X
До кінця грудня безпосередню загрозу Москві було ліквідовано, перехоплено ініціативу ведення бойових дій і створено умови для переходу до загального наступу. Мене переповнювали емоції, що я - простий українець - захищав столицю великого Радянського Союзу. Наша армія була дуже далеко від Москви, але, не дивлячись ні на що, ми були там. І ми почали перемагати. Перевага перейшла на наш бік. Нам дозволили трохи прогулятися Москвою. Я ледве випросив, щоб мої товариші змогли погуляти зі мною, так як дозволили не всім, а лиш декільком солдатам. Незважаючи на всі аргументи і впертість командування, я все-таки був впертішим і випросив звільнення Федька та Івана на декілька годин. Ми прогулювалися Червоною площею. Були в Центральному парку культури і відпочинку. Під час прогулянки у нас відбувся ось така розмова:
—Гарно тут, хоч і німці розбомбили своїми бомбами, - сказав Федько.
—Гарно не гарно, але Київ кращий, - пробурмотів я.
На протязі діалогу в мене був поганий настрій, хоч і був великий сплеск емоцій. Я навіть не знаю, що могло мені зіпсувати настрій.
—Чого ти знову в поганому настрої? Вчора ж було все добре, - спитав Іван.
—І справді, чого? Подивись, як гарно. Київ, можливо, й кращий, але не кожної неділі в столиці Союзу буваємо, - сказав Федько.
—Не можливо, а так точно, - бурмотів я під ніс.
—Що сталося? Все ж добре. Ти ж сам нас запросив на прогулянку по місту. Чим ж ти не задоволений? - спитав Іван.
—Я завжди не задоволений, - знову щось бурмотів я.
—Може, ми дарма йшли. Сиділи б на своїх місцях і все?! - розсердився Федько.
—Якщо вам щось не подобається, то йдіть самі!! - огризнувся я.
—Хлопці, не сваріться, - сказав Іван.
—Тоді ми йдемо! Йдемо Іване!, - крикнув Федько.
Іванові не залишили вибору. Він, може, і захотів залишитися зі мною, чи помирити нас, але все вирішили за нього.
—От і йдіть! - крикнув я їм вслід.

Отож, як ви вже зрозуміли, ми на довгий час загрузнемо в болоті під назвою "гордість", так як довго ніхто ні з ким не говорив і навіть не думав вибачатися (хоч якщо подивитися, то винен у цій ситуації я).

Повернемося до ситуації на фронті. Ми були готові до наступу. Наступ розпочався 8 січня 1942 року з Ржевсько-Вяземської операції, яка тривала до 31 березня — ми відкинули супротивника у західному напрямі на 80—250 кілометрів, було звільнено Московську, Тульську, частину Смоленської і Калінінської областей. Інколи бій доходив навіть до рукопашного. До кінця березня група армій «Центр» втратила більше 330 тисяч чоловік. За офіційними даними наші війська в ході операції втратили убитими 272 320 чоловік.

На цьому моменті ми зрозуміли, що операція Барбаросса провалився, і німецьке командування буде вигадувати новий план з новими боями і стратегіями. У нас з'явився час, щоб повернутися до своєї 6-ї армії і там підготуватися до нових битв.

Нас посадили у вагон, записали, перевірили, і ми поїхали до своїх позицій. Їхали в тиші, бо ми все ще не помирилися. Їхали довго. Але, нарешті, доїхали. Розвантажилися швидко і почали готуватися до інших битв. Сподіваюся, що вся війна завершиться тим же результатом, як і Битва за Москву.