Pov. Anton
Свідомість повернулась десь під ранок із сильним болем по усьому тілі, та це були лише квіточки у порівнянні з тим, що я відчув як спробував ворухнутись. Градом мене пронизали голки ударів, так ніби лиш щойно їх нанесли, поруч з цим з горла вирвався стогін, звук якого зовсім не схожий на мій.
Я прикрив очі, намагаючись контролювати своє дихання, та збирався із силами. Якось та й зміг перевернутись на живіт і опертись на холодну землю ліктями. Перед очима все починало темніти, тому я легенько надавав на один із численних синяків, щоб хвиля болю не дала мені впасти знову без свідомості.

Ще б трохи й цим би покидькам понадавав прочуханок, але тоді мене ззаду ударили по голові та все пішло нанівець. Я важко зітхнув, бо не мав уявлення як власними силами добратися до квартири. До під'їзду прийшлось майже повзти, по дорозі випав ущент розбитий телефон, який не давав навіть найменшої надії на майбутнє життя.

Надворі було ще темно, крім того небо - засіяне хмарами, думаю зараз 4-5 година, тому не дивно, що недільні вулиці ще незаймані людьми. Мені добре перепало від цих покидьків, у якийсь момент здалось, що вони хотіли забити до смерті. Губа сильно занила, коли обличчя покрила посмішка, бо згадалось, що у цих чоловіків теж залишились подарунки від мене у вигляді синців, однієї зламаної руки та забоїв.
"Не лізь не у свої справи" - щось таке сказав мені один із п'ятірки, якщо відфільтрувати лайки, перед тим як мене охопила непроглядна темрява. Уривки вчорашнього дня пролітали один за одним, складаючись у суцільний пазл, поки добирався у кабінці ліфта.
"Трясця твоїй матері Георг! Задумав мене залякати? Не з тим зв'язався! "
Коли переступив поріг, мені хотілося просто тут і впасти та проспатися, бо відчував себе як вижатий лимон. Проте я ще раз облаявся та помалу добрався до ліжка, на диво, дуже м'якого, після невдалого валяння на холодній землі, і поринув у царство сина Гіпноса.

З обіймів Морфея мене (вкотре) вирвав уже звичний біль, спав я мало, але змусив себе прокинутись та водночас випити знеболювальне. Тоді зняв брудний одяг і пошкандибав у душ.
Вже стоячи перед дзеркалом, стало на душі тяжко, бо вигляд в мене був, м'яко кажучи, жахливий. На животі виднілися два великих та декілька менших зелено-чорних плям та ще парочка на плечах. На обличчі - тільки розбита нижня губа, чому я зрадів.
В аптечці знайшов якусь мазь та замалював побої. І тоді мелькнула думка, що треба цю картину сфоткати, як компромат на Георгія. Зараз подавати заяву буде всього лиш сізіфовою працею, але на майбутнє краще озброїтися, що я і зробив.
Попри біль, що не вщухав, знайшов стару мобілку і знову прийняв лежаче положення. Раз за разом я набирав Дмитра та не отримав жодної відповіді.

З кожною хвилиною сили та надія покидали мене, ставлячи перед фактом безпорадності. "Ким я себе уявив? Чого лізу не у свої справи?" І тут моє серце боляче стиснулось, згадавши розмову з дядьком. Несвідомо руками закрив лице, хотілося плакати та вити, несила змінити ситуацію. Проте я пообіцяв дядьку, що все виправлю, що все буде добре, але бажання сховатися від цього світу не покидало. Якби ж тільки можна було би повернутись на місяць назад, ще коли мені не було 25 та єдиною проблемою було як провести вихідні та з ким...

"Якого біса цьому Георгу треба в нашому місті? Нехай би виродок там за кордоном і сидів, шляк би його трафив!

Враження ніби весь світ проти мене, невже я не з тої ноги стаю, чи що?

Де Дмитро взагалі-то? Він в курсі? Що йому наплів Георг? Фа-а-ак"

Сподівання на краще так і танули, як дрібні сніжинки у літню спеку. Що я усвідомив так це те, що самотній, бо єдині дорогі мені люди зараз в руках Георга, а в мене немає нічого проти нього.
Нанівець розбивши залишки віри у власні сили, заснув, щоб хоча би втамувати фізичний біль.

Розбудив дзвінок з телефону, я глянув на номер що на екрані. " Не Дмитро. Батьки"
Мені було важко з ними говорити, дуже важко. Я відчув себе малим хлоп'ям, що розбив коліно і йшов до рідних, щоб поділитися своїм болем.
Проте усе змінилося, ці проблеми уже не їхні, я уже дорослий, проте, як показує ситуація, насправді всього лиш велика дитина.
Мама зараз-таки відчула щось недобре, їй завжди виходило передчувати хороші та не зовсім події. Вона намагалась докопатися до проблеми, але я все заперечував та як міг посміхався з роздертою губою. Тоді батько запропонував приїхати до них на скільки потрібно. Мені перехопило подих, а "внутрішнє я" уже кричало, що уже виїжджаю, першим же літаком. Проте спромігся сказати, що подумаю та перевів розмову і згодом попрощався.

"Отже, втекти чи не втекти? Ось в чому питання…"
Я випив ще одну таблетку від болю і заснув, з думкою, що завтра в університеті візьму відгул та подумаю чи залишити країну. Якщо так, то можливо назавжди.

Наступного дня прокинувся від звуку аварійки сусідської машини, надворі яскраво миготіли теплі промені сонця й старанно пробиралися вглиб спальні. Тіло нило так, ніби недавно попало під колеса вантажівки, я важко зітхнув перед тим як залишити двоспальне ложе.
У дзеркалі ванної на мене дивились приречені, сірі очі, їх тьмяний блиск тримав у полоні декілька секунд, перш ніж відвернутися із відчуттям сорому.
"Я справді готовий отак втікати, залишивши дядька і Дмитра у біді?"
Руки набрали холодної води й сполоснули обличчя, проте думки продовжували важким тягарем висіти наді мною.

***
Непомітно моєму взору, темне полотно неба покрили дрібні цяточки світла з верховодством повного супутника Землі. Я стояв на балконі та роздумував: чи готовий залишити Україну, чи готовий, як собака, що піджала хвіст, втекти, чи зможу колись себе простити за цей боягузливий вчинок? Легенький вітер зрідка холодним потоком проходив по шкірі та викликав майже не відчутне тремтіння, проте цього було достатньо щоб я розумів, що все це відбувається насправді.
З другої сторони, приходило усвідомлення того, що безсилий і не маю уявлення, як змусити Георга зникнути.

Вечір не приніс відповіді на питання, тому поки прийдеться жити так, ніби нічого й не сталося. І я заснув, після ще одної дози знеболювального, з бажанням, щоб ці проблеми зникли хоча б уві сні.

Ще одним робочий день потішив сонячним безхмарним небом. Я уже розганявся на мотоциклі оминаючи транспорт, щоб вчасно потрапити в університет, ніколи не любив запізнюватись, але сьогодні удача була не на моєму боці: у душі ледь не гепнувся, мазь для синяків кудись пропала і ключі від мотоцикла теж, в під'їзді затримала сусідка. Весь ранок так і натякав, щоб я нікуди не йшов, проте мені було нестерпно сидіти наодинці з важкими думками, ще й до Дмитра так і не додзвонився.

У цей день пар проводити мені не треба, хіба паперова робота та можливо керівник кафедри чимось завантажить. Добрався я саме вчасно та тут же почав розгрібати стопку листочків, що лежали на столі. Нудно і довго це все відбувалось, проте не скаржуся. Під кінець вирішив зробити невеличку перерву та збігати за кавою, проте мені це не судилося: в коридорі мене зловив один із викладачів та сказав сходити на іншу кафедру, бо там для мене є завдання. Прийшлось шкандибати в іншу сторону, саме зараз закінчилась одна із пар, тому коридори заповняла молодь. Я піднявся сходами на потрібний поверх та розглянувся, якщо не помиляюсь, то кабінет вкінці коридору. Попереду на шляху виднілась парочка, хлопець був мій знайомий, проте не надто приємний, тому я планував його проігнорувати. Коли відстань між нами зменшилась до двох кроків, то почув лагідний сміх його співрозмовниці й тоді зосередив погляд на ній. Це змусило мене зупинитись.
— Якого біса, Стас, ти знову образив Іру? Вона через тебе цілими ночами плаче, - я грізно пропалював поглядом знайомого, - її мати скаржилась. Ти можеш поводитись хоча б трохи гідно та не гратися на чужих почуттях?

Здається я гарненько налякав Стаса, бо його очі розгублено літали по всіх стінах, лиш би не дивитись мені у вічі. Іра - моя сусідка, а сьогодні зранку саме її мама мене затримала, щоб розказати, що Стас знову зрадив дочку. Збіг? Не думаю. Доля? Не знаю.
Бо поруч стояла Дарія, упевнений, що шокована.
Стас пробурмотів щось під ніс та зник з поля зору. Ненавиджу таких як він: ні честі, ні поваги, ні відданості. Зазвичай я не втручаюся в чужі відносини, проте було противно, що цей покидьок розмовляє з Дарією.

Я подивився на неї, її погляд синіх очей був направлений в сторону зникнення Стаса. Ні з того ні з сього я вхопив її за руку та потягнув у першу ж пусту аудиторію.