Життя — то доволі жорстока річ. Часом воно прихильно дарує одну щасливу мить, даючи можливість отримати крила, а потім саме ж нещадно їх обрізає, штовхаючи в безодню розпачу. Немов щастя і нещастя — найкращі подруги, які завжди крокують пліч-о-пліч.

Реальність для Ксю перетворилася на уривки. Її трясли, щось кричали, кудись тягнули. Здавалося, світ розбився на безліч уламків і впав на голову, як крижаний град. Все, що відбувалося довкола — було схоже на жорстокий дурний абсурд.

— Відпустіть мене! Не треба! Ден! Ні!

Не відомо, скільки б ще тривала істерика Ксюші, якби хтось не вдарив її по обличчю.

— Досить, зберись! Ти робиш собі тільки гірше!

Ксю замовкла. Її голос охрип, щока пекла від удару, а перед очима стояли чорно-білі постаті друзів. Вона ніби прийшла до тями від жорстокого дурману, усвідомивши справжню реальність.

— Що ти робиш? Обов'язково було її бити? — обурилася Марина і штовхнула Максима в плече. Той лише грубо відмахнувся:

— А що робити? Вона зараз би сама від серцевого нападу вмерла, а мені дивитися? Що сталося, те сталося! Ми зробили все можливе. Але так, мабуть, і мало відбутися. Ми не можемо змінити долю!

Ксюша стояла нерухомо, дивлячись на всіх, як на чужинців, які навмисне змовилися, аби їй насолити. Ймовірно, вони спеціально все вигадали, аби подивитися на її реакцію, а потім жорстоко підняти на сміх.

— Ти мені мстиш зараз, так? Через те, що покинула тебе, ти хочеш відплатити тією ж монетою? Думаєш, я зовсім дурна? — Ксю витріщила на Макса розлючені очі. Вона була готова розірвати його на шматки за будь-яке необережне слово.

— Он якої ти про мене думки, так? І це після всього, що між нами було? — Максим був розбитий та шокований. Його реакція вдарила сильніше, ніж розряд блискавки, що ніс миттєву смерть. Ні! Їй було простіше звинуватити його, ніж зустрітися з жорстокою правдою віч-на-віч.

— Ден не може померти, ти в курсі? Адже він повелитель!

— Втім, пророцтво сказало правду, яким би нелогічним воно не здавалося. — Його голос тремтів і зривався, ніби він сам перебував у не меншому потрясінні.

— Маячня! Це що, якийсь квест?! Якого дідька це все відбувається?! — розлючена Еріка штовхнула ногою чийсь рюкзак, наче той був лише сміттям. — Нуара! Бісова сучка! Поверни його зараз же!

Її крик луною відгукнувся в лісі, посилений гучною, зловісною тишею. Ксюша не впізнавала Еріку. Здавалося, вона готова вчинити вбивство за найменшу провину — і першим на черзі був Максим.

— Ден не помер. Ви всі зовсім з глузду з'їхали? Він же обраний! Як він може померти? — Ксюша істерично реготнула і покрутила пальцем біля скроні, обвівши гнівним поглядом інших. Зараз вона ненавиділа всіх без виключення, хто стверджував протилежне. Хотілося втовкмачити кожному і так очевидну правду, в якій вони, як зачаровані маріонетки, мали нахабство засумніватися.

— На жаль, ми живемо в казці. Це реальність, і вона жорстока. Я сам перебуваю у глибокому шоці, але факт залишається фактом. — Максим важко зітхнув і витер рукавом спітніле чоло.

— Ах ти ж бісів козел! Хоронити друга завчасно! Як можна?!

Ксюша не могла більше слухати. Лють спалювала її до тла, а внутрішнє тремтіння позбавило можливості рухатися. Чому вона досі не підійшла до Дена? Чому витрачає час на марні розмови замість того, щоб розбудити друга і довести всім, що він живий? А може, вона просто боїться побачити його мертвим?

— Будь ласка, припиніть усі! Він усміхався і бачив гарний сон. Йому справді стало краще! — Сльози по-зрадницькому стікали по щоках. Ноги не рухалися, м'язи звело судомою, а власне дихання спалювало зсередини, як пекельний вогонь.

— Таке буває перед смертю, — відповів Костя низьким, не властивим йому голосом. Ксюшу немов струмом пронизало. Саме Костя був єдиним із усіх, кому вона завжди вірила беззаперечно. Безумство всередині досягло максимальної відмітки. Вона зірвалася з місця і кинулася до друга, щоб довести всім і собі водночас, що він все ще живий.

Ден нерухомо лежав на колишньому місці з заплющеними очима. Його вії не тремтіли, міміка не хмурилася від болю, а на губах застигла легка посмішка. Він не дихав.

— Дене, прокинься! Досить прикидатись! Ти ж нас розводиш, правда? Чому ти не дихаєш? Ну ж бо, розплющ очі!

Вона в істериці трясла його і била по обличчю, але безрезультатно. Поклавши голову йому на груди, Ксюша з жахом усвідомила, що його серце не б'ється. Тиша. Занадто жорстока тиша. Тіло Дена ще зберігало тепло, але з кожною хвилиною все більше холоділо. Він був мертвий. Сумніви Ксюші розбилися в брязкіт, відкривши жорстоку реальність. Вона перестала дихати.

— Я знаю, це важко прийняти. Але пророцтво казало правду. То справді був незворотній процес. Ми зробили все, що в наших силах, але хтось вирішив інакше. — В очах Максима застиг жах, але він намагався говорити переконливо.

— І що нам тепер робити? — приречено запитав Боря з виразом відвертого страху в очах.

— Єдине правильне рішення — повернутися до Жаклін і дізнатися, що говорять пророцтва. Ми лише охоронці, і продовжувати шлях без повелителя просто немає сенсу. Нам більше нема кого охороняти. — Максим підійшов до Ксюші та простягнув їй руку. Вона ніяк не відреагувала.

— Тобто ти реально пропонуєш залишити його тут одного? І який ти друг після цього? — Очі Еріки метали блискавки. На відміну від Ксюші, яка гинула від нестерпного болю, не маючи сил навіть поворухнутися — рудоволоса все більше скаженіла, насилу стримуючись, щоб когось не покалічити.

— А ти хочеш нести його? — Максим викривив обличчя у роздратованій гримасі. — Саме тому, що він мій друг — я і пропоную це рішення. Ми залишимо Дена тут, а потім повернемось і поховаємо його. По-людськи. А може, нас повернуть на землю разом із його тілом.

Кожне його слово різало по живому, завдаючи нестерпного пекельного болю. Звичайно, пропозиція Максима була не тільки доречною, а й найправильнішою в їхній ситуації. Ось тільки Ксюша готова була йому видряпати очі.

— Ах ти ж мерзотник рідкісний! Хочеш піти та залишити його тут одного? Ось так просто взяти і кинути?!

— Він мертвий, Ксю! Якщо ти переживаєш, що його з'їдять дикі тварини — то їх тут немає! Все померло — тут жодної живої душі. З цим світом щось відбувається, і ми не можемо чекати з моря погоди.

— Йди до біса, чуєш? Я не лишу його тут наодинці. Йдіть без мене!

— Не мели дурниць. Ти чудово знаєш, що я тебе одну не залишу! Якщо опиратимешся — я тебе зв'яжу і понесу силою! Вибирай! — Судячи з лютого блиску в очах Макса — він був налаштований рішуче.

Розуміючи, що конфлікт розпалюється, Костя став між ними і повернувся до Ксюші обличчям:

— Він має рацію. Ми повинні знати, що робити далі. Мертвого не можна вбити. З Деном нічого не станеться. Зараз це єдиний правильний вихід.

Ксюша не витримала і завила від безвиході, як поранена вовчиця. Сил чинити опір більше не залишилося. Життя по крихтах витікало з її тіла. Біль спалював нутрощі, залишаючи по собі лиш груду попелу. Навіть Еріка втратила бойовий настрій і дала волю сльозам.

Плюнувши на чиюсь думку, Ксю обхопила обличчя Дена і, здригаючись від болючих внутрішніх спазмів, доторкнулася своїми губами до його блідих прохолодних губ.

— Пробач мене, мій хороший. Пробач, що не вберегла. Я кохаю тебе і кохатиму до кінця своїх днів.

Сльози бризнули з очей і гарячими краплями впали йому на обличчя. Сенс жити і боротися просто зник — помер разом із Деном. Їй більше не було діла ні до чого в цьому світі. Лише сильний душевний біль нагадував про те, що вона все ще жива.

Накривши тіло Дениса пледом і поклавши поруч його рюкзак та меч, підлітки рушили у зворотному напрямку. Ніхто більше не промовив ні слова, важко перебираючи ногами по опалому листю. Кожен перебував у безмовному розпачі, коли будь-які слова не мали сенсу.

Ксюша похмуро пленталася ззаду. Максим кілька разів намагався взяти її за руку, але вона не давалася. Усередині розгулювала смерть. Вона жорстоко вбивала ті частинки душі, що ще дихали, залишаючи після себе глобальну порожнечу. Вона більше нічого не відчувала, перетворившись на пусту оболонку — живий труп. Єдине, чого вона відчайдушно бажала — померти.

— Вибач, що вдарив. Але я не міг дивитися на твоє саморуйнування. А ще ці поцілунки…— Голос Максима долинав, ніби здалеку, нагадуючи про існування навколишнього світу. — Розумію, що мої почуття зараз нічого не варті. Але мені боляче так само, як і тобі, Ксю. Не тільки через смерть найкращого друга, але й від усвідомлення, що втратив ще й тебе. На цей раз вже остаточно, адже ти ніколи його не відпустиш. Я намагаюся вчиняти правильно, але все одно лишаюся винним. Це несправедливо.

— Несправедливо те, що я залишила його і дала померти. Все інше для мене — пил та порожнеча. Тому просто залиш мене в спокої, Максе.

Він намагався щось відповідати, але вона вже не чула. Її свідомість ніби побудувала стіну, крізь яку не долинало більше нічого. Лише мертва, бездиханна, чорна діра з періодичними приступами агонії, як передсмертні конвульсії.

Час застиг, припинивши відраховувати години. Ймовірно, підлітки так і йшли б у далечінь, нічого не помічаючи, якби ніч раптово не змінила фарби. Небо перетворилося на суцільне безбарвне полотно, а місяць і зірки безвісти зникли, наче й не існували в природі. Нічний морок розвіявся та змінився на дивні сутінки — щось середнє між темрявою і світлом. На ліс опустився примарний червоний туман, кривавим серпанком обіймаючи все довкола.

Перелякані підлітки зупинилися, не розуміючи, що відбувається. Дивне природне явище почало повільно знищувати і без того вмираючу природу. Квіти, які вже встигли наполовину зів'янути, закривали свої голівки та хилилися до землі. Листя засихало прямо на деревах і обпадало, як спалені клаптики паперу. Через якийсь час від колишнього, живого та прекрасного світу не залишилося нічого. Безмовний невидимий убивця знищив усе, залишивши лише чорні голі дерева в обіймах багряної імли.

Друзів охопив жах. Навколишній світ набув тих постапокаліптичних фарб, якими любили зловживати у світі кінематографа. Не було більше ні ночі, ні дня, ні світанку, ні заходу сонця. Лише червона бездиханна напівтемрява і їдкий запах падалі. Навіть мертвий ліс у своїй похмурій кольоровій гамі виглядав більш привабливо, ніж те, що вони спостерігали зараз. Побачене потрясло кожного, змусивши тремтіти від страху та невідомості.

— Що відбувається? — першим подав голос Боря та зробив два кроки назад. — Ви бачите те ж саме, що й я?

— Ймовірно, це те, що почалося ще вчора, коли померло все живе, — глухим голосом відповів Костя, притискаючи до себе перелякану Марину.

— Чорт забирай, ви справді ще не зрозуміли? — вигукнула Еріка, видавши їдкий посміх. — Настав той період, який у пророцтві називався обіймами смерті. Іншими словами — це червона ніч.

— Це той страшний час перед вирішальною битвою, на який чекала Жаклін? Але ж повелитель мертвий. З ким відбудеться дуель? — Максим навіть зупинився, спрямувавши на Еріку розгублений погляд. У Ксюші померла остання нервова клітина. «Повелитель мертвий. Ден мертвий». Ще один несамовитий спалах болю в майже померлому порожньому серці. Невже вона все ще жива?

— Це ти вже Енджел спитай, чи Жаклін. Але треба бути абсолютно сліпим, щоб не бачити очевидного. Сонце більше не зійде. Цьому світу кінець — він у лапах смерті. — Еріка підвела погляд до неба і завмерла. Червоні сутінки віддзеркалились у її бурштинових очах, пофарбувавши їх у кривавий колір.

— Але що буде з нами? Раптом ми теж помремо, надихавшись цим червоним димом? — схлипнула Марина, витираючи сльози рукавом.

— Не хвилюйся, кохана. Якби на нас був вплив, перші симптоми вже б проявилися. — Костя міцніше притис її до себе, погладивши по світлому сплутаному волоссю.

— Досить вже скиглити! — огризнулася Еріка, якій давно вже не терпілося на комусь зігнати злість. — Як же мене дратують такі слабаки, як ви! Ден, ну якого біса ти помер?!

Еріка горювала у своїй манері. На відміну від Ксюші, яка жадала смерті — та ховала біль під маскою люті.

— Напевно, Жаклін знає, що робити, — поспішив заспокоїти Марину Максим, ігноруючи зрив Еріки. — У пророцтві не говорилося, що червона ніч убиває людей. Можливо, це діє лише на тутешній світ. Нам потрібно якнайшвидше повернутися до Жаклін. Впевнений, вона підкаже, що робити далі.

Максим говорив правильні речі. Жаклін була єдиною, хто, можливо, володів необхідною інформацією про те, що відбувається. От тільки Ксю не було до цього діла. Вона не могла не думати про те, що залишила Дена там одного. І як могла так вчинити? Треба було потай втекти від інших і повернуться до друга. Обійняти його міцніше і пролежати так, поки серце не перестане битися. Вона досі не вірила до кінця. Немов застрягла в кошмарному сні, який все ніяк не хотів закінчуватися. Хотілося вимкнути реальність, як страшний фільм і відмотати плівку назад. Це все не може бути правдою.

Пройшло кілька довгих годин. Підлітки прискорили темп, прагнучи якнайшвидше повернутися назад. За старим часом вже мав наступити ранок, чого, звісно, не сталося. По спотвореним краєвидам довкола вони насилу впізнавали пройдений раніше маршрут.

Багряний туман став прозорішим, ніби хтось увімкнув невидимі червоні ліхтарі. Висохлі за лічені години дерева тепер нагадували ті, що росли в мертвому лісі. Лише зрідка на кривих гілках ще майоріли чорні клаптики листя, які поодиноко обпадали додолу, як шмаття попелу. На землі утворилася смердюча роса з прілим запахом, а в чорній траві час від часу зустрічалися трупи дрібних тварин, птахів і комах. Похмурий, зловісний пейзаж тиснув на психіку і ламав витримку, занурюючи у стан паніки, безвиході та приреченості. Лише Ксюша не реагувала на весь цей жах. Найголовніший кошмар у її житті вже стався, порівняно з чим усе, що відбувалося — здавалося нічим.

— Подивіться! Знайомий пагорб! Якщо пам'ять мене не підводить — будинок Жаклін прямо за ним! Ми майже прийшли! — Максим, який йшов попереду, жваво повернувся, щоб повідомити довгоочікувану новину. Раптом він завмер на місці, як укопаний, глянувши за спини друзів. Інші поквапом обернулися, виставивши вперед загострені палиці.

Байдужа до всього Ксюша нарешті прокинулася, зрозумівши, що їм загрожує небезпека. Подивившись назад, вона глухо йойкнула, прикривши рота долонею. Декілька дивних істот неприродною швидкою ходою крокували до них. Високі та худі, вони були обтягнуті білою, мармуровою шкірою і нагадували потворних, збільшених у кілька разів ембріонів. На високих опуклих чолах світилося по два чорних ока, а замість носа і рота було одне суцільне підборіддя, що плавно переходило в шию. Ноги істот починалися десь у ділянці грудей, а ребра неприродно випирали вперед, наче вони страждали від дистрофії. Рухалися тварюки надзвичайно швидко, видаючи дивний грудний стогін, як хижаки при виді здобичі.

— О ні, це норлики! — В очах Еріки завмер тваринний жах. Мабуть, вона, як учениця школи для напівкровок, була проінформована на рахунок цих монстрів. — Вони живцем висмоктують кров з усього, що рухається. Нам кінець!

— Тікаємо! До будинку Жаклін кілька метрів! — голосно крикнув Максим. Друзі одразу ж зірвалися на біг, впавши у стан паніки. Тільки Ксюша завмерла на місці, не відчуваючи жодної мотивації до втечі. Якщо вона помре зараз, то покладе край внутрішньому самознищенню. В неї не було жодного бажання боротися за власне життя.

Максим, мабуть, передбачав, що Ксю задумала недобре. Він кинувся назад і, схопивши її за руку, потягнув за собою.

— З глузду з'їхала?! Навіть не думай про це!

Його голос був сповнений розпачу та люті. Вона розуміла його. Якби на його місці була вона, а на її — Ден, вона б відразу почала рятувати кохану людину. Ось тільки того, кого вона любила найбільше, більше не було на цьому світі.

Ксю слухняно побігла з Максимом, міцно стиснувши його руку. Якби Ден був живий — йому було б боляче бачити її стан. Вона має боротися хоча б заради нього та інших, які ще живі.

Будинок Жаклін справді опинився за пагорбом. І хоча у вікнах не було світла, а вхідні двері були трохи прочинені, підлітки, ледь не збивши одне одного з ніг, вбігли в тісне приміщення і зачинилися на внутрішній замок. Від надлишку адреналіну перехопило подих, а мозок повністю зосередився на зовнішніх звуках. Максим пошепки наказав усім затихнути. Можливо, забігши за пагорб, вони встигли втекти з поля зору істот, і ті не шукатимуть їх у хатині.

На диво, їм справді пощастило. Істоти, не сповільнюючи темп, рушили далі, перекинувшись між собою роздратованими звуками. Почекавши ще хвилин п'ять у абсолютній тиші, підлітки нарешті розслабились.

— Повірити не можу, що вони пішли, — полегшено видихнув Боря, не наважуючись відпустити лікоть Кості, який стояв поруч.

— Норлики небезпечні, але тупі істоти. Вони мають тільки зір, і чують запах крові лише на близькій відстані. Нам дуже пощастило, що вони не встигли побачити, як ми тут сховались, — пошепки відповіла Еріка, обережно визирнувши у вікно.

— Цікаво, а де Жаклін? Схоже, її немає вдома, — занепокоївся Максим і почав шукати ліхтарика в сумці. Дорогою сюди додаткового освітлення вони не потребували, адже червоні сутінки, подібно до невидимих ліхтарів, чудово розсіювали чорноту ночі. У хаті ж панував непроглядний морок, і лише приховані в темряві обриси меблів нагадували їхнє нещодавнє місцезнаходження.

Несподівано, поки підлітки відволіклися на пошуки ліхтарика, почувся звук клацання запальнички. Маленький вогник спалахнув у темряві, одразу змалювавши обриси голови із зав'язаним на потилиці волоссям. Ксю завмерла, передбачаючи подальші події. Інші теж затихли, глянувши на протилежний кінець кімнати.

Хтось запалив старомодну люльку, видавши тихий знущальний смішок. Потім, випустивши в завісу із темряви хмаринку диму, створив у долоні жовту палаючу кульку, яка одразу ж плавно злетіла у повітрі і завмерла під стелею, заповнивши приміщення яскравим світлом.

Підлітки в паніці позадкували та притислись до стіни. Шок опанував їх тілом, скувавши рухи хваткою несамовитого жаху. Те, що відкрилося перед їхнім поглядом, змусило кров похолонути в жилах: Жаклін лежала на підлозі в неприродній позі, спрямувавши в стелю неживий скляний погляд. З її плеча стирчав наконечник знайомої стріли, а з рани струменіла кров. Її було не так багато, щоб позбавити життя, але Жаклін, безсумнівно, була мертва. Поруч на підлозі, розкинувшись у недбалій позі і покурюючи трубку, сидів уже знайомий їм чоловік у чорному костюмі і накидці у вигляді плаща. Ксюша стиснула долоні так, що нігті боляче впилися в шкіру. Перед ними був ніхто інший, як Алл Норвел — ненависний батько Дена.

— Перепрошую, панове, не чекав гостей. Не встиг прибратися до вашого приходу. — Він втягнув у себе дим і показав поглядом на маленьку калюжу крові, яка встигла забруднити килим. — Хоча так навіть краще, ви не знаходите? Ця крихітка зовсім не змінилася з тих пір, як я бачив її востаннє. А зараз вона, беззаперечно, виглядає ще краще. Як же смерть прикрашає людей! Сиджу от і не можу натішитися.

— Ти, — видихнула Ксюша, не в силах стримувати хрипкий стогін. Страшне усвідомлення пронизало її мозок відразу ж, як вона побачила знаряддя вбивства. Безсумнівно, цією ж стрілою підстрелили Дена. Помилки бути не може.

— Несподівана зустріч, так? Я навіть радий. — Алл цмокнув губами, відправивши їй повітряний поцілунок. — Ця крихітка померла так швидко, що я навіть не встиг насолодитися видовищем. Вже й нудьга здолала — а тут і ви завітали. Яка приємна несподіванка!

— Це ти... Ти вбив Дена! — Гнів спалював душу Ксюші зсередини. Поки інші приходили до тями від побаченого та усвідомлення того, що Жаклін — їхня єдина надія на порятунок — мертва, Ксю лютувала від усвідомлення правди. Вона була готова кинутись на цього мерзотника, забувши про відсутність сил, якби не Максим. Він миттєво схопив її за лікоть, благаючи поглядом взяти себе в руки.

— А, ти про це, — підняв брови Алл і завзято почухав підборіддя. — Цікаво, його вже почали поїдати хробаки? Це, до речі, цікаве видовище. Я б поглянув. За моїми підрахунками — він повинен бути мертвий вже понад сорок годин. Хоча ні, про що це я! — Алл мало не підірвався з місця від раптового спалаху захоплення. — Червона ніч настала понад шість годин тому. За цей час його могли висушити норлики або каслики, на крайній випадок. Тільки от дилема! Не можу вибрати, що мені хотілося б побачити більше: як випивають кров перші, або як поїдають з кісточками другі. Хоча, зважаючи на те, що норлики сіли вам на хвіст — вони вже встигли скуштувати кров мертвої людинки. Свіжа повинна їм сподобатися ще більше.

У Ксюші земля пішла з-під ніг. Алл говорив жахливі речі. Йому було начхати, що він убив власного сина, ще й повелителя. Крім того, жорстке усвідомлення змусило її поринути у вир жаху знову: ці монстри дійсно могли розправитися з тілом Дена раніше, ніж вони встигнуть його поховати.

— Ти трохи помилився у своїх підрахунках, — втрутився у розмову Максим, краєм ока поглядаючи на вікно, як на можливий варіант втечі. — Ден помер сім годин тому. І судячи з того, що ти в курсі, ймовірно, ти до цього причетний.

— Що? — Алл настільки здивувався, що його нижня щелепа мимоволі відвисла, а трубка ледь не вислизнула з пальців. — Ти хочеш сказати, що після поранення стрілою «Кіріна» Алан прожив більше доби?

— Приблизно тридцять шість годин, — уточнив Костя.

— Неможливо! Цій дурепі я навмисно вистрілив у плече, щоб подивитися на смерть від отрути «Кіріна», а не від поранення. Вона насилу протрималася годину. — У руці Алла ніби з повітря утворилася чергова стріла, яку він прийнявся з цікавістю розглядати. — За моє життя пам'ятаю лише одного горянина, який прожив після поранення «Кіріна» двадцять шість годин. То був абсолютний рекорд. А зараз ти хочеш мені сказати, що мій бездарний синочок, який навіть не горянин і не володіє силою енергії, прожив тридцять шість годин? Якого біса?! — Алл був настільки здивований, що навіть не міг приховати тінь замішання на обличчі.

— Що за стріла «Кіріна»? — тремтячим голосом запитав Боря, з жахом дивлячись на звичайну на вигляд стрілу, що парила в невагомості над долонею Алла.

— Ох! Ця легендарна матеріальна зброя, створена за допомогою сили енергії — мій новий рекорд, — з гордістю промовив Алл. — Щоб навчитися цій майстерності — потрібен не один рік старанних тренувань. Таку зброю могли створювати лише ті, хто стояв при владі — найсильніші горяни. Ця стріла зберігає в собі отруту «Кіріна» — те, що вбиває зсередини, завдаючи неймовірних страждань. Люди зазвичай помирають від поранення нею протягом години, напівкровки — протягом п'яти годин. Горяни — за десять-п'ятнадцять годин, залежно від рівня енергетичної сили. Лише найсильніші могли прожити двадцять і більше годин, але до тридцяти ще ніхто не дотягував. І зараз ви намагаєтеся переконати мене, що Алан прожив тридцять шість годин?

У хаті запанувала тиша. Чоловік заглянув кожному в очі, ніби намагаючись розгледіти сліди брехні. Ксюша ж відчула, як усередині щось ламається по крихтах, приносячи ні з чим незрівняний біль. Дену довелося пережити стільки страждань, і в результаті померти, згорівши від температури та найсильнішої фізичної агонії. Мабуть, те, що вони спостерігали — було лише слабким натяком на справжні страждання, які він пережив.

— Як ти міг? Як? — вигукнула Ксю, врізавшись у нього лютими очима. — Він же твій син! Невже в тобі немає ні натяку на батьківські почуття? Ні крихітної частки? Я не вірю! Не вірю, що хтось може бути настільки жорстоким!

— Ну, я не думав це робити. — Алл навіть трохи розгубився. — Але, чорт забирай, це щеня мене змусило!

— Він тебе змусив? Та що ти говориш! — вигукнула Еріка, яка стояла ближче за всіх до Алла і весь час дивилася на того поглядом розлюченої пантери. — Може, так і скажеш, що тобі Енджел наказала?! Ця відштовхнута жінка не знайшла нічого кращого, ніж піти проти системи, вбивши повелителя, тим самим помстившись йому і вибравши шлях війни!

— Багато ти знаєш, половинчаста. — Алл хмикнув і розвів руками. — Моя пані не планувала цього. Але чорт забирай, на твою думку, я повинен був просто спостерігати, як цей малолітній виродок, ще й мій син, привласнює мою жінку?! Та я ладен це зробити ще раз!

— Ден відшив її, ти в курсі взагалі?! — Еріка готова була кинутись на Алла, але Максим і її зупинив, схопивши за руку.

— Тим більше! Він посмів не тільки причарувати мою жінку, ще й змусив її страждати! Випади мені така можливість — я вбив би його ще раз без тіні сумнівів! Це щеня заплатить за все, що зробив!

— Тобто ти маєш намір його і на тому світі переслідувати? — реготнув Максим.

— На тому світі? — щиро здивувався Алл. — Ні, синку, я з ним ще тут не закінчив.

Чоловік прибрав руку і стріла «Кіріна» впала на підлогу, відкотившись за два кроки від нього. Замість неї в його долоні утворилася мотузка. Ксюша простежила поглядом за стрілою, до якої Алл втратив інтерес, плекаючи надію використати її проти ж нього самого. Ідея шалена, але спробувати варто. Ще б відволікти якось цього мерзотника.

— Але поки його тіло пожирає погань червоної ночі, я з вами тут теж побавлюся. З кого пропонуєте розпочати? Мабуть, з тебе, моє сонечко? — Алл почав намотувати мотузку на руку, кинувши палаючий погляд на Ксюшу.

— Що таке взагалі, ця червона ніч? — вигукнув Максим, легенько відштовхнувши її до вікна. Стало очевидно, що він тягне час, щоб відволікти Алла і вигадати найкращий план відступу.

— Вам лишилося жити лічені хвилини. Захотілося потріпати язиком перед смертю? — Алл сплюнув, демонструючи нетерпіння. — Так і бути, проінформую вас трохи, щоб розуміли, у що вплуталися, вирішивши допомагати повелителю.

Алл присунув до себе єдиний старенький стілець і, присівши на нього, продовжив курити трубку. Потім, сьорбнувши трохи компоту прямо зі глечика Жаклін, продовжив:

— Червона ніч — час, коли бар'єр, що охороняє цей світ, назавжди руйнується, і наш вплив поширюється далі. Кристал стримує червону ніч, не дозволяючи їй охопити реальний світ. Справа в тому, що спочатку ми мали план — зробити на Землі невелику ділянку території, яка б нагадувала нам про рідний дім. Тому ми перемістили сюди найкращих хижаків нашої планети, щоб вони допомогли очистити світ від безнадійних слабаків на кшталт вас. Спочатку вони вже допомогли в знищенні горян, які мали слабкі енергетичні сили та вважалися дармоїдами на нашій планеті. Надалі, коли бар'єр між цим і реальним світом зникне повністю — вони допоможуть позбавитись землян, бо винищити всіх власноруч — зайва витрата нашого дорогоцінного часу. Наразі доступу на Землю у них немає, але це ненадовго. Вам все одно, від чиїх рук гинути — їхніх чи моїх. А оскільки тут немає людей, щоб потішитися, і я отримав так званий «домашній арешт», я вирішив розправитися з вами власноруч.

— Домашній арешт?! Серйозно? — видала глузливий посміх Еріка.

— Я ж казав — не послухався наказу пані і дав волю емоціям, підстріливши свого виплодка. Вона планувала сама з ним потішитися. Але я зовсім не шкодую, знаєте... Цей малий негідник заслуговує на ще більш суворе покарання. — Алл зобразив хижий оскал. — Ох, знали б ви, як він страждав перед смертю! Як мучився і не міг повернутися до тями. Як стогнав, але не мав сил кричати. Як хотів померти, аби закінчити своє жалюгідне існування. Стріла «Кіріна» — чудове знаряддя тортур. Більшість гине раніше, бо тіло та серце просто не витримує. Мій син же протримався довше, тим самим розтягнувши години страждань. Може, він і справді особливий?

— Ти... мерзотник! Бісів виродок зі смітником замість душі! Щоб ти здох! — Це була остання крапля. Ксюша щосили намагалася тримати себе в руках, розуміючи, що її людських сил недостатньо, щоб хоч трохи зачепити Алла. Здоровий розум все розумів, але не роздерта на шматки душа, якій було вже все одно на подальше існування.

Ксюша не встигла навіть подумати про подальші дії. Тіло само смикнулися з місця, а правою рукою вона схопила стрілу, що лежала на підлозі. Їй хотілося лише одного — помсти, нехай і ціною власного життя. Ксю летіла на Алла з неприродною для себе швидкістю, до якої навіть сама не була готова. Як тільки стріла опинилася на рівні його шиї, а Ксюша за сантиметр від Алла, той з легкістю перехопив її руку.

— Ксю, ні! — запізно закричав Максим, з жахом дивлячись, як чоловік підняв її над підлогою, наче вона нічого не важила.

— Яка палка дівчинка! Мені подобається! Люблю маленьких емоційних дівчаток, яким не терпиться відправитись на той світ.

Одним швидким рухом він притис Ксюшу до столу, вибивши з неї все повітря. Його величезна шорстка рука стиснула її шию, а в хижих синіх очах блиснув азарт. Він був справді схожий на Дена, а з цим незвичайним, чарівним темно-блакитним кольором очей у Ксюші були пов'язані найтепліші і найдорожчі серцю спогади. Зараз все набуло зовсім іншого забарвлення. Реальність перетворилася на жахливий сон, а будь-які спроби прокинутися були заздалегідь приречені на невдачу.

— Відпусти її, кретин! — Максим кинувся до Алла, але в ту ж мить вилетів у вікно. Алл направив на нього потужний потік енергії, який міг легко позбавити хлопця життя.

— Макс! — прохрипіла Ксюша, намагаючись вивільнитися з його хватки.

— Ти справді думала, що зможеш мене зачепити? Забула, що поки поряд немає Алана, ти дуже слабка, як і твої непотрібні товариші? Без нього ви всі сміття, витратний матеріал. І я з радістю організую тобі особливу смерть — прикрасиш одне з дерев своїм бездиханним тілом. Це буде справді захоплююче видовище!

Алл обмотав мотузкою її шию і почав неквапливо затягувати вузол, ніби живлячись її страхом. Ксюша інтуїтивно схопилася за знаряддя тортур, відчайдушно намагаючись звільнитися. Біль у ділянці шиї доповнила нестача повітря, якого з кожною секундою ставало дедалі менше. Вона задихалася.

Несподівано Алл послабив хватку.

— Дідька лисого! Ах ти ж руда погань. — Він схопився рукою за шию, з якої юшилась кров.

— Швидше! Біжимо, Ксю! — Перш ніж вона встигла прийти до тями і усвідомити, що відбувається, Еріка схопила її за руку і силоміць витягла на вулицю. Ксюша не могла зупинити удушливий кашель, жадібно ковтаючи повітря. В очах темніло, а розум туманився, ризикуючи позбавити її свідомості. Краєм ока вона помітила, що кинджал Еріки наполовину вимазаний кров'ю. Ця дівчина, ризикуючи власною безпекою, врятувала їй життя. Така ж відчайдушна, смілива і сильна, яким і був Ден.

— Що ти зробила? — прохрипіла Ксю, намагаючись бігти з Ерікою на одному рівні. Інші хлопці, притримуючи Максима під руки, також намагалися тікати подалі від хатини.

— Скористалася його секундним відволіканням і напала зненацька. Начебто перерізала сонну артерію. — Еріка тривожно озирнулась і її очі одразу ж розширилися від побаченого. — Дідька лисого! Цей мерзотник безсмертний, чи що?

— Тікаємо! Поспішайте, будь ласка! — скрипучим голосом благав Максим, тримаючись за плече Борі. На його тілі виднілися садна, а з плеча струменіла кров. Ймовірно, атака Алла не пройшла даремно.

— Цікаво спостерігати, як метушаться комахи. Сміхота, та й годі! Ви справді думаєте, що зможете втекти?

Голос Алла розрізав простір неприродно гучним, загрозливим басом. Ксю мигцем озирнулася. Чоловік неквапом прямував ззаду, ніби не бачив потреби прискорюватися. На його шиї виднівся глибокий поріз, проте ніяких слідів крові не було, ніби рана висохла за лічені хвилини. Інтуїція Ксю не помилилась — убити настільки сильного горянина буде непросто. Ймовірно, цей покидьок володів багатьма секретними прийомами, щоб вилікувати себе самостійно. А ще сила енергії, міць якої вони не розуміли до кінця... Чи існують у них хоч якісь шанси?

Ксю не пам'ятала, скільки вони бігли. Сили закінчувалися з кожною секундою, а душа відчайдушно волала про зупинку. Їй не хотілося боротися за своє життя. Хотілося здатися і нарешті припинити ці страждання. Який сенс хапатися за своє подальше болісне існування без Дена? Щоб щоразу прокидатися вранці та розуміти, що його більше немає у цьому світі?

Але щось ще тримало... Щось, що стрепехалося всередині так сильно і наполегливо, ніби намагаючись переконати в тому, що не все ще втрачено.

Сміх Алла, який супроводжував їх під час втечі, раптово стих, ніби він пристойно відстав. А за хвилину сталося те, до чого ще ніхто не встиг підготуватися. Мотузка Алла, самостійно подолавши відстань у кілька десятків метрів, обвилася навколо шиї Ксю і смикнула її тіло у зворотному напрямку. Еріка спробувала схопити її за руку, але не встигла дістати.

— Ні! Ксю! Відпусти її, негіднику! — відчайдушно заволав Максим, спіткнувшись об камінь. Інші пригальмували, з жахом дивлячись, як її тіло волочиться по землі до Алла, а руки відчайдушно стискають мотузку, намагаючись захиститися від задухи.

— Я люблю грати зі своїми жертвами, дозволяючи їм втекти. Завжди цікаво спостерігати за цими жалюгідними потугами, щоб врятувати своє нікчемне життя. — Голос Алла з насолодою простягав голосні. Він захоплювався кожною хвилиною, коли виконував свій підступний задум.

Вперше за останні години Ксю, яка вважала, що померла всередині, відчула справжній жах. Норвел був справжнісіньким маніяком, який отримував насолоду від тортур та сліз своїх жертв. У його садистських намірах не було жодних сумнівів. Він, безсумнівно, здійснить те, що задумав. Ксю намагалася кричати, але мотузок стис її шию так, що здавалося ще трохи — і її голова відірветься від тіла. Повітря не вистачало, очі застелило пітьмою, а психіка ламалася до біса. Алл реготав і підтягнувши її до себе, притиснув до землі, з насолодою харчуючись жахом, який застиг у її очах.

— Він забрав у мене кохану жінку, — загарчав він, скалячись від насолоди та ненависті. — Єдину, яка була дорога моєму серцю, за якою я ладен був піти хоч на край світу. Ту, прихильність якої я намагався завоювати багато років, виконуючи будь-які завдання. Він забрав у мене єдине, що було мені по-справжньому цінне. У відповідь я заберу в нього тебе. Око за око. Зуб за зуб. Я вб'ю ту, якою він дорожить найбільше...

Він стиснув пальці на її шиї і, видавши гортанний божевільний регіт, відкинув хвилею енергії Максима, Борю та Еріку, які намагалися йому перешкодити. Потім без тіні сумнівів почав проводити задум у дію.

Ксюша не встигла попрощатися з життям. Лише схопилася за руки Алла і подумала про Дена востаннє. Адже він теж страждав перед смертю. Теж божеволів від страху, але через отруту, що катувала його тіло, навіть не міг про це сказати. А ще... Він попросив її про поцілунок. Що це було, вона так і не змогла до кінця зрозуміти, але це сталося, і це було прекрасно. Жаль тільки, що за все доводиться платити.

— Помри, красунечко. Ти ощасливиш мене, коли перестанеш дихати.

— А ти ощасливиш мене, коли подохнеш у муках, сволото. — Знайомий голос, просякнутий сталлю і холодом, пронизав безвихідь, що панувала довкола, сліпучим яскравим спалахом. Чорна тінь ніби виникла нізвідки та майнула за спиною Алла, змусивши того відсахнутися і випустити Ксюшу.

Поки вона намагалася віддихатися і прийти до тями, поруч почулися радісні вигуки друзів та звуки запеклої сутички. Все сталося за долю секунди — блискавично раптово та в одну мить. Хлопець у чорному одязі з неприродною для людини швидкістю знешкодив супротивника одним точним ударом, змусивши його відкотитися за кілька кроків. Потім безжально обрушив на того низку стрімких блискавичних ударів холодною зброєю, ніби жадаючи рознести на шматки. Супротивник не став зволікати. Перед очима сліпучими іскрами замиготіли зіткнення клинків — швидкі, як світло, чіткі, як блискавка, нищівні, як смерч.

Алл мав унікальну здатність створювати матеріальну зброю з енергії, що дозволило йому швидко дати відсіч несподіваному противнику. Але хлопець у чорному був настільки швидким, вмілим та озвірілим, що Алл ледве встигав захищатися, не кажучи вже про атаки у відповідь. Туман із пилу застелив очі, і лише відблиски сталі, що розсікали повітря, були єдиним, що бачила Ксю в ту мить. Це було неймовірне видовище, вражаюче своєю майстерністю та технікою — щось за межею людських можливостей.

А ще це був не сон і не видіння перед смертю — мечник у чорному одязі був ніхто інший, як Ден. Та ж тактика володіння зброєю, ті ж рухи та неймовірна швидкість. Вона не могла в це повірити. Лише сиділа на землі, як заворожена, і стежила за битвою. Ден був живий і абсолютно здоровий, ніби й не вмирав кілька годин тому. Їй хотілося кричати від щастя до хрипоти в голосі і до розриву артерій. Хотілося ревіти, як ненормальна і проклинати той час, коли з ним попрощалася. Хотілося вирвати собі волосся за те, що повірила в його смерть і дозволила собі піти, залишивши його там одного.

Крім махів клинка, Алл періодично створював дим із синього полум'я, спрямовуючи його в Дена. Але нещодавно здобутий меч її друга дозволяв відбиватися від енергії, як від звичайного спалаху світла. Це було щось неймовірне — видовищне та потужне, як блокбастер у 3D. Ось вона — сила повелителя, що збільшувалась не щодня, а щогодини, набуваючи все більшої досконалості та майстерності.

— Звідки така техніка та сила? Ти продав кристалу душу? — вразився Алл, відбивши його чергову атаку. Ден, здавалося, був готовий стерти того в пил. Таким лютим вона його ще ніколи не бачила.

— Я продам її кому завгодно, аби побачити, як ти подохнеш, любий таточку,— прошипів у відповідь той, як хижак перед вирішальним стрибком.

— Що це на тебе сьогодні найшло? Я навіть трохи розгубився. Ти перетворюєшся на мене, синку.

— Та хоч на самого Диявола! — Ден зробив черговий стрибок, ухиляючись від хвилі енергії, яку той на нього навів. — Як ти насмілився простягнути до неї свої брудні руки? Я тебе знищу, жалюгідний ти шматок лайна!

— А це вже цікаво. Я, чесно кажучи, знав, що ти прийдеш. Чекав з превеликим нетерпінням. — Алл захоплено посміхнувся і обвів Дена вивчаючим поглядом. — Щось задовго ти хробаків годував, синку. Я вже було подумав, що ти остаточно дуба врізав, як жалюгідна людинка. Бачу, сподобалось вмирати? Бажаєш повторити?

— Повторимо, татку, — не зміг стримати зловісної посмішки Ден. — Тільки вже на тобі.