01.09.2021

1

Привіт, мене звати Люсі. Зеленоока сімнадцятирічна дівчина з вогненно-рудим волоссям. Сьогодні мій перший день у новій гімназії. Все дитинство я жила в селі з бабусею, так як мої батьки загинули в жахливій автокатастрофі. Мені тоді було лише п'ять років. Я майже нічого не пам'ятаю, лікарі казали, що у мене амнезія і що я не зможу згадати всі ті пригоди, що відбувалися протягом п'яти років, але спогади з минулого нагадують про себе кожної ночі. Зазвичай це жахлива аварія у всій своїй красі, але бувають і чудесні моменти: пляж, прогулянка в лісі, подорож до моря... Від тієї жахливої події залишився рубець на щоці. Кожного разу, коли я зазираю у дзеркало, то бачу перекинуте авто, чоловіка та жінку в неестетичній позі, море крові та маленьку дівчинку, яка сидить поряд, плаче та кличе своїх батьків, а з щоки стирчить шматок металу... Але то все в минулому. Весь цей час я жила з бабусею, допомагала їй з господарством. У вільний час читала книжки з бабусиної бібліотеки та гуляла з сусідніми дітьми.

мій найкращий друг - Андрій. Ми живемо по-сусідству та постійно проводимо час разом. Дякую йому, що допомагав мені, як тільки я переїхала. Нещодавно я дізналася про батьківський заповіт, де йшлося про те, що як тільки мені виповниться сімнадцять, квартира у центрі Одеси належатиме мені. За тиждень до початку навчального року я приїхала в Одесу - мальовниче місто. Атмосфера окремих місць змушує задуматися над пошуком відповідей на деякі питання: Хто я?, Що я роблю правильно?, А що ні?, Як жити далі?... Насамперед я відвідала театр опери та балету. Після перегляду опери "Хіба ревуть воли як ясла повні..." я вийшла з театру переповнена різними емоціями. Нічого кращого в житті не бачила. Мені настільки сподобалася гра, що я, навіть, замислилася щодо гри в театрі. І ось, через декілька днів, я стою перед дверима нового навчального закладу, де почнеться моє нове життя. Я не дуже й хотіла жити в Одесі та покидати свою бабусю та Андрія, але я подумала, що це чудова можливість, щоб почати спілкуватися з іншими підлітками. Поки я роздумувала хтось штовхнув мене. Як тільки я розвернулася, щоб накричати, переді мною постала прекрасна постать: чудова фігура, якій личить діловий стиль одягу, брюнет з сірим кольором очей. Мені здалося, що я бачу самого Аполлона, а коли він заговорив... Ммм... Здається я закохалася... Я навіть вимовити нічого не могла, ніби мову відібрало, але тут я почула його голос, схожий на пів ранніх пташок, та повернулася до реальності.

- Ти що розум втратила? - почав був він. Як тільки я відкрила рот та хотіла хоча би щось відповісти, підбігла якась дівчина. Було відразу зрозуміло, що вона - "Королева школи". Зеленоока розмальована блондинка. Напевно, єдина дитина в сім'ї, на яку татусь витрачає майже всі свої кошти.

- Ти що, осліпла? Як ти, пройдисвітка, могла перегодити шлях моєму нареченому? І хто ти взагалі така? Я раніше тебе не бачила. - Вона провела поглядом, оцінюючи мене.

З дитинства не можу терпіти такого ставлення до мене. Як шкода, що зараз поруч немає Андрія. Він завжди заспокоював мене. Оскільки це нове життя, нова школа, то я повинна просто пережити цей момент і все буде добре в майбутньому. Я набрала повітря повні легені, спокійно видихнула та заговорила:

- Вибач, я не хотіла. Просто перший день у вашій школі і ще нічого не знаю. - Опустивши голову сказала я.

- Ааа... так ти та новенька селючка... Хах... Ніколи не могла подумати, що наша гімназія опуститься до такого рівня, щоб у нас навчалися бідняки. Це місце, де навчаються спадкоємці великих корпорацій. Тобі тут не місце. Якщо ти хочеш спокійно закінчити навчальний рік, то, будь ласкава, сиди тихенько, ніби тебе і не існує, можливо тоді я буду поблажлива. - Вона посміхнулася, взяла під руку свого "нареченого" та пішла до центрального входу в гімназію. Таак... Тепер мені потрібно знайти директора. Я довго блукала будівлею, пролунав другий дзвінок. Ну просто чудово, запізнилася в перший день навчання. Що про мене подумають учителі та мої однокласники? Декілька хвилин поблукавши, я знайшла кабінет із табличкою "Директор". Невпевнено постукавши, я почула "Заходьте". Почекавши декілька секунд, я більш менш заспокоїлася та смикнула ручку. Двері легко відчинилися і я швидко зайшла до кабінету. За столом сидів чоловік, на вигляд років двадцяти п'яти, який заповнював важливі папери. Брюнет з карими очима. Він не відриваючись від документів промовив:

- Ви напевно Люсі? Так? Радий знайомству. Мене звати Вадим Родіонович. Присядьте, будь ласка, - він вказав на стілець поруч зі столом та відкинувся на спинку крісла. Декілька хвилин директор розпитував мене про моє навчання, оцінки, друзів, різні олімпіади, де я брала участь... Пройшло тільки п'ять хвилин, а таке відчуття, що ніби ціла вічність.

- Гаразд, це все чудово, але зараз у тебе урок, то ж ходімо. Я тебе проведу. Клас у тебе не дуже, але я гадаю, що ви швидко знайдете спільну мову - він підморгнув та повів мене на урок.

Пройшовши трохи по коридору, ми зайшли до кабінету. Це був урок інформатики. Директор познайомив мене з класом та з учителем й пішов. Ніколи не могла подумати, що буду навчатися з тієї стервою. Життя вирішило ще трохи познущатися наді мною.

- Клас, познайомтеся, це ваша нова учениця - Люсі. Вона брала участь в олімпіаді та виграла тендер на навчання у нашій гімназії. Сподіваюсь, ви швидко знайдете спільну мову. - Сказав Вадим Родіонович перед тим як покинути кабінет, підморгнув мені та пішов.