*Ім'я героїні змінено на її прохання.

Дорога на роботу ішла повз обласний ужгородський військомат. Кожен день, починаючи з 24 лютого 22 року, я їхав на свому велосипеді повз цю велику казенну будівлю і спостерігав натовп людей у воріт. Скоро і я буду в тому натовпі: донька за тиждень поїде в Словаччину на практику від універа, потім звідти мати забере її до себе - у Прагу, а я піду на війну. Причому, я вирішив якомога довше нікому з рідних про це не казати. Не треба їм переживати.

Рішення далося мені дуже складно. Я добре знав, що з моїх знайомих ніхто не піде, бо ужгородці завжди мали до всіх діл України трохи відсторонене відношення. З одного боку, вони були щиро обурені москальською підступністю і лаяли Путіна, з іншого боку, цього було недостатньо, аби кинути напризволяще сім'ю і ризикувати життям.

Та не це точило мене зсередини. На відміну від багатьох, хто ішов тоді на ентузіазмі, я добре знав, що таке війна. Двоє моїх друзів, з тих, з якими ми волонтерили і навчались військовій справі, загинули на Донбасі. Інші були, слава богу, живі та розповідали про війну у всіх подробицях.

Тому я не мав дурних ілюзій і від думки про похід у військомат відчував такий тяжкий смуток, що від нього нило всередині - чи то серце, чи то шлунок, а може це була душа.

І ось, цей день настав. Вчора ввечері відправив доню, свого малого горобчика, на автобусі в чужу країну, а сьогодні вже стою у тім натовпі і не знаю, куди іти і що робити. Але після прийняття остаточного рішення бентега моя пройшла, бо гіршою за все виявилась невизначеність.

Натовп на вулиці був стабільно великий. На даху і балконі ліниво бовваніли автоматники. Очікування дещо втомлювало. Після восьми хвіртка почала відкриватися і впускати людей по п'ять-шість за один раз. Дочекавшись черги і сказавши причину приходу, я нарешті опинився всередині. На першому поверсі навпроти вхідних дверей по-під стіною стояв бравий сержант і дивився документи.

- Для чого пришли? - допитливо спитав він.

- Записатись добровольцем - або в тероборону, або в збройні сили, куди візьмуть.

- В арміїї служили?

- Не служив, але самостійно проходив підготовку.

- Самостійно проходити підготовку не можна, можна в складі групи, - повчально сказав він.

Я посміхнувся трохи ніяково за свою обмовку:

- У складі групи.

- другий поверх, реєструйтеся і на медкомісію.

Сказати, що в роботі військомату в ті дні був повний бардак, - нічого не сказати. Величезні черги, в яких ти іноді стояв по пів-дня даремно, бо тобі не так пояснили. Ніхто точно не знав, в якому кабінеті чи віконці дають яку бумажку. Якісь довідки недосвідчені робітники заповнювали невірно. Бланків військових квитків не було і не очікувалось. До того ж стояла неймовірна духота.

Настрій серед добровольців був в основному піднесений. В черзі можна було почути такі фрази:

- Президент красава. Якби не він, я б сюди не прийшов.

- Соґласєн. Я сначала думал: нам капєц. Но он паказал, что нє всьо патеряно. Маладєц.

Ці слова я пам'ятаю дуже добре.

З'ясувалось, що майже половина людей прийшли сюди не для того, щоб піти у військо, а заради виїзду за кордон, або оформлення відстрочок чи ще якихось справ. Так що натовп на дворі не весь складався з добровольців. Враження було незвичне: ніби я спостерігав дві протилежних течії в одному озері.

У військоматі я зустрів декілька цікавих співбесідників. Особливо запам'яталися три.

Першим був високий, міцний, бородатий хлопець, на вигляд років двадцяти восьми-тридцяти п'яти. Я щось спитав у нього і ми розговорилися.

- Я офіцер, - сказав він. - Відслужив дванадцять років, воював в АТО, поранений. Ось, у нозі стоять чотири титанові пластини, - він тицьнув у ногу пальцем. - Що я тобі скажу: ти потрібен армії, допоки ти щось можеш робити. А коли вже скалічений - тебе викидають, як тряпку. Ти більше не потрібен. Викручуйся, як сам знаєш. Розумієш, я патріот. Але тепер я знайшов дівчину, і в мене є людина, заради якої я хочу жити і з ким мені добре. Візьму справку, що інвалід АТО та поїду за кордон. Зрозумій мене правильно: я своє відвоював.

За великим рахунком, мені нічого було йому сказати.

Другою людиною, з якою я майже подружився у черзі, був архітектор родом із Донецька. Високий, худий, трохи сивий, виглядав молодо, мав плавні рухи і спокійну манеру спілкування. Ми говорили з ним про різне - і про роботу, і про окупацію, і про сім'ю.

- Жил в Києвє послєдніє шесть лєт, - розповідав він. - Два ґода прожил под окупациєй. Ти нє прєдставляєш, какой там бил бєспрєдєл. Вот так ідьош позно вєчєром с работи, а в под'єздє апалчєнци насілуют женщіну. І нічєво нє можеш сдєлать: у ніх оружиє, они тут власть.

- Капєц.

- І стрєлялі они самі по Донєцку. Мнє нє нужно ето доказивать - я сам свідєтєтєль. Поставілі у нас под окнамі міномьоти - і стрєляют по другому району. І тут же друг звоніт: мол, у нас пріходи. А он в соседнєм районє города живьот. Ми с нім смєйомся: завтра напішут, что Украіна.

- Підари.

- Надоєло мнє всьо ето: дал взятку на блокпосту і смотался в Кієв. Устроілся, обжился. Дєнєг накопіл, квартіру купіл, живьом с сем'йой, всьо харашо. Я хароший спєциаліст: донбас-арєну я проектіровал. Спєціаліст по кад-сістемам. У нас билі своі квадрокоптєри, ми імі проводілі сйомку мєсності, прівязивалі наши векторниє чєртєжи к кадастровим планам. І вот - здрасьтє, началось і в Кієвє. Взял я сєм'ю і уєхал. Пойду в армію. Я відел войну. К нєй прівикаєш.

Далі ми говорили з ним про АutoCad і креслення. Іншим слухачам скоро стало нудно нас слухати.

Другого дня він у військоматі не з'явився і я досі не знаю, чи пішов він в армію.

А третя людина... Про неї можна сказати дуже багато. І трохи від цього "багато" я вам розповім.

***

По-під одвірком розчиненої навстіж двері зі сходів на другий поверх стояла дівчина. Не те, щоб дівчата були відсутні у військоматі: вони приходять сюди по різні документи. Але ця одразу виділилася у натовпі.

Їй було щось до 25 років. Середнього зросту, дуже міцної статури, одягнена в якійсь спортивний одяг, у грубі чорні берці і з великою спортивною сумкою; з русим, трохи хвилястим волоссям, недбало зібраним у хвіст, дуже світлою шкірою. Обличчя її, кругле, зі світлими очима, невеликим носом, пухкими чуттєвими губами, мало дуже незалежний, навіть зухвалий вигляд. Я б змалював риси дівчини як схожі на актрису з "Титаніка" Кейт Уинслет, але в більш простій, пацанській версії. В її впевнених рухах відчувалась фізична сила.

Я погано пам'ятаю, як і з чого почалась наша розмова. З'ясувалось, що вона не зовсім добре розмовляє російською, української не знає взагалі, зате її англійська була перфектною. Важко по пам'яті відтворити ту манеру мови, якою вона намагалася спілкуватися з нами. Дуже розумна, вона мучилась, підбираючи російські слова і закінчення, іноді заміняючи їх англійскими.

- Я прієхала из Європи, патаму што услишала, что Путін напал на Україну і я нє магла спакойно сідєть і сматрєть. У нас все говорят об етом, но нікто нічего не дєлаєт. Я служила в еее... mechanized infantry... как ето будєт?

Моя англійська була трохи гірша за ніяку, тому я, почувши "mechanized", надумав собі щось про танки, але не захотів осоромитись.

- Нєважно, - сказав я. - Корочє, в арміі. Ніфіга сєбє! Вот ето ти маладєц.

Завдяки цьому невеликому непорозумінню вона в мене ще рік була записана в телефоні як "Таня танкістка".

- У мєня отєц в Украінє. Я с дєтства в європе, мама там.

Ми спілкувалися з Танею усі два дні медкомісії досить тепло. Пересікаючись в різних чергах і кабінетах медиків, розмовляли на різні теми.

У окуліста була невелика черга, але лікар кудись бігав і довго не вертався. Мені, у мої тодішні 45, стало тяжко стояти, але я кривлячись, терпів. Тоді Таня виявила уважність: сказала щоб я сів на її місце. Я не став грати джентльмена і таки сів, бо бачив ясно, що вона втричі сильніша і витриваліша за мене.

В той період я працював з токсичними фарбами і здоров'я моє було гірше, ніж тепер, після двох років війни. Зараз я від'ївся на свіжому повітрі і казених харчах. Фото, яке мені у військоматі зробили на особисту справу, вийшло таким гидким, що просто стидно дивитися.

Терапевт зміряла мій тиск і підозріло скосила очі:

- Щось тиск ваш мені не подобається. Низький. На серце не скаржитесь?

- У мене все нормально. Просто стою з ранку вже дев'ять годин голодний, от і тиск упав.

- Ну, добре, - промовила вона і написала: "Придатний".

В коридорі зустрівся з Танею. Похвастався, що здоров, як бик. Вона весело ляснула мене по плечі:

- Маладєц! Я тоже прошла. Но еті не хотят мєня брать, із-за европейского гражданства.

- Так у тєбя же украинский паспорт есть.

- Та я сказала ім про європу, нужно било малчать. Что-то ім нє нравітса. Ладна, давай, увідімся!

І вона знову дружньо, дивлячись як на салагу, пошарпала мене за плече.

Наступного дня моя відправка. Я зібрав дома рюкзак і дві сумки, доручив квартиру добрим людям і ліг спати. Що мене чекає?

Я цього не знав, але був налаштований спокійно. Не святі горщики ліплять.

***

Ранок був спокійним, сірим і холодним. Пройшовши повз натовп очікуючих, які одразу зробилися для мене ніби персонажами з далекого минулого, віддав повістку черговому зі словами: "На відправку".

Велика грузова машина заїхала у двір, - в ній, вочевидь, були ящики зі зброєю. Нас завели в коридор, де ми просиділи на сумках аж до вечора, дооформлюючи якісь бумажки. Військового квитка я так і не отримав, в моєму тимчасовому посвідченні зробили записи, поставили печать, написали номер частини і назву підрозділу. Ця бумажка у мене замість квитка і досі. Тільки зараз пообіцяли зробити книжечку.

Ввечері погрузились в автобуси і поїхали в частину.

В частині виявилося, що Таня потрапила зі мною в один підрозділ. Для хлопців (умовно кажучи "хлопців", бо багатьом вже під п'ятдесят) вона була якоюсь дивиною.

Начальство поселило її у окрему кімнату. Таня вважала, що це занудсво. В європейських казармах жінкам привілеїв не дають.

Всі поважали її, як сміливу дівчину, але за звичкою намагались з українською грубуватою галантністю якось їй догодити, а вона була цим дещо роздратована.

- Сука ти, нє нада мнє памагать! - трохи невпопад вживаючи мати, кричала вона, приводячи якогось чуйного чолов'ягу в культурний шок. - Заєбааалі, я сама могууу!

- Дивись, Місько, раз отримаєш піздюліну! - веселився хтось, потішаючись над старим другом, бо були вони обоє з одного села.

Взагалі-то ніхто не розумів, як і що відповідати в такій ситуації цій скаженій дівці. Дядя Міша щось ніяково мурмотів про те, що хтось йому в доньки годиться і про свої добрі наміри, і ображено відвертався від гріха.

Вже пізніше бувало, що хтось сміливо намагався прочитати Тані лекцію на тему: "як має поводитись жінка", у відповідь на що весь колектив голосно посилався нахуй.

Хотілось, як герой відомої комедії, почухати голову і сказати: "Здайотся мнє, джентльмени, ета бил фємінізм!"

Але взагалі Таня була проста у спілкуванні, зовсім не зверхня, сама всім допомагала і відносилась до всього відповідально. Такий собі надійний друг з поправкою на отой її незрозумілий для нас тригер. Не можна було не поважати її за вибір воювати за свободу своєї першої батьківщини. Вона була не рівнею деяким "чоловікам".

Багато хто серед нас взагалі не мав ніякого поняття ні про армію, ні про війну, ні про зброю. Мені дуже кортіло організувати хоч якісь навчання, але начальство все це не цікавило. Пару днів пройшли у лежанні на ліжках і походах у столовку. Потім нам видали автомати, магазини до них, ремні і радянські підсумки. Форми було так мало, що пацанів строкової служби попросили поділитися з нами своєю. В мене була з собою британська форма, DPM і MTP: двоє штанів, фліска, дві парки, і українська термобілизна. Я також мав компас, шкіряні і флісові рукавиці, двоє берців. Не мав ніякого кітеля - мені дали знятий зі "срочніка", який шибонув мені у ніс ядрьоним молодим потом. "Чортове половоє созріваніє. Стірать чаще нада! " - буркнув подумки я, і надів кітєль.

Ми з Танюхою почали трохи показувати хлопцям поводження зі зброєю, правила безпеки, якісь туристичні прийоми життя на природі. Таня дістала моток шнура і ми розділили його поміж хлопців. Хтось шарив в темі і також розповідав корисні речі. Проте, це було ніщо. Справжньої підготовки ми так і не отримали.

На ранок об'явили шикування. Якийсь капітан спитав нас:

- Мужики, хто з вас служив в армії, крок вперед. Підете першими, бо нам в першу чергу потрібні люди, які щось знають і іх не нада навчать. Кілька чоловіків зробили крок і я з ними. Капітан записав наші прізвища. Цього ж вечора першу партію повезли на залізничний вокзал і ми поїхали на Запоріжжя.

Танюхи з нами не було. Її залишили в частині.

Нам два рази дуже поверхнево показали поводження з ПЗРК "Ігла", "Перун", та "Стінгер", трохи навчили правилам радіозв'язку, сказали більше копати укриттів і розкидали по точках на нулі. На своїй першій позиції, прямо серед поля при дорозі, біля міста Оріхів я опинився 14 березня 22 року. Мобільний зв'язок майже не ловив і я лиш раз за місяць відправив Тані смс, де питався, як її справи. Відповіді так і не отримав.

Майже весь березень був мороз і дув сильний вітер, ми багато копали. Їли добре: волонтери привозили. Чай гріли в кружках на невеличкому вогнищі біля піхоти. Отут мені і вилізло моє "богатирське" здоров'я: і легені, і шлунок, і суглоби з попереком. Проте, потроху звик і втягнувся. Нити мені Вася білорус заборонив.

Через півтора місяці бойових дій ми прилаштували на високе дерево мобільний роутер і зловили інтернет. Одразу стало веселіше жити: розвага і відволікання уваги. Я не знаю, що б ми робили без інтернету, мабуть, поїхали б дахом. Пам'ятаю, як після півроку безвилазного сидіння в посадках перший раз потрапив в магазин: ходив, як придурок, зі щасливим обличчям, посміхався і дивився на ЛЮДЕЙ, СВІТЛО і ТОВАРИ.

Отримавши таке вікно у зовнішній світ, я зв'язався з сім'єю, а потім згадав Танюху. Написав їй у "сигнал", де сказав, хто я, і спитав, як вона.

Цей раз Таня відповіла, сказала, що рада мене бачити і що вона досі сидить у частині, бо начальство має проти жінок упередження.

Я відповів їй, щоб добивалася свого, бо згідно законів не мають права не пускати її на фронт.

Вона сказала, що буде їх добивати. Я побажав успіху.

Після того кілька місяців ми з Танюхою не бачились. В переписку я теж не ліз.

В неї своїх проблем вистачає.

***

За весну і літо поміняли три позиції, переводились з посадки в посадку. В липні до нас додали бійців 65 бригади, і ми довго були разом, ніби передаючи їм бойовий досвід.

Нарешті в кінці серпня прийшло розпорядження: бригада знімається з фронту. Вперед, вперед! Точніше, вперед, назад! Їхали мотолигами крізь населені пункти, і з приємністю відповідали на помахи рук цивільних. Озирали села: в якому з них нас розквартирують, може, біля ось цього озера? Покупаємось! Але, як кажуть, їхали, їхали і приїхали: нас зібрали в якійсь посадці. Розчарування відчулося, але все ж не сильно - тут хоча б не стріляють. І ми нарешті знов побачили один одного, бо досі майже не мали контактів поза межами своїх ділянок фронту. Настрій був радісний, хотілося відпочинку, була надія, що це надовго.

Тут я зустрів майже всіх старих знайомих і багатьох, кого взагалі ніколи не бачив.

Була тут і Танюха. Я ішов від командира по грунтовій дорозі вздовж посадки, на мені були підкочені штани з нашитими на колінах латками, полиняла футболка і незмінна британська кепочка. Голодранець у всій красі. Я побачив її здалеку: впали в око широки стегна в чорних штанях. Вона ішла без кепки, затуляючи очі від сонця. Волосся, зібране в хвіст, втратило кучерявість і трохи вигоріло. Я помахав їй і вона розплилася в широкій посмішці.

- Жекааа! - закричала Таня, - Прівєєєт!

- Прівєт! - відповів я, не так голосно. Мені було трохи дивно бачити її - таку, яку знав півроку тому і вже не таку. Вона тепер воїн.

- Класна виґлядіш! - похвалила вона мій модний лук.

- Таа, нуу.. Як бомж, - ніяково пробурчав я. - Як ти?

- Нармальна. Іду до Бонуса. Прихаді до нас, ми отам стоім, бачиш, мотолига с жолтой плямой?

- Ага! Та ти по-украінски научілась!

- Да, я ж с пацанами, они по-украінськи балакают. Трохи навчалась, нет, навчилась, ось!

Я чув різні суржики, на одному з них і сам балакаю, але цей звучав незвично. Проте, це було навіть прикольно. Принаймні, Таня навчилась розуміти мову, якою ніколи в житті не користувалася.

Потім я прийшов до їх відділення і побачив, що вони п'ють десь роздобуте пиво. Хотіли пригостити - я відмовився, трошки побалакали та й усе. Таня дістала з кармана складаний ніж, невеликий, елегантний, з блакитною рукояттю.

- Осьо! Той, шо ти мне падарил. Я его трошки засрала, паточиш?

- Давай.

Ніж був в такому занедбаному стані, що в мене ледь не витікли очі. Я не стримався і сказав:

- Тобі довєрять ножі нєльзя. Ти умудрілась в кармані заржавіть сталь Д2. Ето талант.

- Вибач, Женя! Он чивота поржавєл. Я більше нє буду! - не дуже розкаянно посміхалась Танюха.

- Ага, ага, - сказав я і пішов до себе.

Ніж я вичистив і наточив. Він був не з дешевих - китайський, Сі Ейч, за 35 долларів. І все одно Таня невдовзі його загубила, один раз він знайшовся, а другий - ні.

Ми простояли в цій посадці тиждень. Нам почали видавати додаткову зброю, патрони, гранати, розгрузки, командирам відділень - підствольники. Судячи зі всього, нас чекала серьозна заварушка. Настрій став не святковий. Всі замислились.

***

Переміщення відбувалось поїздом. Їхали під Кривий Ріг, щоб звідти наступати в сторону Берислава, Херсонської області. У вагоні розмірковували про шанси на успіх. Висловлювались різні припущення. Багато хто згадував успіх Харкова і казав, що головне - добре натиснути і москалі посипляться. Дехто казав, що шансів немає взагалі, бо ворог сильно закопався.

- Дивіться, мужики, - казав я, відкривши на планшеті карту, - Це все моя родіна, я народився і виріс на березі Дніпра, ось моє місто, ось Каховська ГЕС. Дніпро - велика ріка, дивіться: мінімум 500 метрів ширина, а біля ГЕСу, ось, бачте, до трьох кілометрів. На водосховищі вобше єлє видно той берег. Плюс острови й болота на лівій стороні. Правий берег височенний, до 20 метрів обрив. Переправу не зробиш де попало: тут мішають болота, а тут обрив. Там від ГЕСу до Херсону всього три чи чотири місця, де можна зробити понтонні переправи. І три моста: сам ГЕС, потом желєзнодорожний, і останній антонівський. Все. Переправлятись через Днєпр під вогнем - це ніхто не може, ні кацапи, ні ми. Красна армія поклала на переправах сотні тисяч в ту велику війну. Тому шанси дойти до річки є. Вона не дає кацапам маневрувати і снабжати групіровку. А дальшє - ми не пройдемо. Це неріально.

Не знаю, чи запам'ятав хтось тоді мої слова, але згодом вони збулись в точності. Я думаю, для генштабів обох ворогуючих сторін все це було досить очевидно.

Останнім містом під нашим контролем від Кривого Рогу в сторону Берислава на початок вересня 22 року був Зеленодольск, де розташована Криворізька ТЕС, труби якої далеко видно зі всіх боків. Від цього крихітного міста на південь і почався наступ нашої бригади в так званій Херсонскій операції.

Вигрузившись з поїзда десь на околиці Кривого Рогу, ми своїм ходом, на броні, серед ночі, добиралися хрін зна якими кураями до якоїсь посадки. Поки Петро вів трикляту мотолигу, я сидів зверху, звісивши ноги в люк. За годину кружлянь по єбєням я наївся пилу і втратив всю наснагу, до того ж двигун оглушив мене звуком вихлопу. Тому заліз всередину, закрив кришку, ліг на рюкзаки і заснув сном праведного Ноя, хоча й без порції вина.

Врешті решт, години через чотири, кудись приїхали. Добре, що я не сидів весь той час на броні, а дрімав, бо заморився би страшенно.

Ввалилися броньовиками прямо через молоді деревця під великі дуби, ще трохи пометушилися і лягли собі спати.

***

В цій посадці я прожив три тижні, поки бригада брала перші села на напрямку. Це був резерв підрозділу і з нього відділення і екіпажі потроху забирали на передок. Тут було спокійно і приємно, погода стояла тепла, іноді лив дощик.

Таню я зустрів другого дня, ми йшли назустріч один одному. Вона розкинула руки і посміхаючись на сорок вісім зубів, жартома закричала:

- Жееекааа, любовь моя! Как я рада тєбя бачити! От если би ти бил на двадцать лєт моложе, я б женілась на тібє, і тут би вже бігалі дєті!

Я посміхнувся їй, подумавши: "от зараза, і похвалила і обісрала в одном флаконє".

- Прівєт, Танюха. Нє дуркуй, я тєбя прошу.

- Та нєєт, ти класний, чесно.

- Обніматься нє будєм. Ти з столовкі?

- Ага. Іді бистрєє, а то нє хватит.

- Давай.

- Давааай! - і вона помахала рукою.

Ще одне з'ясувалось про Таню - вона страшенно любила котів. І не просто любила, а рятувала та підбирала, а потім шукала нових хазяїв. Ось і зараз у неї було руде пухнасте кошеня, яким вона бавилась і з яким спала разом. Кошеня було дійсно дуже милим. Але вона розуміла, що брати його з собою в наступ неможливо. Ще в обороні так-сяк, та і то шкода, бо може отримати контузію, а це дуже згубно для тварини. Тому, коли Танін батько привіз нам волонтьорку, кошеня поїхало до нього додому і щасливо живе там по сьогодні.

Час ішов, людей і машин лишалося все менше, шилки* і стрєли* вже всі воювали, а ми і Таніно відділення все жили собі під навісами з плівки, ходили до села в магазин і допомагали САБАТРру заряджати лєнти для шилок, які машиною відвозили на передок.

Наші відділення стояли поруч, метрів за двадцять одне від одного. В нас був комфорт: зроблений бензопилою стіл, чурбаки замість стільців, великий навіс від дощу, газовий балон. Хоча нас годували від столовки, ми купляли собі продукти і готували додатково, аби поласувати. Я у перші ж дні спитав у Івана, з яким служила Таня, як вона з себе.

- Нормальний товариш, працює зі всіма рівно, копає, як трактор. До неї треба звикнути, буває вредна, свариться з командіром Максом. Бонус, комбат, її взагалі терпіти не може, все хоче десь сплавити. Але взагалі нормально, - по доброму і оптимістично відповів Іван.

Кілька разів Таня приходила до нас в гості і ми з нею вели бесіди про життя. Я узнав, що вона прекрасно малює, любить корейську сучасну культуру і музику, що в юності пробувала секс з дівчиною, та їй не сподобалося. Про життя в Європі, можливості, звички. Про службу в їхній армії, і що вона тоді на спор віджалася від підлоги з перервами двісті разів. Про те, що категорично не хоче дітей.

Були з нею і курьозні випадки, наприклад, коли нам домовились за справжню баню з парілкою. Баню тримав хазяїн місцевого магазину. Нас возили туди партіями по п'ять чоловік. Кожна партія парилась, і їхала собі назад. Але Таня, відчувши від бані справжнє задоволення (бо що означає для дівчини існування в польових умовах?), не хотіла вертатися. Вона розморенно розляглась після парілки на дворі на лавці і блаженно кайфовала. Ніякі уговори не допомагали зсунути її з місця, а чіпати її силою нікому і на думку не спало. Почувши про це, Бонус в котрий раз розлютився і пообіцяв вигнати Танюху в повара. Ніякої реакції. Тоді Міша, позивний Куба, наш переконаний хуліган, молодий і нахабний, почав її дражнити.

- Чуєш, Танюха, - з глумливою посмішкою казав він, - я тебе зараз за ногу в машину потягну. В одних трусах.

- Спробуй, - ліниво відповідала та. - Я тібє пізди дам.

- Давай! - радісно підхватив той, - можеш прямо тут!

- Пішоов нахууй! - таким самим тоном відповіла вона.

- Пацана не можна посилати нахуй, - сказав наш хуліган награно сердитим голосом. - Я тобі зараз на лице нассу.

- Сси, - не міняючи тона, відповіла Танюха, - я тобі устрою садо-мазо. Получу удовольствіє.

Врешті, кажуть, він облив її холодною водою. Як було далі, - не знаю, але вони приїхали назад, обидва дуже довольні.

"Чорт, а не дівка!" - думав я словами коваля Вакули. Мені було комфортно підтримувати з нею чисто дружні стосунки. Хоча інші мужики не без злорадної втіхи, час від часу поминали всує Таніну велику попу. Я думаю вони хейтили ту попу тому, що вона була їм недосяжна. Проте, вона і справді була об'ємною.

Одного разу сабатрівці попрохали в нас допомоги, аби зарядити чотири лєнти серед ночі. Що робити? Спочатку хтось сказав, що досить, а тепер працюй вночі. Наступного дня ввечері водій комбата розповів, що шилочники з тих чотирьох заряджених вночі лєнт розстріляли в посадці одразу 22 москаля.

- Прикинь, піхота боялася в ту посадку заходити, бо там руки-ноги, голови, кишки валялися кругом! - говорив водій із сумішшю задоволення і гидливости на обличчі.

- Заєбісь. А хто це придумав - з шилок по піхоті стрілять?

- Не знаю, може Баркас. Шилка - страшна вєш: чотири свола їбашать, там і дерева скосить.

- Ну, дерева не скосить, але о-єфками* січе, капєц. От бач, і ми руку приклали. Не зря мучились. Молодці.

- Похвали, похвали сам себе.

- Ги-ги! Колу будеш?

- Нє, в мене є.

- Пива баночку.

- Не можна, зара їхати.

- А наші як, що кажуть?

- Та тааам піздєц! Втрати в нас ахуєнно великі. Не наші, а піхота, в основному.

- Блять. Так і знав, шо буде мясорубка.

- Ну, просуваємся непогано, по п'ять, по десять кілометрів бувало. Зара трохи забуксували. Але ідем.

- Це добре. Пацанів шкода.

***

І ось настала черга Таніного відділення їхати воювати. Крім них, з пезееркашників лишалися в затишній посадці тільки ми. Вони вигнали мотолигу з посадки, і ми допомогли їм завантажити її речами. Добре пам'ятаю, що зверху були прив'язані чотири метрових жерстяних труби, для буржуйки. Тарас, мєхвод з довгими патлами і козлиною борідкою, прогрів двигун, всі залізли на броню в повному екіпіруванні і бадьоро помахали нам руками.

Броньовик рушив. Я стояв на дорозі і дивився вслід. На серці було неспокійно. І, не зважаючи, що давно вже не вірю в бога, я чогось підняв руку і перехрестив їх всіх, ніби надіявся якось захистити.

Таня у відповідь не дуже впевненим рухом перехрестила мене.

Хмара пилу сховала від моїх очей обрис тягача і людей. Я повернувся до свого столика і три рази постукав по його шершавому дереву. На вдачу.

***

-----------------------

*Шилка - самохідна гусенична зенітна автоматична пушка.

* Стріла 10 - самохідний гусеничний ракетно-зенітний комплекс малого радіусу дії.

*ОФ - осколочно фугасні снаряди. В даному випадку калібру 23 мм.

***

Згодом і ми пішли працювати у наступі. Наше відділення кидали на прикриття до різних підрозділів, перекроювали, додавали людей, забирали, а мєхвода Петра взагалі не було не з нами - він вивозив поранених піхотинців з передка до стабпунктів. Про наші пригоди в цьому наступі я напишу окремі розповіді, а з Танею ми пересіклись тоді тільки раз, вже після того, як ми збили вертушку. Але постійно чули її по радейці, коли тій доводилося чергувати.

- Танюха на дроті, чуєш? - казав я тоді напарнику, задоволено посміхаючись. Під кінець операції Таня з Іваном, та ще з одним бійцем, зробилися прямо якимсь елітним підрозділом, ходили в засідки на вертушки, висуваючись далеко вперед за позиції піхоти; командир дивізіону піднімав "мавік", щоб керувати процесом. В наших очах вони були безбашенними: не кожен полізе сам в небезпеку. Збити нічого їм не вдалося, проте, вони пускали ракети і тримали ворожу авіацію у постійній напрузі. На наших відчайдухів москалі навіть намагалися полювати, але нічого з того не вийшло. Зв'язківці казали, що в одному з перехоплень почули, як ворог каже: "віжу трі человєка, із ніх одна женщіна". Ефпіві дронів тоді не було, а артою вдало накрити досвідчених вояків складно - вони копають собі нори, успішно використовують природні укриття. Якби ураження противника було простою задачею, то ніяке переміщення на лінії фронту не було б можливим. Тому Таня з Ванею нормально собі полазили по нулю, лише раз отримавши легкі контузії, коли снаряд, або 120 міна впала в метрі-двох від окопа.

- Я просто ахуєла! - розповідала Таня згодом, - Більше не хочу так палучіть. Ось акоп, а ось тут - вона показала руками - упало. Я думала, мнє прішол піздєц.

***

Поки наступ добре просувався, в неї був азарт і ентузіазм воювати, вона казала, що заздрить тим, хто збив якусь вертушку або літачок.

Але під кінець херсонської операції настрій її став псуватися.

Що вона робила на Соледарі, я не знаю.

Ми зустрілися знов зимою, в кінці січня 23 року, на резерві в запорізькій області. Трохи поспілкувались, якихось цікавих подій там не відбувалося. Але я відчув, що Таню все дратує, особливо те, що в армії все робиться максимально неефективно, а на інтереси людей всім начхати. Вона частіше стала вести себе в стилі підлітка і сварилася з начальством.

Початок 23 року порадував нас новими умовами служби: нам дали невелику ділянку фронту, тому людей стало вистачати на позмінну роботу на передку. Тиждень там, тиждень в ближньому тилу на якійсь хаті. Жити стало веселіше, хоча зарплата дещо зменшилася, а точніше - на п'ятдесят тисяч, бо платити стали, враховуючи кількість днів, проведених у бойових діях. Мене це влаштовувало, бо ніщо так не виснажує, як постійне перебування в небезпеці. Так проминула весна і початок літа.

Потім був розрекламований наступ. Ми з хлопцями передбачували, чим все закінчиться.

- Як думаєш, прорвем оборону? - запитав я в Сергія, з позивним Веселий.

- Та шо ти! Отримаєм пізди та відкотимся.

- Думаєш?

- Та, блять, до гадалки не ходи.

- От ти оптіміст.

Ми також мали іти з піхотою на П'ятихатки, але вийшла затримка, яка, фактично, врятувала нам життя, бо ми просиділи в режимі очікування, поки піхота брала село. Вже потім, за два тижні, заходили туди на бойове чергування. Оборона не штурм і сидіти у вже захопленому селі - це вже була звична для нас робота. Чому ми не потрапили в ту м'ясорубку? Бо нас для наступу прикомандирували до взводу ПЗРК, командир якого був любитель тягнути кота за яйця. Він був старий контрактник, служив так, аби не ризикувати ні собою, ні людьми. Мав, невідомо за що, медалі, мріяв про пенсію і старався не витратити всі ракети, бо інакше взвод могли б розформувати. Як я здогадуюсь, він просто саботував наказ, чим і спас наші шкури. Враження у мене було двояке: я і відчував презирство до нього і водночас, був задоволений, що не їздив в безглузду атаку на броні, з ракетою в руках, під ворожі "ланцети" і арту.

Таня, наскільки я пам'ятаю, теж в наступі участі не брала.

Кінець літа і початок осені 23 року пройшли розмірено і спокійно за тою ж схемою, що і навесні: тиждень через тиждень. Як раз так вийшло, що наші з нею відділення міняли одне одне на точці перед Щербаками, в кілометрі від москальських позицій. Коли ми в селі, Танюха на нулі і навпаки. Я був цілком задоволеним. Біля села, де ми відпочивали цього разу, був магазин і було озеро - старий кар'єр, і ми плавали в ньому з превеликою радістю.

Проте, Таня все більше впадала в депресію. Вже навіть Іван, який тепер став командиром її відділення, доброзичливий і вихований, не витримував спалахів її гніву і сварився з нею до бойкотів. Покійний Паша так взагалі казав мені: "Наша Таня сумашедшая". Але я розумів, що ярлик навісити просто.

- Панімаєш, Женя, - сказала вона, - мєня переслідує думка, шо чім дольше я тут, тім менше шансов, що остануся жива. Я хочу списатися по здоров'ю. Глаза мої вообше піздєц, контактниє лінзи раздражают, пече, треба полікувати. Поєду в госпіталь, полєжу, а там є знакомиє, які допоможуть списатися.

- Слушай, Тань. У тєбя же європейскій паспорт. Єдешь чєрєз граніцу, морду кірпічом, і всьо.

- Може, так і здєлаю.

Так вона і зробила невдовзі, бо списатися за законом їй не вдалося. Доброволець раз - доброволець назавжди.

Тепер вона пише в "сіньку", що нерви її підлікувалися, і що вона їздить по світу, бо давно мріяла подорожувати, і шле нам красиві фото, то з Мексики, то з Таїланду.

Ні в кого, навіть в нашого замполіта, претензій до її СЗЧ немає. Дівка свої півтора роки відпрацювала на "відмінно". Хоча могла б не приїздити сюди, а сидіти там і радіти життю.

І, можливо, вона зараз читає ці строки з перекладачем на англійську мову. Танюха, помаши нам ручкою! 👋 Ти молодець.

19.05.2024