02.09.2021

Вранці, прокинувшись, поглянула на годинник та зрозуміла, що запізнююся до школи. Швидко зібравши речі та приготувавши з собою для Олега кекси, я зібрала речі та вийшла на зустріч до однокласника.

- О, привіт. Нарешті ти зібралася. – Сказав Олег, вказуючи на годинник.

- Вибач, я проспала. – В цей час стало якось ніяково, оскільки змусила Олега чекати і довго. - Я тобі дещо принесла. – Я подала пакет з кексами.

- О, а що це? – Олег узяв обережно пакунок та заглянув до середини. – Це що кекси, які ти мені обіцяла?

- Так, можливо ми використаємо це як моє зізнання та вибачення?

- Гаразд, вмовила. А тепер до школи. Хутко, я не хочу, щоб нам перепало на горіхи від директора. Він кожен день чекає гімназистів та жорстоко карає кожного. Найчастіше це примусові роботи після уроків, а я не хочу, щоб шкіра стала грубою від довгого контакту з водою. – Ми сіли в авто, Олег завів мотор і ми вирушили в дорогу. – тим паче, поглянь на ці чудові лодоні. Як можна змушувати їх щось робити?! Руки графа повинні відпочивати, ну як і сам граф.

- Ха-ха-ха!!! Ой, а чому не король відразу? А якийсь там граф? А то занизуєш планку.

- Ну король також непогано звучить, але мені колись розповідав дідусь, що наш рід і справді має графів у минулому. Але якщо принцеса Люсі Нортон, під час коронації буде заміжня за графа Олега Коваля, то я відразу стану королем. Або скоріш ти станеш графинею. – Ми зайнялися сміхом. І таким лунким, що навіть не було чути пісню, що грала з колонок автомобіля.

- До речі, Олеже, а нічого не станеться, якщо ми приїдемо разом?

- Що ти маєш на увазі?

- Ну знаєш як буває у фільмах. Там хтось когось підвіз до школи і все, будівлею розлетілися різні плітки

- Хах, хтось із нас вірить у фільми. Ахахах. Нічого такого. Я ж не Максим, тож можу спокійно підвозити тебе.

І тут я згадала про Максима. Холера. Я забула йому відповісти і взагалі подивитися яке повідомлення він мені відправив. Хоча, якщо подивитися з іншої сторони, я нікому нічого не винна. Кріпосне право відмінили ще в 1861 році, а зараз вже 2021 рік. Поки я піддалася роздумам, ми як раз під’їхали до гімназії. Так багато різних авто, так же й коштують не малу копійку. Олега чекали друзі, тож він заблокував двері та відразу направився до однієї компанії.

- Люсі, йди до нас. – Покликав мій «Охоронець». – Чому ти будеш стояти одна, а потім я тебе проведу до кабінету.

Я повністю з ним погодилася, так як ще гарантія того, що Максим не буде мене чіпати хоча б поки не почнеться навчальний день. У компанії були як одинадцятикласники так і дванадцятикласники. У цій гімназії дванадцять класів, а я буду навчатися тільки рік. Можливо і два, все залежить від моїх оцінок. Пролунав перший дзвоник і ми з Олегом направилися до кабінету інформатики. Зараз у нас класна година, а потім і урок з цієї дисципліни. Як тільки я переступила поріг, відразу побачила Максима. Дякувати Богу він сидів зі своєю нареченою, а це означає, що я врятована хоча би на одну пару.

- Олеже, золотко моє, а можна я сяду поряд? Ти ж все одно сам за партою.

- Звісно можна. Ти і не питай. Моя парта завжди вільна для тебе та чекає з розпростертими обіймами. – до класу зайшов Ярослав Олегович. – О, Люсі, ти тут, а я тебе всюди шукаю. Тебе директор кличе до себе.

Я звісно перелякалася, але все ж таки відразу направилася до його кабінету.

- Вадиме Родіоновичу, кликали?

- Так, сонечко, заходь. Тут на тебе вже почали жалітися. Що ти встигла накоїти?

- Але, Вадиме Родіоновичу, я нічого такого не робила. Ну якщо тільки з Лізі трішки посварилася, але то, навіть, і сваркою не назвеш.

- Розкажи, будь ласка, все, що сталося. Щоб я знав чи карати тебе чи ні. Не бійся. Мені можна довіряти. По правді це секрет, але я розповім. Ти мене не пам’ятаєш, але наші сім’ї дружили і ми постійно проводили час разом. Я досі пам’ятаю як ми с тобою пішли на пляж. Тобі тоді було всього 3 рочки, але тобі так сподобалося, що я захотів частіше робити такі вилазки. А потім та автокатастрофа.

Я згадала, що мені часто снився сон, як я з батьками та ще з кимось їздили на пікнік за місто. І там зі мною грався якийсь хлопчик років одинадцяти – тринадцяти. Значить то був директор.

- А що Ви знаєте щодо аварії?

- Та нічого такого. Тобі через декілька днів мало виповнитися п’ять. А то було моє день народження. Ну ви їхали до нас на свято. Був сильний дощ і твій батько не справився з керуванням та назустріч вилетіла вантажівка. Ти чудом вижила. Ми хотіли тебе забрати до нас в сім’ю, але моя мама вирішила, що краще тобі жити з бабусею. Тим паче у тебе амнезія від сильного удару тож ти не згадала нас, коли ми приїхали в лікарню до тебе. Так,+ поки що тобі достатньо інформації. Ти краще розкажи, що сталося між тобою та Лізі.

- Та нічого такого, справді. Перед тим, як прийти до Вас, я зупинилася перед ворітьми гімназії. Я нікому не заважала, просто намагалася приборкати страх, а Максим йшов, грав на телефоні ну й не помітив мене, але ми швидко все вирішили.

- Ну добре. Я не буду тебе карати. Якщо ти говориш правду, а я в цьому впевнений, то і не має причин для покарання. Не буду тобі заважати, і, будь ласка, введи мій номер, телефонуй якщо що, я допоможу. Можеш і без причини дзвонити. Мама моя дуже сумує за тобою і хотіла би зустрітися. Ну ти нічого такого не думай, ми не будемо тиснути, тим паче я думаю, що тобі буде цікаво дізнатися про батьків. Так, не буду відволікати.

Дорогою до кабінету я намагалася все зрозуміти. Так багато інформації. Дякувати, що класна година ще не закінчилася.

- Що я пропустила?

- Нічого такого. Як завжди. Зібрали кошти. Ми кожного року їздимо кудись відпочивати на початку навчального року. Не переживай, я за тебе заклав, вирішив, що це чудовий спосіб познайомитися з класом. А, ще роздали розклад. У нас з тобою пари майже всі разом. – Я поглянула на розклад, як добре, що з Максимом я навчаюсь тільки на інформатиці, алгебрі та економіці разом. І то, на цих парах буде присутній Олег, тож я можу бути спокійна. Тут прийшло на телефон повідомлення від Максима: « - Золотко, а чому це ти з тим юнаком?! Ти повинна бути поряд зі мною.

- Нікому нічого я не повинна. Тим паче ти поряд зі своєю «нареченою». Не хвилюєшся, що вона може побачити нашу бесіду, а потім будуть великі проблеми?!

- Та це ти повинна переживати, а не я. І взагалі, де моя кава?!

- У кав’ярні.

- Дуже розумна? Чому кава досі не у мене?

- Можливо тому що ти не купив її? Це досить логічно. І я повторюю вдруге: я нікому нічого не повинна. Сам сходи і купи собі каву. Я можу тільки допомагати тобі з навчанням, а то я бачу, що є деякі проблеми.

- Хах, які ще проблеми? Я знаю все краще тебе.

- Не можеш знати краще, оскільки банально не знаєш правил етикету. Тож я бачу як тобі конче потрібна моя допомога, а все інше роби сам. У мене є власні справи і тебе там немає.»

Я відклала телефон. Як раз перерва. Розвернулася до Олега, а він у дві щоки вминає мої кекси.

- ей, повільніше. Я тобі це ще вчора казала

- Не можу. Ну такі смачні, що готовий їсти 24/7. – До нас підійшла дівчина з рожевим волоссям та блакитними очима.

- Привіт, я Марго. Твоя однокласниця. Ще вчора хотіла познайомитися, але все не було часу. Я Ваша ще староста. Ой, Олеже, що ти таке смачне їси, що аж так швидко?

- Не чіпай. Це моє. Не ділюся. – Олег накрив долонею останні кекси та косо подивився на Марго.

- Ей, не будь такою злюкою. Це я вчора приготувала кекси, а Олегу так сподобалися, що прийшлося нести з собою. Я вже зрозуміла, що він не буде ділитися, тож краще я завтра принесу ще й тобі.

Продзвенів дзвінок на урок, який врятував Марго від дикого і агресивного Олега. Але він мені здався таким милим, що я мимоволі сфотографувала його. «Нехай буде на пам'ять.»