Чорні хмари, що загрозливо опустилися нижче звичайного, притуманила дивна червона вуаль. Можливо, це були відблиски місяця, пофарбованого в усі відтінки багряного, що вже було досить незвично. Зірок тут взагалі не було, на відміну від живого світу за межами мертвого лісу. Лише похмурі чорні шматини з малиновими потоками, що нагадували венозну сітку збільшених розмірів.

Ден над цим не думав. Він розумів, що відтінки ночі на території забороненої зони разюче відрізняються від більшості інших місць у Комп'ютерній мережі Землі. Очікувано, що мертве царство, яке кишіло великою кількістю невідомих хижаків та монстрів — просто не може мати нічого спільного з тим квітучим живим світом за його межами. Тут все виглядало однаково жахно та загрозливо, і будь-який не обережний крок міг виявитися фатальним. Звуки вже не лякали, а швидше дратували, змушуючи постійно здригатися і озиратися навсібіч. Але сила з глибин лісу, як невидимий магніт, що тягнув за собою, спонукувала його забути про все. Тільки остання розмова з Ерікою постійно виринала у свідомості, від чого серце болісно стискалося.

— Думаєш про неї, так? Розкрила тобі нарешті очі? — спитала його рудоволоса супутниця, виявивши дратуючу проникливість. Дену це зовсім не сподобалося.

— Я не маю ні часу, ні бажання аналізувати твої жіночі фантазії. Якось вже сама розберись, ок?

— Не віриш, значить, так? Волієш не звертати уваги на очевидні речі, і вдавати, що тебе це зовсім не хвилює? — Еріка, як набридлива муха, продовжувала капати на мізки, ніби спеціально провокуючи на агресію.

— Тобі не здається, що зараз, м'яко кажучи, не найкращий час для подібних розмов? — Ден блиснув на неї злим поглядом. — І так, ти маєш рацію — я тобі не вірю. Будеш продовжувати докопуватись?

— Можеш не вірити. Це не скасовує того, що Ксю закохана у тебе. А ти можеш і далі вдавати, що нічого не помічаєш, замість того, щоб просто з нею поговорити та розставити всі крапки над «і». — Еріка спеціально наступила йому на ногу, зробивши вигляд, що нічого не трапилося.

— Ти нормальна? Я маю озвучити їй твої здогади, щоб у неї був додатковий привід мене послати? — Ден мимоволі сам здригнувся, уявивши на мить серйозний погляд Ксюші.

«Тут мені, е-е-е, сказали, що ти... ну... любиш мене. Це правда?»

«У тебе лихоманка, Дене? Тобі чимось допомогти?»

Від подібної візуалізації можливої розмови стало, відверто кажучи, не по собі. Ден боявся навіть крихітної ймовірності такого повороту подій. Ксюша покрутить пальцем біля скроні та відсторониться ще більше, зробивши висновок, що спровокувала подібні думки сама. Та вона потім і на гарматний постріл не підійде!

— Я мала на увазі не допити, а чітко окреслені межі — словесно, розумієш? Сказати їй прямо, що якщо вона має до тебе якісь емоції — нехай їх вирве з корінням зараз, інакше потім може бути тільки гірше.

— Пробач, будь ласка, але хто тобі дав право пхати носа в мої справи? — викарбував Ден і навіть зупинився, врізавшись у неї лютим поглядом. — Чи може, ти ще хочеш за мене життя прожити і вирішувати, як і з ким мені варто поводитись? Не треба мені диктувати, що робити. Сам розберуся.

— Ну і йди до біса, козел! Бісиш.

— З великим задоволенням, дякую. — Ден чемно вклонився і вирвався уперед, подалі від неї.

Вони знову замовкли, показово вдаючи, що забули про існування одне одного. Ден зробив зусилля, щоб не думати не тільки про Еріку, яка знаходила особливе задоволення у суперечках з ним, а й про Ксюшу. Зараз єдине, за що він має хвилюватися — щоб краща подруга не кинулася шукати його, плюнувши на все. Тільки на Макса остання надія, що він не дасть їй накоїти дурниць.

Його погляд упав на чергову тварюку невеликих розмірів з величезними вухами та плоскою волохатою мордою. Вона сиділа в двох кроках від них на зарослій сухими бур'янами стежині — єдиній дорозі, якою можливо було рухатися вперед. Тільки зараз Ден помітив, що вони забрели у справжні нетрі з безліччю колючих кущів та гіллястих дерев, які зробили подальше пересування досить проблематичним. Невже його тягла за собою якась інша зловісна сила, а не енергія кристалу?

— Чого гав ловиш? Або вбий його, або йдемо звідси. Я втомилася. — Еріка з огидою дивилася на істоту, яка поглинала закривавлений шматок якоїсь здобичі.

— Він нас не чіпає. Не бачу потреби його вбивати.

— Тоді це зроблю я. — Не встиг він і оком моргнути, як Еріка одним спритним рухом вирвала у нього з рук кинджал і запустила його в тварину. Істота видала жалібний писк і перекинулася на спину. Дену стало не по собі. Навіть деяке почуття жалю до бідної тваринки, вбитої ні за що, нагадала йому про те, що він ще остаточно не збайдужів.

— От же ти... — почав було він, але запнувся на півслові. Його погляд упав на дивний пагорб за деревами. Він буйно поріс сухими рослинами і можна було припустити, що це просто якесь узгір'я, якби не одна цікава деталь. За сплетіннями терен вимальовувалися старі, напіввідчинені двері. Ден рвучко зупинився.

— Що це таке? — озвалася Еріка, дивлячись на пагорб.

— Схоже на якийсь склеп чи погріб. Але довкола нічого немає, тому схиляюся більше до першого варіанту.

Ден перевів подих і, висмикнувши свій кинджал з туші вбитої тварюки, переступив її і попрямував до знахідки. Швидкими рухами він одразу ж скосив набридливі рослини і побачив нарешті кам'яну цеглу, що наполовину обвалилася. В очі кинулася іржава табличка з майже стертим написом: «Спочивайте з миром. 1984 рік»

— Значить, реально склеп, хоч і дуже старий, — зробила висновок Еріка, порівнявшись з Деном. — І мені здається, збудований він був ще задовго до 1984-го. Виглядає надто древнім.

— Можливо, він був споруджений ще минулого століття, як і замок, але інших могил тут немає. Значить, загальний цвинтар вони вирішили зробити в іншому місці — ближче до будинку, — припустив Ден, провівши пальцями по табличці. Самотній склеп у гущавині мертвого лісу виглядав трохи дивно. Це місце, за його приблизними розрахунками, знаходилося зовсім в іншій стороні від цвинтаря, який вони виявили минулого разу.

— Я перевірю, що всередині, — попередив Ден Еріку і смикнув за ручку старих дверей. Вони рипнули і неохоче піддалися.

— Як хочеш, але на мою компанію не розраховуй. Моторошно від однієї думки побачити чиїсь рештки. — Еріка простягла йому свій ліхтарик, а сама відступила на два кроки назад.

— Ти злякалася купки кісток після того, як відправила в нокаут монстра? — глузливо підняв брову Ден. Дівчина лише хмикнула та відвернулася, демонструючи повну незацікавленість.

Втім, Ден і не потребував компанії. Він рішуче переступив рихлий поріг і пірнув у густу темряву. Запах прілі, вогкості й гниття відразу ж врізався в ніздрі, від чого він натужно закашлявся. Посвітивши ліхтариком перед собою, Ден виявив старі, наполовину розвалені колони, що підтримували кам'яні стіни, а також широкі сходи, що вели кудись вниз. Прогнавши рукою густий пил, він почав обережно спускатися.

Згодом Ден опинився у темному, відносно широкому просторі зі стародавніми скульптурами з обох боків, що зображували янголів та інших потойбічних істот. На землі, злегка прикриті колись білою атласною тканиною, лежали людські рештки. Ймовірно, їх просто занесли сюди і поклали поруч одне з одним — напевно, чоловік шість. Поруч, на високій підставці лежала старовинна, прикрашена срібним різьбленням скринька — ніби окремо від загального антуражу. Торкнувшись її вказівним пальцем, Денис відчув, як невидимий потужний розряд пронизав всю його сутність, змусивши відчути дивну, невластиву йому ейфорію. Саме ця сила магнітом вабила його до себе весь час.

Ледве стримуючи нервове тремтіння, Ден обережно відкрив скриньку. Потік сліпучого світла стрімко вирвався назовні, змусивши його злякано відстрибнути. Усередині лежав прозорий камінь насиченого аквамаринового кольору, про який розповідала Жаклін. Ден зрозумів це з першого погляду. Він був схожий на сапфір і нагадував нічне небо з мерехтливими, яскраво сяючими зірками. Вони повільно линули в невагомості, створюючи всередині маленький космос. Ден, відкинувши сумніви, простяг руку до кристала. Про те, що той убиває всіх, хто до нього торкається — він згадав лише тоді, коли камінь несподівано спалахнув синім полум'ям, обпалюючи долоню. Ден хотів прибрати руку, але відчувши прилив енергії, зрозумів, що відступати пізно.

Що, якщо кристал не впізнає його та позбавить життя, як і всіх, хто намагався ним заволодіти раніше? Незважаючи на запевнення Жаклін, Ден усе ще відчував сумніви щодо своєї місії. Тепер все, нарешті, стане на свої місця. Відкинувши замішання, він рішуче доторкнувся до кристала, будучи готовим до будь-якого результату. Приємне тепло хвилями пробігло тілом, ніби обіймаючи його зсередини. Ден відчув себе абсолютно щасливою людиною, якій невідомі почуття болю та страху. Камінь запалав сильніше, заповнивши весь простір полум'яним блакитним світлом, і, вислизнувши з його руки, повис у повітрі.

Мерехтливі клаптики «зірочок» перетворилися на язички полум'я, і закружляли в стрімкому хороводі, утворивши меч. Його лезо надійно ховалося в піхвах, а рукоять була прикрашена коштовним камінням. Видавши захоплений вигук, Ден нетерпляче потягнувся за зброєю — справжнім витвором мистецтва. Меч, мабуть, був спеціально створений для нього. Опинившись у його руці, він став майже невагомим, незважаючи на значні розміри. По тілу стрімко пронісся заряд енергії, яка, подібно до живої води, повернула йому волю до битв. Нарешті у нього з'явилася гідна зброя! Кристал подбав про свого повелителя. Ймовірно, саме цю силу у вигляді меча він і мав отримати.

— Вітаю, повелителю! — вигукнула Еріка, яка, мабуть, не втрималася і спустилася за ним. — Коли тебе охопив синій вогонь, я ледь не знепритомніла. Думала навіть, що він спопелить тебе.

— Якби Жаклін збрехала — від мене б, напевно, і живого місця не залишилося, — з усмішкою відповів їй Ден. Відчуття внутрішнього тріумфу, як яскравий промінь світла, що увірвався в густу темряву, охопило всю його сутність. І чому він тільки радіє? Своєму призначенню? Як же безглуздо!

Вийшовши назовні, він все ніяк не міг відвести погляд від блискучого меча. Бажання вступити в бій з якоюсь тварюкою настільки заволоділо його свідомістю, що Ден і сам не помітив, як почав розмахувати зброєю навсібіч, повторюючи прийоми. Еріка лише спостерігала збоку, кидаючи на нього якісь дивні погляди. Добре, що з нею можна не стримувати свої природні інстинкти, як перед Ксю. Він хотів боротися. Хотів так сильно, як ніколи у своєму житті.

— Мені подобається цей погляд — абсолютна пристрасть. Помітивши його одного разу, я зрозуміла, що нічого не хочу більше, ніж бачити його постійно.

Дена наче струмом пронизало. Гучний, мелодійний голос ураз став властивцем навколишнього світу. Будь-які сторонні звуки різко випарувалися, і, здавалося, навіть хмари припинили свою ходу навколо червоного місяця. Все в одну мить зупинилося, корячись абсолютній владі володарки голосу. Еріка підняла на Дена злякані очі і завмерла на місці.

Він усе зрозумів. Тривожне почуття, змішане з запалом і нетерпінням, ковзнуло по венам і змусило його обернутися. З-за рогу склепу блиснула світла тінь. Не встиг він і оком моргнути, як густу пітьму осяяла тоненька фігурка в білій сукні з довгим сріблястим волоссям. Вона, немов янгол, з'явилася нізвідки і неквапом рушила до нього. Білосніжна, неземна, чарівлива — вона була подібна до променю світла в цілковитій темряві. Ось тільки промінь цей був скоріше спалахом атомної бомби, що ніс смерть і розруху, ніж щось світле та прекрасне.

— Довгоочікувана зустріч кристала та його повелителя — що може бути більш захоплюючим! Я знала, що він сам приведе тебе до свого місцезнаходження. Раніше кристал перебував у домі, але його енергетика відчутно давила мені на психіку, тому я перемістила його сюди. — Дівчина вабливо посміхнулася і жадібно обвела його очима.

Ден прикусив губу і стиснув долоні в кулаки. Він миттю прогнав пелену чарівності, яка застелила його очі при першому погляді на Енджел. Її краса мала таку потужну силу, що дивлячись на неї, можна було миттєво забути про все. Ден готовий був присягнути, що ще ніколи не бачив нічого і нікого прекраснішого за Енджел. Зустрічаючи її уві сні під час чергових телепатичних атак, він також був захоплений її вродою, але все це було далеко від реальності. Її білосніжна шкіра здавалася блискучою, а срібне волосся променіло діамантами. На голові у дівчини красувалася корона, а сукня була обшита перлами та коштовним камінням. Справжня королева, красі та величі якої корилася будь-яка жива істота в цьому похмурому світі.

Енджел наближалася до нього повільно та впевнено, ніби навмисно розтягуючи хвилини, щоб краще його розгледіти. Коли вона опинилася на відстані витягнутої руки, Ден виставив уперед меч:

— Не підходь!

— Боїшся мене? — Енджел звузила очі і посміхнулася ще ширше, спокусливо облизавши губи.

— А вже повинен?

—Ні. Я прийшла не для того, щоб нашкодити тобі,— ніжно промовила вона, простягнувши до нього руку. — Лише хотіла побачити і торкнутися тебе. По-справжньому...

— Навіщо?

— Необхідність. — Вона граціозно відкинула пасмо волосся за спину, оголивши спокусливі плечі. — Щоб знайти спокій у душі. Хоча б до дня дуелі.

— Я не зовсім розумію, про що ти, — розгублено вичавив Ден, несвідомо відсторонившись.

— Невже? Навіть у цьому в нас багато спільного — не розуміти ні одне одного, ні самих себе. Але ж це так хвилює, ти не знаходиш? — Її очі світилися зсередини, обпалюючи пристрасним полум'ям. Ден намагався заспокоїти зрадливий пульс. Він ще ніколи не відчував від неї подібного настрою. Хоча це була перша їхня зустріч наживо, але Ден вже звик до відчуття якоїсь невідомої небезпеки, що йшла від неї завжди. Зараз же він відчував хвилювання, і навіть захоплення. Енджел знову простягла до нього руку.

— Я ж сказав — не наближайся! — Він ненавмисно зробив крок назад, міцніше стиснувши меч.

— І все ж таки — ти боїшся. Але я, напевно, збрешу, сказавши, що це не взаємно. Ось тільки мій страх має іншу природу. Він виникає ось тут. — Вона поклала руку на груди.

Ден оторопів. Її слова лякали і вводили його в стан ступору. Він не розумів ні її намірів, ні мотивів, ні почуттів — якщо вони взагалі в неї були.

— Досить мені зуби заговорювати! Говори, навіщо прийшла і що тобі від мене потрібно!

— Я вже сказала — торкнутися і відчути реального тебе. Довго мріяла про це. Жодні телепатичні трюки не замінять реальної присутності. А ще я хотіла повернути тобі ось цю річ. Вона по праву належить тобі. — Енджел продемонструвала вже знайомий медальйон.

— Дякую, але мені це не потрібно. Моя думка не змінилась.

— Що ж, тоді буде ще один привід для зустрічі. Я нікуди не поспішаю. Нам треба ближче познайомитись одне з одним.

Від її посмішки кидало в жар. Енджел зробила ще один крок, ігноруючи меч, який Ден виставив перед собою. Його вістря торкнулося її живота, але не завдало фізичної шкоди, ніби наштовхувалося на захист. Вона не зводила з нього довгого, вивчаючого погляду, від якого закипала кров. Її неземна зовнішність та диявольська чарівність не мали границь.

— Ще не втомилася використовувати один і той самий метод? — пішов у наступ Ден, щосили намагаючись зберігати здоровий глузд. — Очікувано й зовсім не цікаво.

— Ти про що? — Енджел здивовано підняла брову.

— Про твою вроду. Використовуєш її, як зброю, щоб досягти бажаного. Скількох ти вже одурила, га? Думаєш, зі мною це теж пройде? — Він зневажливо реготнув, надавши погляду підкреслену холодність. Мабуть, він зрозумів її наміри.

— Мені, звичайно, приємно, що ти вважаєш мене вродливою. Але, здається, ти помиляєшся на мій рахунок. — По прекрасному обличчю Енджел ковзнула тінь розгубленості — ще одна дивна, не властива їй емоція.

— Як і ти на мій. На мене твої чари не діють. Ти, безперечно, дуже приваблива. Але мені немає до цього діла, розумієш?

— Ти дійсно вважаєш, що я використовуватиму свою красу, щоб тебе підкорити? Справді?

— А хіба ні?

— Думаєш, я така банальна? Ти — не всі, Алан. І ти навіть не здогадуєшся, яку владу отримав наді мною. І зараз мене хвилює не твоя реакція на мене, а моя власна — на тебе. — Енджел навмисно виділила останні два слова і знадливо посміхнулася. Її погляд перемістився на його губи.

Ден не знав, що відповісти. Перебираючи подумки всі можливі варіанти її намірів, він остаточно заплутався. Еріка, яка весь час стояла осторонь і мовчки спостерігала за їхнім діалогом, виглядала ще більш вражено. Її нижня щелепа відвисла, а в очах застигло збентеження. Втім, її присутність зовсім не хвилювала Енджел. Увесь її погляд був зосереджений тільки на ньому.

— Що ти маєш на увазі? — Ден був настільки загнаний у кут, що й не знав, що ще запитати. Він не розумів Енджел. Вона поводилася зовсім не так, як під час телепатичних атак. Але що, чорт забирай, змінилося?

— Я тобі розповім, як тільки сама все зрозумію. Але спочатку мені потрібно до тебе торкнутися. Прибери меч, мій хлопчику. — Вона опустила палець на вістря його зброї. Червона крапля вмить пофарбувала її білу ніжну шкіру. Енджел розтягла губи в задоволеній посмішці і облизала палець, уважно вивчаючи його реакцію.

— Йди ти до біса, клята мазохістка! — не витримав Ден.

— Шкода. Я дійсно намагалася бути милою. Але бачу, назустріч ти мені йти не збираєшся. Що ж, не хочеш добровільно, буде так, як я захочу.

Вона клацнула двома пальцями — і в ту ж мить Дена збило з ніг. Гарячий потік повітря врізався в обличчя, відкинувши його з такою силою, ніби він нічого не важив. Він вдарився спиною у щось тверде і на мить втратив зв'язок з реальністю. Світ розбився на каламутні шматки, а в ділянці грудей перекрило кисень. Металевий присмак у роті повернув його до тями, змусивши виплюнути кров. Перед очима кружляли різнокольорові плями, а кисті рук стискало щось холодне і тверде.

— Ден! — почувся крик Еріки, й одразу ж обірвався. Енджел відкинула її так само, як і Дена, вилаявшись на горянській мові.

Трохи оговтавшись, Денис зрозумів, що його тіло притиснуте до дерева металевим ланцюгом, від чого будь-які рухи були неможливими. Що ж, Енджел здатна створювати матеріальну зброю лише одним клацанням пальців. Цікаво, який процент успіху в дуелі з подібним супротивником? Напевне, він не має жодних шансів ні зараз, ні в майбутньому. Меч самотньо валявся за кілька метрів від нього і толку від нього не було ніякого.

— Перепрошую за деяку незручність, але мені потрібно знати, що зі мною відбувається, Алане. Не смій мені чинити опір, затямив? — Її тон був просякнутий льодом, від чого по шкірі пробіг мороз. Ден намагався вирватися з металевої хватки, але це було майже неможливо. Еріка теж стала заручницею кайданів.

Енджел змінилася. Тепер її обличчя виражало гнів і розлюченість, а погляд був наскрізь просочений отрутою. Ден знав, що подібна реакція у її дусі. Вона завжди починала з люб'язності, і якщо не отримувала бажаного — змінювала свою поведінку. Тепер від неї можна було чекати чого завгодно.

Повільною ходою вона наблизилися до Дена, відштовхнувши меч, що лежав на землі, як набридливе сміття. Її очі пропалювали до самих кісток. Тепер вона дивилася на нього, як на нікчемність, яку мала намір знищити. Ден намагався вирватися, але ланцюги стискали його тіло до болю, не даючи зробити жодного зайвого руху.

Енджел зупинилася в сантиметрі від його обличчя. Від неї віяло холодом, злом і образою. Здавалося, вона готова була стерти його в порох лише одним поглядом.

— Ти всього на всього звичайний хлопчисько, хоча й до біса вродливий, — сказала вона сталевим голосом, ніби звертаючись до самої себе. — Але, думаю, що я тебе переоцінила. Ти лише маленька перешкода на моєму шляху до абсолютної влади. І невдовзі я тебе знищу.

— Можеш починати. Ось тільки без моєї згоди на дуель нічого в тебе не вийде, — глухо прошипів він, насилу вдихаючи повітря. Ланцюги душили його, від чого він перебував на межі з безпам'ятством.

— Я нікуди не поспішаю. Встигну ще насолодитися твоєю поразкою. А поки що я хочу тільки це. — Нарешті Енджел здійснила свій початковий намір. Холодною рукою вона торкнулася обличчя Дена і повернула його до себе. Здавила до болю підборіддя, заглядаючи в його затуманені очі. Великим пальцем провела по його міцно стиснутих губах, а другою рукою пірнула в його волосся. Вона домоглася, щоб їхні погляди зустрілися, і наблизилася до нього так близько, що їхні губи опинилися за міліметр одне від одного.

— От же Диявол! — загарчала вона, вдивляючись у нього жагливими очима. Її рука здригнулася, а в погляді майнула тінь розпачу. — Тепер я все зрозуміла.

— Що ти зрозуміла, чорт забирай?!

— Свої почуття. — Вона трохи відсторонилася і поклала руку на свої груди. — Болить ось тут. Стискається, як несамовите...

— Ти маєш на увазі серце? — Ден здивовано витріщився на неї. Тепер обличчя Енджел знову відображало розгубленість, замішання та навіть переляк. — Хіба воно в тебе є?

— Здивований? — Вона звузила очі і, спрагло вдихнувши повітря, знову почала наближатися. — Втім, я здивована не менше. Тепер до мене прийшло повне усвідомлення та прийняття. Я кохаю тебе, Алан.

Ден мав почуття, ніби по голові вшкварили величезним молотком. Хотілося провалитись крізь землю і від її слів, і від присутності. Він очікував почути будь-що, але тільки не це.

— Е-е-е... Ти зовсім здуріла? — Ден навіть забув про нестачу кисню, викликаного ланцюгами, що притискали його до дерева. — Думаю, тобі варто переглянути свої почуття.

— Переглянути? — промуркотіла Енджел, ласкаво посміхнувшись. — Я готова ще раз випробувати і тебе, і мене, любий.

Вона наблизила свої губи до нього, ніжно ковзнувши пальцями за шию. Ден відчув щось схоже на дежавю, згадавши дії Сіари. Та теж намагалася поцілувати його в момент, коли він не міг себе захистити. Страх, змішаний з соромом і приниженням, змусив його різко відвернути голову вбік.

— Не бійся,— так само ніжно прошепотіла Енджел. — Я не робитиму чогось без твоєї згоди. Колись настане момент, коли ти сам цього попросиш.

— Ах ти ж збоченка божевільна! — долинув озвірілий крик Еріки збоку. Лють у її голосі трохи відволікла Дена. — Значить, ти не тільки лиходійка та маніячка, а ще й педофілка? Йому шістнадцять, чорт забирай! А тобі там скільки? Багато за сто, якщо я не помиляюся?

— Ха-ха, як смішно! — видала хрипкий регіт Енджел, нищівно подивившись у бік Еріки. — Люба моя, невже ти думаєш, що мене в моєму віці хвилюватимуть якісь цифри? Я вже давним-давно переступила той рубіж, коли оцінювала чоловіків за віком, зовнішністю та становищем. Мені начхати, шістнадцять йому чи тридцять. Я дивлюсь тільки на те, що всередині.

— Ти нічого про мене не знаєш, — заперечив Ден, все ще переймаючись її несподіваним зізнанням. — Та й що у коханні може тямити така, як ти?

— Ти маєш рацію, — несподівано погодилася Енджел. — Я дійсно не знаю ні що таке кохання, ні хто ти насправді... Але це мене й хвилює. Я вперше відчуваю полум'я всередині. Вперше відчуваю тремтіння лише від однієї твоєї присутності. І вперше так хочу когось поцілувати. Вперше за стільки років я відчуваю відлуння солодкого болю в грудях. І так... Я хочу дослідити ці почуття. Все це настільки нове і захопливе, що я нізащо від цього не відмовлюся.

— Ти трохи плутаєш поняття, — заперечив Ден, розуміючи, що він, мабуть, влип по самісінькі вуха. — Те, що ти відчуваєш, — це звичайний азарт. З коханням це не має нічого спільного.

— А ти, я бачу, добре проінформований у цих поняттях?

— Ну, явно трохи більше, ніж ти.

— Та ви обидва в цій галузі телепні! Варті одне одного. — Еріка зі свого боку продовжувала підливати масла у вогонь.

— Як же мені набридло це нестерпне дівчисько! Тільки заважає, — люто прошипіла Енджел і одразу ж попрямувала до Еріки.

— Не чіпай її! — спробував зупинити її Ден і знову закашлявся від задухи. Треба було шукати спосіб звільнитися від кайданів, але в голову нічого не лізло. Його меч самотньо валявся за кілька кроків від нього і був абсолютно даремний.

Енджел, втім, не слухала Дена. Опинившись поряд з Ерікою, вона лише підняла руку, і до неї, як під дією магніту, одразу ж прилетіла пляшечка з лікувальними таблетками, яку дівчина ховала в кишені.

— Віддай! Це не твоє! — не на жарт злякалася Еріка. Вона явно не очікувала, що Енджел зазіхне на таку цінну річ.

— Все не моє незабаром стане моїм. І Земля, і Алан, і весь Всесвіт. А все, що мені заважатиме в досягненні цілі,— вона стиснула пляшечку з пігулками в руці, і та миттєво розсипалася на порох,— буде знищено. Хочеш так само розлетітися на атоми, моя люба?

Енджел з насолодою дивилася, як Еріка ціпеніє від страху та несподіванки. Її нещодавня сміливість кудись випарувалася, а слова так і застрягли в горлі.

— Облиш її, Енджел! Тобі потрібен я!

— Моє справжнє ім'я — Нуара. Хочу, щоб ти знав. — Вона надіслала йому повітряний поцілунок.

— Нуара, — слухняно повторив Ден, бажаючи лише одного — відвернути її увагу від Еріки. Енджел могла зробити з нею що завгодно, причому за одну мить. Він не міг дозволити цьому статися. — Будь ласка, облиш її, благаю.

— А ось цей тон мені вже подобається. Так само, як і чути своє ім'я з твоїх вуст, — прихильно відзначила королева і обдарувала його ніжною посмішкою. — Добре, нехай буде так. Не чіпатиму її сьогодні, але тільки заради тебе. Не хочу псувати твоє перше враження.

— Може, тоді скинеш з нас ці ланцюги? Якось не зовсім зручно розмовляти, коли хочеться задихнутися. — Його голос перетворився на хрип. У голові розгулював туман, а в ділянці грудей болісно жаріло. Ще трохи — і він остаточно втратить свідомість.

— Вибач. Трохи не розрахувала сили. — Вона махнула рукою, і кайдани розчинилися в повітрі. Ден важко впав на землю, жадібно ковтаючи повітря.

Якщо Енджел справді відчуває те, про що говорить, то, можливо, з нею вийде домовитись. От тільки що він може їй запропонувати натомість? Себе? Від подібної думки кидало в холодний піт. Він розумів, що Енджел може все повернути так, що в результаті йому потрібно буде або померти, або дійсно їй щось запропонувати, щоб запобігти можливій війні. Безумовно, її так звана закоханість відкриває більше можливостей і лазівок, щоб вирішити ситуацію, що склалася, на їхню користь. Ось тільки маніпулювати нею навряд чи вдасться. А жертвувати собою для загального блага — означає зрадити себе і стати пішаком у її руках. Ден нервово шукав бодай якийсь вихід, але жодна думка не лізла в голову.

— Я думав, що горяни не вміють любити,— якомога люб'язніше сказав він, намагаючись підвестися на ноги. У бік меча поки що краще не дивитися.

— Я теж так думала, — посміхнулася вона і підійшла ближче, простягнувши йому руку. — До того, як пізнала тебе.

Ден нерішуче торкнувся її долоні та остаточно підвівся на ноги. Ще недавно він думав, що за жодних обставин не прийме її допомоги. Дивлячись на Енджел зараз, він бачив не владну королеву, а молоду дівчину, ненабагато старшу за нього. В сновидіннях вона здавалася набагато старшою і більш загрозливою. Однак Ден розумів, що все це — лише маска, щоб знайти з ним спільну мову.

— Але чому ти обрала мене? Що в мені такого особливого? Через те, що я повелитель? — Ден щиро не розумів. Він не знав, що їй казати і як. Не знав, чого від неї чекати.

— Не я тебе обрала, а моє серце.

— Але ж ти сама сказала, що не знаєш мене. Про яке кохання може йти мова? — Ден розумів, що ходить по краю. Будь-яке необережне слово — і вона знову перетвориться на жорстоку відьму, яка прагне руйнувань і смерті.

— Я знаю тебе надто добре і не знаю взагалі. Ти — нерозгадана таємниця для мене, як і всі твої вчинки, думки та почуття. Ось уже не один місяць я намагаюся тебе зламати, але ти чомусь став ще сильнішим. Намагаюся передбачити твої дії — але ти чиниш кардинально по-своєму. Намагаюся прочитати твої думки, але натикаюся на цілковитий бар'єр. Ти недосяжний для мене, Алан. Я не знаю, хто ти. Хороший чи поганий, добрий чи жорстокий, душевний чи бездушний. Ти абсолютно непередбачуваний, а це хвилює. Навіть зараз... — Вона наблизилась і зазирнула йому у вічі. Ден зробив зусилля, щоб витримати погляд, що здавалося, сканував зсередини. — Дивлюся на тебе і не можу зрозуміти, про що ти думаєш. Що твориться у тебе всередині. Я не можу тебе розгадати. Зі мною це вперше за все моє довге життя. І чим більше я намагаюся зрозуміти тебе, тим більше заплутуюсь.

— Навіть якщо так, то все це не має нічого спільного з коханням. Азарт, одержимість, захоплення — але тільки не кохання,— відповів Ден, не втрачаючи з нею довгий, вивчаючий і водночас виснажливий зоровий контакт.

— Мене не хвилює, що прийнято у людей називати коханням. Моє почуття не має нічого спільного з вашими жалюгідними людськими найменуваннями. Але воно найсильніше, що я коли-небудь відчувала. — У її голосі звучали нотки роздратування. Можливо, Ден зробив помилку, вирішивши примірити роль психолога?

— І чого ж ти чекаєш від мене?

— Ми вже говорили про це, любий, — різко пом'якшала Енджел. — Я пропоную тобі владу. Ми зможемо разом збудувати краще майбутнє. Кристал буде нашим спільним надбанням, як і Земля. Ти будеш моїм, але це буде тобі в радість, сонце. Обіцяю, що зроблю все, щоб ти був щасливим. Ти, твої рідні та друзі...

— А решта людей?

— Ну, ти ж розумієш, що ваша планета не резинова. Хтось у будь-якому випадку виявиться зайвим. Ми живемо за принципом — сильні живуть, слабкі вмирають. Природний відбір — все справедливо.

— Але ж горяни сильніші за землян.

Енджел лише знизала плечима, даючи зрозуміти, що результат і так очевидний. Ден збагнув, що намагатися домовиться з нею про якийсь мир — погана ідея. Вона ніколи не прийме його умов.

— У такому разі я не можу піти тобі назустріч. Моє рішення залишиться незмінним.

— Це остаточна відповідь?

— Так.

Енджел опустила голову. Її довге волосся закрило контури обличчя, через що зрозуміти її емоції було вкрай важко. Ден напружено дивився в її бік, не знаючи, чого очікувати.

— Ти мене не відштовхнеш, Алане. Я тобі не дозволю. — Її голос був наповнений сталлю. У Дена похололо всередині.

— Мені шкода, що я не виправдав твоїх очікувань.

— Ще виправдаєш. У тебе є час подумати.

— Ні. — Його голос пролунав упевнено, спокійно та категорично. Напевно, це й стало останньою краплею.

— Для мене не існує слова «ні». Ти будеш моїм у будь-якому випадку. Погодишся чи відмовишся — не має значення.

— Я краще помру, ніж буду твоїм.

— Он як! Значить, твій вибір — смерть? — Енджел голосно зареготала, спалюючи його вбивчим поглядом. Її справжня сутність розкрилася у всій «красі». — Що ж, ти сам попросив. І я обіцяю, що зламаю тебе, Алане. Знищу твою волю, самовпевненість та безстрашність. Прийде день, коли ти приповзеш до мене на колінах і благатимеш про останню, остаточну смерть. Але я не дозволю, навіть після твого програшу. Зрештою, ти все одно станеш моїм, хочеш цього, чи ні. І якщо для цього потрібна буде війна — ти її отримаєш у повній мірі.

Вона змахнула рукою і силою енергії відкинула Дена на кілька метрів убік. Вдарившись головою об дерево, він нерухомо впав на землю. Реальність розчинилася в суцільній темряві.

***

— Дене! Ти живий?

Еріка щосили намагалися повернути його до тями. Голова розколювалася, а тіло скувала така важкість, ніби на нього впала скеля. Цікаво, чи надовго він відключився? Тяжко підвівшись, Денис озирнувся. Енджел уже й слід зник.

— Не хвилюйся, вона пішла.

— Ти в нормі?

— Та я для неї пусте місце, Дене! Хіба могла вона згадати про моє існування, коли її так нещадно відшили? Здається, я навіть бачила, як вона плаче.

— Думаю, тобі здалося.

— А я ось упевнена. — Еріка дивилася на нього одночасно з занепокоєнням та здивуванням. — Ти з кожним днем дедалі більше вражаєш! Закохати в себе горянську королеву — ще постаратися треба! А я ще Сіарі дивувалася! Думаю, ти став би в них зіркою — не гірше за свого батька. У вас що, в генах усіх в себе закохувати?

— Тобі подобається з мене знущатися? — Ден важко підвівся на ноги, знайшов поглядом свій меч і підняв його. Що ж... Можливо, далі він принесе більше користі, але не сьогодні.

— Вибачай. Я просто досі в шоку від останніх подій. Добре, що твоя Ксю цього не бачила. Її б вже серцевий напад вхопив.

— Сподіваюся, у тебе вистачить мізків, щоб тримати язик за зубами. Вона не повинна про це дізнатися! — Ден обігрів її суворим поглядом. — Збирайся, мала. Мене вже нудить від цього місця. Час повертатися.

Еріка лише криво посміхнулася й кивнула. Вона виглядала пошарпаною і втомленою, але без видимих поранень. Ден же досі переживав наслідки удару і тиску від недавніх кайданів. Перед очима бігали мушки, а голова розколювалася від нещадного болю. Лишалося сподіватися, що до струсу мозку справа не дійде.

Вони рушили в дорогу. Як не дивно, шлях назад видався їм набагато легшим та безпечнішим, ніж навпаки. Наближався довгоочікуваний світанок, і похмуре небо почало додавати в свої барви світліші відтінки. Хижаки, що докучали їм раніше, розбіглися, зробивши їхнє пересування відносно безпечним. Мертвий ліс, як і раніше, тиснув на психіку похмурими загрозливими краєвидами, але більше не лякав, як раніше. Можливо, вони вже звикли?

Відшукати пройдений раніше маршрут не склало труднощів. Запах гнилої води і відлуння писку щурів швидко привели їх до вже знайомого болота, з якого і почався шлях у мертве царство. З іншого боку небо вже забарвилося у малинові світанкові фарби, а пташиний хор заспокоював віддаленою дзвінкою луною. Як же хотілося швидше залишити ліс позаду і стерти з пам’яті цю виснажливу нічну пригоду!

Ден не забув про русалку. Вона з нетерпінням чекала його на колишньому місці і навіть пустила сльозу, коли він сказав, що віднесе її у безпечне місце. Еріка допомогла їй влаштуватися у Дена на спині і показала безпечний подальший шлях, де не було щурів.

Рін, як виявилося, була впевнена, що болото, де вона мешкала, було найбезпечнішим місцем. Побачивши нові, чисті озера та безліч квітучих долин, вона знову віддалася сльозам. Денис радів разом з нею зеленій траві, плодовим деревам та світанковим променям, які ніжно обіймали голівки квітів. А ще він відчував задоволення від того, що бодай когось зміг врятувати.

Рін швидко вибрала собі новий дім. Тепер ним стало величезне чисте озеро з великою кількістю риби та різнокольорових лілій. Ден хотів вірити, що чиста вода поверне їй здоров'я, втрачене за роки життя у брудних смердючих болотах. Сам же разом з Ерікою продовжив шлях у напрямку до лісу, де жила Жаклін. Ближче до вечора вони вже мають повернутися.

— Ти не маєш відчуття, що за нами хтось стежить? — спитала Еріка, коли вони, поснідавши свіжими фруктами, знову рушили в дорогу.

— Було. Але зараз начебто тихо. — Ден озирнувся навсібіч. Сонце піднялося вище і навколишній світ знову насолоджувався теплом, світлом та щастям. Хотілося вірити в краще, але останні погрози Енджел не обіцяли нічого хорошого. Він намагався не думати про можливі наслідки їхньої розмови. Єдине, що його зараз турбувало — це зустріч з Ксюшею, за якою він встиг добряче скучити.

Через годину на них чекала приємна зустріч. Залишивши черговий ліс, далеко вдалині вони помітили знайомі фігури. Ймовірно, друзі вирішили все-таки не прислухатися до його прохання в листі і вирушили на його пошуки. Ден був злий, але радість від зустрічі з такими вже рідними друзями і обожнюваною Ксю, перекрила будь-які негативні почуття. Вони не розминулися, а ще були абсолютно неушкоджені — хіба це не привід для щастя?

— Ден! — радісно заволала Ксю, вибігши першою до них назустріч. — Ти взагалі в курсі, що я збираюся тебе вбити?

— А ти в курсі, що це взаємно?

Вони кинулися одне до одного, ніби не бачились цілу вічність. Ксюша так сильно притискала його до грудей і лагідно сварилася, що він не міг більше на неї злитися. Чекати від Ксю абсолютного послуху, звичайно, було безглуздо, тому Ден вирішив просто не думати про це. Тепер вона поруч — така тепла, рідна і близька, що гріх скаржитися на щось інше. Він виконав своє перше завдання і повернувся з мертвого лісу відносно не ушкодженим — хіба це не перша його перемога, як повелителя?

Раптом різкий поштовх у живіт вибив з нього все повітря. Щось холодне, гостре і тонке встромилося йому під серце. Ноги підкосилися, а у роті з'явився металевий присмак.

— Ден? — ошаленіло прошепотіла Ксюша. Чорна постать майнула десь за деревами і зникла. Невже його справді переслідували? Але хто?

— Не може бути, — глухим голосом промовив він, падаючи на коліна. Перед очима попливли різнокольорові плями, а сили почали повільно залишати його тіло. Ден не міг повірити у те, що відбувається. Його талант передбачати небезпеку чомусь не спрацював. Або ж нападник просто вибрав слушний момент, коли він буде найбільш вразливим?

Як би там не було — його поранили. Навколишній світ поступово розчинявся у порожнечі небуття, і тільки сльози Ксюші нагадували йому про те, що він все ще живий.