На ранок, коли тільки почало вставати сонце за обрію, я, разом з подорожуючими, вже стояли зібрані біля будинку мисливців. Cтояла ясна погода, прохолодний вітерець обдував нас, мов заспокоюючи перед походом. Я ще дещо прикупив з ранку на останні гроші, в ночі до мене прийшла цікава ідея, що правда довелося розбудити переляканого власника магазину. Всі вже давно зібралися з думками, попиваючи теплого чаю із легкими закусками, котрі нам готували місцеві перед подорожю. На мене ще трохи зиркали деякі, але вже без такої недовіри, можливо мій вигляд у повному екіпіруванні їм на щось натякав.

 

-Доброго ранку Вайт, як настрій? - промовив до мене Жореан.


-Вітаю, краще не буває. -Відповів я впевнено.



Цікаво, чи давно в мене така жага до битви? Якщо подумати, то і під час самої бійки з Тримордим я не відчував страху, напроти, під кінець я навіть вийшов з себе, немов намагався забутись. Дивно це, можливо це щось чіпляє у мені? Щось із мого минулого, напевно, відгукується у такі моменти.



-Ти ба який жвавий, цим хлопцям хочаб половину твоєї впевненості, і нам би не було рівних. - Віджартувався якийсь хлопчак що підійшов до мене, посміхаючись широкою усмішкою, вказуючи великим пальцем на мисливців позаду. 


-Ти вже вибачай, проте ми розраховуємо не тебе у цій справі, але й нам залиш трохи роботи, ха-ха - Махаючи рукою, хлопець повертався до своїх.


-Ха, це Йорин, завжди вставе свого носа усюди, але хлопець він не поганий, та й доволі перспективний мисливець. -Зхрестивши руки, Жореан розповідав з легкою посмішкою.


Я також встиг привітатися з Лаурою, котра здається ще не до кінця прокинулась. За ранковою чашкою чаю, ми завели розмову. Вона розповідала як розпочався її метушливий ранок, як вона ледь не запізнилась та про передчуття перед походом. Вона дивилася на мене трохи збентежено, намагаючись сховати це за посмішкою. Я просто обійняв її.


-Будь обережною. -Прошепотів я на вушко.


-Д-добре. - Промовила Лаура розслабившись, та обійнявши у відповідь.



Запрягши коней усім необхідним, ми нарешті рушили у подорож. Я з Жореаном йшли по переду групи, меча я прив’язав до поклажі на коні, що витягнувшись один за одним, йшли слідом, по чотири мисливців по сторонам що вели коней, та двоє по заду. Наша перша ціль була дістатися місця, де їх найбільше скупчення бачили в останнє. Це приблизно три дні шляху.


Ми увійшли до лісу, й деяких огорнула напруга. По дорозі ми спочатку не дуже розмовляли, але балачки Йорина, та його задирання найсуворіших, по троху розрядили атмосферу. Такого роду подорож була чи не в перше за останні роки. Лаура йшла по заду мене, розповідаючи про лісні приказки мисливців. Кажуть, що в давні часи у цих лісах жила лісна діва, з зеленим волоссям, та древісними ріжками, що проростали замість вух. Вона любила свій ліс, та оберігала його від лиха. Хто зустрічав її з поганими намірами, той на завжди блукав лісом, а в кого чисті думки, повернеться до дому зі здобичю.


Вже вечоріло, і ми вирішили зробити привал. Розклавшись, ми розвели багаття, та повсідались в коло того. Мисливці те й діло щось розповідали, то байки, то власні пригоди. Як ведмідя голими руками завалили, чи то бандитів зловили, або як не поділили рахунок у таверні, та влаштували бійку.



-Ха-ха-ха, ото діло було. - усе заливались мисливці.


-Вайте, а ти де був та що бачив, ти з виду мужик не простий, напевно багато чого пережив. -Запитав до мене один з мисливців.



Я й не знав що сказати у відповідь, не те щоб не хотілось, просто окрім історій з Поса нічого й не памьятаю.



-Ну що ви причепилися до людини, він певно просто не хоче вихвалятися. - Вступився за мене Йорин, хлопаючи по спіні.


- Роскажи краще як ти здолав Тримордого. - Продовжував він.



Я й повідав їм, без болісних подробиць, як здолав такого сильного ворога, зі сломаним мечем. Мене із захопленням слухали мисливці. Декілька з них також брали участь у полюванні на нього, і підтвердили мої слова. «Вовчий вбивця!» «Вовчий страх!» «Крамсатель вовків!» «Вовко-бій!» .Один за одним вони почали вигадувати мені страшні прізвиська. І тільки Лаура мовчки прилинула до мого плеча.

Хтось ставив собі маленького намета для ночівлі, я ж просто постілив собі під деревом, та й приліг відпочити, вкрившись вовчим хутром. Першим чергував Жореан, котрого я змінив через декілка годин. Під час моєї черги до мене прийшла Лаура, тож так вийшло, що ми сиділи в двох накрившись хутром. Останнім часом я все більше помічаю як мене тягне до неї. І це викликає занепокоєння. Дивне відчуття не полишає мене, що я не повинен цього робити.


Згодом мене змінив наступний чатовий, але ми далі так і сиділи, обпершись на дерево, та пригрівшись один до одного. Лаура вже заснула, як і я згодом. Ніч пройшла без пригод, нічого не звичного не сталося, тільки один чатовий сплутав кроля з ворогом.

Наступного дня, мандрівка була більш жвава. Мисливці ніби позабули про ту небезпеку що тут таїться, але це тілки з виду. Всі розуміють, що ми можливо все ближче наближаємось до лігва. Жореан те й оглядався по сторонам, розуміючи свю відповідальність, аби ворог не застав нас зненацька. Ліс ставав все густішим, а дерева товшими, світлу було все важче пробиватися крізь крони дерев. Йдучи цим місцем мене знов накривають спогади про «Пробудження». Крайній раз коли там був, я добре його оглянув, але ніяких нових зачіпок там не знайшлося. Як і казала знахарка, треба буде безперечно навідатись до Ромондагу за новими знаннями.


Йдучи лісом, ми знайшли невеличку галявину, як раз щоб нам усім зручно розмістититись на ночівлю, а поруч пробігала не глубока річка. Хоч ще ми могли йти години дві, але це й було нашим запланованим місцем привалу.


Розклавшись, я відійшов подалі поповнити запаси води, та й вирішив омитись у річці. Я зняв обладунки з іншими речами, поклав все на камінні поруч і зайшов у воду. Вона була доволі прохолодна, але добряче бадьорила. Омиваючи голову, я відчув на собі тяжкий погляд. Ні, то був не звір якийсь чи монстр. Обернувшись, я побачив Лауру, що пристально поглинала мене своїм поглядом. На ній вже була лиш одна довга накидка, яка легко зпала з її тендітних плеч, потягнувши за мотузку. Вона почала не надто впевниними кроками наближатися до мене, заходячи у воду, немов побоюючись, як якогось дикого звіра. Яж просто стояв по пояс у воді, й спостерігав як львиця неспішно крадеться до своєї здобичі. Підійшовши, її рука скользнула по мойому плечу до руки, інша поринула за мою талію, а сама вона притиснулась до мене, вкривши своє лице в моїх грудях. Я обійняв їі у відповідь ласкаво, немов намагаючись захистити від усього зла на світі. Моя рука ковзала по їі спині, вона ж у відповідь ще більш притискалась як кошеня, її тяжкий подих відчувався на моєму тілі. Ми поринули однин у одного, із пристрастними поцілунками просто неба.


Через деякий час ми лежали вдвох вкрившись моїм хутром. Місяць блідо світив на її спокійне облича, що лежало на моїх грудях. Я легеcенько поглажував рукою її волосся, на що вона інколи терлась своїм личком об мене. Ця дівчина зводить мене з розуму.


Ми повернулись вже опівночі. Жореан знову чатував, привітавши мене легкою посмішкою. Невже на стільки очевидно? Цього разу вона пішла до свого вже підготованого намету, прошепотівши лиш «Це було неперевершено». І з зашарілою посмішкою на прощання, вона пішла. Це ж треба було таке, ну, головне що всі щасливі.


- Вайте, ходи сюди. -Покликав мене Жореан.
- Я дивлюсь, ви непогано ладнаете, ніколи не бачив щоб Лаура з кимось так себе поводила. Ну, в цілому то не моє діло, я ось що тобі хочу сказати. Тілки один раз, і ні з ким про це не розмовляй. -З серйозним обличчям казав до мене Срібний мисливець.

-Так, добре. -Відповів я, чекаючи чого такого мені хочуть донести.

-Фамілія Лаури, Грандельсон. Це заможна сім’я, із міста Нордріт, що на самій півночій частині континенту. Ходять чутки, що їх сім’я захопила владу у місті, і голова, скоріш за все її батько, підпорядковує собі міста та села навколо. Все би то нічого, але кажуть що методи його досить жорстокі. Не думаю що Лаура у цьому якось замішана, скоріш за все, вона втекла шукати нового життя. Але все ж таки, думаю тобі це буде добре знати, так як мені здається, що ти плануєш їхати далі. -Закінчив розповідь мисливець.


Оце так новини. І Жореан теж не перестає мене дивувати, дізнався що я планую їхати, певно бачить мене наскрізь. Цікаво, а часом не через це вона мене побоювалась спочатку. Якийсь новоприбулий обірванець, проситься навчатися до вельможної дівчини. Ха-ха, хто зна. Хоча сам, ніколи не помічав за нею якихось високорідних звичок. І тут я натрапив на ще одну цікаву думку. Щось мені здалось дивним у моїй пам’яті. Я пом’ятаю майже все, стосовно якихось назв звірів, різних предметів, букви, цифри, смак їжі, навіть уявляю як ведуть себе вельможі. А ось стосовно саме мого життя, мого минулого майже нічого.. Якось дивно це.


Ми ще трохи поговорили, та я й змінив його. На чергуванні не сталося нічого дивного, лиш сови інколи кидали своє «угу», наповнюючи тишину навколо. Згодом змінили й мене.



-Ворог! Всі підйом! - Крізь сон я почув крик мисливця.



Підскочивши, я побачив як його тіснили два метрових павука. Поки я зробив декілька кроків до місця битви схопивши меча, повз мене пролетіла стріла, яка лучно поцілила в павука, що вже кидався на потерпілого. З потужним звоном металу, що розрізав простір, я розрубив навпіл другого павука, й встромив меча в першого, що корчився від стріли. Мисливець що вартував був неушкожденим.



-Влучний, постріл.- Сказав я поки обертався.



Там стояла Лаура, що тримала свого лука.



-Хто б сумнівався.- Гордо заявила вона.

 

Ми оглянули місцевість, але більше нікого не було. Тоді всі зрозуміли що ми наближаємось, і головна битва вже близько. Кровава битва..