Дорога до Стейма була спокійна, пейзажі не особливо змінювалися, лише місцевість ставала більш скелястою. Ліси по сторонам, то розходились, то знов зустрічались біля стежжки. Окрім птахів, що метушливо кудись перелітади, мені ніхто не трапився. Вечорами, що також помітно ставали прохолоднішими, я зупинявся на привал. На багатті готував м’ясо, і ночував просто неба, накрившись хутром свого колишнього ворога.

І ось через чотири дні шляху, переді мною постало поселення Стейм. Похід вийшов трохи довшим, бо довелося ще тягнути воза. Не примітне шахтарське село, що розташувалося неподалік підніжжя гори. Люди, котрі помічали мене, здавались здивованими, і не особливо поспішали знайомитись. Напевно, мандрівники в цих краях нечасте явище. Чи це я такий дивний? Пройшовши кілька будинків, озираючись по сторонам, до мене вийшов лицар в невеличких обладунках, на вигляд десь мого віку. Дивлячись на мене вивчаючим поглядом, він став навпроти, тримаючи руку на мечі в піхвах.


-Вітаю в селі Стейм, я місцевий феріш. Як до вас звертатись? Від куди прибули, і з якого приводу? - гордо виклав лицар.

-Привіт, мене звуть.. Вайт, прибув із села Поса. Шукаю де зупинитись на ночівлю, та роботи, якщо така є. - Відповів я, пильно стежачи за його рукою.

Не думаю, що мають виникнути проблеми, але що як він сприйме мене небезпечним?

-Хмм.. Поса кажеш, і що ви там..

-Ох, Поса.. хлопче.. як себе має дорога Квітеліна? Ти ж бачив її? -Раптом з натовпу вирвалося питання.

Поки ми стояли, народу вже добряче зібралося. Тут до нас вийшов схвильований старий.

-Як вона, у неї все добре? Я як раз збираюся її провідати. -Бадьоро продовжував питати мужик.

Але дивлячись на мене, його весела усмішка, що хотіла почути звістку, поволі стала спадати з його обличчя, від затягнутої паузи, та мого суворого обличчя.

-Мені шкода. – відповів я, дивлячись на нього, даючи все зрозуміти.

Його очі зовсім розгубилися, а губа трохи засіпалась.

-Як же так .. - Старий зовсім впав у тугу.

-Йдемо відійдемо. - Тут феріш перервав нагнітаючу атмосферу, і покликав за собою.

Ще раз оцінивши мене поглядом дорогою, ми увійшли до досить знайомого приміщення. Здається, я раніше частенько бував у таких. Це була місцева таверна. З виду доволі простацька, порівнюючи з тією, що я бачив у вісні. П’янчуги непривітно проводили поглядом мене, але побачивши фериша, спокійно продовжили свої справи. Феріш, як я вже зрозумів, це людина, яка відповідає за правопорядок у місті. Всівшись за стіл, разом із засмученим старим, лицар підняв три пальці вгору, і бармен взявся до роботи.

-Мене звуть Родез. - Склавши руки під головою, показуючи що вже не тримається за меча, представився молодий воїн.

-Радий знайомству. - Відповів я спокійно.

-І що ж трапилось у Поса? - Вивчаючи мене своїм пильним поглядом, Родез цікавився.

Я розповів їм свою історію, сказавши що я простий мандрівник, та заблукав лісом. Як жив з Квітеліною, про той прикрий випадок, що трапився з нею, та як здолав дивного вовка.

-Ось як, дуже шкода. Кажеш у нього було три щелепи? - Перепитав феріш, відійшовши у роздуми.

-Скоріш за все це був Тримордий. Він з'явився у наших лісах декілька місяців тому. Нам кілька разів вдалося вистежити його, але ми лише втратили з десяток людей. А кому вдалося повернутись, не хотів більше зустрічатись з ним. По тобі видно, що ти хлопець не простий, але ти кажеш, що здолав його поодинці? - Продовжував Родез.

-Саме так.

На доказ я показав свою рвану рану, і вказав на віз у дворі, де лежала його шкура.

-Хмм, терта рана, вона і справді схожа на те, що я бачив у постраждалих від Тримордого. Та й опис точно сходиться.

Оглянувши віз, він також переконався що колір хутра збігається. Повернувшись за стіл, я розповів феришу, де закопав його.

-Що ж, це все схоже на правду. - Все з таким самим вивчаючим поглядом, продовжував Родез.

-Мартіне, співчуваю твоїй втраті. -Знявши напругу зі свого обличчя, фериш звернувся до старого.


Цієї ж миті нам піднесли три кухлі хмільного напою і тарілку з в'яленою м'ясною нарізкою.

-Так.. дякую. -Сумним голосом відповів Мартін.

Взявши кухоль, він поступово почав вгамовувати свій смуток.

-Ти пробач за допити, просто в наших краях прості мандрівники велика рідкість. До того ж.. Ти доволі примітний. А усувати загрози мій обов'язок. - Вже спокійним обличчям Родез звертався до мене, підсуваючи свій напій.

-Я дивлюся ти хлопець надійний, і силою не обділений. Робота для таких завжди знайдеться. Тримордий хоч був великою загрозою, інші монстри стали частіше з'являтися останнім часом.

-Вайт .. -Звернувся до мене Мартін.

-Я чув, ти шукаєш місце де жити, якщо хочеш, можеш поки зупинитися у мене. Поряд з будинком є невелике приміщення де я зберігаю різний мотлох, якщо там прибратися, то цілком можна розміститися одній людині.

-Так, мені багато чого не потрібно, що це мені коштуватиме?

-Вважай це подякою, що приглядав за Квітеліною.

-.. Дякую.


У нього була явно сильна прихильність до цієї жінки. Мені було трохи важко дивитися йому у вічі. Я поволі потягував свій кухоль, як же це розслаблює. У компанії Родеза і Мартіна ми вирушили до мого нового житла, де я залишив свій воз. Мартін сказав що поки сам прибере все.

Далі, Родез провів мене до мисливського будинку. Поки мені не дуже зрозуміло що це, але почувши назву, мені віддалося у серці, це точно щось знайоме. Там він представив мене місцевому куратору. Підійшовши до стійки, феріш якийсь час щось обговорював з ним, після чого той кивнув і простяг Родезу мішок, що своєю чергою перекочував до мене. Це був мішок із сотнею срібних кнот. А ось і мій перший заробіток. Виявляється за Тримордого було оголошено винагороду. Виходить це місце, де можно брати завдання на полювання, що в цілому, логічно із назви. І також мені надали срібний ранг мисливця.
Усього є сім рангів:


1.Початківець - займається простим полюванням, видобутком м'яса, продовольства.


2.Просунутий - може полювати на хижаків, таких як вовк чи ведмідь.


3.Досвідчений - при необхідності, може полювати на слабких монстрів, при схваленні куратора.


4.Срібний - полює на слабких і при схвалені - середніх монстрів.


5.Червоний - на середніх - при необхідності - сильних монстрів.


6.Індиго - на сильних.


7.Ліловий - вважається легендарним рангом яким володіє лише двоє людей на континенті Дібурн. Полює на унікальних монстрів.

У кожного рангу є свій рівень доступу до інформації. Тримордого якого я вбив, віднесли до класу середніх монстрів, через його розум, розмір і швидкість. Як мені дали зрозуміти, отримати ранг Срібного мисливця, перед тим не маючи його зовсім, досить велика розкіш. Мені начепили відповідно срібний браслет із серійним номером. Втрата його, прирівнювалася до втрати рангу. Вкравши його, навряд чи вдасться скористатися ним. Щоб вам дали інформацію по завданню в мисливському домі, вам потрібно показати браслет, де вказаний номер із трьох цифр, а сам власник повинен назвати ще три цифри, що знають тільки він, і куратор, який записав їх при реєстрації. Далі, отримуючи срібний ранг і вище, вороном вирушають дані про тебе, до всіх мисливських будинків на континенті. Це була чудова новина, можливо хтось таки зможе знайти мене. Але скоріш за все, просто так цього також не скажуть, якщо по прохати знайти когось. Складна система.


Тепер, прийшовши в будь-яке місто, твої данні вже будуть у мисливських будинках, потрібно лише назвати продовження із трьох цифр свого номера, і можеш брати одразу завдання по полюванню. Це не стосується Початківця Просунутого і Досвідченого, тому що класифікація монстрів у різних містах може відбуватися по-різному, і де досвідчений справлявся з легкими монстрами, в іншому, може близько не стояти по силі. Загалом, Мисливські будинки досить дбайливо ставляться до молодих воїнів.


Я поцікавився у Родеза який у нього ранг, але він сказав, що у лицарів своя ієрархія. Він знову почав дивитися на мене вивчаючим поглядом, але той час заспокоївся. Схоже, про це знають навіть діти. Так, я досить підозрілий, треба бути обережнішим. Але здається, його це вже не сильно турбувало. Він сказав що якщо порівнювати, то він десь на рівні Досвідченого.

Далі ми вирушили до місцевого коваля. Нарешті я зможу полагодити свій меч. Але виявилося все не так просто. Поглянувши на дві частини зброї, майстер якийсь час пильно дивився на неї, його очі все більше сповнювалися цікавістю. Але в кінці сказав, що ніколи не бачив нічого подібного, і він не зможе працювати з таким матеріалом. Власне обладунки чекала та сама доля. Він додав лише, що чув розповіді про те, що у місті Кнотбер є майстер, який працює зі всілякою зброєю, що є на цьому світі. Кнотбер, це місто з єдиним банком на цьому континенті, який також спонсорує мисливські будинки. Знаходиться він у північно-східній частині континенту. Потрібно якось обов'язково туди навідатися.


Я вирішив замовити у майстра подібний зламаному меч, тільки зі сталі. Півтораметровий, широкий меч, котрого я так бажав. Ретельно обміркувавши, майстер погодився взятись за таку роботу. Ціна стала в 30 срібних, не дешево загалом, але враховуючи його розмір, робота того коштувала.

Далі кравець. Вимірявши мене, і обговоривши побажання, мені виставили рахунок ще в 60 срібних, оскільки деякі металеві деталі замовлятимуться у коваля. І так я залишився з майже порожнім мішком, але я був впевнений що швидко їх відіб'ю.

На десяток срібних можна прожити якийсь час. Один срібник дорівнював десяти мідним монетам. А десять срібних у свою чергу відповідали одній золотій, але вони мало де поширені. На один медяк можна було взяти кухоль пива, або кіло картоплі. Туша оленини обходилася біля одного срібного кнота на ринку. Привізного тут було мало, здебільшого від сюди тільки експортували матеріали, у вигляді вугілля та руди, що добувалась недалеко в горах. Закінчивши обхід, ми ще спілкувалися з Родезом про різне, але про своє «пробудження» я так і не розповів.

Вже почало темніти, і я повернувся до своєї хатини. Приміщення вже було готово для проживання, всередині стояло невелике одномісне ліжко, і простору вистачало ще на таких чотири. Мартін також дав мені хутряний комір. Хоч він і був тіснуватим, скаржитись було ні на що, ставало прохолодніше, а захворіти раптом від такої дрібниці не хотілось. Розклавши свої речі, я війшов до будинку.

На вечерю чоловік дістав свою діжечку вина, та й розлив на дві чарки. У таку пору, важко знайти чогось ліпшого до вечері. Ми взялися до трапези. Мартін був дуже добродушною людиною. Трохи розпитавши про Квітеліну, він простяг мені червоного камінця, котрого знайшов у запиленій шкатулці, що хто зна скільки пролежала, у приміщенні де зараз я мешкаю. Не такий, що можна знайти в будь-якому дворі, досить незвичайний, темно-червоний камінь, на який, світло потрапляючи, ніби поглиналося. Він не знав чим він є, але вирішив подарувати мені його на згадку. Я вдивлявся у нього, відчуваючи щось не звичне. Також я розповів де поховав Квітеліну. Уважно слухаючи, Мартін кивнув у відповідь.


Наступного дня, я подався спочатку до місцевої знахарки. Похилого віку жінка привітала мене, й всадила на стілець. Вона оглянула мою рану на руці, добре її обробивши. Але після того як я зняв сорочку, вона обімліла.


-Що це? -Не витримавши подиву вона запитала.

-Я б і сам хотів знати.

-Хмм.


Жінка почала оглядати мою чорну пляму, в місці колишнього опіку. Частина руки до ліктя, й від плеча до поясу по ліву сторону, були вкриті цією плямою.


-Як дивно, я раніше не бачила нічого подібного. - Вже спокійним голосом продовжувала старенька.

Вона стала гортати свої книги одну за одною. І нарешті за годину пролунала відповідь.

-Я не знаю що це. - спокійно відповіла знахарка.

-Але судячи з твоєї розповіді, і того, що в моїх книгах нічого про це нема, які передавалися поколіннями, ще за довго до «Війни людей і смерті», це точно щось не звичне і можливо ця хвороба якось пов'язана з магією.. чи навіть древнею магією. -Задумчиво казала до мене знахарка.

Вона мені розповіла про легенду.

«Десять тисяч років тому, на континенті Лапоса жила раса, яку називали ельфами. Це була обдарована раса, кохана маною. Їм давалися унікальні заклинання, не досяжні для людей. І тоді з неба з'явилися Боги, що принесли їм дари знань. Згодом боги пішли, і панував мир на землі. Люди дружили з ельфами, а ті з ними. Але з часом ельфи стали божеволіти, дари богів осквернили їхню душу. Так на світ з'явилися темні ельфи. Сила їх була могутня, а бажання кровожерливі. Розверзлася велика війна, іменована «тисячолітньою». Довгі століття світ не знав спокою. Але не всі ельфи збожеволіли. Об’єднавшись з людьми, вони разом дали відчайдушну відсіч, і змогли перемогти».

Так само на підтвердження цієї історії, вона додала, що судячи з книг, ельфи і справді жили в давнину. Є записи, датовані до «Війни людей і смерті» про людей зі схожим описом. Можливо, після «Тисячолітньої війни», ельфів залишилася незначна кількість, і вони просто розчинилися у расі людей, змішавшись з ними з часом. Також вона порадила відвідати бібліотеку у місті Ромондаг, котрий знаходится у центральній частині материку. Ця бібліотека є місцем, куди звозять усі вцілілі свідчення цього світу. Тож це має бути дуже корисним у маоєму випадку.


-Як би то не було, гадаю тобі варто дізнатися про це більше. -Наостанок додала знахарка.

-Добре, дякую вам за таку допомогу, а чи не знайомий вам цей амулет? -Трохи розгублено запитав я.

-Хм, думаю ні.

-Добре, я ще зайду до вас потім перевірити рану.


Вона лише кивнула у відповідь. Прийом у знахарки мені обійшовся в один срібний. Вийшовши з її будинку, я трохи пішов у роздуми. Так що ж виходить, я перетворююся на темного ельфа? Абсурд якийсь. Ні, має бути щось інше. Древня магія.. якщо це так, то як я міг підчепити це? Ну, це поки що здогадки. Належить ще багато чого дізнатись.

За порадою Родеза, я познайомився з ще одним, і єдиним у цьому поселенні мисливцем срібного рангу, на ім'я Жореан. Він мені розповів про територію навколо цього міста, де яка дичина водиться, і монстрах що з'явилися. Чоловікові вже було за сорок, і останні десять років він має цей ранг. Йому як нікому іншому було зрозуміло, що відбуваються зміни. Як це дивно, по суті це почало відбуватися саме після «пробудження». Знову збіг?

На околицях міста все частіше стали з'являтися слабкі монстри, навіть середній завівся, коли раніше рідкістю було зустріти якогось, трохи великого павука. Так само Жореан розповів мені історію про те, як у горах здолав кам'яного змія, який саме відрощував другу голову. За його відомостями, після зникнення мани в природі, монстри стали еволюціонувати, намагаючись пристосуватися до світу, що змінився.

Після пізнавальної бесіди я перекусив у таверні, і вирішив зайнятися справою. Близький бій це добре, але що якщо це буде якесь літаюче створіння? Та навіть якщо ні, мати додаткові навички не завадить.

Прогулюючись вулицею, я натрапив на дівчину, за спиною котрої, висів лук, а на руці майорив мисливський браслет. Доволі висока, русяве довге волосся, а шкіряний приталений одяг, підкреслює її витончену й підтягнуту фігуру. Я вирішив познайомитись з нею, та попрохати, аби вона навчила володінню луком. Підійшовши, вона спочатку з побоюванням ставилась до мене. Як мені говорили мої нові знайомі, вони ніколи не зустрічали таких блідих людей. Можливо справа в цьому. Трохи поспілкувавшись, я дізнався що її ім’я Лаура, та вона Досвідченого рангу.

-Я би хотів попрохати вас покращити моє володіння луком, якщо вам не складно.

-То я схожа на вчительку? Хоча.. можливо це буде цікавим експерементом. Але я не обіцяю результату, кажу одразу. -Cказала Лаура, все оглядаючи мене з гори до низу.

-Цього буде більш ніж достатьно, мені всеодно треба поки скоротати часу.

-То скоротати часу кажеш.. Ну добре, може це й буде весело. І давай на ти, Вайт.

-Добре, Лаура.

Після невеликого діалогу вона все ж погодилася допомогти мені. Якось вона доволі швидко погодилась. Її карі очі зиркали на мене все з більшою цікавістю. Лаура запропонувала розпочати сьогодні, їй лише треба було закінчити справи, на що я с задоволенням погодився.

Через деякий час, ми вже стояли за містом, і приступили до тренувань. Спочатку вона показала основні моменти поводження з луком. Руки то пам'ятають, але не погано й самому знати. Після чого, вона почала розповідати про різні тонкощі, що було досить складно сприймати, коли вона так притискалася, показуючи це на практиці. Лаура була привабливою дівчиною, можливо трохи старше за мене. Але це досить відволікало від інформації.

-То ти все зрозумів? Сподіваюсь це не було складно. -Промовила до мене Лаура, накручуючи на палець свого русявого локона.

-Здається що так.. Було доволі пізнавально. Дуже дякую тобі. -Відповів я вглядаючись у її трохи почервонівше обличчя.

-То може.. якось відзначемо наше знайомство? Та.. мій перший вдалий урок. -Трохи зніяковіло продовжувала вона, відводячи погляд у сторону.

-Хм, чом би й ні. Я не проти. То до таверни?

-Угу, ходімо.

Якось дивно це трохи, але нехай. Дівчина вона явно добра. Треба її пригостити, поки можу собі це дозволити.. Тож як і домовились, після занять ми вирушили до таверни, де за приємною бесідою спустошили по кілька кухлів.

-А я тебе раніше тут не бачила, по яких справах тут?

-Важко сказати честно кажучи, я.. дещо, або декого шукаю..

-Он воно як, а знайшов мене, хі-хі.

-Й справді, я радий нашому знайомству, сподіваюсь я не відволік тебе від справ.

-Ну, може й відволік, то виходить будеш винен. -Зп’янілими очима вона все вдивлялась у мене, заманюючи своєю сором’язливою посмішкою.

-Що вже поробиш, виходить що так.

-Хі-хі, не думай що легко звільнишся.

Щось мені підказує, що в неї вже є якісь плани на мене. Чи не встряг я кудись? Проводячи Лауру до дому, наші трохи сп’янілі погляди пересеклися, і як магнитом нас з’єднало у несамовитому поцілунку. Це було занадто солодко, аби відмовитись від такого завершення вечору. Я вже думав відпустити її, як вона вчіпилась з ще сильнішим поривом до моїх обіймів, й потягнула до себе до дому. Свічки немов самі розгорілись від тієї пристрасті, що наповнила цей будинок. Я вже лишився куртки, та розтібалась моя сорочка.

-Що це? -Трохи розгублено вона спитала, побачивши чорну пляму на моєму тілі.

-..Я точно не знаю, але це не має бути небезпечним.. вибач що налякав.. Напевно.. я піду.

-..Стривай.. то важко напевно.. з таким.. - Сказала Лаура, зупинивши мою руку, що вже почала застібати сорочку.

Вона по троху наблизилась до мене і її рука легко проскользила від мого чорного плеча до пояса, й вона знов подарувала мені свого сором’язливого поцілунка. Полишивши усе зайве, ми прилинули до її ліжка, де я вже зовсім лишився своїх прав на думку. Мені відкрився найпрекрасніший вид, що немов зачарував мою душу. Аромат Лаури, то й зводив мене з розуму, не даючи й шансу перестати дарувати поцілунки її тілу, на що воно відповідало легким танцем задоволення. Її все такеж зашаріле обличчя, не полишало моїх губ, й ми проводили цей день, як останній, не думаючи ні прощо, окрім один одного.