POV. Anton

Я невгамовно колотив чашку гарячої кави, яка не знала й крихти солодощів. В голові було пусто і затишно, нарешті мої думки не вирували холодними ударами. Мить блаженства доповнив ковток з філіжанки.
Здається недосипання дається в знаки, складається враження ніби мені прийшлось віддалитися від цього світу і лише змиритися, споглядаючи на усе збоку. У кафе було затишно: стіни в ніжних тонах створювали чудовий контраст із великою кількістю живої зелені; великі вікна пропускали такі бажані жовтогарячі промені, зате не дозволяли шумним вулицям псувати атмосферу гамором; інструментальна музика ледь чутно витала у всьому цьому просторі. Світ рухався, як і завжди, невпинно, лиш я завмер, чи то від утоми, чи то від прагнення не відпускати ці хвилини спокою.

Ще один ковток. Я вдихнув на повні груди та знову взявся за поколочування несолодкої кави.
Здається я втік, як переляканий хлопчисько, від ще одної спроби переслідування. На обличчі несвідомо появилась посмішка від теплих спогадів. Ця дівчина дивна як-не-як: туга світла коса (так тепер узагалі хтось заплітається?), темна спідниця трохи нижче коліна, сіра кофтина, ні грама косметики. Образ непримітної мишки й відмінниці. Проте в ній є щось, що манить. Може сині каламутні очі? Чи неслухняні пасма, що попри ув'язнення, повилазили у спіральних формах? Можливо це вуста із природною пухлістю та рожевизною, яка так виділялася на фоні фарфорової шкіри?
Не знаю.

Дивуюсь, як узагалі це чудо упізнав. Зараз же дівчина була трохи незграбна, нерішуча, ніби загублена чи дезорієнтована, зовсім інша. Зовсім не така, як була на вечірці.
Мені захотілося пізнати трохи більше її життя, скуштувати, як нове вино - повільно. Із захватом.
Як причарований я б ішов по дівочих слідах, споглядав за її невпевненими рухами, став би тінню. Та свідомість змусила мене втекти, бо це ж не нормально. Правда?!

Швидко допив до дна уже холодну каву, залишив гроші та рушив, як і решта світу, кудись по справах.

***

Я споглядав, хоч серце вже й не билось
Чи то сон, чи то моя мара?!

Ти рутину життя зупинила
І нехай лиш на мить, проте на блаженну…

Мить спокій і мир принесла у свідомість,
Ховаючи сірість проблем та годин.

Водночас у морі мене заховала,
В теплих хвилях обіймів весни.

Знай, твої очі мене врятували!
І блаженство на мить принесли…

***

Далі за планом - спортзал. Займатись було доволі легко, вся злість виходила з кожним новим підходом, що здійснював через "не можу". Покидав будівлю я із тремтінням по усьому тілу та зі ствердним кивком збоку одного з тренерів.

Час заледве післяобідній, а справ – нуль, радощів – повні штани. Нарешті можна трохи перепочити після усього коловороту подій що, як град, обрушились за цей тиждень.
По дорозі на залізному друзі ще забіг у книжковий, щоб порадувати душу новою паперовою дозою історій. Вечір і справді видався чудовим, я лежав на ліжку, полонений пригодами героя, та втратив лік часу. Коли закінчив один із розділів, важко потер втомлені очі та закрив на деякий час книгу.

За вінком уже панувала ніч, з якою так старанно боролися люди, вмикаючи свої яскраві лампи. Ми боїмося незнання, слабкостей, які нам відкриває ця темна пелена, вона непідконтрольна і це нас лякає. Та ліхтарики, які ми вважаємо рятівними, лише окрашають темну пані.
Я вийшов на балкон, щоб сповна насолодитися перебуванням загадкової дами, що протистояла денній цариці. У місті зорі світять не так яскраво, а можливо це їх приглушає штучне світло із сусідніх будинків. Улітку ми з Дмитром часто їздили на озеро, ставили намети у лісі та довго милувалися зоряним небом, поки поруч потріскувало багаття. Хотів би я зараз там опинитися, так далеко від цього бетонного і холодного міста. Чи зможемо ми цього літа разом з'їздити?

Від спогадів захотілося чаю, який так чудово зігрівав нашу компанію вечорами у лісі. Поки чекав, коли закип'ятиться чайник, згадав за телефон. Сьогодні п'ятниця та ні одного дзвінка, на душі стало сумно та самотньо. Ми з Дмитром завжди знаходили якісь проблеми чи пригоди на усі вихідні, а зараз я ясно зрозумів, що дружба із цим бельбасом, куди більше значить, ніж до цього думав.

НеРомео:
Привіт

Morgend:
Ого-о, які люди з'явились!

НеРомео:
Думала, що тебе покинув?
Від мене не так легко позбутися.
П.С. Вибач проблеми появились Т_Т, з мене морозиво!

Morgend:
Тільки, якщо вишневе…

НеРомео:
Домовились;)

А далі усе, як завжди: думки, цитати, трохи музики й віршів. Щиро і душевно. І тоді я не втримався, все на одному подиху розповів: про сварку з Дмитром, про цього дивного типа - Георга, про те що може, не дай Боже, статися.

Morgend:
Ого, навіть не знаю, що сказати…
Це точно не сюжет із якогось серіалу??

НеРомео:
На жаль, ні.

Моє серце охопило, якесь невідоме досі тремтіння. Ні, я не жалів, що поділився із цим всім з віртуальним другом, навпаки. Хотілося говорити із Morgend про все: буденні проблеми, маленькі радості, хобі, друзів.
Хотілося прокатати її на мотоциклі (думаю їй це б сподобалось), нагодувати морозивом, зводити у кафе, де роблять найкращу каву, влаштувати вечірку і ввечері, трохи п'яними, обговорювати усе на світі…
Здається мої думки трохи не туди потягли, я важко зітхнув, зганяючи такі чудові уявні моменти.
Дівчина відповіла згодом.

Morgend:
Якщо я правильно усе зрозуміла, то твій друг вважає Георга прикладом для наслідування. Подумай сам. Він успішний, завжди при грошах, самовпевнений, в оточені красивих жінок.
Він збудував собі ілюзію того, що Георг - ключ до його кращого життя і клято вірить у це…

НеРомео:
Хм-м, можливо.
Фак, і як тепер бути?

Morgend:
Усе не так погано, як ти думаєш.
Він живе у своєму світі, а отже, хоча б трохи похитнувши його ілюзію, ти допоможеш другу розчаруватися в Георгові.
Рано чи пізно це все одно би сталось…
« З чого складаються наші розчарування? З надмірних очікувань...Ми закохуємося у власні химери, ми розчаровуємося у власних фантазіях» (Сергій Жадан)

Здається Мо (так почав називати Morgend) каже діло, бо скільки знаю Дмитра, то стільки чув від нього, який Георг крутий. Просто я на це, до сьогодні, не звертав уваги, уникаючи розмов про підозрілого, кримінального авторитета.
Ми ще довго спілкувались і моя порадниця підтвердила слова Дмитра, що я повівся егоїстично і спричинив сварку, бо по суті в мене немає вагомих доказів, що Георг злочинець. Отже, цим і потрібно зайнятись.

Я подякував Morgend за вислухану проблему та слушні слова і тоді набрав номер Дмитра, повний рішучості на примирення. Почулися довгі гудки й вже, коли не очікував на відповідь, друг підняв трубку.
End POV.