-Вайт, ну ти як завжди, слухай, чи не хочеш приєднатися до нас? Такому мисливцю як ти, будь-яка команда буде рада.

Він знов за старе.. Я сиджу за столом, в улюбленій таверні, переді мною стоїть уже наполовину порожній дерев'яний кухоль, з пінним напоєм. Поруч тарілка з початим м'ясним стейком та тушкованими овочами. Мм, який дуже приємний запах, після роботи, він мені ніколи не набридне.

-Я розумію. - Продовжував хлопець, що сидить на проти мене.

-Скільки тебе знаю, ти завжди робиш все один, але ж не погано іноді і покластися на товариша, чи не так? Ти б з легкістю..

Раптом, мене відволiкли двері таверни що відчинилися, в них увійшла дівчина. Мене одразу приголомшило, яка ж вона гарна. Темно червоне волосся розливалося на плечі, майже не помітні, злегка гоструваті вуха що виринали з її волосся, худе, підтягнуте тіло, довгі чорні рукавички по лікоть, що щільно облягають руки, з пристосуванням у вигляді каменя на долонях. Увійшовши до таверни, вона лише на мить приділила мені увагу своїми блакитними очима, з таким холодним поглядом.

*Клац*

І ось я бачу літню жінку, що стоїть спиною до мене, котра нарізає щось за столом. Ах, то це був сон. Я виявив себе лежачим у ліжку. Вирішивши трохи підвестися тут же відчув пронизливий біль у тілі.

-Мгг. -Вирвалося з горла.

Авжеж, я був добряче пошарпаний, мабуть вона таки подбала про мене. Почувши стогін, вона невдовзі обернулася.

-Ви нарешті прокинулися. - Озирнувшись, спокійним і водночас лагідним тоном звернулася до мене тітонька.

-Де ж вас так побили? - Продовжувала вона, пораючись далі за столом.

-Я не знаю.

-Он воно як. А з відки ви?

-І цього не пам’ятаю.

-Хмм, видно міцно голівонці дісталося. Ім'я свого ви теж не пригадуєте?

-Вайт? -Відповів я питанням на запитання.

Щойно до мене так зверталися. Цікаво, це був просто сон, чи все ж спогади починають повертатись?

-Хоча, можливо це лише прізвисько. - Тієї ж миті я уточнив.

-Ось воно що. Просто в цих краях рідко коли можно когось зустріти, я й здивувалась побачивши вас, а потім ви ще й гепнулись на землю.

-Дякую що попіклувались про мене. А як вас звуть?

-Квітеліна.

За цей час я встиг трохи озирнутися, мене добре обробили. Голова перев'язана, на праву руку, що була зламана, обережно наклали шину, і обмотали навколо руки та шиї хусткою, щоб не розгинати руку. Всі рани були змащені дивною мазю, і додатково на плечі та тіло, в місцях опіків, були накладені великі листки якоїсь рослини.

Об стіл, що стояв праворуч, обперся мій меч. Зараз я міг його краще розглянути, і він був досить гарний собою. Темно-фіолетова, майже чорна основа і трохи сріблястого по краях не доходячи до самого вістря. Не пам'ятаючи що він являє собою, я точно міг сказати, що той був наби якою гарною працею. Тільки зараз його можна назвати хіба що «Коротким мечем». На столі ж стояла товкачка, в якій видно і робилася мазь.

Сам будинок усередині виглядав не сильно краще ніж зовні. Здавалося, що вистачить одного сильного пориву, і він успадкує долю сусідніх будинків. Я тільки зараз задумався, як вона мене дотягла до ліжка. Жінці на вигляд було за п'ятдесят, середнього зросту, трохи худорлявої статури. Точно не пам'ятаю, але до її будинку залишалося ще достатньо. А в мені на секунду, більше двох метрів буде, і я досить міцної статури. Біля дверей я побачив саморобні сани, кілька палиць в основі, скріплені мотузкою, і згори просто лежав хмиз.

-Я вам дуже вдячний. - знов подякував я.

-Хех. - Злегка посміхнулася Квітеліна.

-Натомість, допоможи мені по господарству як оговтаєшся. - Продовжувала вона.

-Звичайно. - Я відразу погодився.

Послуга за послугу. Тут нема чого додати, мені таке до душі. На хвилинку, мені життя врятували.

-Це менше що я можу зробити.

У відповідь, вона лише посміхалася, я не бачив цього, але в цьому будинку ніби стало трохи яскравіше. Здається, вона була рада новій компанії.

-Як Вам вдалося мене дотягнути?

-По трохи по малому, це було те ще завдання. Чесно сказати, я дуже переймалась, що не встигну вас дотягнути.

-І скільки ж у вас пішло часу на це? -Запитав я, згораючи від цікавості.

-Десь вісім годин.

Сказала як звичайна справа, подумати тільки.

-Ви і справді дивовижна жінка. - сказав я задумливим голосом.

-Буде тобі. - незворушно відповіла тітонька.

-А скільки я проспав? -Спитав я з часом.

-Три доби.

І тут я відчув дику порожнечу в животі. У голові відразу спливає картина з мого сну, де я милувався апетитним стейком. І майже одразу сплив образ тієї врудливої дівчини. Не встиг я подумати, як мені понесли тарілку свіжо звареного супу. Квітеліна якраз закінчила приготування. Ну точно дивовижна, вона ніби знала коли я прокинусь.

Трохи підвівшись, я повернувся до столу. Товкушка змінилася на тарілку, суп в якій, може і виглядав простакуватим, але запах що лунав від нього, був неймовірним. Чи то з голоду, чи ні, але я був впевнений що він неперевершений. Скуштувавши першої ложки я переконався в цьому. М'ясо кролика ідеально поєднувалося з овочами, що потрапили в цю страву. Закінчивши трапезу, мені подали чай. Точніше, так мені здалося. Це виявився трав'яний відвар. Думаю не найприємніше, що я смакував, але подітися нікуди. Спустошивши чарку, мене почали оглядати. Голова не кровоточила, тож пов'язка вже не була потрібна. Протерли і нанесли нову мазь на опіки. Загалом було досить дискомфортно, але коли усі процедури закінчились, я відчув, як мене ніби огорнуло найприємнішим плідом. Ця мазь дійсно добра, потрібно буде потім дізнатися про рецепт. Подумав я про це, як мене знову занесло в сон.

Прокинувшись вже наступного ранку, за сніданком, Квітеліна розповіла мені відому їй історію цього світу. З її розповіді я дізнався, що є два континенти, Лапоса та Дібурн. Ми живемо на континенті Дібурн. Про Лапосу ж особливих відомостей у Квітеліни немає, їй відомо, лише що люди там зараз не живуть. Війна, що лунала 305 років тому, котру люди прозвали «Війна людей та смерті», забрала безліч відомостей про цей світ. Цивілізацію буквально відкинуло на багато століть, якщо не тисячоліття в минуле. 305 років тому, з континенту Лапоса прийшли так звані дваніти, точного опису у Квітеліни не було, вона лише чула, що один двініт коштував сотні звичайних лицарів. Спершу люди трималися непогано, але з часом, все більше виднілася різниця в силі, і магія вже не давала великої переваги. Також, за її словами раніше у світі магія була звичайною справою, але після війни вона різко почала зникати. І вже, приблизно років через п’ятдесят, чаклуни вже не могли її використовувати. Через п’ять років від початку війни, дваніти, котрі не зрозуміло з відки прийшли, так само різко відступили, без видимої на то причини. Коли вже останній оплот людства, здавалося ось ось впаде, вони ніби втратили інтерес.

Дивно все це, але щось у цій історії здається знайомим. Подейкують, що на континенті ще лишились дваніти, але Квітеліна сказала, якщо мені цікаво про це дізнатись, то краже розпитати інших про це. Ще у цьому світі існує загроза монстрів. Раніше, це були звичайні тварини, що мутували під впливом скупчення мани. Зараз її вже немає у світі, але самі монстри нікуди не поділися. Хоч їх і поменшало, вони здається стали небезпечнішими з часом, і привчились розмножуватись. Нажаль багато чого їй не відомо. Але поки, я навіть не знаю про що питати. Тож я у будьякому випадку радий цій зустрічі, і тим знанням що вона мені дала. Це вже щось.


Покуштувавши овочевого рагу, Квітеліна простягнула мені мій амулет.

-Він випав у тебе з кишені, коли я перетягувала тебе на ліжко. Думаю він важливий для тебе, тож я зробила нового ланцюжка. -Казала Квітеліна, простягуючи дивного амулета.

-Дуже дякую вам, думаю що це так. -Сказав я, одягнувши його на шию.

Замість листя, мене обмотали тканіною у місцях опіків. Обпершись на саморобний ціпок, що підготувала мені Квітеліна, я спробував підвестися. У мене це не погано вийшло. На повний зріст я майже чіпляв головою стелю, але особливого дискомфорту це не викликало.

Я нарешті вийшов на подвір'я. Повними легенями я поглинав це свіже ранкове повітря. Півень що гуляв подвір’ям, підспівував птахам що пролітали повз. За двадцять кроків ліворуч починався той самий ліс, праворуч був невеликий огород, а за ним огороджена територія, з трійкою кіз, і парою овець. За будинком стояв невеличкий курник, де квочки спокійно лежали собі у сіні.

За цим усім знаходилися зруйновані будинки, які з розповіді Квітеліни, були покинуті під час війни, та обвітшали від старості. Я вирішив трохи пройтися. За кількасот метрів за будинком у лісі мав знаходитися струмок. Це місце було трохи привітніше ніж те, де я прийшов до тями. Чулося щебетання птахів, по дорозі я також зустрів пару грайливих білок. І ось почулось як дзюрчить струмок.

Підійшовши до нього, мені захотілося вмитися. У процесі я глянув у відзеркалення, і не те що здивувався, це безперечно моє обличчя. Змішані почуття охопили мене. Біле, не дуже довге волосся, бліде обличчя, сині очі. Риси обличчя мені точно знайомі. Але ось колір… Він хіба завжди був таким? Думаючи про це, мені почувся хрускіт за струмком у деревах.

Що це, білка? Чи кролик? Я пильно вдивлявся, але нічого не побачив і більше не чув. Відпивши криштальної води, я рушив назад до будинку. За обідом і ввечері ми продовжили розмову про різні дрібниці, і так само вона розповіла мені рецепт своєї мазі, що передавався поколіннями. Мазь і справді була хороша, опіки досить швидко проходили, й окрім лікувальних, вона мала протиотрутні властивості. Але взявши за це платою, у вигляді допомоги по відновленню будинку. Ну, що тут зробиш.