Пройшов місяць. Я нарешті одужав, і вже міг добре рухати рукою. Квітеліна сказала що це досить швидко, можливо зіграв мій вік. На вигляд, мені дали близько двадцяти п'яти років, але навіть так. Спустимо все на особливості організму.

Як завжди з ранку, я робив обхід пасток, розставлених лісом. Одного разу до неї потрапив олень, так близько, вони не дуже часто зустрічаються, в основному це були кролики та білки. З собою на вилазки завжди брав «короткий» меч, зробивши для нього спеціального пояса. Не хотілося його на довго залишати. Не те що його вкрадуть, просто ця звичка мабуть сидить у мені досить з давніх часів, до того ж він надавав спокою. Далі, набирав воду зі струмка, і нарешті приступав до тренувань.

Cпочатку я розминав та розтягував усі м’язи зі зв’язками, і приводив їх до форми . Закінчивши фізичні вправи, я брався за фехтування мечем, тут особливих проблем не виникало, м’язи самі підказивали що робити. Єдиним нюансом було те, що він зламаний. Занадто легкий для мене, але однією рукою з такою широкою рукояткою було не дуже зручно. Отже, я продовжував використовувати його як дворучний, імітуючи удари з різних стійок. У Квітеліни, окрім сокири і старих вил, зброї не знайшлося, якщо її можна назвати такою. Тож поки що задовольняюсь своїм «коротким» мечем.

З важливого, мені так само розповіли, що раніше це було село Поса, розташовувалося воно майже на самому краю південно-східної частини континенту Дібурн. Також я дізнався що мені доволі поталанило. Піди я у будь-якому іншому напрямку, у момент «пробудження», так я вирішив називати той момент у лісі, то швидше за все так би і не вийшов звідти. Можна сказати, що вся південна частина континенту, до горного хребта, що розділяє цю частину материка з центральною, це практично суцільний ліс. Якщо піти стежкою, що веде з цього села, то за три дні пішого шляху стоятиме шахтарське поселення Стейм. Квітеліна там була востаннє, близько п’яти років тому, але приблизно раз на три місяці, до неї приїжджає друг, привозячи деякі припаси та всілякі дрібниці по господарству. Зважаючи на все, його населення не перевищувало двухста людей, можливо всеж там мені вдасться дізнатися чого більше.

Після обіду, я допомагав справлятися по огороду, так як він був не великим, проблем не виникало. Колов дрова і робили м'ясні з овочевими закрутки. Тепер я міг розпочати більш чоловічі справи. Заздалегідь оглянувши будинок, я знайшов основні проблеми у вигляді даху, факт того що він місцями протікав не давав сумніватися у цьому. Деякі колоди, що тримали будинок, вже значно прогнили, і вимагали термінової заміни. Місцями проломилася підлога, і двері що вічно злітали з петель. Лізти на дах, поки з несучими балками проблема, не хотілося, так що з них вирішив і почати.

Оскільки будинок був витягнутий, всього було сім балок. Чотири по кутах, дві посередині, і одна в центрі будинку. Обдумуючи усе деякий час, вихід із ситуації знайшовся. Точно вимірявши кожну балку, я спилив потрібні дерева. Добре що інструментів було достатньо. Видно, що ними давно ніхто не користувався, але чоловік у цьому будинку був присутній, правда, досить давно. Квітеліна ніколи не заводила розмову про це, тому я й не питав. У кожної людини знайдеться, про що не хочеться говорити.

Спиливши та обстругавши дерева, нові опори були готові. Далі складніше. Все продумавши, я добре сперся на будинок, і став піднімати його руками. Не те, що це давалося з легкістю, було достатньо близько п'яти сантиметрів. Піднявши його з одного боку на достатній рівень, я підпер у правій стороні колодою, а тітонька в лівій. Відпустивши, колоди трохи проскрипіли, але свою роботу виконували. Таким чином одна сторона будинку залишилася трохи припіднятою. Я почав вибивати руками прогнилі опори і замінювати на нові, й фіксував цвяхами. Ту ж процедуру ми провели з іншого боку, правда цього разу опора що стояла у будинку завалилася. Але на щастя будинок залишився цілим, оглянувши місце, нічого не виявивши, крім зламаної навпіл опори, я її відразу й замінив.

Таким чином ми впоралися за три дні, на підлогу та стелю пішло ще п'ять. Двері так само не зайняли багато часу, молотком я швидко підігнав петлі до потрібного положення, і зафіксував парою цвяхів. Це добре заміняло мені фізичні тренування, але фехтування я не пропускав жодного дня, з моменту, коли зміг взяти до рук меча.

Життя по трохи налагоджувалося, і ось настала осінь. Ранки ставали прохолоднішими, що так добре бадьорить. У цій частині континенту, зміни у кліматі добре відчуваються. Квітеліна пошила мені нові штани, сорочку та простеньку шкіряну куртку, бо старе лахміття вже геть зносилося. Взуття теж має бути скоро готовим.

Вкотре прогулюючись лісом, мене віднесло до думок. Я вже починаю відчувати як все більше звикаю до цього місця, але ті почуття, що переслідували мене спочатку, нікуди не поділися. Іноді виходить відволіктися, але це триває не довго. Я все частіше згадую той сон. Що він значив? Чи я й справді знав ту дівчину? Чи може це була випадкова зустріч, що так запала мені в душу? Ні, серце явно давало зрозуміти, що вона для мене щось означала. «Щасти, я вірю в тебе» Ніжно згадалися ті прощальні слова перед «пробудженням». Га? Це щось новеньке. Пригадую силует дівчини, але доволі розмитий.

-Ах. -Вирвалось з мене, від різкого болю у місці минулого опіку.

Тут же ніби тисяча клинків проткнули моє тіло і розболілася голова. У пам’яті починають спливати образи, і все в такому ж тумані. Я присів на коліно.

*Клац*


-Вайт! Обережно! - Крикнув мені Емін Фарскрім.


Я одразу займаю захисну стійку, готуючись до бою, але те, що було далі… Дике і всепоглинаюче чорне полум'я з вкрапленям білого, осяяло мій погляд. Відразу я закрився своїм широким мечем, але за мить відчув сильний тиск у боці. Мене з неймовірною силою відкинуло у бік. І тут я побачив, як горить моя броня з лівої сторони.

*Клац*


Картина різко змінилася, і тепер перед собою я бачу величезне око, що дивиться мені прямо в обличчя. На вколо більше нічого, просто величезне, що пригнічує своїм неймовірним тиском, явно не людське око, з вертикальним прорізом зіниці. "Він мене бачить". Промайнула думка у моїй голові.

*Клац*


-МГГАА. - моторошно скривившись, я проскрипів зубами від болю.

Звідки цей нестерпний біль? Моя ліва сторона ніби знову палає, але ж вона давно загоїлася. Зкинувши куртку й ростібнувши сорочку, я побачив щось дивне. На моєму блідому тілі, на всій площі минулого опіку з'явилася чорна пляма. Ні, вона й раніше була трохи темніше мого тіла, як шрам після опіку, але тепер вона просто чорна як смола. Через пару хвилин біль став помалу відступати.

Це була та сама битва, де мене так поранило? Судячи з побаченого, те полум’я мабуть і є тим, через що я отримав того опіка, але чому він різко проявився таким чином, після того як вже загоївся? Це дивно. І що це чорт забирав за око? Страшне яке. Він мене бачить. Так я подумав. І цей момент з оком відрізнявся від спогадів з вогнем. Занадто багато питань оселилося в моїй голові. Думаю, що згодом знайдуться відповіді на всіх них. Що я точно зараз зрозумів, то це те, що мені слід рухатися далі. Не те, що я сильно вже сумнівався у цьому, тепер бажання просто переповнює мене. Але я вирішив спочатку допомогти Квітеліні заготувати запасів до зими.


Якийсь час тому, я вже почав практикуватися стрільбі з лука. На мій подив, руки так само знали це відчуття, нехай виходило не так добре як з мечем, але цього має бути достатньо. Повернувшись до будинку, я показав тітоньці зміни в моєму тілі, але вона лише розвела руками, сказавши, що варто завітати до знахарки в містечку Стейм. Ну, нічого не залишається, приводів вирушити туди незабаром стає все більше. Ця пляма мене вже не турбувала, принаймні не боліла. Її суть ще належить з'ясувати. Я розповів Квітеліні про свої наміри покинути це місце, але у відповідь вона лише усміхалася своєю вже такою знайомою прихованою усмішкою.


-Ти вже й так відпрацював свій борг. - Через мить відповіла Квітеліна.

Вона так само продовжує вдавати, що справа тільки в цьому.

-Так. Мабуть. Але якось я ще завітаю до вас у гості.


Крізь її посмішку почав просочуватися легкий смуток.


Наступного дня я подався на полювання. Цього разу до мого арсеналу з «короткого» меча додався лук. У ньому не було нічого видатного, просто підігнана до потрібних розмірів пружна палиця з тетивою. Хіба що він був трохи більший за лук стандартного розміру. Моєю метою було зустріти хоча б одну велику здобич. Я планував зробити кілька вилазок, щоб Квітеліні було що засолити до зими, та й собі в дорогу.

Зайшовши на декілька кілометрів у глиб лісу, я зустрів першу ціль. То був олень. Я схилився на коліно, зосереджуючись, почав натягувати тетиву. Відразу всі мої відчуття загострилися. Я чітко відчував свій подих, пориви вітру і все, що відбувається навколо. Погляд оленя був зайнятий травою, що росла перед його носом. Постріл. Успіх. Стріла припала прямо в голову. Швидка смерть. Віддавши почесті здобичі, я рушив далі.

Поки ходив лісом, мені вдалося вполювати ще пару кролів, але один таки втік. Ну, ще є куди рости. Декілька таких походів, і можна буде спокійно покинути це місце. Так я гадав.