17.09.2021
Весь час я працювала не покладаючи рук. Було складно навчатися та працювати. Але кошти дуже потрібні. Всі думають навіщо, оскільки є чудова квартира, є кошти щоб її оплачувати, але ж це не назавжди. Та й потрібно звикати до праці. Особливо коли хочеш постійно дарувати подарунки Андрію та бабусі. З Вадимом Родіоновичем домовилися, що я братиму участь в навчанні. Тим паче що це безкоштовно, а навики лідера завжди знадобляться. На роботі вже закінчився випробувальний термін і мене прийняти на півставки. Хоч щось. До речі, з понеділка з’явися Олег, але не розповідає, що ж саме сталося.
Був звичайний осінній день, але вже холодно. Після другого уроку нам відмінили навчання до кінця дня, оскільки будуть проводити заміну вікон, а це сильний шум і буде тільки заважати отримувати знання. Тож я вирішила прогулятися. А після занять не хотілося йти додому, а в мене вихідний ще, тому я вирішила пройтися парком. Зі спини налетів Олег, обійняв та мовив:
- Ну що. Їдемо додому?
- Олеже, вибач, але ні. Я хочу сьогодні на своїх двох пройтись містом. А то постійно ти мене на авто катаєш, так вже і забуду як ходити та двигатися.
- Гаразд. Я зрозумів. Ввечері напиши мені, як не як потрібно закінчити проєкт з екології.
- Так, звісно. Їдь уже, а то комусь сьогодні ще й на тренування. – Хлопець поглянув на годинник і мовив:
- От чорт! Я вже запізнююсь. Все, я побіг. Цілую.
Дорогою зайшла до улюбленої кав’ярні, купила раф і пішла алеєю. Хоч і світило сонце, але вітер був пронизливий, аж до кісток. Поки шукала в сумці навушники та вибирала пісню, мене щось штовхнуло. Я оглянулася та побачила хлопчика років зо два, а за ним бігла його матуся покинувши коляску. Хлопчик підвів погляд та посміхнувся. І від тієї посмішки стало так тепло на душі, як не було ніколи. Оминувши сім’ю пішла далі розглядаючи все довкола. На лавках, на сонечку, сиділи дорослі та щось читали, а інші ходили роздивлялися квітники та бурхливо про щось розмовляли. Шкода, що у молоді зараз інші цінності. Мою голову почати захоплювати різні думки як тут почула дзвінок телефону. Боже, не дадуть насолодитися моментом. Телефонував директор:
- Люсі, привіт. Можеш говорити?
- Так, добрий день, Вадиме Родіоновичу. Щось трапилося?
- Та ні, просто мені потрібна твоя допомога. Можемо ми завтра зустрітися?
- Вибачте, але ні. У мого друга завтра день народження, тому я сьогодні від’їжджаю до бабусі. Якщо це терміново, то давайте сьогодні в кафе. Хоча ні, вибачте. Нічого не встигаю. Я Вам відправлю повідомленням адресу квартири, мені просто потрібно ще речі зібрати.
- Гаразд, чекаю. До речі, мама передавала вітання. Говорить, що хоче вже зустрітися.
- О, так давайте завтра і зустрінемося у бабусі. Вона вже, напевно, також сумує за Вашою сім’єю.
- Ну зараз все вирішемо.
Я поклала трубку, відправила повідомлення та пішла набережною, через супермаркет додому. Потрібно збирати речі та купувати квитки на потяг. Декілька разів зателефонувала Андрію, але він не брав слухавку. Дивно, це не схоже на нього.