Я йшла по якійсь невідомій мені стежці... Голі та якісь дивні дерева, росли попри неї. Ніби сонця і світла не було, але видно, як серед білого дня. Земля суха, де-не-де потріскана, а кольору як пісок. Присівши, я обережно надламала її маленький шматочок. На вигляд - земля, а на дотик - камінь. Що за дивна місцина?... Піднявшись, я попрямувала далі.
Аж раптом, перед моїми очима постав палац. Великий, з кам'яними вежами і дерев'яними ворітьми. Підійшовши ближче, я побачила терновий кущ, який важкими кайданами обвивав замок з усіх боків. Обережно, щоб не вколотися голками, я відгорнула гілки. І спробувала відчинити ворота.
З гучним скрипом, вони піддалися моїй силі і я опинилася у великому дворі. Посеред нього стояв фонтан, але видно, що води в ньому не було давненько. Оббабіч росли кущі і фруктові дерева, такі ж голі як і біля стежки, якою я раніше йшла.
До середини, вели кам'яні сходи.
Я боялася. Але як каже дідусь: "Якщо би людина піддалася страху, вона би навіть у космос не полетіла б".
Тому, я ввійшла всередину.
- Агов! - гукнула я.
- Тут хтось є? - мій голос покотився луною по залі і відбившись від стін, повернувся назад до мене.
Але відповіді я так і не почула...
Зробивши ще один несміливий крок, мені в очі впала картина.
Щоб її роздивитися, я підійшла ближче.
На ній, була зображена красива жінка. Вона мала світло-руде волосся, котре спадало їй на плечі, сірі очі, одягнена у золото-срібні обладунки. А за спиною у неї була пара чудових білих крил!
В руках вона тримала шолом, але чоловічий...
- Гарна, правда? - почула я голос згори. Я підняла голову, щоб побачити хто до мене звернувся. Як виявилося дах мав велику дірку. І деякі кам'яні "стовпи" обривалися.
На одному з них, сидів хлопець мого віку. Прядка каштанового волосся, трохи закривала ліве око, кутики губ, трохи підняті в смішку, а погляд сіро-карих очей, спрямований на мене. Я здивовано оглянула його з ніг до голови.
- Ах, забув представитись - сказав він і вставши, поклонився.
- Поланд, Поланд Коренс. А як звати вас, юна леді? - запитав він.
Я зробила реверанс і відповіла:
- Шарлотта, Шарлотта Файє - Сан, і на "ти".
- Приємно познайомитись, Шарлотто - посміхнувся Пол і зіскочивши з колони, опинився переді мною.
- То що така особа як ти тут робить? - знову запитав мій новий знайомий.
- Насправді, я навіть не знаю де я опинилася - відповіла я.
- А ти знаєш цю жінку? - вказала я головою на картину.
- Ні, не знаю - відповів Пол. Я зітхнула. Шкода, А я так хотіла би дізнатися.
- А взагалі ти хто? - запитав Пол.
- Якби ж то я знала - відповіла я.
Хлопець посміхнувся.
- Хочеш загадку? - запитав він.
І не чекаючи моєї відповіді почав:

Світив холодний місяць довго-довго,
Та ясне сонце закрило його.
З'явилося дитя, сонця дочка,
І сестра її, зорі донька.
Росли вони разом, у мирі і згоді,
Чекаючи моменту, розгадать секрет своєї магії в душі...
Та укрили чорні хмари небо,
Розлучили сестер, як на зло.
І сонце більше не світить,
І землю вкриває пісок...

- Ой, ти здається вже прокидаєшся - сказав Пол.
- Бувай! І не забудь розгадати загадку! - додав він, і зник.
У мене перед очима усе попливло, і я відчула, що впала, але не відчула болю...