Коли всі уроки скінчилися, я почала збиратися додому. Шкільний день пройшов непогано. Незважаючи на те, що мені зробила зауваження пані Іда, я нарешті поставила на місце Софію. Помітивши, що я вже йду, до мене підбігла Пет (так як останній урок у нас був французька, і так сталося, що ми у різних групах).
- Привіт, давно не бачилися - посміхнулася вона.
- Справді - відповіла я і в цю секунду ми разом засміялися. Отак весело ми йшли додому, сміялися і говорили про все на світі. Час пролетів дуже швидко, і через декілька хвилин ми були вже коло наших домівок. Попращавшись, ми зі спокійними душами розійшлися. Ввійшовши усередину, я побачила бабусю Богдану, котра сиділа і щось плела. А дідусь Яків дивився телевізор.
- Ет, політики пішли - похитавши головою сказав він. Як ви вже помітили, мій дідусь заклятий політик. Сам він ніколи не був ні президентом, ні мером, ні міністром, але розумівся в політиці краще ніж деякі вище перераховані особи разом взяті.
- О, внучко, ти вже повернулася. Як
справи у школі? - запитала бабуся, тепло посміхаючись.
- Усе чудово! Я "перемогла" Софію! - переможно сказала я.
- А я казав! Вся в матір! - гордо сказав він. Ви напевно, вже задавали собі питання: "А де ж батьки Шарлотти?"...
Коли мені було п'ять років, мої батьки загинули у жахливій аварії... ну, мені так розказували. Я на помічення дідуся лише невесело посміхнулася, і піднялася до своєї кімнати. Адже вечеряти мені не хотілося. Зайшовши до кімнати, я почула дивне шурхотіння. Роззирнувшись навколо, я лише стенула плечима, адже не побачила нічого. Через секунду я почула жалісний нявкіт. Підійшовши до свого ліжка, я побачила пакунок-коробку з дірочками, котрий підозріло шурхотів. Знявши кришку, я побачила маленього, рудого котика з білим животиком і такими ж лапками. А очі голубі як небо. Взявши котика на руки, я зрозуміла, що це дівчинка. Спустившись вниз, я побачила усміхненого дідуся.
- Як тобі мій подарунок? - спитався Яків.
- Вона чудова! Але в честь чого? - запитала я. Адже з самого ранку, мені крутилося в голові те, що сьогодні якесь свято.
- Твоє день народження - здивовано відповіла Богдана. Я стояла, і не знала що сказати. Дожилася! Не пам'ятаю свій власний день народження. До мене підійшла бабуся Богдана, і протягнула маленьку, чорну коробочку. Відкривши її, я побачила кулон, у формі гіпогрифу. А коло нього, золотий ланцюжок. Такий красивий...
Раптом, бабуся сказала:
"Шарлотто, ми повинні тобі розказати дещо важливе"...