Єдине місце, в якому можна сховатися від страху — сон. Ксюша усвідомила це тоді, коли низька стеля, що утворила тріщини, розчинилася у непроглядній темряві. Втома приспала тривогу, огорнувши ковдрою хибного спокою. Втім, за кілька годин вона послабила свої позиції і повернула її у реальність.

Ксюша побачила страшний сон і злякано прокинулася. Погане передчуття вмить відігнало оспалість. Спираючись на лікті, вона квапливо піднялася з підлоги і потерла очі. За звичкою обвела поглядом мирно відпочиваючих друзів у пошуках Дена. Так було ще з самого дитинства. Ксю завжди шукала його очима, ніби його присутність була для неї життєво необхідною. Щоправда, тоді їхній міцний зв'язок підкріплювався лише дружніми почуттями.

Дена на місці не виявилося. Максим, згорбившись, сидів на підлозі біля столику і тримав у руках клаптик зім'ятого паперу. Його відчужений погляд бентежив.

— Що сталося? Куди подівся Ден? — Ксюша не зводила погляду з його рук. Її пульс почастішав разом з диханням. Макс мовчки простяг їй записку і відвернувся. Вона тремтячими руками розгорнула листа. Погане передчуття, як грім серед ясного неба, пронизало грудну клітину наскрізь.

«Розумію, що вчиняю неправильно, але прошу мене не засуджувати. Мені не потрібні охоронці, які не мають такої ж недоторканності, як я. Енджел буде використовувати вас, щоб мене зламати. А якщо з вами справді щось станеться — у неї це, безсумнівно, вийде. Тому якщо не хочете, щоб я програв, не шукайте мене, будь ласка. Не хочу нікого наражати на небезпеку. Це моя битва, на кінець якої ви зможете вплинути лише в тому випадку, якщо будете в безпеці. Відпочиньте поки що, наберіться сил і дочекайтеся мене в будинку Жаклін. Я неодмінно повернуся, коли знайду кристал і виконаю своє перше завдання. Зі мною нічого не може трапитись — пам'ятайте це. У жодному разі не слухайте Ксю, як би логічно вона не говорила. Слухайте Макса — його висновки найправильніші. Дякую вам за все, що ви для мене зробили. P. S. Ксю, якщо ти кинешся мене шукати, я тебе ніколи не пробачу. Покажи хоч раз у житті, що поважаєш мій вибір. Знаю, ти злишся. Але просто повір у мене. Люблю».

Ксюша видала хрипкий стогін. Відкинувши листа, вона схопилася руками за обличчя, відчуваючи, як непереборна лавина страху заповнює розум.

— Який же ти кретин, Дене! Обіцяю, що уб'ю тебе власноруч, як тільки побачу, — прошипіла вона, стиснувши долоні в кулаки.

— Еріки теж немає. Або вони втекли вдвох, або...

— Вона пішла за ним пізніше. Думаю, він не хотів її брати, — перебила Максима Марина, яка теж прокинулася і виглядала вкрай розгубленою. — Мені не спалося, і я бачила, як Ден вийшов із будиночка. Він не брав з собою речей, тому я не надала цьому значення. Думала, у туалет відлучився. А потім за хвилин десять вийшла ще й Еріка.

— Чому ти дала їм піти? — вигукнула Ксюша, спрямувавши на Марину злий палаючий погляд.

— Такий розвиток подій я ніяк не передбачала. Між цими двома були недомовлені моменти. Не хотілось втручатися. Думала, поговорять на вулиці та повернуться. — Білявка розгублено кліпала довжелезними віями.

— Господи, яка ж ти наївна, Марі! Як давно все це сталося?

— Не можу сказати точно. Я потім заснула.

— Можливо, ми ще зможемо їх наздогнати! — Ксюша підірвалася на ноги і почала нервово одягати кофту та кросівки. Максим одразу ж схопив її за руку і стиснув кисть до болю. У його очах ніби ядерне полум'я спалахнуло. Ксю навіть забарилася, відчувши всю його лють.

— Не смій навіть думати про це! — загарчав він, показуючи, що нізащо її не відпустить. — Тобі мало в листі було доказів? З ним нічого не станеться, на відміну від нас! Та й куди ти підеш без компаса? У цих нетрях можна легко заблукати, навіть за два кроки від будинку. Його немає сенсу шукати!

— Ми не можемо просто так дати йому піти! — Ксюша розуміла правоту Максима, але нічого не могла з собою вдіяти. Її переповнювала пекельна суміш різноманітних емоцій. Думка про те, що Ден пішов у мертвий ліс один, на поталу Енджел та смертоносній невідомості, наводила жах. А перебування Еріки з ним поруч, яка не володіла ніякою силою, ще й мала слизький нестерпний характер — доводило її до сказу.

— Він уже пішов у компанії з такою ж відчайдушною, як і сам. Щоб ти не говорила, але ці двоє просто створені одне для одного. — Максим ущипливо посміхнувся і звузив очі, спостерігаючи за її реакцією. Ксюша ледве стрималася, щоб не вдарити його по обличчю.

Цієї ж хвилини двері рипнули і на порозі з'явилася Жаклін. У її кошику була туша курки, овочі та гриби. Помітивши загальне збентеження, вона відразу занепокоїлася:

— Що трапилося? Де Алан?

— Пішов виконати перше завдання, яке було у пророцтві. Тільки вирішив це зробити самотужки, — відповіла Ксюша з виразом повної безвиході на обличчі. — Його звати Ден. Він ніколи не прийме імені Алан, оскільки воно схоже на ім'я його батька.

— Добре, нехай буде Ден. — Жаклін опустила кошик на підлогу, а сама важко присіла на стілець, наче їй зробилося зле. Її обличчя стало схоже на маску. — Даремно я вам сказала, що його охороняє сила кристалу. Тоді ви б, мабуть, не дали йому піти.

— Що ви таке кажете! Ми б нізащо цього не допустили, якби не... — жарко заперечила Ксю, але в ту ж мить схаменулась. Почуття провини отруйною змією обвилося навколо серця і боляче його стиснуло.

«... Якби не заснули».

Як вона могла допустити таку жахливу помилку, знаючи характер Дена? Знаючи його безрозсудну сміливість, свавілля та схильність до самопожертви? Хіба після останніх відомостей він міг вчинити інакше? Чому до неї тільки зараз це дійшло? Відчуваючи внутрішнє руйнування, Ксюша закрила обличчя руками.

— Не звинувачуй себе, дівчинко, — зі щирим співчуттям сказала Жаклін. — Його життя охороняється силою кристала. Червона ніч ще не прийшла, а значить, час дуелі ще не наблизився. Йому поки що нічого не загрожує, тому правильніше буде дочекатися його тут. Якщо, звісно, йому ніхто не завадить повернутись.

— Ось цього я й боюсь! Енджел може захопити його в заручники і катувати! Навіть якщо не вб'є — ламатиме, щоб він віддав кристал добровільно! — Ксюша жахнулася від власних висновків.

— Впевнений, цей ідіот такого повороту навіть не передбачав,— зауважив Максим, стиснувши плече Ксюші. Підтримка, звичайно, так собі. — Він завжди спочатку робить, потім думає, ти ж знаєш.

— Прокляття! — Ксюша з усієї дурі штовхнула ногою рюкзак друга. Втім, навіть майбутня смертельна образа Дена не була достатнім аргументом для її бездіяльності. Як вона може сидіти, склавши руки, знаючи, що з ним може статися що завгодно?

— Ми не підемо його шукати, Ксю,— крижаним басом відчеканив Максим, прочитавши її думки. — Сам заварив, сам хай і розхльобує. Ми вже достатньо для нього зробили. Може, як потріпають трохи — набереться мізків. Йому прочуханка корисною буде.

— Ти в своєму розумі?! Як можеш таке казати?

— Заспокойся, дівчинко. Не поспішай кидатися в крайнощі, — м'яким голосом промовила до неї Жаклін, розуміючи, що назріває конфлікт. — Ден — хлопчик далеко не простий. Хоч характер у нього і не цукор, але, гадаю, зламати його не так легко. Довірся йому для початку. Якщо він не з’явиться до завтрашнього вечора, тоді думатимемо, що робити далі.

— Ось тобі доросла, розумна і тверезомисляча людина! Думаю, треба набратися трохи терпіння та почекати його тут. Нічого з ним за ніч не станеться. Хто за — підніміть руку. — Максим одразу ж підніс свою і безапеляційним поглядом обвів інших. Як і очікувалося, всі, за винятком самої Ксю, підтримали його ідею. Ксюша голосно вилаялася, блиснувши поглядом пораненого хижака. І як тепер дожити до завтрашнього вечора?

Інші не поспішали панікувати, як Ксю. Погодившись із пропозицією Максима та Жаклін, вони одразу ж відволікались на свої справи, ніби нічого страшного не сталося. Ксюша злилася, дратувалася і зневажала кожного. Як вони можуть бути такими спокійними?

Боря з головою поринув у планшет, прийнявши такий діловий вигляд, ніби вирішував всесвітньо важливу задачу. Костя перебирав аптечку і робив записи у свій блокнот, наче готувався до чергової кровопролитної сутички. Марина почала допомагати Жаклін готувати вечерю. Максим схилив голову на ліжко і дивився на Ксю таким важким і пригніченим поглядом, що хотілося провалитися крізь землю. Вона намагалася ігнорувати це і триматися від нього якомога далі. Не хотілося ще раз вислуховувати ревні зауваження про те, як багато для неї означає Ден. Нервово відібравши у Марини ніж, Ксю почала чистити картоплю, ризикуючи поранитися через нервове тремтіння у пальцях.

Потрібно терміново заспокоїтись і зібрати себе до купи. Ден там не один. Поруч із ним ще й Еріка, яка, можливо, складе йому непогану компанію і надасть хоч якусь моральну підтримку. Ксюша витрачала всі сили, щоб налаштувати себе на краще, але сутужні ревнощі впереміш із занепокоєнням продовжували створювати всередині хаос.

У важкому очікуванні минуло дві години. Підлітки остаточно відволіклись від тривожних думок, повернувши обличчям усмішки. Одна Ксю безуспішно боролася з хвилюванням, яке продовжувало отруювати душу болісною невідомістю. Вона нічого не говорила, ховаючи очі від усіх і тримаючись одинцем. Погане передчуття, як безжальний кат, остаточно підкорило її свідомість, зробивши своєю безвільною рабинею.

— Ви обіцяли нам розповісти свою історію. Як потрапили в цей світ, що пережили, і що саме тоді сталося,— нагадав Максим, коли всі більш менш затихли та спрямували на Жаклін вичікувальні погляди.

Дівчина ніби боялася цього питання. Її обличчя вмить зблідло, а очі застелила пелена болю. Зараз, перебуваючи на межі розпачу, Ксюша розуміла її стан, як ніколи. Не кожному захочеться повернутися у минуле, яке забрало з собою усе: радість, біль, життя близьких, моменти щастя та розпачу. Безсумнівно, свідомість Жаклін вже давно веде війну зі власними спогадами, стерти які вона не в змозі. Як би жорстоко не було з їхнього боку допитувати її — це був єдиний варіант краще зрозуміти, з чим вони мають справу. Ксюша налаштувалась бути уважною до її історії, незважаючи на свій пригнічений стан. Вона має запам'ятати все до найдрібніших деталей і розповісти про них Дену. Адже саме він намагався розгадати таємницю замку, ставши заручником жахливих сновидінь.

Жаклін дістала з кишені пошарпану носову хустинку і відразу ж змахнула зрадливу сльозу. Потім, важко передихнувши, почала свою довгу, просочену болем розповідь:

— Зважаючи на те, як довго тягнеться час у Комп'ютерній мережі, сталося це кілька тисяч років тому, а за земним часом — п'ятдесят. У мене була дуже велика та дружна сім'я. Батька я сміливо можу назвати генієм. Щоб створити систему передачі інформації, він витратив не один рік. Завдяки престижній роботі, наша родина володіла чималим капіталом. Два моїх старших брата працювали в дослідницькому центрі батька, а я — двадцятирічна студентка, навчалася в найкращому університеті країни. Середня сестричка Віола, якій тоді було шістнадцять, захоплювалася середньовічною архітектурою, а дев'ятирічна Джессіка божеволіла від колекціонування стародавніх прикрас.

Саме тому досягнувши успіху та визнання, батько купив для нас будинок, який вважався пам'яткою історії. Він був незайманий майже століття, відрізнявся величезними розмірами та вишуканою архітектурою. Завдяки відкриттю інтернету батько став знаменитим і здійснив нашу заповітну мрію — жити в справжньому старовинному замку. Кожна кімната зберігала таємниці минулого. Безліч скульптур, картин, вишуканих меблів та інших архаїчних речей вселяло в нас захоплення та трепет, а величезні розміри нового місця проживання дозволяли надовго розтягнути задоволення від його дослідження.

Я пам'ятаю цей день… День, коли інтернет отримав право на існування. Ім'я батька мало увійти в історію, як першовідкривача. Того вечора у нашому новому будинку зібралися гості. Брати привели своїх дівчат, мати запросила подруг, сестри — однокласників. Кожному дозволили покликати на вечірку найближчих людей, щоб спільно розділити цю радість. У розпал свята батько показав на нашому домашньому комп'ютері, як працює інтернет, після чого за вікном несподівано потемніло. Ми почули страшний гуркіт, ніби стався землетрус. А коли вийшли на вулицю, побачили навколо зовсім інший світ. Колишні знайомі локації зникли, а замість них нас оточувала незаймана природа небаченої краси. Здавалося, ми потрапили до раю, повністю відгородившись від зовнішнього світу, ніби перенеслися у казку. Принаймні ми були впевнені в цьому досить довго.

Дивовижні пейзажі захоплювали, а невідомі плоди вражали смаковими якостями. Звичайно, довгий час ми намагалися знайти вихід із цієї прекрасної в'язниці, досліджуючи кожен куточок у цьому світі, але марно. Цікаво, що ми мали вихід в інтернет і могли зв'язатися із зовнішнім світом. Саме тоді ми дізналися, що час тут летить у рази швидше, адже відповідь від таткових співробітників довелося чекати місяць. А також переконалися, що загадкове зникнення замку та повідомлення від тата викликали бурхливі дебати та довгі розслідування.

Звичайно, з роками нашими пошуками більше ніхто не займався, дивний інцидент забувся, а ім'я батька стерлося з історії. Його успіхи привласнили собі інші особи, отримавши популярність, гроші та славу. Люди звикли тікати від загадок, не знайшовши їм пояснення. І хоча наш замок зник разом з нами, залишивши по собі лише порожню галявину на краю лісу, його пошуками чомусь ніхто не займався, як і самими нами. Розповіді батька через інтернет про паралельний світ, звісно, ніхто серйозно не сприйняв, а його самого почали вважати брехуном, шахраєм і божевільним. Навколо нашого прізвища ще довгий час витало безліч чуток і теорій, але згодом справу просто закрили.

Щодо нашої нової великої сім'ї, то ми навчилися жити в іншому вимірі. Чоловіки полювали та займалися садівництвом, жінки шили одяг, готували їжу та клопотали по господарству. Згодом туга по дому вщухла. Ми були щасливі в цьому світі, знайшовши для себе багато занять для душі. Роки йшли, діти не росли, дружини братів не вагітніли, а старші не старіли. Час був не владний над нашими тілами — як земний, так і комп'ютерний. У нас була маса можливостей, які звичайним людям за короткі роки просто не вдається втілити у життя.

Я вивчила багато мов, включаючи стародавню грецьку, якою писалися пророцтва. Інші вдосконалювалися у музиці, малюванні та кулінарії. Батько продовжував займатися дослідженнями та новими відкриттями. Якось він створив штучний інтелект, який у нашому комп'ютерному світі став видимим для всіх. Це і була Флер — вірний помічник та носій величезної кількості цифрової інформації. Згодом вона стала провідником і зберігачем, була наділена унікальною силою та мала особливий зв'язок із кристалом. Матінка природа використовувала її у своїх цілях, які ніхто з нас до кінця не розумів.

— А пророцтва та темний кристал? Коли ви дізналися про їхнє існування? — запитала Ксюша, яка намагалася запам'ятати кожну деталь.

— Минуло не так багато часу. Ми всі жили в одній частині замку, тоді як інша, більша його половина, залишалася незайманою. Більшість побоювалася тинятися темними пильними коридорами і заглядати в кімнати, які пустували роками. Ми ж з Віолою довгі дні коротали в цих похмурих самотніх покоях, розгадуючи таємниці минулого.

Одного разу ми знайшли маленьку загадкову кімнату. Вона була абсолютно порожня, лише посередині стояла величезна скриня. Відкривши її, ми знайшли стародавню книгу з чорною обкладинкою і синій камінь, що світився зсередини. Пам'ятаю, Віола хотіла взяти його, але в останній момент відчула погану енергетику. Саме ця обережність врятувала їй життя. А ось книгу ми забрали з собою, витративши на її вивчення багато років. Остання сторінка оновлювалася щодня. Старий текст зникав, а натомість з'являвся новий. Жаль, тоді я не розуміла давньогрецьку, тому весь вільний час присвятила тому, щоб вивчити мову.

Минуло п'ятнадцять років земного часу, а для нас — цілі сторіччя. Був кінець вересня, пізній холодний дощовий вечір. У наш будинок постукав незнайомий юнак, сказавши, що заблукав. При погляді на Дена, я ніби знову бачила його. Та ж постава, погляд, риси обличчя… Ми подумали, що це випадковий перехожий, який дивом знайшов портал, що зв'язує наш світ із Землею. Ніхто не запідозрив нічого поганого, так як за стільки років життя ми забули, що таке зло. Та й юнак був настільки відкритим, добрим та сором’язливим, що в одну мить зачарував усіх, особливо Віолу, яка закохалася в нього без пам'яті. Ми прийняли його до своєї сім'ї, навіть не здогадуючись, що пригріли звіра.

Пройшов місяць. Алл, так звали несподіваного гостя, проводив із Віолою весь час. Нам він розповів, що потрапив до Комп'ютерної мережі завдяки удару блискавки, а будь-яку інформацію про себе ретельно приховував. Незважаючи на це, ми з Віолою виявили жахливу наївність, розповівши йому про пророцтва та кристал. Я тоді ще погано знала стародавню грецьку, тому до кінця не розуміла всю важливість інформації, яка була у книзі. А потім це сталося...

Очі Жаклін засяяли від сліз. Підлітки боялися порушити тишу, жадібно проковтуючи кожне її слово.

— Вночі я почула крик у сусідній кімнаті. Пізніше мені довелося стати свідком страшної сцени: хтось зарізав мою улюблену Віолу, прив'язавши її до ліжка. Він завдав їй безліч колотих ран, від чого вона одразу ж померла. Я була настільки шокована, що знепритомніла і прийшла до тями лише через кілька годин. Тоді я дізналася, що вночі загинуло тридцять людей, серед яких була й наша люба матінка. За словами очевидців, у замок увірвалася група незнайомців, які володіли нелюдською силою. Вони влаштували в домі криваву різанину. Врятуватися вдалося лише п'ятнадцяти. Метою вбивць був кристал. Щоправда, тоді ще ніхто не знав про те, що він убиває кожного, хто до нього торкається. Намагаючись заволодіти каменем, кілька осіб загинули. Книгу пророцтв вони не знайшли, бо я ховала її в надійному місці. Щоправда, горяни завжди знали про все, що йшлося в пророцтві. Як вони звідти черпали інформацію — для мене досі загадка.

— Не тільки горяни. Деякі захисники напівкровок теж мають певні відомості, — перебив її Максим. Очевидно, як і сама Ксю, згадав про Ореста та Офелію.

— Як уже говорила, я не в курсі багатьох подій, що відбувалися у реальному світі. Деякі деталі щодо Алла мені відкрилися пізніше, коли я дізналася про його дії на Землі через інтернет. Побачивши його більш доросле обличчя в новинах, де його зараховували до особливо небезпечних злочинців, до мене дійшло, що саме він став винуватцем смертей у нашому замку. Але це сталося тільки через роки. Тоді ж, 1984-го, я й не думала підозрювати Алла. Тим більше, він так щиро відігравав роль нещасного, вбитого горем від смерті Віоли, що подібні думки присікалися самі собою. Втім, не всі так довіряли Аллу, як я. Мій батько одразу ж запідозрив його втручання, тож вигнав його з дому. Тоді я ще не знала, що його ховала у замку подруга Віоли, Кайла, яка теж стала жертвою його чарівності.

Обличчя Жаклін спохмурніло, а голос став трохи нижчим. Ксюша несвідомо стиснула кулаки, згадавши знахідку в печері. Померлу дівчину на фотографії, тіло якої вони виявили в першу ніч перебування в Комп'ютерній мережі, звали Кайла. Ден згадав це ім'я, коли коротко розповів Ксюші про сон, який відкрив йому події минулого. Зараз усі ці деталі сходилися до однієї жахливої історії, яку було важко усвідомити до кінця.

— І що було потім? Вони знову напали на замок? — поквапили інші, не зводячи з Жаклін зацікавлених очей.

— Не зовсім. Якийсь час все було відносно спокійно, коли здавалося, що все страшне лишилося позаду. Ми поховали померлих. Встановили нові замки, щоб забезпечити захист, та намагалися діяти спільно, охороняючи будинок від сторонніх. Але жах повторився знову — з нового, несподіваного ракурсу.

Настав листопад — холодний депресивний місяць, який став початком нового кошмару. Ми почали помічати, що ліс змінюється, перетворюючись на мертве зловісне царство. Вночі звідти чулися дивні звуки, які відрізнялися від того, що ми чули раніше. Все навколо вмирало, хоча ми продовжували переконувати себе, що восени інакше бути не може. Але дерева не засинали — вони просто висихали і неприродно вигинали гілки. Наші чоловіки, які ходили до лісу на полювання, тепер поверталися ні з чим. Вони лякали нас здогадками, що в хащах завелися нові небезпечні хижаки, які з'їли колишніх мирних тварин.

А потім сталося ще одне горе. Наш шановний татко помер у своїй спальні від задухи. Той, хто став першовідкривачем інтернету і справжнім генієм науки, був жорстоко вбитий. У замок ніхто чужий проникнути не міг — ми це знали напевно. Вбивця начебто був серед нас. Потім загадково зникла дружина одного із братів, яку так і не знайшли. Далі була черга загадкових смертей. Кілька людей не повернулися з лісу, а сина татового друга викрала якась тварюка прямо в нас на очах. Сестра мами загинула від нещасного випадку, послизнувшись на сходах. На подругу Віоли впала велика люстра, а ще одну дівчинку знайшли повішеною у підвалі.

Нас ставало дедалі менше. Щодня вмирала одна людина. Були неодноразові спроби залишити замок, але вони зазнавали краху. Ми просто ходили колами, повертаючись до проклятого будинку. Це була смертельна пастка. Вночі ми чули страшні звуки з горища і розуміли, що вранці одного з нас не стане. Яка тварюка там мешкала — ми так і не дізналися. Незабаром нас залишилося п'ятеро: я, моя молодша сестричка Джессіка, друг батька — Грег, подруга Віоли, Анна та наша п’ятдесятирічна домробітниця Мішель. Кайла, найближча подруга моєї сестри, теж зникла. Пізніше я дізналася, що вона втекла разом з Аллом, якого, як виявилось, ховала у замку. Ймовірно, саме він був невидимим убивцею, який таємно позбавляв життя усіх, вигадуючи найвитонченіші способи.

Грег, Джессіка і я наполягали на втечі. На думку Грега — невидиме зло все одно потягне когось у своє лігво, і необхідно зробити останню спробу знайти вихід із лісу. Однак Анна та Мішель відмовилися тікати. Вони занепали духом, не вірячи в те, що можна врятуватися і знайти вихід із лісу, який ніби утримував нас у пастці. Ми ж вирішили тікати і шукати спасіння, аніж чекати, поки й нас спіткає подібна доля.

У нетрях на нас напало страшне чудовисько, і якби не Грег — ми б не змогли врятуватися. Він загинув, захищаючи нас із сестрою. На жаль, Джессіка отримала два глибоких укуси: один в ногу, другий — біля шиї. Деякий час я несла важку поранену сестру на руках, але врятувати її не вдалося. Поховавши Джессіку в снігових кучугурах, я продовжила шлях, зневірившись у тому, що виживу. Вибратися з лісу я змогла, прочитавши підказку пророцтва. На мій подив і щастя, навколишній світ був живим, на відміну від нашого лісу. У мене з'явився шанс розпочати нове життя. Саме тоді я дала собі обіцянку, що боротимуся, продовжуватиму досліджувати цю дивовижну книгу і чекатиму на зустріч з людиною, яка вирішить конфлікт двох планет. І ось тепер цей час настав...

Жаклін замовкла, тремтячими руками перебираючи складки своєї сукні. Спогади вимотали її та роз’ятрили минулі рани, що ніколи до кінця не загояться. Ксюша піднялася на ноги і обперлась на маленьке підвіконня, дивлячись на мерехтіння місячного світла в сплетіннях листя. Поки Жаклін розповідала — на вулиці стемніло. Ніч, як невидимий вбивця, загрозливо підступила все ближче, породжуючи тисячі каторжних думок.

— Значить, у тому лісі мешкають монстри? — спитала Ксю тремтячим голосом. — І Ден зараз там...

— Я не думаю, що він піде туди один чи навіть у компанії Еріки,— поспішив заспокоїти її Максим, і потягнув за руку.

— Ти зараз серйозно? Думаєш, його щось зупинить?

— Без різниці. Його життя перебуває під охороною кристала. Нема чого малювати собі фільм жахів.

— Як я вже казала, проклятий ліс справді небезпечний, — відповіла Жаклін, дістаючи книгу пророцтв. — За моїм припущенням, Енджел спеціально вбила його, заселивши істотами з планети Горан, як нагадування про свій рідний дім. Але сила кристалу збереже повелителю життя. Він повинен знайти його та виконати вказівку пророцтва.

Жаклін відкрила книгу на останній сторінці. Серце Ксюші ніби джгутом скрутило від тяжкого поганого передчуття. Мабуть, вона себе знову накручує...

— Не може бути... — Голос Жаклін обірвався. Її обличчя перекосила гримаса жаху, розпачу та нерозуміння. Вона протерла очі і знову глянула на останні рядки. Очевидно, їй не здалося...

— Що там? — ледь не закричала Ксюша, вихоплюючи в неї книгу. На жаль, стародавню грецьку вона не розуміла.

— У пророцтві сказано, що повелитель завтра помре.

— Що-о-о?! — вигукнули підлітки хором. Ксюша ледь не зомліла від цієї новини. В очах враз потемніло, а ноги підкосилися від раптової слабкості. Мабуть, це якась дурна помилка.

— Як таке можливо? Ви ж казали, що повелитель не може померти до дуелі,— спробував оскаржити новину Костя.

— Так, про це йшлося раніше. Але цей останній запис... Він зовсім нічого не пояснює. Я сама не розумію, що відбувається. — Жаклін була сама не своя від потрясіння. Від її реакції ставало тільки гірше.

— Ваше пророцтво суперечить саме собі. Цілком імовірно — воно помиляється, або це якась змова, — впевнено заперечив Максим, допомагаючи Ксюші присісти і прийти до тями. До її горла підповзла нудота, яку важко було вгамувати.

— Це виключено. Пророцтво не може помилятися і суперечити собі. Воно завжди збувалося точно. Я справді не розумію...

— Чи може бути таке, що дуель відбудеться сьогодні чи завтра? — обережно спитав Боря.

— Малоймовірно, але можливо. Ось тільки червона ніч ще не настала. Саме вона передвісник. — Жаклін не могла відвести погляду від книги, ніби чекаючи, що запис зміниться.

— А це що тоді? — спитала злякана Марина, показуючи пальцем у вікно. Ксюша відразу ж кинулася до дверей та виглянула на вулицю, а інші стовпилися за її спиною.

Чорні хмари в нічному небі набули якогось дивного багряного відтінку, а місяць був зовсім не жовтий, а помаранчевий, наче відбулось місячне затемнення. В іншому ж природа не змінилася, а зірки продовжували всипати небо, заспокоюючи своїм ніжним мерехтінням.

— Що за параноя, — відмахнувся Максим, кинувши на Марину засуджуючий погляд. Інші ж продовжили вдивлятися у небо і намагатися зрозуміти, чи побачене видовище можна вважати нормою.

— Досить незвично, — прошепотіла Жаклін, підійшовши до Ксюші ззаду. — Але, можливо, це все через нещодавню негоду. Не будемо драматизувати.

— Ви жартуєте? Повелитель помре, а ми не повинні драматизувати? — Ксюша блиснула на неї злим поглядом.

— Зараз важливо зберігати спокій. Інакше буде тільки гірше. Цілком можливо, що цей запис має якесь логічне пояснення, тому що в іншому випадку все втрачає сенс. — Жаклін притисла руки до грудей і закрила очі, ніби хотіла прочитати молитву.

— Нам треба йти у напрямку до мертвого лісу. Іншого виходу я просто не бачу, — зробила висновок Ксю і повернулася у будиночок за речами.

— Але ж це небезпечно! Ми без сили! Та й у нас немає компасу! — вигукнув Максим, розгублено дивлячись на неї.

— Зараз я мушу погодитись, — несподівано підтримала Ксю Жаклін. — До метрового лісу йти не менше восьми годин. Дорогою туди вам нічого не загрожуватиме — це цілком безпечний маршрут. Хижаків у тій місцевості теж не спостерігалося, тому навіть без сили ви будете у безпеці. Дійдете до забороненої зони, а там будете діяти по ситуації. Вдень у мертвому лісі не так небезпечно, як уночі, коли більшість хижаків виходить на полювання. Компас я дам вам свій. Мені він уже давно не потрібний.

— Що ж, тоді вирішено! Ми йдемо шукати Дена. Потрібно вирушати в дорогу прямо зараз! — голосом, що не терпить заперечення, розпорядилася Ксюша. Ніхто не наважився їй суперечити. Навіть Максим мовчки взяв рюкзак, ніби прийняв неминучість ситуації.

«Я нізащо не дам тобі померти, Дене. Протримайся ще трохи».