- Чуєш, білорус, пам'ятаєш: "Бджоли!"?

- Ага, Жека, ета капец, а-йа, - сміється білорус Вася - Двє бджоли!

Він гигикає зі звичайним своїм життєрадісним виразом на червонім жилявім голім обличчі. Жека усміхається, чухаючи бороду і поринувши у спогади...

...На позиціях в Андріївці всі готуються до Великодня. Двадцять другий рік.

Піхота привозить з Нової Пошти посилки - силу-силенну величезних коробок, наповнених пасками, пиріжками, ковбасами, цукерками та різними закрутками. Десь має бути і домашнє закарпатське ви́но. Але ніхто про то не знає. Це секрет.

Всі ці коробки викидають з машини під деревом серед села, далі водії не їдуть - небезпечно. І от, череда тіл, обвішаних броніками, касками, автоматами, гранатами, і іншою хуйньою, майже як в американських бойовиках, несе ті коробки дорогою ближче до позицій, в напівзруйновану хату. Це у них столова. Зєнітка теж там харчується. Піхота зве ціх жебраків "пе-зе-ер-ка́". Ці чотири велетні бойового духу навіть не знають назву свого підрозділу. Але мають аж дві "ігли" і польский "пьорун". Ахуєнна, доречі, зброя.

Зв'язок в селі не тягне. Підари розбили вишку і тепер доводиться ходити метрів за сімсот до копиці сіна, аби подзвонити додому. Але і там частіше за все вдається тільки обмінятися есемесками. І то добре.

До зенітки іноді приїздить Хома, старлєй з добрим і хитрим лицем, атошнік. Привозить смаколики, питає, чи годує їх піхота. Це єдине начальство на світі божім, яке відоме Васі з Жекою. Марат і Іван контрачі, вони шось про армію знають. Марат командир, і в його рації іноді лунають якісь таємничі слова. Командир старанно відповідає на це кожен раз одне й те саме: "Чотири, п'ять, ноль!", і Жека врешті розуміє, що то означає: все заїбісь.

Весь квітень руські лупили по селу, періодично, але не дуже влучно. Люди виїхали майже всі, проте деякі ще живуть, сподіваючись на невідомо що.

Лінія окопів іде одразу за околицею, по-під деревами. Одразу за нею два розтрощених двора, а далі ціла хата, з колодязем, сараєм і врємянкою. Одне пластикове вікно у хаті вже розбито осколком. До окопів метрів сто.

У врємянці живуть зенітники, двоє в кімнаті, двоє в майстерні. Сама хата замкнена, але рази три на тиждень хазяї, молоде подружжя з двома дітьми, приїздять сюди на старій "шестьорці". Садять город. У врємянці є кухня з газовим балоном, і подружжя готує там їжу, і разом з Іваном та Маратом тягнуть по сто грам, та весело балакають. Жека з Васьою непитущі, вони "нє в дєлє". Діти граються на подвір'ї. Дві собаки прив'язані у різних кутках садиби, великий чорний Пірат у великому сараї ззаду двору, а малий рудий Дружок має будку біля колодязя.

Вояки трохи охуєвають від такої хоробрості Сашки з Наташею - як вони не бояться за дітей? Але у врємянці є погріб, сухий і чистий, в ньому Наташа з дітьми завжди ховається, коли чує виходи підарської артилерії. Ворожі "орлани" весь час моніторили село, шукали техніку, стежили за піхотою. Чи бачили вони дітей на подвір'ї, ніхто не знає.

Нещодавно Хома завітав до кухні, спочатку роз'їбав Марата за п'янку, погрався з малою, а потім завів із хазяйкою таку розмову:

- Дивись, Наташа, бачиш цих пацанів? - при цьому подивився Женьці прямо в очі - Це все смертники. Після Паски буде наступ москалів, тут буде повний пиздець. Уїхать вам треба.

Жека зробив удавано-суворе обличчя. Він знав, що військові забобонні і ніколи такої хуйні не кажуть, а значить, - летьоха надумав налякати хазяйку, аби вона не тягала дітей під обстріли.

- Та да, - вставив Марат - я тоже слишал. И ваабще, ето какой-то анєкдот: "моя хата на пєрєдовой!"

Іван промовчав.

На Наташу агітація подіяла, і з цього моменту вона почала міркувати про місце, де можна було б жити подалі від фронту.

Двадцять четвертого квітня настав Великдень, і ранок зустрів солдатів незвичною тишею. Прокинувшись о п'ятій, зенітники із задоволенням попили чаю і кави, налаштовуючись на тишу і божу благодать.

- Інтєрєсно, рускіє будуть стрєлять сєводня? - філософськи запитав небеса Марат.

- Хуй його знає, - озвався Іван.

Зненацька загуркотали виходи з нашої сторони. Шипіння снарядів не було чути, але за хвилину загуркотали приходи на москальській стороні. Вочевидь, саушки вдарили по ворожим тилам.

- Йобані підараси! - окреслив психологічний портрет українських артилеристів Жека - От нахуя провокувать? Зара кацапи дадуть отвєтку і празнику піздєц. Далбайоби.

- Гандони, - зголосився Іван, усміхаючись у старі гвардійські вуса.

- Та нє, ми маєм ваєваць, - стиха промовив білорус, сьорбаючи чай. - Пошлі на позіцію.

Але стійкі москалі не піддалися на провокацію, а наші більше не стріляли, і святковий день пройшов тихо, мирно, під лагідними променями весняного сонця, яке взагалі не різало дупля, шо таке є війна.

- Христос воскрес! - чулося по позиціях, - Воістину воскрес!

До обіду майже всі були напідпитку.

- Друга еспешка каже, що мацкалі шашлики смажать, - повідомив молодий піхотинець Вітя командирові відділення.

- Теж люди, - відповів той, - святкують.

- Красави. Хоч Паска як Паска. Бо вже заїбало.

- Скажи?

По обидві сторони фронту божа благодать колисає п'яних бійців попід кущами і по окопах, навіює думки про сім'ю та мир. День завершився спокійно, і навіть злобні де-ер-ге не намагалися сьогодні порушити цей спокій.

Минуло дні з три. Обстріли були то частіше, то рідше, в наступ ніхто не йшов.

Жека і Марат були на позиціях, Іван та Василь відпочивали. Зранку приїхали хазяї, Саня порався в городі, Наташа щось готувала.

Жека сидить біля окопу, який вони з Василем викопали між двох великих кущів і читає книжку, яку дала йому хазяйка. Це жіночий любовний роман. Детектив він вже прочитав, тож вибору не було. Радєйки теж не було, вона в командира на позиції, десь за кілометр звідси.

Раптом здаля чується гул, потому свист и сильні вибухи десь за селом - один, два, три. Жека скакує на ноги, хапає "перуна", вибігає на край посадки і бачить над горою силуети двох літаків, які розвертаючись, показують йому своє красиве сріблясте черево. Навколо силуетів вогняними фейерверками сиплються теплові пастки, літаки пропливають над пагобами і плавно пірнають за обрій. Навіть не встиг прицілитись.

- Блядь, по фермі уїбали. Пізно почув. - розлютився Жека. - Гандураси!

Біля другої години білорус прийшов міняти товариша. Він був веселий і розпитавши обстановку, всівся, звісивши ноги в окоп.

- Чуєш, Жека, це прікол! - підсміювався він - Ти б це бачів! Наташа вишла із кухні і гавариць: "Ваня, шото гуде!" Той атвєчаєт: "Та не біііійся, Натааашаа, це бджоооли гудуууть!" Так, знаєш, смійотся з ньої. Тут вилєтает та бджола, та як уєбьот по фермє ракєтамі - піздєц, бля, Іван в хату, Наташа плакаць! Ти б бачив! Я йому ці бджоли никагда не забуду!

- Хороший слух у неї, - зауважив Жека. - Я теж позно почув.

- Рацію нам трєба, Женя. Щоб бути готовим заранєє.

- Нема. Нада сказать Хомі.

Цей випадок остаточно переконав подружжя поїхати шукати житло деінде. Вони ще навідувались, але рідко. Позичили в бійців трохи грошей - ті дали без розмов, і не нагадували про борг, бо свої ж люди.

Згодом з хати і з врємянки знесло шифер, собак повбивало осколками, сусід, дід-фермер, теж поїхав, здавши корів на м'ясо, село потроху руйнувалось і перетворювалось на привід.

Хлопцям дали другу рацію і вони пустивши "Перун", злякали ворожі літаки і вони перестали так нахабно залітати на цю ділянку фронту. Не тягне на подвиг. Та і це теж робота ППО.

Але про цю роботу - нікому! Окей? Не можна.

Я ж вам по секрету.

 4.03.24