Час промайнув дуже швидко. Майже всі уроки я провела з Олегом. Він дуже кумедний, але коли справа стосується навчання, то стає дуже серйозним. Навчатися з ним, одне задоволення.

- Так, Олеже, вже закінчились заняття. Я зголодніла.

- О, тут поряд є одне кафе у стилі Лофт. Тобі сподобається. Там найсмачніші страви. Ми сім’єю кожні вихідні відвідуємо цей заклад.

Я дала згоду і ми вирушили. Дорога тривала майже 30 хвилин, тому, як сказав Олег, потрібно було йти пішки, щоб нагнати ще більший апетит. Це кафе на набережній. Ми замовили удон з грибами та овочами, сік та на десерт морозиво. Олег, навіть, коли їсть розмовляє.

- Знаєш, Олеже, таке відчуття, що ти постійно щось говориш, навіть уві сні розмовляєш.

- А ти звідки знаєш? Я тобі настільки сподобався, що ти за мною шпигуєш?

- Хах, ні. Ти що. Просто ти постійно щось розповідаєш. Це справді виглядає кумедно.

- Ну нічого не вдієш. Я такий з дитинства. Майже вся увага батьків йде на Романа, оскільки він у нас бізнесмен. Та Ілля також не відстає. У нього не кімната, а справжній меморіальний музей. Всюди безліч різних нагород. А я повністю належу собі. Але, якщо Ваша Величність того забажає, я повністю перейду в Ваше володіння. – На цій фразі Олег посміхнувся і це все виглядало як жарт, але боюсь, що він говорив серйозно.

- Ей, так не можна, а то я зможу й закохатися в тебе.

- Ну значить я все правильно роблю. – Тут хлопець усміхнувся, і я знову почуваю себе ніяково. Наше затишшя вирів першим перервати Олег:

- Так, справді досить. Я от думаю. Ти вже і братів моїх знаєш, і от бачимося постійно, а я все рівно тебе не знаю. Окрім того, що нам говорив директор.

- Ой, а що ж він таке говорив? Мені аж цікаво стало.

- Та нічого такого. Просто що ти рано втратила сім’ю і щоб ми тебе не ображали. Ой, я не подумав – юнак на хвильку запнувся і почав відразу просити пробачення та жестикулювати.

- Хах, та все нормально, справді. Я батьків майже не пам’ятаю. Тай взагалі не пам’ятаю дитинства. Після аварії мене відправили до бабусі в село. Там і допомагала постійно, та й книжки читання. У мого сусіда Андрія чудова бібліотека, ну як і наша. Ми самі збирали. - Олег звичайно здивувався, що спомин не викликав ніякої агресії.

- Ого, а я і не знав такого.

- А я і не розповідала. Та і не питав ніхто, я би розповіла спокійно.

Зі спини підійшов офіціант, що дивно не наш.

- Ну як голубки? Сподобалася наша кухня? – Посміхнувся він, а я так і не можу згадати звідки знаю це обличчя.

- Боже, Рома, ти звідки взявся?! – здивовано вигукнув Олег. – Я ж так німим стати можу.

- Ха-ха-ха… Олеже, моє ти сонечко, ну ти і дивак. Привів дівчину до мого ресторану і дивуєшся. Ти як мале дитятко, справді. – І тут я згадала, це ж старший брат Олега, але якщо він бізнесмен, то чому у робочому одягу персоналу.

- Слухай, Романе. Мені тут твій брат розповів багато чого про тебе.

- Хоч не погане розповідав?

- Ні звісно. Просто сказав, що тобі тут недостатньо персоналу. Допомога потрібна?

- о, маленька міс Нортон хоче попрацювати? Несподівано. – Узяв стілець, що стояв за столиком поруч, і сів з нами, забравши моє морозиво.

- Ей, це моє, не ділюся!

- От злюка, я тобі нове принесу потім. І щодо роботи, то так. Мені потрібна допомога. Я можу запропонувати декілька професій, а ти вже вибереш. Хоча я бачу тебе адміністратором, але для початку будеш у мене за касою працювати, ну і так би мовити «на підхваті». Якщо хтось не встигатиме працювати, заміниш. Можеш завтра вже починати працювати.

- Ой, Романе, щиро дякую тобі. Навіть не знаю як і віддячити. Робота мені зараз конче потрібна і я згідна робити все, що скажете.

- Прямо все-все?

- то я не так виразилася. Все, що стосується ресторану, не більше. – було помітно, що власник навіть дещо засумував, але намагався не показувати всім це.

- Ех, а я сподівався, ну добре – він підвівся – не буду заважати, морозиво заберу, а то ще застудишся і захворієш, а мені таке не потрібно. Обід ваш за рахунок закладу. Замовляйте все, що душа забажає.

Олег, як тільки почув це, розправив спину і вже щось задумав.

- Ні, дякую за таку щедрість, але нам цього достатньо.

- Ну я мав запропонувати, але обід все рівно за рахунок. Не переживайте. – На цих словах Роман розвернувся з ложкою морозива і пішов від нас, поїдаючи залишки. Мій співбесідник був щось начебто злий на мене, що відмовилася.

- Ну справді. Не дивися на мене так, зараз дірку випалиш. Ну я і так вже хочу піти прогулятися, а ти тут прийшов нажератися. Скільки можна їсти? Цілий день це і робиш. Так, я мити руки, а ти давай доїдай і збирайся.

- Слухаюсь, Ваша Величність.

- Відставити балаган.

- Є відставити балаган – і підніс праву руку до чола, а ліву поклав на голову, заливаючись сміхом. Після чого продовжив трапезу. Який же все таки він кумедний. Я би не сказала, що він з такої фінансово сильної сім’ї.

Після ресторану, ми трохи погуляли по набережній. В одному магазині знайшла одну дуже цікаву підвіску. Це був метелик кольору моря і я згадала, що буцім-то у нас колись такий був. Можливо здалося, але купила все ж таки собі та бабусі, щоб була якась річ, що об’єднуватиме та даватиме відчуття, що мої рідні поруч. Потім повернулися до гімназії, Олег підвіз мене додому та поїхав на тренування. Він у нас баскетболіст. Я вирішила зателефонувати бабусі, яка ж вона була щаслива почути мене. Так сумую за нею.

- Онучко. Ти не повіриш. Сьогодні приходив Андрій, говорить буде подавати документи в наступному році до Одеси. А ще він вже приготував подарунок до твого дня народження. Ми так уже сумуємо. Без тебе все так стало одноманітним.

- Ой, бабусю, я також дуже сумую, але не можу зараз приїхати. Можливо в наступному місяці, зараз же тільки другий день навчання. До речі, я знайшла роботу. Завтра перший мій робочий день.

- Ого, сонечко, ти завжди була у мене молодчиною. Я і не сумнівалася. Така вже доросла. Нагадуєш тата.

- В сенсі?

- Ну так як і ти почав був працювати рано, завжди хотів переїхати до великого міста і керувати всім. Так, досить поки що. Ти мені краще скажи от що. З хлопцями познайомилася?

- Ну, бабусю, ти як завжди. Ну познайомилася. Олег звати, це мій однокласник. Допомагає з усім. Він у сім’ї не один, є ще старший та молодший брати. Такі смішні.

- Я бачу хтось часу не витрачає. – Була би вона зараз поруч, як завжди хитро посміхалася б з піднятим пальцем догори. Так хочу вже обійняти її й просто так сидіти незважаючи на годинник. – Так, бабусю, мені завтра рано прокидатися, а я хотіла ще почитати трохи. Давай потім поговоримо, добре?

- Ех, розумію. Молодість – то чудова пора життя. Ти тільки не забувай про мене, стару і нікому не потрібну.

- ну що ти, я так не вважаю. Я тебе дуже сильно люблю і постійно пам’ятаю, просто часу обмаль постійно. До речі, поки згадала. Тут директор гімназії стверджує, що ми раніше спілкувалися та кличе на посиденьки з батьками. Як думаєш, варто йти?

- Ох, доню… Навіть не знаю, що говорити. Сходи, тільки не забувай, що правда не завжди приємна. – і на цих словах вона поклала слухавку. Я, навіть, не встигла спитати щодо Андрія. Дивна якась сьогодні.

Поки є вільна хвилинка захотіла спочатку сходити прийняти ванну, а потім вже читати. Хоча чому б і не поєднати? Набрала ванну з бульбашками, увімкнула приглушене світло та музику класичну і залізла до ванни. Так добре в теплій воді. За чудовою книгою швидко летять стрілки на годиннику. Як тільки забралася в ліжко, щоб продовжити читання, відразу заснула. Оце я втомилася.