Ніч, яскраві зірки осяюють небо. Холодна кам'яна підлога, на якій я лежу, не маючи сил підвестися. Мене щойно відкинуло сильним ударом прямо в колону, уламками якої придавило моє тіло. Очі заливає кров'ю. Ельна лежить навпроти, дивлячись на мене своїми блакитними очима, що не бажають втрачати надії. Моя рука, не змирившись з тим що відбувається, продовжує тягнутися до неї, але відстань занадто велика.

-Гра! Поверни! Це належить мені! Я знищу все що тобі дорого! Тобі не сховатись, вашому світу неминуче прийде жахливий кінець! - Диким і лютим відлунням пролунав крик із центру арени, з домішкою крові, що розливалась з рота.

Здається, він застряг, так, його прибило списом. Брати Фарскрім , що завдали йому цього удару, лежать по сторонам бездиханно. Але він наче й не помічає своєї рани. Що воно таке? Ми були не готові до такого.

-Щасти, я вірю в тебе.. -Ніжним голосом пролунали слова Ельни.

Ах, як же яскраво, амулет що мені вдалося забрати у ворога, став світиться в моїй руці. Що.., що відбувається, моє тіло ніби розчиняється, яке дивне відчуття, я вмираю?

І ось я сиджу на землі, спершись спиною об дерево. Навкруги суцільний ліс, окутаний темрявою. В голові суцільна порожнеча. Що це було? Здається.. ні, не можу згадати. Дивно, ще якусь мить тому, щось точно відбувалось..

-Ахх. -Вирвалось із мене, від нестерпної болі, що окотила тілом.

Усюди відчуваються рани, забої і жахливо болить голова. Між ліктем і зап'ястям права рука зламана. Ще й несамовито пече ліворуч, від плеча до пояса. Мені одразу ж закортіло скинути все з себе і зануритись в найпрохолодніший ставок. Я спробував підвестись, але піднявши ліву руку, я виявив у ній міцно стиснутий, дивний амулет. Сам по собі, він був розміром з долоню, але важив явно більше, ніж виглядав. Білого кольору, з безліччю дрібних смарагдових каменів по краях, і загадковим малюнком у центрі, висіченим з дивного камінця, у вигляді людини. До того ж вельми дивної, витягнутої, з гострою головою, як вістря спісу, і так само витягнутими руками й ногами. Це моє? Думаю, принаймні це важлива річ, чомусь я в цьому впевнений.

Відклавши поки що амулет у сторону, я став знімати з себе обладунки, від котрих вже було мало сенсу, та зараз вони заважкі для мене. По лівий бік, вони були сильно деформовані від якогось жару, саме там де нестерпно пекло моє тіло. Битва, вочевидь була не з простих. Хоч і здається, що обладунки були доволі міцними, крім лівої сторони, місцями був пробитий нагрудник, на ногах та руках не вистачало частин. Моєму тілу добряче дісталось.

Оглядаючи свій стан, та по троху знімаючи понівечині обладунки, я все копирсався у себе в голові. Що трапилось? Чому я в такому стані? Де я? Хто я?! У відповідь лише біль пронизує голову. Здається, я не погано вдарився нею.. Чи в цьому проблема? Яке неприємне відчуття. Але поки що потрібно зосередиться на своєму стані, інакше, вже ці відповіді не будуть важливими.

Потроху я встав на ноги. На мені зараз лише пошарпані щільні штани і накидка, що пристала до тіла у місці опіку. Біля себе я знайшов меча, що був зламаний. І що мене зацікавило, навколо були розкидані розбиті кам'яні частини якоїсь споруди, але ніяких будівель поруч немає, просто глухий ліс.

Я склав усі свої речі під деревом і накрив гілками, можливо вийде повернутися за ними з часом. Із собою взяв лише амулет, так як ланцюжок був зламаний, то просто поклав його до кишені, та уламок меча з руків'ям, від якого в первинному стані було значних півтора метри, залишилося сантиметрів п'ятдесят-шістдесят. Все ж краще ніж зовсім без нього. Судячи з усього, я подумав, що небезпек у цьому світі достатньо.

Я став оглядатись, куди мені рухатись, але навкруги ніяких зачіпок. То як бути? Мені треба як най швидше вийти з лісу, але не знаючи дороги, я можу довго блукати ним. Як раптом, я відчув немов поштовх у спину, і ноги понесли мене вперед. Я довірився цьому відчуттю.

Йдучи вже деякий час, я намагаюсь не звертати у сторони, ніби щось тягне мене. Тиша на стільки глибока, що я чітко чую, як відбивається в голові биття серця, лише я наповнював це місце хрустом гілок під своїми ногами. Якийсь час напруга трималася в мені, але я став звикати, ніби ліс почав поглинати мене.

Небо по троху змінювалось у кольорах, та зірки зникали з його обрію. Почало світати. І тут я побачив світло, що не просто пробивалося крізь крони дерев, а виднілася межа лісу. Вихід! Мене одразу ж почало вести до нього з новою силою, хотілося вже якнайшвидше покинути це недружнє місце.

Через деяку мить, я опинився на відкритій галявині. Cонячне проміння холодно привітало моє обличчя. Трохи защурившись, я почав оглядатися. В далечині, на краю горизонту виднілися гори, вид на який прикривав інший ліс. Стоячи на широкій галявині, порослої не дуже високою травою, що розділяє ці два похмурі ліси, мій погляд більше не міг ні за що зачепитися. Але трохи придивившись, я побачив неприродню смугу, де здається, не вистачало трави. Так, це була вже поросла стежка. Діставшись до неї, я вже витратив достатньо сил на своєму шляху, яких і до цього було не сказати що багато. Скільки я вже йду? Близько чотирьох годин? П'яти? Складно сказати, концентрації вистачає лише на те, щоб не звалитися на місці.


І ось, варто обрати шлях. Залишатися на місці точно не варіант. Cудячи зі стану стежки, те, що вона поросла, означає що нею вже в кращому разі не часто користуються і навряд чи вдасться когось зустріти. По ліву сторону, дорога йшла за інший ліс, а праву - плавно вела за пагорби. Піднявшись по вище, можна було краще озирнутися. Ця ідея казалась кращою. Але чи спрацює це? Сумніви по троху родились у моєму серці. Ні, я не повинен думати про це. Здаватися мені явно не хотілось. Я повинен зробити максимум що в моїх силах. Так, я щось безумовно повинен зробити. Але що? Якийсь сильний тягар боргу я відчув на душі. Ці думки почали поглинати мій розум. Поки думав про це, я вже йшов стежкою до пагорбів.

В очах починає тьмянішати, я майже непритомнію. Минуло близько години, але рухався я не особливо швидко, до цілі лишалось ще півдороги. Такими темпами.. очі почали закриватися. І тієї ж миті я ,злегка доклавши сили, торкнувся зламаної руки.

-Мгг. -Вирвалось із мого горла.

Біль розлилась по всьому тілу, як крижана вода. Це трохи привело мене до тями, потрібно поспішати. Через деякий час я нарешті виліз на пагорб. Він був не особливо високий, можливо метри на чотири я стояв вище, ніж до цього. Але так, цього виявилось достатньо. Далі дорога вела крутіше до низу, де за кілька кілометрів від мене розташувався самотній дерев'яний будиночок, оточений по боках, все тим самим лісом. Ця стежка буквально впиралася в нього.

Я нарешті відчув надію, вона одразу оселилася в моєму серці, і все більше гріла його. Але загубивши увагу, мене той час похитнуло. Лише дивне почуття обов'язку тримало мене у свідомості, і відчувши його як слід, я рушив до будинку.

В низ крокувати було трохи легше, ніби річка текла своїм руслом. Підходячи ближче, мені відкрилася неприємна картина. Крім того будинку, я зміг розгледіти фундамент зруйнованих ще чотирьох будинків. І сам будинок, що вистояв, мав не найкращий вигляд. Невже там нікого немає? Кроки стали й без того менш впевнені. Але варто переконатися. Можливо я хоча б зможу знайти щось корисне. Потрібно витягти максимум із ситуації що склалася.

Я не переставав йти, у моєму серці немає місця для відчаю, я просто не мав такого права. І ось він. Так, я нарешті побачив образ людини. Це була жінка похилого віку. Вона щось упустила з рук, напевно відро. Просто стояла, у ступорі. Складно було розгледіти її вираз обличчя. В очах тієї ж миті потемнішало.

Пролунав гуркіт, я просто звалився на землю.