вигукнула вона, не дбаючи про гучність голосу. Відлуння загубилося удалечині та зникло, нагадуючи про урвище поблизу.

— Все дуже просто — я став жертвою гіпнозу. Енджел скористалася моментом, щоб заговорити зі мною, коли я був вкрай роздратований та злий. Натиснула на мої слабкі місця та залізла в самісіньку душу, бісова психопатка! Але я, звісно, не заперечую того факту, що сам створив обставини, в яких їй було легко проникнути в мою підсвідомість. Тепер тільки мені за це відповідати. Не здивуюся, якщо Ден та Ксю ніколи мене не пробачать.

Максим був настільки розчавлений, що зовсім не подбав, що говорити та як, ще й у присутності Еріки, яка засуджувала його найбільше. Чому — він і сам до кінця не розумів. Наче саме ця дівчина, яку він цурався найбільше, почує та зрозуміє його почуття.

— Пробачать обоє. І Ден, і твоя ненаглядна Ксю. Не думаю, що тобі варто надто перейматися цим. — Еріка справді трохи пом'якшала. Максим видихнув, відчуваючи, як льодовик усередині, створений зі страху, сумнівів та ненависті до самого себе, почав танути.

— Совість — це добре, — продовжила Еріка, нарешті удостоївши його поглядом. — Це те, що відрізняє людей від горян і навіть напівкровок. Та й що там казати! Не всі люди вміють визнавати свої помилки і розкаюватися у скоєному.

— Я не дочув? Це було щось на кшталт схвалення від тебе?

— Не підлещуй собі, блондинчику! Мені так само кортить розмалювати твою фізіономію. — Еріка стрільнула на нього награно зловісним поглядом з тінню посмішки на губах. У Макса всередині щось клацнуло. — Але заради справедливості змушена визнати, що твоє каяття гідне прощення і навіть поваги. Можливо, ти не настільки пропащий, яким спочатку здавався.

— Ого! Невже така як ти, сказала мені подібне? Це досить приємно, чорт забирай!

Еріка закотила очі і таки відважила йому невеликий потиличник — зовсім як Ксю Дену. Це був хороший знак, який натякав на те, що стіна непорозуміння між ними почала давати тріщину.

— Така, як я — це типу холоднокровна тварюка, яка не вміє відчувати? Такими ж ти бачиш напівкровок? — Еріка нахилила голову та звузила очі, не приховуючи загрозливої посмішки.

— Ну, якщо зазначити, що від слів холоднокровної тварюки мені стало по-справжньому тепло, то, мабуть, я трохи помилявся на ваш рахунок. — Максим не зміг приховати збентеження. — Але буду чесним — я досі не розумію, хто ви з Деном насправді такі і що діється у вас усередині.

— Ну, якщо від моїх слів тобі стало тепло, то мені лишається тобі тільки поспівчувати. Мабуть, ти ще більш нещасний і самотній, аніж я. А ще в тебе настільки низька самооцінка, що я, чесно кажучи, навіть не знаю, як на це реагувати.

Дощ пестив коротке волосся Еріки і по шиї стікав униз. Максим, як заворожений, спостерігав за грою світла у дощових краплях на її шкірі. Вся його сутність жадібно вбирала кожне слово дівчини, як бажаний еліксир життя. Треба ж такому статися! Еріка не лестила, та й не виявляла до нього абсолютно ніякого інтересу, крім як озвучувала думки вголос. Чому ж її товариство зараз для нього настільки затишне та приємне? Він ніби вперше зміг зняти маску ідеального хлопця і просто побути собою, не турбуючись, що про нього подумають. А ще вперше не соромився своїх слабких сторін, які колись приховував за показною гордовитістю.

— Ти маєш рацію. Я настільки приклеїв маску до обличчя, що тепер складно її зняти та побачити, хто я насправді такий. Але те, що сталося, стане для мене уроком. — Максим тяжко зітхнув і стиснув долоні в кулаки. Повітря не вистачало, а дивна задишка почала долати легені. — А ще я тільки зараз усвідомив, що моїй історії з Ксю прийшов кінець. Хочу поставити крапку та піти далі з новими життєвими уроками.

— Нічого собі! Ти так просто готовий відмовитися від свого кохання? — здивовано підняла брови Еріка.

— А чи це справді кохання? Колись прочитав, що справжнє почуття буває тільки взаємним, — сумно посміхнувся Максим. — Важко все віддавати людині, яка настільки зосереджена на комусь іншому, що зовсім не в змозі розглянути мою душу. Я теж потребую любові та підтримки. Все віддавати, не отримуючи нічого натомість — це боляче. Я втомився стукати в зачинені двері.

Максим зробив паузу, намагаючись прислухатися до шепоту серця. Його потяг до Ксю нікуди не зник, але це почуття було таким далеким від чогось теплого, спокійного та затишного. Наче його любов до неї просто не могла існувати окремо від болю та постійних спроб самоствердитись. З нею Макс ніби вичавлював свої найкращі сторони, тоді як справжній він плакав десь осторонь, як беззахисна дитина. Наче йому постійно треба було змагатися з Деном, щоб стати найкращим у її очах.

— Невзаємне кохання — це боляче і так втомлює. У гонитві за нею, я ніби й себе справжнього розгубив,— продовжив Максим після невеликої паузи. — Але знаєш, зараз я, напевно, починаю розуміти, чому ти, Ксю і навіть Енджел вибираєте його. Тому що Ден завжди такий, який є. Його не хвилює думка інших, він діє так, як сам вважає за потрібне, не опираючись ні на чиї очікування. І це дійсно круто.

— А ось тут ти помиляєшся, — впевнено похитала головою Еріка. — Ден так само, як і ти, вважає за краще приховувати свої слабкості за маскою безстрашного холоднокровного хлопця, який нічого не відчуває і не вміє любити. Психолог із тебе так собі, якщо за стільки років дружби ти не встиг пізнати його сутність! Часом мені здається, що ти сам ідеалізуєш Дена, а потім бісишся, що не такий, як він, маючи більше переваг насправді.

— А ось зараз ти мені точно лестиш! — Від розгублення вуха Максима почали палати, але хвиля роздратування, що послідувала за цим, миттю остудила його. — Якщо я маю більше переваг, чому ж ти закохалася саме в нього? Якщо я багато в чому виграю, чому ви всі вибираєте його?

— Ну, я буду нечесною, якщо скажу, що Ден не приваблює мене, як хлопець, — знизала плечима Еріка, глибоко замислившись. — Але це почуття таке далеке від справжнього кохання. Воно щось на рівні інстинктів, коли хочеться отримати бажане, не підключаючи до цього розум і навіть серце. Побачивши його вперше тоді на вечірці, я відчула бажання та пристрасть. Так, ти все правильно почув! Дівчатам теж іноді притаманні такі почуття. — Еріка штовхнула в плече трохи збентеженого Макса. — Але зовнішня привабливість не завжди є гарантією того, що це саме той, про кого ти мріяла... А мріяла я зовсім про іншого. Мені не потрібен був сильний крутий хлопець, який чудово розуміється на холодній зброї та зосереджений на битвах та тренуваннях. Мені потрібна була чуйна, любляча людина, яка б дбала про мене, була ніжною і кохала попри все... Той, хто мав би вразливу душу та зміг би навчити мене бачити і відчувати життя з іншого боку — не такого, як я звикла. Я сама сильна, життя та обставини змусили мене бути такою. Але душа моя завжди хотіла тепла, ніжності та справжнього кохання. Тому я розумію, що з Деном ми настільки схожі, що просто не зможемо бути разом. Як мені, так і йому потрібні повні протилежності. Тому я припинила розвивати у собі ці почуття до нього, і скажу чесно — в мене це непогано виходить.

— Але ж ти сказала, що він найдорожча людина для тебе тут.

— Це правда. Але це не означає, що я кохаю його, як хлопця. Та й... — Її голос трохи здригнувся, — я так само, як і ти, вирішила, що наша історія з ним закінчена. Хоча вона й до ладу не починалася, але я розумію, що треба припинити все зараз, поки ще є щось, віддалено схоже на закоханість. Та й мені подобається Ксю. Думаю, ці двоє створені одне для одного. Ден залишиться для мене близькою людиною, але вже в ролі друга.

— Мені здається, ми прийняли правильне рішення. Як би важко не було, але ми впораємося...

Максим ковзнув поглядом по її обличчю, аналізуючи кожне слово, а ще чомусь не міг відвести від неї захоплених очей. Тієї хвилини Еріка здавалося йому чи не богинею — кимось на зразок Енджел — неймовірно вродливою, сильною і такою ж травмованою, як і він сам. Вперше хтось зміг викликати в ньому щось схоже на те, що він увесь час відчував, дивлячись на Ксю.

— Ти дуже сильна, Еріко. А ще дуже мудра та зріла. Мені варто багато в чому повчитися в тебе, але не впевнений, що вийде. Здається, я програв у всіх напрямках, і краще просто здатися.

— Ні! — Еріка раптом торкнулася долонею його щоки та повернула до себе. Максим навіть отерпнув від несподіванки, не сміючи поворухнутися. — Все зміниться тоді, коли ти вийдеш із тіні Дена і станеш тільки собою. Коли перестанеш порівнювати себе з ним і мірятись талантами, привабливістю та досягненнями. Ти — це ти. Ти не станеш ним, а він не стане тобою. Ти крутий і без нього, Максе. Згадай свої досягнення та повір у них знову, не порівнюючи себе з ним. Просто будь собою, і ти відразу відчуєш, як легше тобі стане жити.

Максим забув, як дихати, потонувши у її незвичайних золотих очах. Як давно ніхто не казав йому нічого подібного! І як давно він не соромився своїх слабких сторін, які колись ховав за маскою. Сьогодні він був справжнім і почав любити цей стан.

***

Ймовірно, Ден не знав до кінця, на що йшов, коли попросив себе вбити. Так, він встиг ознайомитися з пораненнями, тортурами уві сні від Енджел, і навіть з повільною смертю від зараження крові. Йому справді здавалося, що він уже готовий до всього. Пережити кілька секунд жаху — жалюгідна дрібничка, порівняно зі здоровим тілом і хорошим самопочуттям після. Але, як виявилося, швидку смерть у тверезій свідомості, підкріплену важким очікуванням, він усе ж таки недооцінив.

Це було жахливіше, ніж він думав — набагато жахливіше. Спочатку різкий поштовх у груди, хрускіт власних кісток — потім відчуття вибуху всередині та агонія. Кілька хвилин справжнісінького пекла, що спалював зсередини вогнем болю, коли світ навколо повільно розбивався на нескладні кадри, і згодом — порожнеча. Наче кнопку вимкнули і все в одну мить закінчилося.

Коли він знову розплющив очі, здавалося, не минуло навіть хвилини. Болю більше не було, слабкість у тілі зникла, жар спав і картинка перед очима знову стала ясною. Над ним схилилися стривожені обличчя друзів: хлопці виглядали зляканими й винними, а дівчата, побачивши його воскресіння, почали плакати. Ксюша, яка, мабуть, обіймала його мертвого, мало не задихнулася від істерики. Максим та Еріка стояли трохи осторонь і виглядали пригніченими та водночас радісними, що він повернувся до життя.

Ден погладив Ксюшу по голові, прошепотівши на вухо якісь підбадьорливі слова, і, м'яко відсторонивши її, підвівся на ноги. На місці, де він лежав, утворилася величезна калюжа крові, яка встигла забруднити одяг, тіло та волосся. Дощ трохи змив червоні плями зі шкіри, але навряд чи він так само змиє все, що трапилося, з пам'яті.

— Дякую. Це був чудовий удар. Я помер досить швидко і тепер почуваюся цілком здоровим. Можна хоч зараз вирушати в дорогу, — сказав він Еріці, яка не зводила з нього стривожених очей.

— Ти жорстокий, Дене, — видихнула вона у відповідь, миттю спалахнувши від люті. — Вирішивши піти на цей крок, ти зовсім не подумав про почуття інших, які дивитимуться, як ти вмираєш. А ще ти був мертвим більше години. А тепер уяви, що в цей момент стало з нервовими клітинами твоєї ненаглядної Ксю.

Ден мало не отетерів від її слів. Подивившись у бік подруги, яка досі не могла прийти до тями, він відчув себе найостаннішою тварюкою.

— Вибачте, — прошепотів він, стиснувши долоні в кулаки. — Але ви повинні зрозуміти, що ми на війні. Далі можуть чекати ще більші потрясіння, тому потрібно вчитися стійкості та витривалості.

— Звісно ж... Головне психом потім не стань. А то дивлюся, ти вже близький до цього. — Еріка похитала головою, очевидно, на щось натякаючи. Тільки зараз Ден помітив, що його руки тремтять, як у старого, хоча він не відчував ні холоду, ні страху, ні якогось іншого потрясіння.

— Я впораюся. Подумайте про себе.

Він простягнув руку Ксюші і допоміг їй підвестися. Хотів знову вибачитись і обійняти, але в останній момент стримався. Він не повинен давати зрозуміти, що дорожить нею найбільше... Мало що ще потім може статися. Підійшовши до свого меча, який валявся неподалік нього і був забруднений його власною кров'ю, Ден підняв його і витер чистою стороною своєї футболки.

— Перш ніж ви відійдете від стресу і почнете звинувачувати Макса, я хочу відразу ж запевнити — це не його вина. Енджел проникла в його свідомість і вирішила вбити мене його руками. Подібне може статися з кожним, хто буде далеко відходити від інших і необережно поводитися. Тому, будь ласка, будьте пильні.

— Ти зараз серйозно? Зможеш пробачити мене після всього, що я накоїв? — не повірив своїм вухам Максим і тут же підняв на нього настільки шоковані очі, що Ден ледве стримав посмішку.

— Я ще не настільки тупий, щоб тримати образу на вчинок, скоєний під дією гіпнозу. Тому давай просто забудемо про все, що сталося. Конфлікти нам тепер ні до чого.

Максимові очі стали вологими. Він лише кивнув і опустив погляд, ніби не вважав себе гідним дивитись у його бік. У Дена в грудях замріло те забуте тепло, яке він відчував щоразу, коли вони обоє приходили один одному на допомогу. Коли не рахували перемоги, як показник, що хтось краще-сильніше-привабливіше. Коли вони ще були справжніми друзями, і навіть якщо сварилися, то мирилися швидко і охоче, не з'ясовуючи, хто винен більше. Що, якщо не все ще втрачено? Ден хотів у це вірити.

— Що ж, давайте повернімося до речей, приготуємо щось поїсти і вирушимо далі, — сказав він, кивнувши у бік їхнього недавнього місця перебування. Друзі ще не відійшли до кінця від шоку, який породив його вбивство. Марина не відлипала від Кості, сховавши обличчя у його грудях. Боря не міг припинити нервово посміхатися, як це робив завжди після великого потрясіння, а Ксюша була схожа на тінь, дивлячись собі під ноги скляними очима. І хоча сам Ден пережив не менше стресу від недавніх подій, він чомусь не зміг себе змусити підійти до неї і запевнити, що все буде добре. Можливо, боявся видати нервове тремтіння в тілі, але, швидше за все, побоювався небажаного нагляду з боку — його нового виду параної.

Дощ нарешті вщух, і стало трохи тепліше. Підлітки встигли добряче намокнути, замерзнути і виснажитися психологічно після того, що сталося. Ден же відчував себе настільки бадьорим і здоровим, що готовий був хоч зараз битися з черговою нечистю. Жаль тільки, що емоційно все було навпаки — ніби його пожували і виплюнули в бруд, від якого неможливо до кінця вимитися. Ось тільки нікому про це знати, звісно ж, не обов'язково.

Щоправда, варто йому було вирватися вперед, Ксюша підбігла до нього і міцно обняла ззаду, не зважаючи на думку інших.

— Як ти міг так вчинити? Ідіот! Ненавиджу тебе!

Вона вдарила його кулаком у спину, а потім пригорнулася так сильно, що Ден завмер на місці, відчуваючи хвилюючі дотики її тіла.

— Я не мав іншого вибору.

— Вибір є завжди.

— Тоді це був мій вибір.

— А якби ти не воскрес? Якби ти помер по-справжньому і назавжди? — Ксюша стиснула його плечі до болю, наче боялась випустити з обіймів. Ден кинув обережний погляд за спину, лякаючись натрапити на оскаженілий погляд Максима. Але на його подив, той був повністю зосереджений на Еріці, щось жваво з нею обговорюючи. З якого часу ці двоє почали спілкуватися? Раніше вони на дух одне одного не переносили.

— Ксю, можеш мені дещо пообіцяти? — Він повернувся до подруги обличчям, взявши її за руки. — Ніколи не сумнівайся у моїх рішеннях. Навіть якщо я буду помилятися, благаю, вір у мене до кінця. Якщо ти віритимеш у мене — я воскресну навіть із попелу. Це моє єдине прохання.

— Обіцяю. — Вона насилу придушила підступні сльози. — Обіцяй і ти, що більше ніколи не припустишся такої помилки, через яку доведеться знову померти. Що хапатимешся за життя навіть у тих ситуаціях, коли це буде здаватися неможливим.

— Даю тобі слово.

***

За старим часом наближався вечір, тому було ухвалено спільне рішення зупинитися на нічліг. Через хворобу Дена та наступні пригоди, вони пройшли не більше десяти кілометрів, що здавалося зовсім мало порівняно з колишніми маршрутами. Звичайно, спішити поринути в безмежжя зла, яке чекало в мертвому лісі, ніхто не квапився. Та й навряд чи тоді ще вдасться відпочити, бо зупинятися на ночівлю у місці, що кишить монстрами — ще те самогубство.

Попри прохання Ксюші не ризикувати, Ден ретельно вимився в маленькому ставку за кілька метрів від поваленого дерева, де вони розбили табір. Завдяки гелю для душу і чистому одязі вдалося трохи заспокоїтися і згадати про затишок дому, коли він ще не здогадувався, що чекає далі. Також на вимогу подруги він випив трохи заспокійливого на травах, яке запропонував Костя. І хоча Ден до останнього відмовлявся, запевняючи, що спокійний, як удав, довелося погодитися, хоча б заради припинення цього клятого тремтіння, яке здолало його після другої смерті. Він і сам не розумів, що відбувається з його тілом і психікою, воліючи не копатися надто глибоко в думках.

Друзі на швидку руку приготували вечерю, розвішали на деревах мокрий від дощу одяг і розташувалися на ночівлю. Ден відчував себе бадьорим і повним сил після воскресіння, тому погодився приглянути за іншими. Їм необхідно гарненько виспатися перед дорогою і майбутніми випробуваннями, які, очевидно, чекатимуть у проклятому лісі. Ден же, відвідавши те жахливе місце вночі і переживши вже двічі справжню смерть, здавалося, вбив свої нервові клітини. І хоча його тіло думало інакше, долаючи тремтінням і прискореним пульсом, розум продовжував залишатися холодним і неупередженим. Хотілося вірити, що це не чергова спроба психіки захиститися від стресу, а здобутий імунітет від майбутніх потрясінь.

У перші дві години, коли підлітки заснули, Денис повторював бойові прийоми, підтягувався на гілці дерева та робив для друзів нові загострені на кінцях палиці. Червона ніч мерехтіла багряними піщинками, що переливалися і кружляли в повітрі після того, як туман розвіявся. На чорні, вологі від недавнього дощу гілки час від часу сідали дивні зловісні птахи з червоними вузькими очима. Вони підозріло не видавали жодних звуків, та й нападати не думали — лише спостерігали здалеку. Кілька разів Ден помічав величезних невідомих жуків, що повзали у чорній траві. Цікаво, ця вся живність теж із Горана? Як би там не було — виглядало це вкрай бридко і досить тривожно, хоча після всього, що сталося, Ден уже звик до подібного.

Через чотири години він нарешті сів на землю і притулився до дерева, відчуваючи легку втому. Друзі спали так міцно, що за цей час ніхто з них навіть жодного разу не прокинувся. Ден не поспішав їх будити. Шести годин повноцінного відпочинку має бути достатньо, щоб відновити сили, тому він терпляче чекав, коли хтось прокинеться і складе йому компанію. Від нудьги та яскравих червоних відтінків навколо його очі втомилися, тому Ден непомітно для себе поринув у легкий омут дрімоти.

Абсолютна чорнота була такою заспокійливою та затишною, на відміну від постійних червоних сутінків. Так хотілося відключитись хоча б на кілька хвилин і побачити якийсь приємний сон. Легкий вітерець торкнувся його обличчя, заплутався у волоссі і доніс приємний аромат польових квітів. А через секунду він відчув чийсь трепетний дотик.

Тепла ніжна долоня торкнулася його щоки, пальцями провела по контуру губ і ковзнула за шию. Ден боявся поворухнутися, видавши себе, і тим самим припинити ці незабутні відчуття. Якщо Ксю вирішила таким чином виявити свої емоції — її потрібно негайно зупинити, доки всюдисущі очі Енджел не помітили цього. Але ж, чорт забирай, так не хотілося цього робити! Тим часом ніжні пальці торкалися його шиї, а тепле дихання і запах квітучих галявин дурманив розум, вимагаючи продовження. А ще через секунду до його губ доторкнулося щось тепле, м'яке і таке жадане. Ден несвідомо відповів, не в силах протистояти спокусі поцілунку, як раптом його розбудив зляканий голос Ксюші.

— Ден!

— А? Що? — Він не розумів, що сталося. Чому вона раптово вирішила його розбудити? Чорт забирай, як він міг так забутися? Що за легковажна самовпевненість?

— Ти в нормі? — Ксюша дивилася на нього так, наче побачила привида. В її очах стояли жах та біль — дивна реакція.

— Пробач, я трохи задрімав, — зніяковіло простягнув він. — Та й, здається, я трохи захопився... Не міг себе змусити це припинити.

В нього не вийшло приховати посмішку, та й палаючі щоки, мабуть, тільки підкреслювали його збентеження.

— Значить, ти все відчував? — вигукнула вона, не стримуючи нотки розпачу в голосі.

— Так... Я ж не спав, Ксю. — Він зробив паузу, намагаючись підібрати правильні слова. — Але ми не повинні цього робити, хоч би як хотілося... Тільки не тут і не за цих обставин.

— Придурок! — раптом розлютилася вона. — Я ж сказала, що більше не лізтиму до тебе! Невже тобі інших думок в голову не закралося? І це той, хто сьогодні п'ятдесят разів повторив про обережність?!

— Я не зовсім розумію, про що ти, — зовсім розгубився Ден.

— Не розумієш, значить? Що ж, я тобі поясню. — Ксюша опустила голову, прикусивши нижню губу. Здавалося, вона готова була вліпити йому ляпас. — Дві хвилини тому я прокинулась і вгадай, що побачила першим, глянувши в твій бік? Навіть подумала, що це мені здалося...

— Ти зараз лякаєш мене. — Ден з жахом почав усвідомлювати, до чого вона хилить.

— Ось і в мене була така реакція. Прокинувшись, перше, що я побачила — це як Енджел власною персоною схилилася над тобою, гладить і цілує тебе в губи! Прокляття! Вона ще й виглядала настільки нещасною і зворушливою в той момент, що мені здалося, що в мене їде дах. Коли вона мене помітила — відразу ж розчинилася в повітрі, як примара. Так легко і просто, ніби робить це постійно. Але, судячи з твого виразу обличчя, ти не дуже й хотів, щоб це закінчувалося.

Ден був настільки шокований її заявою, що забув про всі слова. Як він міг подумати, що то Ксю? Як міг взагалі припуститися такої жахливої помилки, ставши хай і на мить, але легкою здобиччю Нуари?

— Пробач, — насилу видавив із себе Ден. Серце розбилося на тисячі уламків, які впивалися в душу і завдавали нестерпного болю. Він був упевнений, що після того, як усвідомив свої почуття, ніколи не зрадить Ксю. Відштовхне заради її ж безпеки, але точно не зрадить. А зараз він мало того, що помилився, то ще й хотів продовження поцілунку. Нуара зараз, ймовірно, самовдоволено потирає долоні. Безнадійний слабак!

— Навіщо ти просиш вибачення? Було б дивно, якби ти зміг встояти. У неї досвіду чимало в подібних речах.

— Я думав, що це ти.

— Я не така відчайдушна, щоб лізти до того, хто мене відштовхнув. Тому прошу, давай забудемо про всі неоднозначні моменти, що між нами були. Ми тільки друзі. Нічого іншого між нами не може бути.

— Мені так шкода, — тільки й зміг видавити Ден. Виправдовуватись і все заперечувати було явно не в його дусі, та й не зовсім доречно. Єдине, чого хотілося — просто зникнути.

— Хоч би там як, зараз не час думати про це — сам же ж казав... Добре, що їй поцілувати тебе заманулося, а не задушити. — Ксю важко зітхнула, намагаючись заспокоїтися. Очевидно, вона не планувала зриватися на емоції, розуміючи все не гірше за нього. Як би там не було, Ден з пригніченням усвідомив, що у їхніх стосунках утворилася ще одна тріщина.

— І це, і випадок з Максом ще більше підтверджують, що вона постійно десь поруч і, можливо, спостерігає за нами. — Ден підвівся на ноги і з тривогою озирнувся навсібіч. Хотілося якнайшвидше відволіктися від цієї події, щоб не відчувати мук совісті та ненависті до самого себе.

— Головне, щоб усі ми, і ти зокрема, не стали, як фігури на шахівниці,— тихим голосом промовила Ксю, намагаючись не дивитися йому в очі. — Давай поміняємося, тобі теж треба поспати. Он уже Боря прокинувся і складе мені компанію.

— Добре, — кивнув Ден. — Я не стану її пішаком, обіцяю.

***

Попри впевненість у тому, що не зможе заснути, Ден таки зміг трохи відпочити. Коли він розплющив очі, то виявив, що друзям вдалося не лише розпалити багаття з вологих гілок, а й зварити кашу. На щастя, потреби в їжі в них не було, так як вони чимало взяли з собою. З водою була більша проблема, але на щастя, Ксюша прихопила з собою спеціальній пристрій, який очищував навіть найбруднішу воду.

Погода радувала відсутністю огидного червоного туману та приємним теплом. Запах падалі, як і раніше, отруював повітря, але навіть до нього вони звикли і перестали звертати увагу. Дивно, що відчувши аромат квітучої галявини в присутності Нуари — це не здалося Дену чимось незвичним. За нинішніх умов це можна було вважати дикістю, та й Ксю рідко користувалася парфумами. Ідіот! Давно йому не було так паршиво та соромно, як сьогодні. Жити і не бути ні в кого закоханим, справді, набагато легше та спокійніше. Таким вразливим та слабким він себе давно не відчував. Якщо не навчиться контролювати емоції — це, зрештою, може загубити всіх.

Коли вони рушили в дорогу, стало зрозуміло, що йти далі вибраним маршрутом практично неможливо через занадто велику кількість кущів, колючого бур'яну і повалених дерев. Було прийняте спільне рішення повернуться до головної дороги, обійти мертвих голубів та продовжити рухатися до проклятого лісу. На щастя, падалі виявилося менше, ніж передбачалося, і невдовзі йти далі їм нічого не заважало.

Ксюша постійно трималася поряд із Борею, щось жваво з ним обговорюючи. Нещодавно на його місці завжди був Ден, і тоді здавалося, що так буде завжди. Що ж тоді краще — кохання чи дружба? І як вони обоє дійшли до такого життя, що переступили колишню незламну межу?

Максим знову крокував поруч з Ерікою попереду інших. Схоже, цим двом справді стало цікаво у компанії одне одного. І хоча вони поки що мало нагадували закохану парочку і постійно сперечалися, Ден не міг не відзначити того, що вони, здається, знайшли спільну мову. Навіть на Ксю Максим не звертав уваги, хоча запевняв Дена, що продовжуватиме її добиватися. Що ж — хоча б одне приємне спостереження за сьогодні, що не могло не тішити.

Побачивши попереду знайоме озеро, Ден відчув приплив тривоги, згадавши Рін. Бідолашна русалонька! Вона, напевно, вже давно померла, навіть не встигнувши насолодитися життям у новому водоймищі. Втім, надія вмирає останньою, тому Ден вирішив про всяк випадок перевірити. Кивнувши Еріці, яка теж пам'ятала русалку, він підійшов до крутого скелястого берега і схилився до води.

— Рін! Ти тут? Рін, це я!

Озеро помітно зменшилось у розмірах і покрилося зеленим липким брудом. Від колись білосніжних, жовтих лілій залишилися лише чорні, огидні на вигляд шматки гнилизни. Еріка коротко розповіла іншим про їхню спільну пригоду, тому ніхто не ставив зайвих питань. Лише приречені зітхання і шепіт за спиною натякали на те, що здогади Дена, швидше за все, правдиві.

Однак через кілька довгих секунд вода нарешті колихнулася і звідти винирнула чиясь рука. Невже? Ден без вагань опустив долоню в липкий бруд і відразу ж витяг русалку на берег. Вона вже майже дихала. Лише великі жовті очі ще зберігали іскорки життя, згасаючи з кожною секундою.

— Ти таки прийшов, — промовила Рін синіми, блідими губами. На її тілі кровоточили глибокі тріщини, а шкіра стала сірою і поморщилася — жахливе шокуюче видовище.

— Пробач мені. Я не зміг цьому запобігти, — глухо прошепотів він, відчуваючи провину за те, що подарував їй зайву надію. Зсередини роз'їдало паршиве, отруйне почуття незворотності, ніби все хороше вже назавжди втрачено.

— Не звинувачуй себе, мій принце. Побачити тебе перед смертю — вже безцінний подарунок для мене. Дякую, що згадав. — Рін зробила спробу посміхнутися і одразу ж скривилася від болю. — Залиш мене у воді, і одного разу я розквітну тут білою лілеєю, коли сонце повернеться. І, будь ласка, живи...

То були її останні слова. Потім Рін зітхнула востаннє і спрямувала в небо мертвий скляний погляд. Ден згорбився над тілом русалки, намагаючись подолати гостре бажання розплакатися. Друзі стояли над ним, опустивши голови. Ніхто не ставив зайвих запитань. Червона ніч знищила все, що було його частиною, не маючи влади лише над ними.

Ден занурив тіло Рін у воду і пошепки прочитав молитву. Він не встиг прив'язатися до неї, але її смерть таки похитнула його і так нестабільну психіку. Усередині утворилася ще одна глибока діра, ніби попередніх було недостатньо.

За кілька хвилин вони знову рушили в дорогу. Ден знав, що мертвий ліс знаходиться зовсім близько, тому уважно стежив за кожним підозрілим шерехом. Більше не чулося квакання жаб і плескіт води вдалині, не було шуму від комах та співу невідомих птахів. Незабаром вони мають вийти до гнилого болота — кордону між колишнім колись прекрасним світом та мертвим лісом. Чорні хмари над головою стрімко рухалися у бік забороненої зони, а червоні сутінки навколо змішалися з пітьмою.

Раптом різкий звук, що нагадував каркання ворон, порушив всюдисущу тишу і змусив друзів підняти голови. Вони так і позадкували від великої кількості чорних птахів, що летіли в бік проклятого лісу. Саме ці істоти, схожі на воронів, уже не раз спостерігали за Деном та рештою, втім, жодного разу не нападаючи. Зараз було так само — вони просто пролетіли над головою, врізаючись одне в одного, ніби страждали від нападів сказу, але не стали їх чіпати.

Переглянувшись з іншими, Ден повідомив, що скоріше за все, вони досягли кінцевої точки маршруту. Вдалині майорів невеликий просвіт, ліс значно порідшав, а навколо стояв такий задушливий сморід, що почала боліти голова. Нарешті перед ними розкинулося величезне болото, яке з цього боку здавалося меншим, ніж під час попередньої подорожі Дена. Поверхня води та суші рясніла величезною кількістю дохлої звірини: дрібної риби, щурів, змій та іншим бридких тварюк.

Втім, мертвий ліс, що знаходився прямо за болотом, лякав набагато сильніше. Звичайно, нічого нового та несподіваного ніхто не побачив, якщо не брати до уваги величезну чорну хмару, яка загрозливо нависла прямо над верхівками дерев. Концерт з незрозумілих звуків попереду не тільки нікуди не зник, а й доповнився новими, моторошними «мелодіями».

Ден протяжно зітхнув і дістав свій меч. Що ж — далі на них чекає ще більше пекло, ніж те, що вони залишили позаду.