Наступного ранку, ми знов рушили далі. Балачки вже буди не такими жвавими, всі були більш зосереджені на навколишньому середовищі. Йдучи, ми помітили павутиння. Ще одна ознака, що ми наближаємось. Може це застереження, що далі на нас чекатимуть неприємності? Оглянувши місце, ми не знайшли нічого примітного. Жореан гадав, що ми знайдемо їх день на четверий подорожі. Вони вже досить блізько підібрались до міста. 

Вже по обіду, ми знов натрапили на павутиння, трохи більше за площиною ніж попереднє. Цього разу ворог не змусив на себе чекати. На нас напали чотири, такі самі метрові павуки. Але проблем з ними особливо не виникало. Ми з Жореаном приймаємо удар на себе, двоє лучників стоять по заду, по троє мисливців підтягуються з боків бліжче до нас, роблячи такий собі клин, щоб не дати ворогу змоги зайти нам в бік, і ще двоє по заду стерегуть наш тил. І все це навколо коней, так як без них нам прийдеться тяжко. Тож такого строю оборони ми й дотримувались.


Швидко розібравшись з нападниками, ми рушили далі. Дорогою нам стали траплятися кістки різних тварин, а павутиння вже було усюди, десь менше, десь більше, але воно вже не покидало нас взір.

-Вайте, будь на поготові. Це досить дивно, стільки павутиння я вжитті не бачив. - Звернувся до мене Жореан.

-Так, розумію про що ти. -Відоповів я.

Бажання покласти меча назад до поклажі в мене вже не виникало. Я ніс його на своєму лівому плечі, у спеціальній впадині, зробленій для цього. Стає все небеспечніше.

-Обережно!- Почувся крик позаду.



Обернувшись, я побачив як двоє павуків спускались з дерев на павутинні, прямо по центру колони. Досить не зручно. Лучники поцілили в одного, але інший встиг стрибнути на коня, вціпившись всіма гострими ногами з щелепою. Поки я його добив, на нас напали ще троє за дерев. Інші мисливці непогано справлялися зі своєю роботою, тож мені вже нічого не лишилось. Кінь вже не дихав.



-Трясця, Борун, як же так.. -Мисливець засмучено дивився на коня.

Хоч той і був лиш декілька днів знайомий з ним, але все ж видно встиг прив’язатися до нього.


-В нас немає часу.. Треба рухатись далі - Промовив Жореан до журбливого мисливця, поклавши руку тому на плече.


-Так.. розумію. -відповів хлопак головному, встаючи з колін.



Ми переклали основні речі до інших коней, й рушили далі. Лучники тепер пильнували виключно за верхом. Це було досить несподівано. Рухаючись уперед, пейзажі ставали все суворішими. Навкруги майоріла до моторошного білосніжне павутиння, купи кісток, здається навіть з людськими. Жах, здається я не навиджу павуків. Нам почали траплятися павучі яйця, котрі захищав один два павука, котрих звичайно ми теж знищували. 


-Здається мені, ми вже прямісенько на їх території. -Тихо промовив Жореан, даючи команду на зупинку колони.



З цим було важко не погодитись. Кругом дерева в павутинні, кістки всього що тільки не згадаєш, ще й яйця павучі стали трапятись. Почало темніти, вітер трохи задуває, й розгойдує павутиння. Стає все важче концентрувати зір. З такими успіхами ми знов можемо потрпити у засідку. Жореан як раз закінчував оглядати територію.



-Вертаємось, ми тут достатьно побачили. -Сказав напружено Жореан.



В цілому, дуже вірне рішення, враховуючи що на території ворога табір ставити не краща ідея, а продовжуючи рух далі в темряві, ми ризикуємо когось втратити. Лаура трималась все ближче до мене. Розумію, не хотілося б самому опинитись в такому місці. 

По дорозі назад все було добре. Ми проходили повз велику галявину, якісь вогники відблискують в далечі. Один, два, три, ч-чотири.. Стоп це не вогники, хрінові павуки на нас вже чекали. Скільки їх? Не можу порахувати, якось вони зливаються, точно більше десятка. Можливо, це саме та група котру ми шукали. Я швидко попередив Жореана. Поки вони не поспішають, а ми формуємо наш стрій , я як раз скористаюся своєю ідеєю.



-Лаура! Сюди, швидко!- Покликав я.



Вона підбігла, не розуміючи що я від неї хочу у такий момент. Я протягнув їй банку зі смолою.

-Масти стріли, та стріляй.

Я не особливо хотів прибігати до цієї ідеї, через ймовірність створити пожежу у лісі, ще й павутиння може добре займатись, котрого до біса навколо. Але все ж ситуація вимагає того. Я встромив факела для підпалу стріл, а сам повернувся на своє місце. Ті по троху підступають.



-Дивіться також на вкруги! - казав приказним тоном Жореан, будучи на поготові в любий момент кинутись до бою.


-Ну що Вайте, як настрій? - скаливши зуби, питав мене срібний мисливець.
-Краще не буває..



Моя кров закипала, я не міг дочекатись. В голові вже прораховний кожен крок, кожен замах, кожен удар в ціль. І ось, вони ринули на нас несамовитим потоком.



-Зараз! - Ринувши у бій, Жореан прокричав команду до бою.

Повз нас пролетіли вогняні стріли, осяюючи нам дорогу, та наших ворогів, що на прикінці влучили у свої цілі. Я вже також приступив до справи. Крок, замах, удар, крок, замах, пригнувся, удар, крок назад, прикрив Жореана, Лаура мою спину. Павуки розліталися по сторонам від мого меча, навідь від удару полоскою стороною їх просто плющило. Мисливці добре справлялися зі своєю роботою, прикриваючи нас із боків.



-Ще лізуть виродки!



Тут з боків на нас побігли ще павучі зграйки.



-З верху!


-Чорт, з усіх боків лізуть !



Наш стрій почав псуватись, ми вже втратили декількох коней, а ті що залишились почали вириватись. Погано, ми починаємо здавати. 



-Жореан! - Крикнув я мисливцю.


-Так, іди! - відповів він мені, зрозумівши мої наміри.



Пробиваючи собі шлях cвоїм мечем, я перейшов на інший бік колони, до пари мисливців, що вже не могли стримати навалу. Я крутив несамовито свого меча над головою наносячи удари, розрізаючи простір й павуків разом. Один стрибнув мені на спину. Я встромив меча в землю, схватився за нього руками, й перекинув через себе. Приклавшись своїм тілом, впечатав того в землю, пробивши декілька раз його грудину кулаком. Гидота. Повз мене пролетіла стріла що влучила в павука, котрий також вже збирався стрибати на мене. Швидко підвівшись, я взявся за нього, та з коліна проломив голову членистоногому. Швидко вийнявши меча, я розділив ще двух ворогів, й зробивши пару кроків кинув меча як спис по заду Жореана, прибивши павука, що вже підкрався до нього. Раніше я так не робив, але здається вийшло непогано. На мене знов стрибнув павук, я зустрів його зустрічним ударом з кулака, й добивши локтем. Пробігаючи повз коня, вийняв не величкого кинджала, й мітнув у павука що спускався на павутинні, котрий і лишивсь так весіти. Дойшовши до меча, ми вже добивали залишки монстрів.


-Ти ба, впорались, ха-ха. - Йорин першим промовив слова.


-Оце ти даєш Вайт. Cкільки? Десь половину сам поклав, оце навіжений. 

Ха-ха-ха.- Продовжував говорити хлопчак, озираючись по сторонам, та оглядаючи тіла членистоногих.



Я стою, поглинаючи повітря після такого бою, з голови до ніг вкритий у мерзотному слизі. Як же воно несе. Треба буде знов скупатися у річці по дорозі до дому, як і всім в цілому. Найголовніше, всі цілі, лише в деяких були невеликі подряпини, тілки пару коней втратили. Все ж таки їх було трохи більше. Так на око, блізько сорока тіл лежало до вкола. Ще приблизно шістнаднять сімнядцять ми вбили до цього. 



-Вайте! - Пролунав зтурбований глос.



Тут до мене вього брудного, кинулась в обійми Лаура. 



-Я так перймалась.. 


-Все добре, вже все по заду -Відповідав я, поглажуючи її по голові.



Всі обтирались після бійки, та збирали з павуків щелепи де вони залишились, чи якусь іншу частину, підтверджуючу здобич. Жореан просто присів, обчумуючи те що сталось. Але щось мене турбувало, немов інстинкти кричали, що ще не все по заду. Я думав що це ефект після битви, але ця стурбованість ніяк не проходить. Мені різко віддало в ліву сторону напругу, де знаходилась пляма. Я трохи зігнувся від нерозуміння, що зі мною коїться.



-З тобою все добре? - Cтурбоавно питала до мене Лаура.



-БГУАЕ..



Тут всі встали в ступор. Почувся звук пробитої плоті. Подивившись за спину, я побачив пробите наскрізь тіло свого товариша. Він висів трохи припіднятий, корчившись від болю, намагаючись щось зробити з тим клином що пробив його грудь, і підняв у повітря. Я вже нісся на інстинктах до тої потвори й взмахом меча відсік ту частину тіла, схожу на велику павучу ногу.



-КХТСТХТСТ!!!



Воно почало корчитись від болю, ріжучи своїм криком вуші. Раптом, воно взлетіло у повітря, де його осяяло місячним сяйвом. До цього було важко щось розгледіти, але те що ми побачили.. велике павуче тіло, з місця де повинна бути його голова, сторчить витончене жіноче тіло, зі зрощеними руками від локтей по пальці. Шия плавно переходила в муров’їну голову, з павучими очима, й облізлі крила метелика, що ростуть з жіночого тіла. Це що взагалі таке!?



-ІГУСТХСЕКТС!

Воно знов почало несамовито кричати. І хто би міг подумати, нас знов оточили павуки, але ні, не ті що раніше. Ці були куди більшими, десь півтори метри кожен. Якийсь трохи більше, а якийсь навпаки, а ще на них віднилися місцями якісь утовщення, типу панциря. Виходить, це щось накшталт елітного війска, а з верху то їх королева? І як би це сказати, їх було до біса багато.

Вогонь навкруги все більше розгорявся, і краєвид, котрий він осяював, ставав усе моторошнішим, а ситуація безнадійнішою. Нашою группою окотив страх та відчай. Майже всі втратили жагу до битви, перед таким ворогом.

-Ха.. ха-ха.. -Прокотився мій сміх губами.

Мене почала пронизувати якась дикість. Відчуття сильного ворога.. мене це так бадьорить.. до безумства… Дивне відчутя, але думаю в такій ситуаціі кращого не підібрати.



-ГАА, ну давай! - Крикнув я, готуючи свого меча до бою.



Треба поки відволікти їх на себе, можливо Жореан зможе вигадати чого, немає часу обертатись, вони вже підходять. Я вийшов трохи вперед, залишивши товаришів за спиною. Як раптом, воно почало стріляти павутинням з повітря. Що? Воно цілило не в мене? Ні в що мене не ставить!? Я таки обернувся на мить, від крику позаду.



-ГАААА, ПЕЧЕЕЕ!!!

Його тіло вкрилося опіками в місцях де попало павутиння.



-Cтій стій, нумо, тримайся, все добре, тут невеличка подряпина, тримайся. -Жореан заспокоював мисливця, поливаючи водою вже облізле обличчя.


Він глянув у мої очі на мить, на його обличі читався відчай. Лаура, ледь трималась на ногах від побаченого. Як і всі загалом, не розуміли що коїться. 



-МИСЛИВЦІ! Хто, як не ми, можемо зараз дати відсіч цьому ворогу!?- Повернувшись лицем до ворога, я вирішив промовити.


-Хто, як не ми, захистимо жителів Стейму?! Завтра вони прийдуть по вашу рідню, рідню ваших знайомих, дітей, ваший та знайомих, чи цього ви хочете!?

Я вже готувався прийняти удар підступаючих елітних павуків з переду, але тил мені не вяти, тут би хоч фронт втримати. Ще ця паскуда літаюча.


-Ба навіть так! Ми, скоріш за все тут всі помремо! Але краще вмерти як справжні мисливці, чим просто забутись у пащі монстра! ГА!!!

Я кинувся на ворога, замахнувши меча що є сили. Який міцний, ні в яке зрівняння з тією мілюзгою. Я пробив його, але меч трохи застрях у панцирі. Цих навпіл так просто не поріжиш. Витягнувши меча, на мене вже кинувся другий. Я виставив меча на зустріч, на котрий той настромився брюхом, але привалив мене cобою. Чорт, не встигаю! Тут Вже розкрив щелепу надімною третій, котрий заліз на того що лежав на мені, ще більше придавлюючи мене.


-А! Дзюзки! -Вирвалось із мене.

Я схопився за його щелепу руками, роздвигаючи що є сили.

-МГА!!!

Відаючи всью силу в руки, я розірвав його морду. Чорт, на мені вже двоє лежить, як невдачно. Ще двоє накинулись на мене…

-ВА!!! -Почувся відчайдушний крик страху.

Це був Йорин, що кинувся на одного з павуків, відтіснивши того від мене. Другого я зміг притримати рукою на долю секунди, і тут в нього прилітає розпечена стріла. Він почав корчитись, бігаючи навкруги, збиваючи з ніг інших павуків.


«ААААА!» Почулись відчайдушні крики сміливих воїнів. Буде добра бійка. Не встиг я повністю підвестися, скидаючи з себе монстрів, як побачив що павуки вже шматують одного. Га, чорт! Я почав кромселити павуків біля себе, спочатку відрубаючи ноги, а потім пробивав голову. Агх! Тут я відчув гострий біль в нозі. Один вже підкрався с заду. Я відсік йому голову замахнувшись мечем з розвороту. Чорт треба щось швидко придумати, так я не протримаюсь.

Знову полетіло павутиння, на цей раз в мене. Я відскочив, але лівий наплічник зашипів. Мітка паскуда. Я швидко відстігнув його, й сильно замахнувшись розбив голову павуку з права. Нам треба стати щільніше, але тоді, цій химері буде зручніше поцілити в когось, чорт! Поки думав забив ще двох павуків. Лаура, вона тримається? Я бачу вогняні стріли, але тілки в одній стороні. Виходить один лучник вже все. Треба прорватись туди.

Правий крок, замах з ліва, пробита голова павука з права, одразу лівий крок, замах, перебиті кінцівки членистоногого, встромив меча з верху, пригнувся від стрибка, з розвороту розрізаю павука з боку. Я встигав думати тільки про це, на інше майже не вистачало часу. Стріли вже не литять! Ні! Я почав проштовхуватись крізь павуків, зібравши пару подряпин по дорозі. Ні!!! Я побачив як павук замахнувся своїми лапами на Лауру, котра лежала поранена. Я з усих сил відштовхнувся від землі, поранена нога дала добряче про себе знати, але я не зважав на це. Простягнувши меча якомога вперед, я відрубив одну с задніх кінцівок, через що павук схибив, й встромив ногу злегка зачепивши ії щоку. Підвівшись, я в туж мить розрубив його тіло навпіл. Вона жива, добре. Її лице було сповнене страху й відчаю.


-А як же наше побачення після міссії? - Запитав я її простягнувши руку.

-То тепер це так називається?- Відповіла Лаура, намагаючись мені усміхнутися, розгублено простягаючи свою лодоню.


-В мене є план, але мені потрібна твоя допомога. - звернувся я до мисливиці.


-Я думаю, якщо вдасться здолати ту химеру, то в нас буде шанс. Мені потрібно аби ти збила її на землю, все інше за мною.


-Д-добре.
-Гаразд ходімо. -Cказав я, підвівши на ноги мою Лауру.


Треба дістатися до химери ближче, а вона ще й літає усюди. Хоча, здається я її нервую, можливо з цього щось вийде. Ми стали прориватися крізь павучий натовп. Це вже не битва, а якесь пекло, один невірний крок чи замах, і мені гаплик. Я поспіваю за ними тільки за рахунок правильного використання енерції меча. І якщо спрямую кудись не туди цю силу, то можу просто не встигнути. І ще треба Лауру захищати. Вона хоч дівчина й не з простих, але ворог ну занадто сильний.

Моя концентрація на межі. Але й вона починає слабшати, все частіше проскакують легкі подряпини. Просуваючись по троху, я помічав боковим зором останки тіл мисливців, що до кінця не здалися. Вічна шана. Здається химера помітила мене.



-КХТСТХТСТ!



Та знов почала щось стрикотати, і павуки ще білше обізлились на мене. Срака. Піт з кровью заливає очі, руки з ногами стають все важчими.
 


-Треба зараз, зконцентруйся, я тебе прикрию, довірся мені. - Промовив я до Лаури.



Або зараз, або ніколи. Я почав боронити Лауру, віддаючи всього себе. Один стрибнув, шаг в сторону з замахом, розрубив в місці його приземлення. Другий пробив плече, але кольчуга прийняла на себе основний урон. З розвороту я відрубив кінцівки, й встромив меча в голову. Швидше, треба рухатись швидше. Але кінцівки вже починають відмовляти, які ж вони тяжкі й забиті. Кисню бракує, повного вдиху вже не вистачає закрити потреби організму. Але я не міг зупитинитись, все продовжуючи одного за одним крамселити нечисть. Від цього залежать наші життя, а їм все кінця немає. Навкруги павуча суміш, котру де інде осяює полум’я що все більше розгорається від вогняних стріл. І тут здається химера здогдалась про наш намір й почала стріляти своїм їдким павутинням. Я в мить закрив Лауру своїм плащем, проте її постріли не припинялись. Плащ починає розпадатись. З іншого боку біг павук, я в пасці, як вчинити? І тут до нас прорвались Йорин з Жореаном, корті швидко прочитали обставини, й взяли на себе павука. Лаура ні на мить не відволікалась. Навіть коли не бачила через мій плащ, продовжувала уявляти ціль. Вона моргнула, думаю це знак, я прибрав плаща. Постріл. 



-ІГСТІХСІКТІС!!

Несамовитий ріжущий крик знов здійнявся лісом. Крила химери горять, супер!

-Ти найкраща. -Підбадьорив я Лауру.

-Хто б сумнівався..


Лаура втратила свідомість й звалилась з ніг. Я підхопив їі в падінні. Але чому? Що? Що трапилось?! На її животі виднілась рана, що кровоточила.


-Ні!!! Тільки не це! Тільки не знову!!!…….


-Ха.. Ха-ха.. ХА-ХА-ХА-ХА

Нестерпний сміх божевілля вирвався із мене. Незліченний натовп павуків ринув на мене.


*Клац*
.
.
.

-Вайт? Яке простацьке прізвисько.. моє Ельна.

.
.
.
-Не лови гав, у нас якщо не забув, відповідальне завдання.
.
.
.
-А, с тобою все добре? Ну.. тоді я пішла.. І будь обережнішим наступного разу.
.
.
.
- Успіху, я вірю в тебе..
.
.
.
- Люблю… Не лишай…


*Клац*



Ах, як же було темно, що зі мною сталось? Я чув якийсь доволі знайомий голос, від котрого так засвербіло на душі. Голова зовсім тяжка. Розплючивши очі, я побачив яскраве ранкове небо.