Вже вечоріло. Вполювавши ще кількох кролів, більше мені ніхто не трапився. Вертаючись, я пройшов повз струмок, відпивши води, як пішов дощ. Моє тіло поринуло в нього, мені це подобалось.

Виходячи з лісу, зі сторони заднього двору будинку, де стоїть курник, мені відкрилася зловісна картина. Паркан що огорожував тварин був зламаний, а всі вони були випатрані. Курник розтрощений, а від самих кур лишились лише кроваві сліди. Тієї ж миті мене огорнула напруга. Я скинув із себе здобич і підготував лук. Квітеліна, з нею все добре? Ця думка роїлася у мене в голові. Повільними кроками оминаючи паркан, я вдивлявся за будинок.

У дворі був сірий, як попіл вовк, що стояв до мене боком. У ньому було метрів зо два у висоту, місцями облізла шерсть, трохи вище шиї стирчала сокира, котрою ще вчора я колов дрова. Його паща була широкою, з трьома нижніми щелепами, яка щось жувала.

-Що? -Сказав я викатвши очі.

Мене пройняла лють. Він глянув на мене своїми дикими білими очима. Почавши шалено ревти, з його пащі в перемішку зі слиною випала рука. Ні, цього не може бути.. але це було саме так. Квітеліна лежала під його важкою лапою. Мій розум огорнула темрява.

Вовк почав дико скалитись на мене, терши всі свої щелепи. Натягнувши лук до його межі, я пустив свистячу стрілу йому прямо в чоло. Не чекаючи результату, я пускав їх одну за одною, але жодна не досягла цілі, він спритно стрибав зі сторони у сторону, передбачаючи мій намір. Однієї миті я помітив, як він переніс свою вагу на задні лапи. Він збирався скоротити дистанцію. Вловивши це, я підготував меч. Не встигнувши повністю прийняти бойову стійку, як він вже був переді мною з роззявленою пащею. Дуже приткий! Пригнувшись, я провів контр удар у черево, але через недостатню гостроту на кінці зламу, поріз вийшов не глибоким. Вовк штовхнув мене убік своїм тілом, швидко наздогнавши схопився зубами за меч, яким я захистився, тим самим зваливш мене на землю. Намагаючись вирвати меча з моїх рук, він смикав з неймовірною силою зі сторони в сторону. Відпустивши одну руку я схопився за сокиру, що стирчала у його шиї, і почав завдавати удару за ударом, вгоняючи сокиру на всю його глибину. Через кілька ударів він відпустив меча і хотів відстрибнути, але мій останній удар припав в одну з його щелеп. Видаючи шалені звуки він відскочив. Одна щелепа звисала, струмком стікаючи кров'ю, як і його шия. Але він із ще більшою люттю продовжував скалитись, пронизуючи мене зловісним поглядом.


Плавно намагаючись зайти мені в бік, він крався, шукаючи щіль у моєму захисті. Продовжуючи тримати стійку я не давав йому це зробити, перенісши знову вагу на задні лапи, він стрибнув. Ні! Це була пастка, він випробовував мене. Моя стійка трохи змістилася. Витримавши паузу в долю секунди, він стрибнув мені під бік, і вже розкрив свою пащу. Я не встигаю за ним. Скільки ж таких боїв він провів? Йому були знайомі всі ці звички. Він був готовий померти, аби забрати мене з собою. Коли так, я, впершись ліктем у нижню середню щелепу, схопив за верхню, і пробив його голову з середини рота, мечем що був в іншій руці. Його друга вільна щелепа, як пила почала зчісувати мою руку, котра тримала його. Він ще живий? Клятий монстр! Я щоразу пробивав його голову поки вона не перетворилася на решето. Він упав, але я продовжував шматувати його голову ще якийсь час.

Охолодивши розум, я знову відчув краплі дощу на собі. Сидячи на вовку, мій погляд поринув у височінь.

Квітеліна! Я одразу ж підскочив, кинувшись у її бік. Її рука, що залишилася, тяглася до мене. Її погляд став порожнім у ту саму мить, і рука впала в криваву дощову калюжу.

На душі стало пусто. Я дивився на бездихане тіло, що ще мить назад шукало допомоги. Цей вираз застиг на її блідому обличчі. Мої похмурі очі пустили сльозу, що в мить сховалась за дощем. Ще якийсь час я стояв не поворухнувшись. В голові не було жодної думки. Це обличчя відбилось в моїй пам'яті. Сівши на лавку, я приклав шкіру назад до руки, де вона звисала, і перемотав. Болі я майже не відчував, енергія після битви ще грала у крові. Мій пригнічений погляд знов окотив тілом старенької.

Опустившись на коліна до тіла, взяв Квітеліну на руки, і відніс на заднє подвір'я. Дощ ні на мить не думав припинятись, і здається став ще сильнішим, немов теж роняв свої сльози по жінці, що точно не заслуговувала такого кінця. Там я її й поховав, набивши табличку з її ім'ям. Як усе так обернулося? Чи заслужила вона такого? Чи міг я на це вплинути? Дивлячись на могилу, думки знову почали вертатися.

За все її життя тут не траплялося нічого подібного, але варто було мені тільки з'явитися.. Чи є тут зв'язок, або це просто збіг?

Останнім часом я геть втратив пильність, від такого розміреного життя. Це досить жорстокий світ, варто завжди бути на сторожі. Цей монстр був досить сильний, чи я виявився слабким? Безперечно, варто стати сильнішим. А зустрів би я тих дванітів у нинішньому стані, то що трапилося б тоді? Я заніс впольовану здобич до хати, й обробивши рану маззю, інгредієнти для якої завжди зберігалися в будинку, в темних думках я ліг на ліжко. І через деякий час мені все ж вдалося поринути до сну, хоча і не довготривалого.

Наступного ранку я підвівся з такою ж тяжкою головою. Дощ йшов усю ніч, і заспокоївся лиш на ранок. Обробляючи рану, я не виявив слідів зараження, і шкіра вже була на своєму місці, хоча до повного одужання ще було далеко.

Вийшовши на вулицю, ступаючи грязюкою що змішалася з кров’ю, я підійшов до тіла вовка. Знявши з нього вціліле хутро, котре ще могло знадобитись, я витяг його далі в ліс і закопав. Не хотілося що б він залишив свою скверну у цьому місці, і можливо його труп міг привабити ще когось по гірше. Сходив на могилу до Квітеліни, віддавши честь тій жінці, яка не злякалася перед обличям смерті, і дала відсіч такому лютому ворогу, і вибачився, що виявився настільки безпорадним, коли був так потрібен.

Повернувшись до дому, я заготовив впольоване м’ясо, котре візму у дорогу, та підготовував необхідні речі до подорожі. Витяг старого воза, що стане у нагоді для поклажі, та займався своїм станом.

Ще день я відновлювався, і нарешті рушив у дорогу до поселення Стейм. Ідучи тією ж порослою стежкою, я повернувся в ліс до того місця, де «пробудився». Не зважаючи на стан, мені вдалося приблизно запам’ятати тоді те місце. Речі були на місці. Я склав у мішок залишки броні, з надією відновити їх у майбутньому, прихопивши другий уламок меча. Поклажа вийшла досить важкою. Мені як най швидше треба відновити своє надбання. Можливо це лиш моя прив’язнаість до цих речей з минулого.

Повернувшись на стежку, я склав поклажу до воза, і рушив далі, з думками про скорботне минуле, і таємниче майбутнє.